ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
18.11.2019Справа № 910/10612/19
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді: Літвінової М.Є.
за участю секретаря судового засідання: Зінчук С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
За позовом Міністерства оборони України
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Євро Класс"
про стягнення 264 679,50 грн,
Представники учасників справи:
Від позивача: Кривошея Д.А.;
Від відповідача: не з'явився.
Присутній у судовому засіданні: ОСОБА_1 - вільний слухач.
Міністерство оборони України (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Євро Класс" (далі - відповідач) про стягнення 264 679, 50 грн. штрафних санкцій, з яких пеня у розмірі 190 864, 50 грн. та штраф у розмірі 73 815, 00 грн.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач вказує на те, що в порушення умов укладеного між сторонами Договору № 286/2/18/59 від 27.06.2018 відповідач у встановлений строк не поставив товар, внаслідок чого виникли підстави для нарахування штрафних санкцій. У зв'язку з цим позивач вирішив звернутися до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.08.2019 відкрито провадження у справі № 910/10612/19 вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання призначити на 02.09.2019.
30.08.2019 року через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву.
Представник відповідача у підготовче засідання 02.09.2019 не з'явився, про дату та час підготовчого засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 0103051701589.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.09.2019, яку занесено до протоколу судового засідання, відкладено підготовче засідання по справі № 910/10612/19 на 02.10.2019.
26.09.2019 року через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від представника позивача надійшла відповідь на відзив.
У підготовчому засіданні 02.10.2019 представник відповідача заявив усне клопотання про відкладення підготовчого засідання для підготовки пояснень.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.10.2019, яку занесено до протоколу судового засідання, відкладено підготовче засідання по справі № 910/10612/19 на 28.10.2019.
09.10.2019 року через відділ діловодства Господарського суду міста Києва від представника відповідача надійшли додаткові пояснення.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.10.2019 закрито підготовче провадження, призначено розгляд справи по суті на 18.11.2019 року.
Представник позивача підтримав позовні вимоги.
Представник відповідача у судове засідання 18.11.2019 не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, про дату та час судового засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 0103052983502.
Згідно ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Пунктом 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
З огляду на наведене та керуючись вказаними приписами господарського процесуального закону, приймаючи до уваги відсутність будь-яких повідомлень відповідача про причини його неявки в судове засідання 18.11.2019, суд прийшов до висновку про можливість розгляду справи за відсутності представника відповідача.
Судом, враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
В судовому засіданні 18.11.2019 судом завершено розгляд справи по суті та оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва прийшов до висновку про можливість ухвалення рішення у даній справі у відповідності до приписів ч.ч. 4,5 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, -
27.06.2018 року між Міністерством оборони України (далі - замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Євро Класс» (далі - постачальник) було укладено Договір № 286/2/18/59 про поставку товарів для державних потреб матеріально-технічних засобів продовольчої служби (за кошти Державного бюджету України) (далі - Договір), відповідно до пункту 1.1. якого Постачальник зобов'язується у 2018 році поставити Міністерству оборони України обладнання для закладів громадського харчування (39310000-8) (Казан електричний для варіння їжі, об'єм 400 л): лот 2 Обладнання для їдалень (39312200-4) (Казан електричний для варіння їжі, об'єм 400 л), а саме (Казан електричний для варіння їжі КВЕ-400) (далі - товар), зазначений у специфікації, а Замовник забезпечити приймання та оплату товару в кількості, у строки.
За умовами пункту 1.2. Договору ціна, кількість та строки постачання товару визначаються специфікацією, викладеною у такій редакції:
Казан електричний для варіння їжі КВЕ - 400) до 25.08.2018 включно - 19 штук на суму 878 750, 00 грн. без ПДВ, а всього на суму 1 054 500, 00 грн. з ПДВ.
Пунктом 5.1. Договору передбачено, що товар постачається на умовах DDP - склад Замовника відповідно до Міжнародних правил по тлумаченню термінів "Інкотермс" у редакції 2010 року згідно з положеннями Договору, встановленими нормами відвантаження у тарі та упаковці, яка забезпечує її збереження під час транспортування, вантажно-розвантажувальних робіт і зберігання в межах термінів, установлених діючими стандартами тощо. Терміни постачання обладнання визначено у рознарядці Замовника, яка є невід'ємною частиною Договору.
Рознарядкою Міністерства оборони України (Додаток 12.1.1. до Договору від 27.06.2018 № 286/2/18/59) встановлені терміни постачання товару:
- ХНУПС (8 шт.) - до 25.08.2018 включно;
- ВІТВ НТУ "ХПІ" ( 3 шт.) - до 25.08.2018 включно;
- А0139 (8 шт.) - до 25.08.2018 включно;
Відповідно до пункту 5.2. Договору місцем поставки товару є військові частини Міністерства оборони України, що зазначені у рознарядці Міністерства оборони України, яка є невід'ємною частиною цього Договору, згідно з розрахунком поставки та обов'язковим дотриманням передбачених нею вимог до асортименту, кількості, адреси одержувачів Замовника та черговості відвантажень. Постачальнику надається право, за попередньою письмовою згодою Замовника, на дострокове постачання товар в обсягах, передбачених Договором. Постачання товару одержувачу Замовника Постачальник зобов'язаний провести з обов'язковим виконанням передбачених вимог щодо асортименту, кількості, якості, черговості поставок у кожній окремо відвантаженій партії. Витрати щодо перевезення товару до місця приймання одержувачем Замовника несе Постачальник. Розвантаження товару в місці приймання здійснюється одержувачем Замовника.
Згідно з пунктом 6.3.1. Договору Постачальник зобов'язаний забезпечити постачання товару у строки, встановлені Договором.
За умовами пункту 10.1. Договору він набирає чинності з дати його підписання сторонами і діє до 31.12.2018, а в частині проведення розрахунків до повного його завершення.
Проте, всупереч вищевказаним умовам Договору відповідач у строк до 25.08.2018 року включно не поставив позивачу товар - Казан електричний для варіння їжі, об'єм 400 л: лот 2 Обладнання для їдалень (39312200-4) (Казан електричний для варіння їжі, об'єм 400 л), а саме (Казан електричний для варіння їжі КВЕ-400) у кількості 19 шт.
У зв'язку з цим, позивачем на підставі пункту 7.3.6. Договору та статті 231 Господарського кодексу України нараховано та заявлено до стягнення штраф в сумі 73 815, 00 грн. та пеню у розмірі 190 864, 50 грн.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, та безпосередньому їх дослідженні, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
В силу положень статті 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з положеннями статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
З огляду на правову природу укладеного між сторонами договору поставки, який у розумінні статей 173, 174 Господарського кодексу України та статей 11, 509 Цивільного кодексу України є належною підставою для виникнення у його сторін кореспондуючих прав і обов'язків, спірні правовідносини регламентуються положеннями глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України.
Відповідно до частини 1 статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина 2 статті 712 Цивільного кодексу України).
Статтею 663 Цивільного кодексу України визначено, що продавець зобов'язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.
Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.
Як зазначалось вище, положеннями пункту 1.2. Договору визначено, що Продавець протягом 15 робочих днів з моменту підписання цього Договору здійснює за власний рахунок поставку товару за місцезнаходженням Покупця і передачу його Покупцю на підставі видаткової накладної.
Відповідно до частини 1 статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Аналогічні положення містить частина 1 статті 193 Господарського кодексу України.
Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).
Під час розгляду справи судом було встановлено, що відповідач порушив взяті на себе договірні зобов'язання поставки позивачу товару та не поставив позивачу товар вартістю 1 054 500, 00 грн. у строк до 25.08.2018 року.
Водночас, відповідач, заперечуючи проти позову, у відзиві на позовну заяву зазначає, що відповідно до умов зобов'язався поставити товар кількості 19 шт. в строк до 25.08.2018 року, проте, 22.11.2018 року постачальник листом № 209 повідомив замовника про те, що виконання умов Договору в частині поставки казанів електричних з об'єктивних причин неможливе, технічні можливості виробника тенів не дозволяють виготовити їх раніше 20.12.2018 р.
Відповідач зазначає, що після усунення виявленого браку в тенах мав намір поставити товар в кількості 19 шт.
В подальшому, 21.11.2018 року позивач листом № 286/6/6073 відмовився від подальшого виконання Договору № 286/2/18/59 від 27.06.2018 на суму 1 054 500, 00 грн.
У відповідності до п. 6.2.4 Договору замовника має право у разі порушення постачальником порядку постачання товару, його кількості, якості та строків, які визначені у специфікації, та/або рознарядці, при зміні постачальником в односторонньому порядку умов Договору чи відмови від виконання Договору замовник, в односторонньому порядку має право, зокрема відмовитись від подальшого виконання зобов'язань постачальником за Договором.
В свою чергу, відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу, зокрема договорів та інших правочинів (ч. 2 ст. 509 ЦК України).
Зобов'язання припиняється на підставах, встановлених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України). Ці підстави зазначені в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України.
Відповідно до ч. 2 ст. 598 ЦК України припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.
Відтак, оскільки позивачем 21.11.2018 реалізоване надане йому п. 6.2.4 Договору право на односторонню відмову від зобов'язання, обов'язок відповідача з поставки товару на суму 1 054 500, 00 грн. припинився 21.11.2018, а отже, до 20.11.2018 у відповідача був наявний обов'язок з поставки товару на всю суму Договору.
При цьому, обов'язок з поставки товару на виконанням умов Договору та строк дії Договору не ототожнюються.
Відповідно до частин 1, 2, 7 статті 193 ГК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і у встановлений строк. Одностороння відмова від виконання зобов'язань не допускається.
За змістом статей 525-527 ЦК України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і у встановлений строк відповідно до умов договору, одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається.
Відтак, як встановлено судом, відповідачем допущено порушення взятих на себе зобов'язань за Договором, а саме не поставлено товар на суму 1 054 500, 00 грн, обов'язок з поставки якого, у відповідача припинився 21.11.2018.
Стаття 610 Цивільного кодексу України передбачає, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина 1 статті 612 Цивільного кодексу України).
Під виконанням зобов'язання розуміється вчинення боржником та кредитором взаємних дій, спрямованих на виконання прав та обов'язків, що є змістом зобов'язання.
Невиконання зобов'язання має місце тоді, коли сторони взагалі не вчиняють дій, які складають зміст зобов'язання, а неналежним виконанням є виконання зобов'язання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання.
Згідно з частиною 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
Положеннями статті 549 Цивільного кодексу України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Згідно з частиною 1 статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання
Частиною 2 статті 231 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:
за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);
за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
Отже, виходячи з положень зазначеної норми матеріального права, застосування до боржника, який порушив господарське зобов'язання штрафних санкцій у вигляді пені та штрафу, передбачених абзацом 3 частини 2 статті 231 Господарського кодексу України, можливо при сукупності відповідних умов, а саме: якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачений договором або законом; якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення, пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України, якщо допущено прострочення виконання не грошового зобов'язання, пов'язаного з обігом (поставкою) товарів, виконаних робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір пені за кожний день прострочення виконання такого зобов'язання та за прострочення його виконання понад тридцять днів додатково вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу з вказаної вартості.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у справі № 903/545/17 від 11.05.2018.
Пунктом 7.3.6. Договору передбачено, що за порушення строків виконання зобов'язання Постачальник сплачує пеню в розмірі 0,1 відсотка вартості недопоставленого товару за кожну добу затримки, а за прострочення понад 30 днів з Постачальника додатково стягується штраф у розмірі 7 відсотків вартості недопоставленого товару.
Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частини 1 статті 1 Цивільного кодексу України).
Водночас, в силу приписів частини 2 статті 9 Цивільного кодексу України, законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.
Цю норму Цивільного кодексу України слід розуміти так, що спеціальними законами можуть передбачатися особливості регулювання певних майнових відносин в сфері господарювання.
Згідно з частиною 2 статті 4 Господарського кодексу України особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визначаються цим Кодексом.
У пункті 1 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/211 від 07.04.2008 "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексу України" зазначено, що спеціальні норми ГК України, які встановлюють особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання, підлягають переважному застосуванню перед тими нормами ЦК України, які містять відповідне загальне регулювання. Наприклад, правила частини першої статті 232 ГК України, відповідно до якої збитки відшкодовуються в частині, не покритій штрафними санкціями (залікова неустойка), підлягають переважному застосуванню перед правилами частини першої статті 624 ЦК України, відповідно до якої неустойка підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків (штрафна неустойка).
При цьому, слід враховувати, що відповідно до частини другої статті 4 Цивільного кодексу України основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Тому в разі, якщо норми ГК України не містять особливостей регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання, а встановлюють загальні правила, які не узгоджуються із відповідними правилами ЦК України, слід застосовувати правила, встановлені ЦК України.
За таких обставин, до спірних правовідносин підлягають застосуванню спеціальні норми Господарського кодексу України, які регулюють майнову відповідальність суб'єктів господарювання за порушення господарських зобов'язань.
В силу приписів статті 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставі і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Згідно зі статтею 230, пунктом 4 статті 231 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. У разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.
З наведених норм вбачається, що сторони договору, за відсутності встановлених спеціальними законами обмежень, не позбавлені права передбачити у договорі господарську санкцію, що стягується за прострочення негрошового зобов'язання у відсотках до суми невиконаного зобов'язання за кожен день прострочення, та звернутися з вимогою про її стягнення у зв'язку з простроченням зобов'язання.
Аналізуючи в сукупності вищевказані норми чинного законодавства, суд дійшов висновку, що на основі норм господарського законодавства пеня може бути застосована для забезпечення будь-якого зобов'язання, оскільки вона відноситься до штрафних санкцій.
Про це, зокрема, свідчить використання законодавцем таких термінів, як "зобов'язання", "грошова сума".
Як наслідок, враховуючи приписи частини 2 статті 9 Цивільного кодексу України та частину 2 статті 4 Господарського кодексу України, що передбачають наявність спеціальних норм, регулюючих господарські відносини, сторони господарського договору мають право забезпечувати пенею виконання будь-якого зобов'язання, а не лише грошового.
При цьому, аналізуючи частину 3 статті 549 Цивільного кодексу України у контексті меж свободи договору, визначених абзацом 2 частини 3 статті 6 Цивільного кодексу України, суд дійшов висновку, що сторони в договорі можуть змінити її положення та забезпечити за допомогою пені не лише грошове зобов'язання.
Водночас, оскільки обов'язок відповідача щодо поставки товару позивачу не є грошовим зобов'язанням, а та обставина, що за порушення строків виконання зобов'язання постачальник сплачує пеню у розмірі 0,1 відсотка від вартості непоставленого товару за кожну добу затримки, не перетворює визначену Договором пеню у пеню за порушення грошового зобов'язання, суд дійшов висновку, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню вимоги Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", яким передбачено застосування відповідальності за невиконання грошового зобов'язання.
Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у справі № 904/3565/18 від 23.04.2019, господарським законодавством закріплено, що у випадку, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або в кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг) (ч. 4 ст. 231 ГК). Тлумачення вказаної норми дозволяє констатувати, що на основі норм господарського законодавства пеня може бути застосована для забезпечення будь-якого зобов'язання, оскільки вона відноситься до штрафних санкцій. Як наслідок, враховуючи ч. 2 ст. 9 ЦК України та ч. 2 ст. 4 ГК України, що передбачають наявність спеціальних норм, регулюючих господарські відносини, суд вважає, що сторони не позбавлені права у господарському договорі забезпечувати пенею виконання будь-якого зобов'язання. Крім того, суд зазначає, що відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Тлумачення положень ч. 3 ст. 549 ЦК України в аспекті меж свободи договору дає можливість зробити висновок, що сторони у договорі можуть забезпечити за допомогою пені виконання негрошового зобов'язання.
Частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов'язання мало бути виконане, проте законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов'язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.
Вищенаведений шестимісячний строк не є строком позовної давності, оскільки в нормі йдеться саме про припинення нарахування штрафних санкцій, за стягненням яких особа має право звернутися в межах річного строку позовної давності, встановленого пунктом 1 частини 2 статті 258 Цивільного кодексу України.
Таким чином, законодавець передбачив право сторін визначати у договорі розмір санкцій і строки їх нарахування за прострочення виконання зобов'язання. У разі відсутності таких умов у договорі нарахування штрафних санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано відповідно до частини шостої статті 232 Господарського кодексу України.
Як зазначалось судом вище, за порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором (частина друга статті 193, частина перша статті 216 та частина перша статті 218 ГК України).
Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 Господарського кодексу України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню.
Розмір штрафних санкцій відповідно до частини четвертої статті 231 Господарського кодексу України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання, або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Такий вид забезпечення виконання зобов'язання як пеня та її розмір встановлено частиною третьою статті 549 Цивільного кодексу України, частиною шостою статті 231 Господарського кодексу України та частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України.
Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань передбачено частиною другою статті 231 Господарського кодексу України.
В інших випадках порушення виконання господарських зобов'язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
При цьому, відповідно до частини 3 статті 6 Цивільного кодексу України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Заборона на застосування пені та штрафу прямо не випливає з закону чи із суті відносин сторін, що дозволяє здійснити відповідне врегулювання у договорі.
В даному випадку, суд вважає, що одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить приписам статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.
Так, як неодноразово наголошував Верховний Суд, можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань передбачено частиною другою статті 231 ГК України, а одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить приписам статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.
Зокрема, такий висновок викладено у постановах Верховного Суду у справі № 911/2813/17 від 09.02.2018, у справі № 911/1351/17 від 22.03.2018, у справі № 922/1720/17від 25.05.2018, у справі № 917/194/18 від 02.04.2019.
Таким чином, оскільки як встановлено судом, відповідачем порушено строки поставки товару на суму 1 054 500, 00 грн. та не поставлено товар на суму 1 054 500, 00 грн, обов'язок з поставки якого, у відповідача припинився 21.11.2018, здійснивши перерахунок пені, з урахуванням викладеного, судом встановлено, що стягненню з відповідача підлягає пеня в розмірі 91 741, 50 грн.
В свою чергу, з огляду на положення Договору, оскільки порушення строку поставки робіт перевищує 30 днів, здійснивши розрахунок у межах заявлених вимог, судом встановлено, що з відповідача підлягає стягненню штраф в розмірі 73 815, 00 грн.
Разом з цим, суд зазначає, що частиною 3 статті 13 та частиною 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Згідно з частиною 2 статті 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом.
Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки.
У відповідності до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.
Принцип змагальності тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з'ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.
Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належним доказів на підтвердження поставки товару позивачу у встановлені договором строки, у зв'язку з чим, на підставі встановлених під час розгляду справи обставин суд вважає заявлені позивачем вимоги обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Надаючи відповідно до вимог пункту 3 частини 4 статті 238 Господарського процесуального кодексу України правову оцінку аргументам відповідача щодо відсутності підстав для задоволення позову, суд зазначає наступне.
Згідно з частинами 1, 2 статті 614 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.
Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Положеннями статті 617 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника необхідних коштів.
Відповідно до частин 1, 2 статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
Аналіз вищевказаних положень чинного законодавства дає підстави для висновку, що, установлюючи презумпцію вини особи, яка порушила зобов'язання, Цивільний кодекс України покладає на неї обов'язок довести відсутність своєї вини. Особа звільняється від відповідальності лише у тому випадку, коли доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов'язання .
Відповідно до частини 3 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Принципи добросовісності, справедливості та розумності є загальною засадою зобов'язального права та регуляторами поведінки учасників цивільно-правових відносин; вони застосовуються в усіх зобов'язальних відносинах і кожен учасник повинен їх дотримуватися.
Виходячи із цих загальних засад, має встановлюватися і наявність або відсутність вини: особа має визнаватися невинуватою, якщо вона вжила всіх заходів для належного виконання зобов'язання при тому ступені турботливості та обачності, що вимагалася від неї за характером зобов'язання та умовами обороту.
Проте, матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, які саме заходи були вжиті відповідачем з метою належного виконання взятих на себе зобов'язань перед позивачем.
Здійснивши системний аналіз встановлених обставин справи, врахувавши положення вищенаведених норм чинного законодавства та умов договору, суд дійшов висновку про те, що посилання відповідача на неможливість поставки товару у передбачені Договором строки з підстав невідповідності комплектуючих тенів визначеним у Договорі стандартам, а також на відсутність у виробника тенів технічної можливості виготовити їх раніше 20.12.2018 року жодним чином не звільняють відповідача від відповідальності за порушення строків поставки товару, а є виключно господарським ризиком відповідача.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з'ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.
У п. 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 "Справа "Серявін та інші проти України"" (Заява N 4909/04) Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, п. 36, від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", №49684/99, п. 30, від 27.09.2001).
Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що відповідач неналежним чином виконував взяті на себе обов'язки щодо поставки товару, позовні вимоги підлягають задоволенню з урахуванням наведеного.
Згідно положень п.2 ч.1 ст.129 Господарського процесуального кодексу України, приймаючи до уваги висновки суду про часткове задоволення позовних вимог, судовий збір покладається на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись статтями 74, 129, 236 - 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
1. Позовні вимоги Міністерства оборони України задовольнити частково.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Євро Класс» (02002, м. Київ, вул. Степана Сагайдака, буд. 101; код ЄДРПОУ 36068718) на користь Міністерства оборони України (03168, м. Київ, Пр-т Повітрофлотський, 6; код ЄДРПОУ 00034022) 165 556 (сто шістдесят п'ять тисяч п'ятсот п'ятдесят шість) грн. 50 коп. штрафних санкцій, з яких: пеня у розмірі 91 741 (дев'яносто одна тисяча сімсот сорок одна) грн. 50 грн., штраф у розмірі 73 815 (сімдесят три тисячі вісімсот п'ятнадцять) грн. 00 коп., а також судовий збір у розмірі 2 483 (дві тисячі чотириста вісімдесят три) грн. 35 коп.
3. В іншій частині позовних вимог відмовити.
4. Після набрання рішенням суду законної сили видати наказ.
5. Відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
6. Відповідно до ч. 1 ст. 256 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів, а на ухвалу суду - протягом десяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
7. Згідно з підпунктом 17.5. пункту 17 розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду через господарський суд міста Києва за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Повне рішення складено 09.12.2019 року.
Суддя М.Є. Літвінова