ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
28 листопада 2019 року Справа № 906/1160/18
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Тимошенко О.М., суддя Демидюк О.О. , суддя Павлюк І.Ю.
удового засідання Котюбіна А.О.
за участю представників сторін:
від позивача: Ємельянов О.В.
від відповідача: представник не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "ВіЕйБі Банк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "ВіЕйБі Банк" Славкіної Марини Анатоліївни на рішення господарського суду Житомирської області, ухваленого 04.07.19р. суддею Машевською О.П. у м.Житомирі, повний текст складено 15.07.19р. у справі № 906/1160/18
за позовом Публічного акціонерного товариства "ВіЕйБі Банк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "ВіЕйБі Банк" Славкіної Марини Анатоліївни
до Селянське (фермерське) господарство "Зоря"
про стягнення 680 434,16 грн.
Позивач Публічне акціонерне товариство "ВіЕйБі Банк" в особі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію Славкіної Марини Анатоліївни звернувся з позовом до господарського суду Житомирської області про стягнення з відповідача С(Ф)Г "Зоря" 680 434,16 грн. заборгованості по сплаті процентів за користування кредитом за Кредитним договором №224-2012 від 17.05.2012 за період з 01.01.2016 року по 10.01.2016 року.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що в порушення умов укладеного Кредитного договору відповідач прострочував погашення процентів, внаслідок чого утворилася заборгованість по несплаченим процентам за користування кредитом, яка станом на 16.01.2017 становила 266 887 169,89 грн. За умовами п. 6.5. Кредитного договору передбачено порядок погашення заборгованості позичальника за цим договором. Зокрема, в першу чергу погашаються проценти за користування кредитом, прострочені на строк понад 31 день.
Рішенням Господарського суду Житомирської області від 04.07.2019 у справі № 906/1160/18 в позові відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу в якій просить останнє скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову.
Серед іншого зазначає, що правова позиція викладена Великою палатою Верховного суду по справі №444/9519/12-ц, при розгляді спору, який виник з кредитних відносин, оформлених шляхом видачі кредитної платіжної картки, не може бути застосовано до спору, який виник з так би мовити «класичного» кредитного договору. Враховуючи наведені доводи просить апеляційну скаргу задоволити.
В судовому засіданні представник позивача підтримав викладені в апеляційній скарзі обставини.
Відповідач відзиву на апеляційну скаргу не подав. В судове засідання представник відповідача не з'явився, про причини неявки суд не повідомив. Про дату час і місце судового розгляду був повідомлений належним чином.
Розглянувши матеріали справи, апеляційну скаргу та відзив на неї, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду вважає, що у задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, а рішення господарського суду Житомирської області від 04.07.2019 у справі № 906/1160/18 залишити без змін виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи, 17 грудня 2012 року між позивачем Публічним акціонерним товариством "Всеукраїнський акціонерний банк" (надалі за текстом-Банк) та відповідачем Селянським (фермерським) господарством "Зоря" ( надалі за текстом-Позичальник) був укладений Кредитний договір №224-2012, відповідно до умов якого Банк зобов'язався надати Позичальнику кредит у формі поновлювальної кредитної лінії з лімітом 250 000 000,00, зі сплатою відсотків відповідно до умов кредитного договору, терміном повернення кредиту до 16.05.2013 включно.
В подальшому Договором про внесення змін №1 від 28 грудня 2012 року до Кредитного договору Сторони погодили, що процентна ставка за користування кредитом з 17.05.2012 по 30.11.2012 встановлюється в розмірі 19% річних, а з 01.12.2012 встановлюється у розмірі 35%річних.
Договором про внесення змін № 3 від 28 лютого 2013 року до Кредитного договору Сторони погодили, що процентна ставка за користування кредитом з 17.05.2012 по 30.11.2012 встановлюється у розмірі 19% з 01.12.2012 по 31.12.2012 встановлюється у розмірі 35% річних, а з 01.01.2013 у розмірі 28%річних.
В подальшому Договором про внесення змін від 16 травня 2013 року встановлено термін остаточного повернення кредиту - 15 травня 2014 року включно.
Позивачем у повному обсязі виконано зобов'язання за Кредитним договором та надано Позичальнику кредитні кошти : траншем 17.05.2012 року - 21 100 000, 00 грн; траншем 18.05.2012 року - 25 000 000,00 грн; траншем 21.05.2012 року - 28 800 000,00 грн; траншем 22.05.2012 року - 20 000 000,00 грн; траншем 23.05.2012 року - 28 000 000,00 грн; траншем 24.05.2012 року - 25 000 000,00 грн; траншем 25.05.2012 року - 36 000 000,00 грн; траншем 28.05.2012 року - 53 000 000,00 грн; траншем 29.05.2012 року - 13 100 000,00грн .
З матеріалів справи вбачаєтсья, що позивач окрім укладеного 17.05.2012 Кредитного договору №224-2012 та договорів про внесення до нього змін , укладених у період з 28.12.2012 по 16.05.2013, уклав з Позичальником також низку інших договорів про внесення змін від 17.02.2014, від 27.02.2014, від 17.03.2014, від 30.04.2014, від 15.05.2014, від 16.06.2014, від 15.07.2014, від 12.08.2014, від 15.08.2014, від 15.09.2014, від 15.10.2014, від 31.10.2014, згідно умов яких Сторони домовились в тому числі про зменшення процентної ставки за користування кредитом, збільшення строку користування кредитом, відстрочення сплати процентів за користування кредитом.
В якості засобів доказування договори про внесення змін до укладеного 17.05.2012 Кредитного договору №224-2012, що були укладені з Позичальником у період з 17.02.2014 по 31.10.2014, до позову Банком не подано (надалі за текстом - Нікчемні правочини).
Процедуру ліквідації Банку розпочато виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 20.03.2015 ( рішення №63 від 20.03.2015) та призначено ліквідатором Славкіну М.А. (надалі за текстом - Банк та ФГВФО).
В подальшому строк здійснення процедури ліквідації та повноважень ліквідатора Славкіної М.Г. продовжено рішенням ФГВФО від 22.02.2016 № 213 до 19.03.2018 та рішенням ФГВФО від 15.02.2018 № 474 до 19.03.2020 відповідно.
На підставі статті 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" ліквідатор Банку надіслала Позичальнику лист - повідомлення від 29.08.2015 за № 11/1-27415 про те, що оскільки Нікчемні правочини є такими в силу Закону та не створюють будь-яких правових наслідків, Позичальник зобов'язаний негайно, в день його отримання виконати зобов'язання за Кредитним договором №224-2012 від 17.05.2012 з врахуванням нікчемності договорів про несення змін.
Місцевим судом встановлено, що Позичальник не отримав лист - повідомлення від 29.08.2015 за № 11/1-27415 про Нікчемність правочинів та про обов'язок негайного виконання зобов'язань за Кредитним договором №224-2012 від 17.05.2012 з врахуванням нікчемності договорів про несення змін.
Позивач в свою чергу доводить, що має право стягнути з Позичальника заборгованість по сплаті процентів за користування кредитними коштами в період з 01.01.2016 по 10.01.2016, розрахованих за процентною ставкою у розмірі 28% річних на загальну суму 680434,16 грн. на підставі Кредитного договору №224-2012 від 17.05.2012 та договорів про внесення до нього змін, укладених у період з 28.12.2012 по 16.05.2013 включно, без врахування Нікчемних договорів.
Місцевий господарський суд за результатами розгляду спору прийшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з врахуванням наступного.
За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.06.2019 року у справі № 916/3156/17 погодилась з висновками, викладеними у постанові Верховного Суду України від 2 березня 2016 року у справі № 6-308цс16, у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 3 жовтня 2018 року у справі № 369/2770/16-ц і від 7 листопада 2018 року у справі № 357/3394/16-ц щодо того, що якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.06.2019 року у справі № 916/3156/17 дійшла висновку, що не є способами захисту прав та інтересів, установлених законом, позовні вимоги:
- визнати недійсним нікчемний правочин;
- встановити нікчемність правочину;
При цьому, цей висновок стосується обох сторін нікчемного правочину, в спірних правовідносинах - Банку та Позичальника.
Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 910/24198/16 дійшла висновку, що не є способами захисту прав та інтересів, установлених законом, позовні вимоги Позичальника до Банку визнати недійсним наказ ліквідатора Банку про виявлення нікчемних правочинів, а також, що повідомлення Банку про виявлення нікчемних правочинів, надіслане Позичальнику, не підлягає примусовому виконанню, тому також не підлягає оспорюванню Позичальником в судовому порядку.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.06.2019 року у справі № 916/3156/17 наголошує, що неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).
За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Така позиція відповідає правовому висновку, викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) під час розгляду спорів у подібних правовідносинах, відступати від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав.
Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» установлені правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цим Законом також регулюються відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
Відповідно до статті 3 цього Закону Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб і виведення неплатоспроможних банків з ринку. Аналіз функцій Фонду, викладених у статтях 4, 26, 27, 37, 38 вказаного Закону, свідчить про те, що Фонд бере участь у правовідносинах у різних статусах: з одного боку, він ухвалює обов'язкові для банків та інших осіб рішення, а з іншого - здійснює повноваження органів управління банку, який виводиться з ринку, тобто представляє банк у приватноправових відносинах з третіми особами.
За статтею 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд (уповноважена особа) зобов'язаний забезпечити збереження активів і документації банку, зокрема, протягом дії тимчасової адміністрації забезпечити перевірку правочинів (у тому числі договорів), вчинених (укладених) банком протягом одного року до дня запровадження тимчасової адміністрації банку, на предмет виявлення правочинів (у тому числі договорів), що є нікчемними з підстав, визначених частиною третьою цієї статті.
Відповідно до п. 6, 7 частин третьої статті 38 цього Закону правочини (у тому числі договори) неплатоспроможного банку є нікчемними з таких підстав:
- банк уклав кредитні договори, умови яких передбачають надання клієнтам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;
- банк уклав правочини (у тому числі договори), умови яких передбачають платіж чи передачу іншого майна з метою надання окремим кредиторам переваг (пільг), прямо не встановлених для них законодавством чи внутрішніми документами банку;
За результатами перевірки, здійсненої відповідно до статті 38 цього Закону, виявляються правочини, які є нікчемними в силу приписів (на підставі) закону. При виявленні таких правочинів Фонд, його уповноважена особа чи банк не наділені повноваженнями визнавати або встановлювати правочини нікчемними.
Відповідний правочин є нікчемним не за рішенням уповноваженої особи Фонду, а відповідно до закону. Такий правочин є нікчемним з моменту укладення на підставі частини другої статті 215 Цивільного кодексу України та частини третьої статті 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб». Наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Рішення уповноваженої особи Фонду не є підставою для застосування таких наслідків. Таке рішення є внутрішнім розпорядчим документом, прийнятим уповноваженою особою, що здійснює повноваження органу управління банку.
Така позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, в її постановах від 16 травня 2018 року у справі № 910/24198/16 (провадження № 12-15гс18), від 04 липня 2018 року у справі № 819/353/16 (провадження № 11-163апп18) та від 05 грудня 2018 року у справі № 826/23064/15 (провадження № 11-1080апп18), від 27 лютого 2019 року у справі № 826/8273/16(провадження № 11-775ас18) під час розгляду спорів у подібних правовідносинах, відступати від яких Велика Палата Верховного Суду не вбачає правових підстав.
Відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, в її постановах від 16 травня 2018 року у справі № 910/24198/16, обов'язок повернути майно (кошти) виникає у контрагентів не на підставі наказу про виявлення нікчемних правочинів, а в силу закону (частини другої статті 215 ЦК України). Таке майно (кошти) може бути повернуто або добровільно, або у примусовому порядку на підставі судового рішення.
Таким чином, якщо особа добровільно не погоджується з тим, що правочини є нікчемними, і не повертає активи, банк має право звернутися до суду з вимогою застосування наслідків нікчемності правочинів.
За змістом положень частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Статтею 236 ЦК України визначено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
Отже, законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. І відповідно до статті 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Відповідно до ч. 4 ст. 216 ЦКУ правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.
Згідно з ч. 5 цієї статті Кодексу вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.
Беручи до уваги вищезазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що в даній справі позивач не звернувся з вимогою про застосування наслідків недійсності Нікчемних правочинів, які встановлені законом, та не можуть змінюватися за домовленістю сторін, а звернувся з вимогою стягнути з Позичальника проценти за користування кредитними коштами в період з 01.01.2016 по 10.01.2016, розрахованих за процентною ставкою у розмірі 28% річних на загальну суму 680434,16 грн. на підставі Кредитного договору №224-2012 від 17.05.2012 та договорів про внесення до нього змін, укладених у період з 28.12.2012 по 16.05.2013 включно, без врахування Нікчемних договорів.
З матеріалів справи вбачається, що Кредитний договір №224-2012 від 17.05.2012 та договори про внесення до нього змін, укладені у період з 28.12.2012 по 16.05.2013 є дійсними, силу вимог статті 204 ЦК України та визнаються позивачем.
Беручи до уваги вищезазначене, термін остаточного повернення кредиту за Кредитним договором №224-2012 від 17.05.2012 закінчився 15 травня 2014 року.
В свою чергу позивач обґрунтовує свої вимоги тим, що в даному випадку кредитним договором (пункт 2.3.) передбачено, що проценти нараховуються на залишок фактичної заборгованості за Кредитом протягом всього строку користування Кредитом, а не продовж строку кредитування. Іншими словами, до 15 травня 2014 і після цієї дати позивач продовжує нараховувати відповідні платежі, позбавляючи Договір про внесення змін від 16 травня 2013 року ознак юридичного факту.
Натомість колегія суддів зазначає, що договір про внесення змін від 16.05.2013 року про встановлення терміну остаточного повернення кредиту за Кредитним договором №224-2012 від 17.05.2012р. змінює докорінно характер відносин, що склалися між сторонами, - кредитних відносин у даному випадку. І у цьому питанні колегія суддів не вважає за необхідне відходити від практики, що її започатковано постановою Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 - (п. 54): "…право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання".
Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Згідно з ст.1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Згідно з цим позовом Банком проценти за кредитом нараховані за період з 01.01.2016 по 10.01.2016 року.
Беручи до уваги вищезазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що зі спливом строку кредитування припинилося право Банку нараховувати проценти за кредитом. Отже після 15 травня 2014 року позивач не міг такі проценти нараховувати, що свідчить про безпідставність заявленого позову. Тому висновок суду першої інстанції про відмову в позові є законним та обгрунтованим.
Таким чином, з огляду на викладене вище, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду вважає, що зазначені в апеляційній скарзі доводи скаржника не обґрунтовані та не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому не можуть бути підставою для скасування оскаржуваного рішення. Понесені скаржником судові витрати відповідно до ст. 129 ГПК України залишаються за ним.
Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд
Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський Акціонерний Банк" в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "ВіЕйБі Банк" Матвійчука О.Ю. залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Житомирської області від 04 липня 2019 року у справі №906/1160/18 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до суду касаційної інстанції у строк та в порядку, встановленому статтями 287-289 ГПК України.
Справу №906/1160/18 повернути господарському суду Житомирської області.
Повний текст постанови складений "06" грудня 2019 р.
Головуючий суддя Тимошенко О.М.
Суддя Демидюк О.О.
Суддя Павлюк І.Ю.