Справа № 560/2342/19
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Польовий О.Л.
Суддя-доповідач - Шидловський В.Б.
10 грудня 2019 року м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Шидловського В.Б.
суддів: Боровицького О. А. Матохнюка Д.Б. ,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 30 вересня 2019 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,
Позивач звернувся в суд з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не проведення нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.11.2017 по 08.07.2019 включно;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.11.2017 по 08.07.2019.
В обґрунтування позовних вимог вказував, що 05.07.2019 звернувся до військової частини НОМЕР_1 із заявою про нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 15.11.2017 по 08.07.2019. 22.07.2019 позивач отримав відповідь №350/485/60/1128 від 17.07.2019, відповідно до якої відповідач відмовив у виплаті середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 15.11.2017 по 08.07.2019. Вказана відмова мотивована тим, що норми КЗпП України не можуть бути засновані до вказаних правовідносин, оскільки позивач був військовослужбовцем, а не працював по трудовому договору. Позивач вважав таку бездіяльність військової частини НОМЕР_1 протиправною, та такою, що суперечить вимогам законів України, та порушує права позивача, а тому звернувся до суду з цим позовом.
Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 30 вересня 2019 року в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Так, доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Судами встановлено, що наказом командувача Повітряних Сил Збройних Сил України (по особовому складу) від 30.10.2017 № 441 ОСОБА_1 звільнено в запас відповідно до ч.6 ст.26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу".
15.11.2017 наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) № 118 ОСОБА_1 виключено зі списків особового складу військової частини та усіх видів забезпечення.
Відповідно до рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 17.01.2019 по справі № 560/3828/18, яке залишено в силі постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 04.04.2019, адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Суд вирішив визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення з 01 січня 2016 року по 15 листопада 2017 року. Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення з 01 січня 2016 року по 15 листопада 2017 року. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
На виконання рішення суду, 25.06.2019 та 08.07.2019 військовою частиною НОМЕР_1 ОСОБА_1 шляхом зарахування на картковий рахунок була виплачена індексація грошового забезпечення в сумі 2 466,23 грн. та 30 711,44 грн. відповідно, разом в сумі 33 177,67 грн., що підтверджується платіжними дорученнями від 24.06.2019 № 526, від 05.07.2019 № 574.
Таким чином, сума індексації позивачу була присуджена рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 17.01.2019 по справі № 560/3828/18, а звільнення з військової служби відбулося без будь яких зауважень з боку позивача, спорів щодо сум.
05.07.2019 позивач звернувся до військової частини НОМЕР_1 із заявою, в якій просив нарахувати та виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 15.11.2017 по 26.06.2019.
Листом від 17.07.2019 № 350/485/60/1128 відповідач повідомив позивачу, що нарахування та виплата середнього заробітку на підставі статей 116, 117 КЗпП України не передбачено законодавством, а тому, не має правових підстав для задоволення заяви позивача.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Проходження військової служби регулюються Законом України "Про військовий обов'язок і військову службу" і відповідними положеннями про проходження військової служби, про що свідчить ч.1 ст.2 даного Закону. Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, і незалежності та територіальної цілісності.
Положеннями ч.4 ст.2 Закону Україні "Про військовий обов'язок і військову службу" визначає, що порядок проходження військової служби, права та обов'язки військовослужбовці визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами.
Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, яким визначається порядок проходження громадянами України (далі - громадяни) військової служби у Збройних Силах України та регулюються питання, пов'язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов'язку в запасі.
В силу приписів п.242 вказаного Положення після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов'язані у п'ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Слід зазначити, що вказаним Положенням № 1153/2008 не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення військовослужбовця.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
На відміну від зазначеного спеціального законодавства, КЗпП України не регулює питання проходження військової служби. Зокрема, ст.3 КЗпП України визначає, що законодавство про працю регулює трудові відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
При цьому, положення Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також даний акт не містить відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.
Відповідно до ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно з ст.117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Аналіз вищевказаних норм дає підстави для висновку, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України.
При цьому, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата з надбавками, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Як зазначив Пленум Верховного Суду України у п.2 постанови від 22.12.1999 № 13 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" передбачені законодавством про працю норми її оплати і порядок вирішення спорів не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ тощо).
При цьому, посилання апелянта на постанову Верховного Суду України від 17.02.2015 №21-8а15 є помилковим, оскільки дане судове рішення не стосується правовідносин щодо проходження військової служби. Крім того, у вказаній справі Верховним Судом України було застосовано норми спеціального законодавства, що регулювали порядок та умови проходження служби в міліції, а не загального (КЗпП).
Вказана правова позиція суду першої інстанції узгоджується з судовою практикою Європейського Суду з прав людини, яка підлягає застосуванню згідно з частиною 2 статті 8 КАС України.
Зокрема, рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Меньшакова проти України" від 08.04.2010 передбачено, що компенсація за затримку виплати заробітної плати відповідно до статті 117 КЗпП України може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати. З прийняттям судових рішень статей 116, 117 КЗпП України більше не застосовуються, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що не регулюється матеріальними нормами трудового права.
Отже, відсутні підстави стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати, що мала місце після того, як її сума була встановлена судом.
Вказані висновки суду першої інстанції узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, висловленою, зокрема, у постановах від 24.01.2018 у справі № 807/1502/15 та від 27.06.2018 у справі № 810/1543/17.
Таким чином, на думку колегії суддів апеляційної інстанції, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду без змін.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 30 вересня 2019 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
Постанова суду складена в повному обсязі 10 грудня 2019 року.
Головуючий Шидловський В.Б.
Судді Боровицький О. А. Матохнюк Д.Б.