ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
09 грудня 2019 року № 640/1331/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі:
головуючого судді Шейко Т.І.,
розглянувши адміністративну справу
за позовомОСОБА_1
доУправління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації
провизнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії
встановив:
ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації, у якому просила суд:
- визнати протиправними дії Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації щодо відмови надати статус інваліда війни ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 та видачі посвідчення інваліда війни;
- зобов'язати Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації надати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 статус інваліда війни та видати посвідчення інваліда війни.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що вона є учасником ліквідації аварії на ЧАЕС, має відповідне посвідчення категорія І, експертним висновком від 31 січня 1997 №3006 року встановлено зв'язок її захворювання з участю у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС та встановлено ІІІ групу інвалідності безстроково.
Позивач 06 грудня 2018 року звернулась до відповідача із заявою про встановлення статусу інваліда війни ІІ групи та видачі відповідного посвідчення.
Листом від 12 грудня 2018 року №36-3400 Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації відмовило у наданні такого статусу, посилаючись на те, що позивачем не надано доказів, що підтверджують факт залучення до формувань Цивільної оборони та факт виконання ОСОБА_1 заходів по ліквідації наслідків аварії ЧАЕС у складі таких формувань.
З вказаною відмовою позивач не погоджується, оскільки вважає, що вона приймала участь у формуваннях Цивільної оборони, в тому числі невоєнізованих, які створювались саме з метою виконання робіт по ліквідації наслідків аварії, катастроф і стихійних лих, тобто виконувала роботи по ліквідації аварії на ЧАЕС та її наслідків та залучалась до виконання цих робіт саме у складі Цивільної оборони.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 січня 2019 року відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін (письмового провадження).
Представник відповідача відзив на позовну заяву не надав.
Розглянувши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 має статус особи, яка постраждала внаслідок Чорнобильської катастрофи (категорія І), є учасником ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, що підтверджується наданою суду копією посвідчення Серії НОМЕР_2 , виданого 01 квітня 1997 року Державною адміністрацією міста Києва, з вкладкою НОМЕР_3 до посвідчення громадянина, який постраждав внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Згідно з копією довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серії КИК-1 №053774 від 24 березня 1997 року ОСОБА_1 з 24 березня 1997 року встановлено ІІІ групу інвалідності, причина інвалідності - захворювання пов'язане з роботами по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Інвалідність встановлена довічно.
З наданої суду копії експертного висновку Центральної міжвідомчої експертної комісії по встановленню причинного зв'язку хвороб, інвалідності та смерті з дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС від 31 січня 1997 року №3006 року вбачається, що Центральна міжвідомча експертна комісія на засіданні (протокол №44 від 28 січня 1997 року) розглянула звернення ОСОБА_1 і надану нею документацію на предмет встановлення причинного зв'язку хвороб, інвалідності і смерті з дією іонізуючого випромінювання та інших шкідливих чинників внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС та дійшла висновку про те, що захворювання ОСОБА_1 пов'язане з роботами по ліквідації аварії на ЧАЕС.
Також, у відповідності до наданої суду копії довідки ПО «Комбінат» Чорнобильської АЕС ім. В.І. Леніна №2ж від 15 жовтня 1990 року, ОСОБА_1 з 27 квітня по 31 серпня 1986 року приймала участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
У грудні 2018 року, як зазначила позивач, остання звернулась до Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації із заявою про встановлення статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення.
Листом від 12 грудня 2018 року №36-3400 Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації повідомило позивача, що за результатами розгляду поданих документів відсутні підстави для встановлення їй статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення відповідно до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», мотивуючи таку відмову відсутністю належних документів, які б засвідчували особисту участь ОСОБА_1 у складі формувань Цивільної оборони.
Вважаючи таке рішення відповідача протиправним позивач звернулась до адміністративного суду з відповідною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам Окружний адміністративний суд міста Києва виходить з наступного.
Правовідносини, що виникли між сторонами у справі регулюються Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ (далі по тексту - Закон України від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ) та Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року N 3551-XII (далі по тексту - Закон України від 22 жовтня 1993 року №3551-ХІІ).
Так, у відповідності до статті 10 Закону України від 28 лютого 1991 року №796-ХІІ учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов'язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках - не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців, працівники державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві.
Відповідно до пункту 9 частини другої статті 7 Закону України від 22 жовтня 1993 року №3551-XII, до інвалідів війни належать особи, залучені до складу формувань Цивільної оборони, які стали інвалідами внаслідок захворювань, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи.
Положенням про Цивільну оборону СРСР, затвердженим постановою КПРС і Ради Міністрів СРСР від 18 березня 1976 року № 1111, та Положенням про невоєнізовані формування Цивільної оборони СРСР, затвердженим наказом начальника ІДО СРСР від 06 червня 1975 року № 90, формування Цивільної оборони, в тому числі невоєнізовані, створювались для виконання заходів по ліквідації аварій, катастроф, стихійних лих, великих пожеж та їх наслідків, а також при застосуванні засобів масового ураження (у воєнний час), захисту і організації життєзабезпечення населення. Завдання щодо виконання завдань виробничого характеру на них не покладалися та не покладаються.
У відповідності до чинних на момент аварії на Чорнобильській АЕС нормативно-правових актів з питань Цивільної оборони, в першу чергу, Положення про Цивільну оборону СРСР, затвердженого постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР № 1111 від 18 березня 1976 року, наказу заступника Міністра оборони СРСР - начальника ЦО СРСР № 90 від 06 червня 1975 року (Положення про невоєнізовані формування ЦО і норми оснащення (табелювання) їх матеріально-технічними засобами) та № 92 від 29 червня 1976 року (Настанова про організацію та ведення Цивільної оборони в районі (сільському на сільськогосподарському об'єкті народного господарства), Розпорядження ЦО СРСР від 26 квітня 1986 року, начальника ЦО УРСР від 28 квітня 1986 року, начальника Цивільної оборони Київської області - голови Київської обласної Ради народних депутатів трудящих за 1986 рік (від 29 квітня 1986 року № 01, від 30 квітня 1986 року № 2, від 04 травня 1986 року № 16, від 19 травня 1986 року № 52 та інші), Цивільна оборона організовувалась за територіально-виробничим принципом в усіх населених пунктах та на всіх об'єктах народного господарства, а до складу її невоєнізованих формувань зараховувались в обов'язковому порядку громадяни СРСР, в тому числі - чоловіки у віці від 16 до 60 років, за винятком інвалідів та осіб, що мали мобілізаційні приписи та жінки від 16 до 55 років за винятком вагітних жінок та жінок, які мають малолітніх дітей.
Виходячи з аналізу вищевказаних нормативно-правових актів суд дійшов висновку, що цивільна оборона та її формування створювались на всіх без виключення підприємствах, установах, організаціях, та до складу формувань Цивільної оборони в обов'язковому порядку залучалось все працездатне населення.
При цьому жоден нормативний документ з питань Цивільної оборони не містить однозначної вимоги щодо обов'язковості видання розпорядчого документу про залучення кожної конкретної особи до дій у складі її формувань.
З урахуванням викладеного формування Цивільної оборони, в тому числі і невоєнізовані, створювались саме з метою виконання робіт з ліквідації наслідків аварій, катастроф і стихійних лих. Громадяни, які виконували роботи по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС залучались до виконання цих робіт саме у складі формувань Цивільної оборони.
Отже, вказані висновки суду та наявні в матеріалах справи докази спростовують доводи відповідача, викладені у листі від 12 грудня 2018 року №36-3400, про неналежність позивача до формувань Цивільної оборони.
Крім того, пунктами 7, 10 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 1994 року № 302 визначено, що «Посвідчення інваліда війни» видаються органами праці та соціального захисту населення за місцем реєстрації громадянина на підставі довідки медико-соціальної експертної комісії про групу та причину інвалідності.
Таким чином особи, які залучались до складу формувань Цивільної оборони, інвалідність яких пов'язана з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, за наявності документів, підтверджуючих право на отримання статусу інваліда війни, мають право отримати такий статус з видачею відповідного посвідчення.
Факт участі позивача у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС підтверджується копією довідки від 15 жовтня 1990 року №2ж ПО «Комбінат» Чорнобильської АЕС ім. В.І. Леніна, відповідно до якої, як вже зазначалось судом, ОСОБА_1 у період часу з 27 квітня по 31 серпня 1986 року приймала участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.
За таких обставин суд дійшов висновку, що вказані вище документи є доказом участі позивача у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи у складі формувань Цивільної оборони та отримання ним інвалідності ІІІ групи внаслідок захворювання, пов'язаного з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи. Наявність відповідних документів безсумнівно підтверджують факт участі позивача у відповідні періоди у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС у складі формування Цивільної оборони.
Виходячи з викладеного, доводи відповідача, зазначені у листі від 12 грудня 2018 року №36-3400 щодо ненадання документального підтвердження залучення позивача до складу формувань Цивільної оборони для ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, які б підтверджували факт виконання ОСОБА_1 робіт з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильської АЕС саме у складі невоєнізованого формування Цивільної оборони, суд вважає безпідставними.
На підставі вищевикладеного суд дійшов висновку про наявність у позивача права на встановлення статусу інваліда війни відповідно до пункту 9 частини другої статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року N 3551-XII та видачу відповідного посвідчення.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва відповідачем не доведено правомірність та обґрунтованість оскаржуваного рішення з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог та системного аналізу положень законодавства України, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для задоволення позову.
При цьому, щодо позовної вимоги зобов'язати Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації встановити ОСОБА_1 статус інваліда війни та видати посвідчення відповідно до пункту 9 статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», слід вказати на таке.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України відповідно до статті 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР та набула чинності для України 11 вересня 1997 року.
Частинами першою та другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, Європейський суд з прав людини у пункті 50 рішення від 13 січня 2011 року (остаточне) по справі "Чуйкіна проти України" (case of Chuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначив, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункті 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
Суд вважає, що в даному випадку, зобов'язання відповідача встановити ОСОБА_1 статус інваліда війни та видати посвідчення відповідно до пункту 9 статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», є дотриманням судом гарантій на те, що спір між сторонами буде остаточно вирішений, та належним способом захисту порушеного права.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суд враховує, що чинним законодавством покладено на Управління праці та соціального захисту населення Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації обов'язок щодо прийняття рішення про встановлення ( чи відмову) особам статусу інваліда війни та видачу посвідчення відповідно до пункту 9 статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту». Тобто, державному органу надано право вільно обирати одне з двох рішень, яке на його думку є законодавчо обґрунтованим та правильним. А отже, «свобода розсуду» цього органу, у разі встановлення судом протиправності відмови позивачу у встановленні статусу інваліда війни та видачі відповідного посвідчення, звужується до єдиного юридично допустимого рішення, в даному випадку рішення про встановлення ОСОБА_1 статусу інваліда війни та видачі посвідчення відповідно до пункту 9 статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».
Відповідно до частини п'ятої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з іншої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від сплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Оскільки матеріали справи не містять доказів понесення сторонами судових витрат, підстави для стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат та компенсації судових витрат за рахунок коштів, передбачених Державним бюджетом України, відсутні.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України суд -
1. Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.
2. Визнати протиправними дії Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації щодо відмови надати статус інваліда війни ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 та видачі посвідчення інваліда війни.
3. Зобов'язати Управління праці та соціального захисту населення Деснянської районної в місті Києві державної адміністрації надати ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 статус інваліда війни та видати посвідчення інваліда війни..
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, встановлені статтями 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Т.І. Шейко