06 грудня 2019 року м. Одеса справа № 420/3982/19
Одеський окружний адміністративний суд у складі судді Іванова Е.А.,
за участі секретаря Ягенської К.О., позивача ОСОБА_1 , представників: позивача Рибака А.В., відповідача Талишханової Ф.М., перекладача Нікішова О.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Одесі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу №117 від 21.06.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання вчинити певні дії, -
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу №117 від 21.06.2019 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позовні вимоги позивача обґрунтовані тим, що наказом ГУ ДМС України в Одеській області від 21.06.2019 року № 117 на підставі ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» йому відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 25.06.2019 року позивач отримав повідомлення №5/1-185 від 21.06.2019 року видане ГУ ДМС України в Одеській області, про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною відмови відповідач визначає очевидну необґрунтованість заяви позивача через необґрунтованість історії переслідування позивача в країні громадської належності, а також через відсутність у заяві позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, умов, передбачених пунктом 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». Позивач вважає рішення ГУ ДМС України в Одеській області неправомірним, хибним та необґрунтованим, оскільки це рішення приймалось без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають значення, а тому звернувся до суду з зазначеним позовом.
Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області надало до суду відзив який мотивований тим, що позивач з 17.09.2016 по 06.06.2019 року (2 роки та 9 місяців) не звертався за міжнародним захистом та більш того, з 01.03.2019 року до моменту звернення (06.06.2019 року) три місяці перебував на території України у якості нелегального мігранта. При цьому представник відповідача зазначає, що звернення позивача із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до ГУ ДМС України в Одеській області не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов'язане лише з бажанням легалізації власного перебування на території України та подальшого документування. Таким чином враховуючи те, що звернення позивача відбулось із зволіканнями після довготривалого перебування на території України можливо дійти висновку щодо незацікавленості особи в питанні отримання будь-якої форми захисту, звернення схоже на пошуки кращого життя, мотивоване, окрім всього іншого, бажанням отримання документу для легального перебування. Отже за результатами аналізу матеріалів клопотання позивача було встановлено, що історія його переслідування є необґрунтованою, а заява про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не містить умов, передбачених п.1 чи 13 ч.1 ст. 1 Закону «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Ухвалою суду від 04.07.2019 року суддею Гусевим О.Г. відкрито загально позовне провадження у справі.
Водночас вищенаведеною ухвалою від 04.07.2019 року витребувано у Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області належним чином засвідчені та оформлені копії документів, а саме: копії матеріалів, які стали підставою для винесення наказу №117 від 21.06.2019 року.
26.09.2019 року розпорядженням №154 Одеського окружного адміністративного суду, у зв'язку зі звільненням ОСОБА_3 з посади судді Одеського окружного адміністративного суду у відставку на підставі рішення ВРП від 24.09.2019 року №2537/0/05-19 справу призначено до повторного автоматичного розподілу.
Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26.09.2019 року, справу №420/3982/19 розподілено до провадження судді Іванова Е.А.
Ухвалою суду від 01.10.2019 року адміністративну справу №420/3982/19 прийнято до провадження судді Іванова Е.А. та розпочато розгляд справи спочатку за правилами загально позовного провадження.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, відзиву на позов і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст. 72-79 КАС України, суд дійшов висновку про необґрунтованість позову та відсутності підстав для його задоволення.
Як встановлено судом, та вбачається з матеріалів особової справи № 2019OD0115 позивач, ОСОБА_2 , (згідно даних паспорту мовою оригіналу ОСОБА_4 ) ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином республіки Гани, уродженцем міста Кумасі (Гана), за національністю аккан, за віросповіданням християнство (ордоксальний православний), рідні мови аккан та англійська, за сімейним станом - неодружений.
ОСОБА_2 (Джордж) ніколи не був членом жодних політичних, громадських, молодіжних, релігійних, військових чи інших організацій. Невійськовозобовязанний, військову службу не проходив, до кримінальної відповідальності не притягався.
На території батьківщини Аппіа Емануел (Джордж) не працював, а лише з 1997 по 2015 роки навчався та здобував середню та вищу освіти, та отримав освітній рівень бакалавр. На даний час працює на проминку « 7 кілометр».
16.09.2016 року позивач легально вибув з країни походження Гани на підставі паспортного документу серії НОМЕР_1 та разової української візи серії НОМЕР_2 типу D, виданої у м. Дакар, дійсної з 23.08.2016 по 06.10.2016 року, мета поїздки 04/12 - навчання, авіасполученням Аккра (Гана) - Дубай (ОАЕ) - Дубай (ОАЕ) - Одеса (Україна). На території ОАЕ (м. Дубай) перебував транзитом протягом 3-4 годин. Державний кордон України, перетнув 17.09.2016 року легально у міжнародному аеропорту «Одеса».
Як вбачається з особової справи №2019OD0115 Аппіа Еммануел (Джордж) 16.09.2016 року легально без перешкод виїхав з країни походження на підставі паспорту та разової української візи з метою продовження навчання та в Україні навчався в Одеському національному університеті ім. Мечникова і в подальшому закінчив навчання у грудні 2018 року.
06.06.2019 року Державною міграційною службою України складено протокол про адміністративне правопорушення №5101 на підставі якого відповідачем прийнято постанову про накладення на позивача адміністративного стягнення №5101 від 06.06.2019 року за порушення ст. 23 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
06.06.2019 року позивач звернувся до Головного управління ДМС України в Одеській області із письмовою заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. В обґрунтування зазначеної заяви зазначив, що не може повернутись до країни постійного проживання так як за час його навчання його батьки розлучились і не проживають разом, з огляду на що позивач не має з ними зв'язків понад 6 місяців. Також позивач вказав, що коли він закінчив навчання в Україні у нього не було грошей аби повернутись до батьківщини. Тобто на теперішній час позивачу не відомо де його батьки та чим він може займатись у країні походження у разі його повернення, оскільки на Батьківщині дуже важко знайти роботу, з в'язку з чим він бажає залишитись в Україні та знайти собі роботу.
21.06.2019 року головним спеціалістом інтеграції ГУ ДМС в Одеській області Лємєшовою М. підготовлено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо розгляду особової справи №2019OD0115 Аппіа Еммануел (Джордж) (а.с.112-121).
Під час розгляду справи, представник відповідача вказував на те, що за результатами розгляду матеріалів особової справи позивача не встановлено жодних умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання додаткового захисту в Україні, згідно п.1, 13 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, через відсутність доведених фактів загрози його життю, безпеці чи свободі в регіоні попереднього чи постійного проживання через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Водночас встановлено, що звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до територіального підрозділу ДМС вказує на бажання легалізації в Україні, що додатково підтверджено ОСОБА_2 (Джордж)відповідно до анкетування (а.с.79-83).
На підставі вищезазначеного висновку, наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області№117 від 21.06.2019 року ОСОБА_2 (Джордж) було відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що позивачу було надано повідомлення№5/1-185 від 21.06.2019 року(а.с.111-125).
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року №3671-VI (далі - Закон №3671-VI).
Згідно з п.1 ч.1 ст.1 Закону №3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
В свою чергу п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлює, що особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу 1967 року поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких, особі може бути наданий статус біженця.
Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Як встановлено у частині п'ятій статті 5 Закону №3671-VI, особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Частинами 1 та 7 статті 7 цього Закону визначено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі, якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця, а тому з'ясування об'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення даних спорів.
Зі змісту ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» вбачається, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У разі прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом трьох робочих днів з дня його прийняття надсилає заявнику або його законному представнику письмове повідомлення з викладенням причини відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Приписами п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства, як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04 передбачено, що заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців особа (далі - Керівництво), яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до пункту 195 цього Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Практичні рекомендації "Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку", видані у 2000 році за допомогою Представництва УВКБ ООН по справам біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, зазначають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Аналогічні положення містять і Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року), в яких зазначено, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказування покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.
При цьому обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Судом встановлено, що матеріали особової справи позивача, а саме заяви, заяви-анкети, протоколи співбесід не містять доказів переслідування позивача за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Зазначені докази, щодо загрози життю та здоров'ю позивача у випадку повернення його до країни походження не були надані ОСОБА_2 і до суду.
Також, позивачем взагалі не надано доказів того, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки докази того, що позивач змушений був прибути до України або залишитися зараз в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання у матеріалах справи відсутні.
Разом з тим, позивачем відповідно до протоколу співбесіди зазначено, що ситуація у м. Гані (країна походження позивача) добра та безпечна, жодних погроз чи переслідувань у випадку його повернення до м. Гани не буде (а.с.103).
При розгляді даної справи, суд також враховує те, що позивач прибув в Україну легально, 17.09.2016 року, однак вперше із заявою про визнання його біженцем або особою яка потребує додаткового захисту звернувся лише 06.06.2019 року.
Тобто ОСОБА_2 (Джордж) в порушення вимог ч. 1 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», не звертався за міжнародним захистом до ГУ ДМС в Одеській області більше ніж півроку після втрати зв'язку з батьками після прибуття в Україну.
З даного приводу суд погоджується із твердженням відповідача, що факт досить триваючого зволікання із після довготривалого перебування на території України вказує на незацікавленість особи в питанні отримання будь-якої форми захисту, звернення схоже на пошуки кращого життя, мотивоване, окрім всього іншого, бажанням отримання документу для легального перебування.
Наведене також підтверджується співбесідою з позивачем, відповідно до якої ОСОБА_2 (Джордж) зазначає, що мета його звернення 06.06.2019 року до ГУ ДМС України в Одеській області обумовлено тим, що його документ (на підставі якого він перебував в України -одноразова українська віза) вже закінчив термін своєї дії та це єдина причини з підстав якої він звернувся (а.с.99).
Зазначена позиція стосовно тривалості проміжків часу із зверненням за міжнародним захистом повністю узгоджується із позицією Верховного Суду зокрема, висловленого у постанові від 14.03.2018 року по справі №820/1507/17.
Також суд враховує, що позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, також належних обґрунтувань ймовірних побоювань стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.
Натомість, як вбачається з особової справи №2019OD0115 Аппіа Еммануел (Джордж) 16.09.2016 року легально без перешкод виїхав з країни походження на підставі паспорту та разової української візи з метою продовження навчання та в Україні навчався в Одеському національному університеті ім. Мечникова і в подальшому закінчив навчання у грудні 2018 року, що підтверджується протоколом співбесіди з позивачем. Крім того відповідно до анкети про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту позивачем зазначено, що після навчання в України його не повернення до Батьківщини обумовлено лише відсутністю коштів на квиток та проблемами пошуку роботи в країні його походження.
Додатково позивачем відповідно до протоколу співбесіди неодноразово вказується на погану економічну ситуацію в країні походження, оскільки люди живуть бідно та не мають роботи (а.с.103).
З огляду на наведене, суд зазначає, що відмова шукача захисту у поверненні до Гани з України та звернення до територіального підрозділу ДМС за міжнародним захистом обумовлені суто особистими мотивами, потребою у легалізації та документації, подальшою можливістю працевлаштуванням (що в свою чергу відносить позивача до економічного мігранта), що підтверджувалось відомостями анкетування Аппіа Еммануел (Джордж) та протоколу співбесіди (а.с.101)
Суд зазначає, що прагнення до кращого життя, а також небажання нелегально проживати на території України, не є підставою для отримання статусу біженця або визнання особою, яка потребує додаткового захисту.
Аналогічна правова позиція була викладена Верховним Судом у постанові від 27.06.2019 року по справі №815/3927/17, яка в силу ч. 5 ст. 242 КАС України повинна бути врахована судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
З огляду на встановлені судом фактичні обставини справи та положення чинного законодавства, суд дійшов висновку, що позивачем наказ ГУ ДМС України в Одеській області «Про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» №117 від 21.06.2019 року, яким позивачу відмовлено в оформлені документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особо, яка потребує додаткового захисту прийнято на підставі, у межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, з дотримання процедури прийняття відповідного рішення та обґрунтовано, та з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.
Відповідно до ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно ч.1 та ч.2 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Частиною 1 ст.90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «РуїсТоріха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що відповідачем наведені аргументи та доводи, які свідчать, що відповідач діяв обґрунтовано та правомірно, а позовні вимоги ОСОБА_2 (Джордж) необґрунтовані, у зв'язку з чим та оцінюючи надані докази в сукупності, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Керуючись вимогами ст.ст. 2, 6-11, 77, 180, 192-194, 205, 241-246, 251, 255, 295 КАС України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу та зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України та може бути оскаржене до суду апеляційноїінстанції за правилами встановленими ст..ст.293, 295 та п. 15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст рішення виготовлено 09.12.2019 року.
Суддя Іванов Е.А.
.