Справа № 420/5469/19
06 грудня 2019 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вовченко O.A., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження в приміщенні суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Роздільнянського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,-
До суду 17 вересня 2019 року надійшла позовна заява ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області в особі Роздільнянського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправною відмову та зобов'язання вчинити дії.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 23 вересня 2019 року судом даний позов залишено без руху та надано позивачу 5-денний строк для усунення недоліків позовної заяви з дня отримання копії ухвали.
30 вересня 2019 року за вх.№35371/19 позивач надала до суду заяву (з інформацією щодо наявності у неї оригіналу письмових доказів, копії яких додано до позовної заяви) та належним чином оформлену позовну заяву до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області та Роздільнянського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області у трьох примірниках, у якій позовні вимоги викладені в такій редакції:
1. Визнати протиправними дії Роздільнянського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (відповідь №5141/795 від 12.07.2019) щодо відмови в оформленні та видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року у вигляді паспортної книжечки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
2. Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області організувати роботу з оформлення та видачі, а територіальний підрозділ - Роздільнянський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області оформити та видати паспорт громадянина України зразка 1994 року у вигляді паспортної книжечки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвалою суду від 07 жовтня 2019 року судом прийнято до розгляду позовну заяву ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 (вх.№35371/19). Відкрито провадження у адміністративній справі та визначено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає те, що ОСОБА_1 є матір'ю та законним представником неповнолітнього ОСОБА_2 . У зв'язку з настанням 16-ти річчя дитини, ОСОБА_2 у липні 2019 року звертався до Роздільнянського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області з проханням щодо оформлення та видачі паспорта у вигляді паспортної книжечки зразка 1994 року. Роздільнянським районним відділом ГУ ДМС України в Одеській області було надано відповідь №5141/795 від 05.07.2019, а Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області - за №Н-1471/6/5101-19/5100.4.7/10089-19 від 12.07.2019, якими у видачі паспорта громадянина України дитині було відмовлено, незважаючи на те, що з моменту настання 16-річчя ОСОБА_2 має законне право на отримання паспорта громадянина України у вигляді паспортної книжечки. Чинна редакція Закону про ЄДДР хоча і передбачає альтернативу паспортам з безконтактним електронним носієм, а, отже, може забезпечити реалізацію такого права, це право може реалізовуватися також у інший законний спосіб. Таким альтернативним способом виступає законодавчо закріплене Положення про паспорт громадянина України, затверджене Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 №2503- XII. Зазначає, що громадянин відповідно до статті 32 Конституції України та ч. 6 ст. 6 Закону України «Про захист персональних даних» має право на відмову від обробки його даних в інформаційно-телекомунікаційній системі, якою є ЄДДР, та, відповідно, право на відмову від УНЗР, як невід'ємної частини ЄДДР, бо під терміном «згода», виходячи зі ст. 2 наведеного Закону слід розуміти «добровільне волевиявлення людини». Оскільки ім'я, прізвище та по-батькові стосуються приватного та сімейного життя особи, а дитина не бажає за можливе цифрову ідентифікацію щодо себе, отже позовна заява в інтересах дитини охоплюється ст. 8 Конвенції, та будь-які дії з питань обов'язковості або примушування з отримання паспорта громадянина України у вигляді пластикової картки є втручанням до приватного та сімейного життя. Цифровий ідентифікатор особистості УНЗР формується і може бути записаний за таким же принципом, як і штрих-код на товар. Більш того, загальновідомою є інформація про те, що в структурі номерів штрих-коду системи ЕА1Ч-13 міститься число « 666», тобто символіка, яка ображає почуття православних віруючих. Неприйнятним для позивачів є і сам факт заміни імені на номер-ідентифікатор. Позивач вважає неприйнятним обов'язкове зняття, обробка та зберігання біометричних даних. Враховуючи, що ні дитина, ні законний представник не надавав згоду на обробку її персональних даних, використання засобів Єдиного державного демографічного реєстру з метою обробки персональних даних - є незаконною дією, яка порушує особисті права дітей. У разі відмови особи на оформлення внутрішнього паспорта громадянина України у вигляді пластикової картки типу ID-1, її конституційні права на отримання документу про громадянство не повинні бути порушеними. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №398 від 03.04.2019, на виконання якої прийнято наказ МВС України №456 від 06.06.2019, органи міграційної служби оформлюють та видають паспорт громадянина України зразка 1994 року. За цими нормативно-правовими актами можливо отримати паспорт громадянина України зразка 1994 року у вигляді паспортної книжечки лише за рішенням суду. Отже, органи міграційної служби фактично визнають, що оформлення та видача такого паспорта можлива, але тільки за рішенням суду.
21 жовтня 2019 року до суду від представника відповідачів надійшов відзив на позов, у якому з посиланням на постанову Кабінету міністрів України від 20.08.2014 № 360, Постанову Кабінету міністрів України «Про утворення територіальних органів Державної міграційної служби» від 15.06 2011 № 658, п. 7 Положення про Головне управління затверджене наказом Державної міграційної служби України від 14.02.2015 № 19, Положення про Роздільнянський РВ затверджене наказом Головного управління від 16.11.2016 № 291/аг зазначено, що Роздільнянський РВ Головного управління Державної міграційної служби України не є належним відповідачем у даній справі. Належним відповідачем у даній справі є Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області. Посилаючись на Положення про паспорт громадянина України затверджене постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ, Закон України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» зазначає, що 21.06.2019 до Роздільнянського РВ звернулася ОСОБА_1 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 , із заявою про оформлення і видачу йому паспорта громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.06.1992 № 2503-ХІІ, без застосування засобів Єдиного державного демографічного реєстру (СДДР) і без присвоєння унікального номера запису в ЄДДР (УНЗР). Роздільнянський РВ у межах строку визначеного ЗУ «Про звернення громадян» надав позивачам письмову відповідь, у якій зазначив, що у ДМС та її територіальних органів/підрозділів відсутні законні підстави для оформлення та видачі позивачу паспорта громадянина України відповідно до постанови Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-ХІІ. Посилаючись на наказ МВС України «Про затвердження Порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України» від 13.04.2012 № 320 зазначає, що протиправність дій відповідачів у даному випадку відсутня, оскільки, на підставі письмової заяви позивачів, за відсутності будь-яких даних особи та за відсутності необхідних документів, відповідач позбавлений можливості видати паспорт громадянина України будь-якого зразка. Відповідно, оцінюючи вимоги позивачів про покладення на відповідача обов'язку щодо видачі паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення № 2503-ХІІ слід вказати, що оскільки позивачами не подано всіх необхідних документів, відповідно такий обов'язок у даному випадку відсутній. Враховуючи те, що позивачі не звернулися із відповідною заявою для отримання адміністративної послуги - оформлення та видача паспорта громадянина України та за відсутності необхідних документів (фотокартки, свідоцтва про народження тощо), то можливо дійти до висновку про відсутність бездіяльності відповідачів щодо не оформлення паспорта громадянина України у формі книжечки ОСОБА_2 , а так само відсутні підстави для зобов'язання відповідача видати такий паспорт. ГУ ДМС України в Одеській області вважає, що постанова Верховної Ради України «Про затвердження положень про паспорт громадянина України та про паспорт громадянина України для виїзду за кордон» від 26.06.1992 є актом нижчої юридичної сили та повинна застосовуватись виключно в тій частині, яка не перешкоджає закону. Законодавцем чітко визначено, що паспорт громадянина України містить безконтактний електронний носій. Доводи позивача щодо дискримінації громадян з боку ГУ ДМС України в Одеській області за релігійною, віковою ознакою або порушення права на ім'я, нічим не підтверджені. Кожен громадянин України, який досяг чотирнадцятирічного віку, зобов'язаний отримати паспорт громадянина України, то ОСОБА_2 не може відмовитись від виконання обов'язку отриманню паспорту посилаючись на релігійні переконання. Враховуючи те, що позивач не звернувся із відповідною заявою для отримання адміністративної послуги - оформлення та видача паспорта громадянина України та за відсутності необхідних документів (фотокартки, свідоцтва про народження тощо), то можливо дійти до висновку про відсутність факту відмови у видачі паспорту у формі книжечки.
Враховуючи викладене, відповідач просить суд відмовити у задоволенні позову.
До суду від позивача 12.11.2019 року за вх.№42343/19 надійшла відповідь на відзив, у якій зазначено, що доводи відповідача, які висловлені у відзиві на позовну заяву, зводяться лише до формального виконання вимог Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус», які на думку позивача можуть бути застосовані при вирішенні спірних правовідносин лише в тій частині, яка захищає права позивача. Чинне законодавство передбачає альтернативу в оформленні паспорта громадянина України у вигляді паспортної книжечки. Відповідач не згадує жодним чином Закон України №1474-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, спрямованих на лібералізацію Європейським Союзом візового режиму для України», однак застосовує ті його положення, які не мають бути застосованими при вирішенні спірних відносин. Відповідач допускає неправильне тлумачення Закону України про ЄДДР та Закону України №1474-VIII. Позивач звертався з заявою про видачу паспорта у вигляді книжечки до територіального підрозділу ДМС України. На той час у територіальному підрозділі в наявності був та є лист ДМС України від 15.06.2017, в якому була вказівка про припинення видачі паспортів у вигляді книжечки з 16 червня 2017 року. Тому дії цього підрозділу міграційної служби, начебто, виходили з цих обставин. Однак, це не означає, що цей підрозділ діяв в межах повноважень та відповідно до закону та Конституції України, норм міжнародних договорів. Фактично територіальний підрозділ ДМС України самоусунувся від здійснення повноважень з видачі паспорта у вигляді книжечки стосовно дитини. Відсутність бланків паспортів, відсутність заяви-анкети чи заяви про отримання паспорта не означає, що орган державної виконавчої влади повинен був відмовити у видачі паспорта у вигляді книжечки. Відповідач не тільки не усунув порушення ст. 4 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», а взагалі вважає правомірним наявність в офіційних документах ставлення громадян до релігії у вигляді відмови від реєстраційного номера облікової картки платника податків за релігійними переконаннями, у т.ч. таких документів в органах державної міграційної служби України.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
05 липня 2019 року неповнолітній ОСОБА_2 та його законний представник, мати ОСОБА_1 згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 (а.с.25), звернулись до Роздільнянського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою (а.с.13-14), копію якої також направили Головному управлінню Державної міграційної служби України в Одеській області (а.с.17-18), у якій просили оформити та видати ОСОБА_2 паспорт зразка 1994 року у вигляді паспортної книжечки.
До вказаної заяви до Роздільнянського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області було додано: свідоцтво про народження, дві фотокартки дитини розміром 35x45 мм, заяву про видачу паспорта відповідно до наказу МВС України №320 від 13.04.2012 року та наказу МВС України №456 від 06.06.2019 року, копію довідки про стан здоров'я дитини, копію довідки про місце реєстрації ОСОБА_2 .
Таким чином, суд вважає необґрунтованим посилання у відзиві на позов на ненадання заявником необхідних документів (фотокартки, свідоцтва про народження), оскільки із вищевказаної заяви вбачається, що такі до міграційного органу надавались.
Доказів ненадання позивачем вищевказаних документів Роздільнянському районному відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області відповідачами до суду не надано.
Листом Роздільнянського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, адресованого ОСОБА_3 та представнику неповнолітнього ОСОБА_4 , за №5141-368/5141.6-19 від 17.07.2019 року (а.с.15-16) з посиланням на ст.ст.19 Конституції України, розділ ІІІ пункту 1 Тимчасового порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України, затвердженого наказом МВС України від 06.06.2019 №456 повідомлено заявнику про те, що у ГУ ДМС України в Одеській області відсутні законні підстави для оформлення та видачі паспорта громадянина України відповідно до постанови Верховної Ради України від 26 червня 1992 року №2503-ХІІ.
Також, позивачу Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області направлено листа, адресованого ОСОБА_3 та представнику неповнолітнього ОСОБА_4 , за №Н-1471/6/5101-19/5100.4.7/10089-19 від 12.07.2019 року зі змістом, аналогічним вищевказаному листу Роздільнянського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (а.с.19-20).
Не погоджуючись з вищевказаними діями Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області та Роздільнянського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, позивач звернулась до суду з даним позовом.
Згідно зі ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Відповідно до ст. 22 Основного Закону права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Рішенням Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012 надано офіційне тлумачення положення ч.2 ст. 32 Конституції України, зокрема: неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб. Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
При цьому, у даному випадку відсутня будь-яка загроза національній безпеці, економічному добробуту або правам людини, а тому збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням держави в її особисте та сімейне життя.
Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя також узгоджується із міжнародно-правовими актами:
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), була ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Стаття 8 Конвенції передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. п. 25 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «C. проти Бельгії» від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п. 61 рішення ЄСПЛ у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002 та п.65. рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11).
Будь-яке втручання у право особи на повагу до її приватного та сімейного життя становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснювалося «згідно із законом», не переслідувало легітимну ціль або цілі згідно з пунктом 2 та було «необхідним у демократичному суспільстві» у тому сенсі, що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті (див. рішення ЄСПЛ у справі «Ельсхольц проти Німеччини» (Elsholz v. Germany) [ВП], заява № 25735/94, п. 45, ECHR 2000-VIII).
Таким чином, особа не може зазнавати безпідставного втручання у особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції або на її честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
Так, відповідно до ч.1 ст.13 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» від 20.11.2012 р. №5492-VI документи, оформлення яких передбачається цим Законом із застосуванням засобів Реєстру, відповідно до їх функціонального призначення поділяються на: документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України та документи, що посвідчують особу та підтверджують її спеціальний статус. При цьому, до документу, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України відноситься, зокрема, паспорт громадянина України.
Частинами 1, 2, 4, 5 ст. 14 цього Закону передбачено, що форма кожного документа встановлюється цим Законом. Документи залежно від змісту та обсягу інформації, яка вноситься до них, виготовляються у формі книжечки або картки, крім посвідчення на повернення в Україну, що виготовляється у формі буклета. Документи у формі книжечки на всіх паперових сторінках та на верхній частині обкладинки повинні мати серію та номер документа, виконані за технологією лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі книжечки здійснюється за технологією лазерного гравіювання та лазерної перфорації. Персоналізація документів у формі картки виконується за технологією термодруку або лазерного гравіювання. Персоналізація документів здійснюється централізовано у Державному центрі персоналізації документів.
Згідно з ч.1 ст. 21 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України.
Отже, у разі відсутності у особи паспорта, така особа не має підтвердження громадянства України, що в свою чергу є порушенням її громадянських прав у зв'язку з неможливістю їх реалізації.
Згідно із ч. 3 ст. 13 Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» паспорт громадянина України містить безконтактний електронний носій.
Відповідно до п. 3, 5, 6, 8 Положення про паспорт громадянина України, затверджене постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 р. N 2503-XII (в редакції Постанови Верховної Ради України від 2 вересня 1993 року N 3423-XII) бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Терміни впровадження паспортної картки визначаються Кабінетом Міністрів України у міру створення державної автоматизованої системи обліку населення. Паспортна книжечка являє собою зшиту внакидку нитками обрізну книжечку розміром 88 х 125 мм, що складається з обкладинки та 16 сторінок. Усі сторінки книжечки пронумеровані і на кожній з них зображено Державний герб України і перфоровано серію та номер паспорта. У верхній частині лицьового боку обкладинки зроблено напис "Україна", нижче - зображення Державного герба України, під ним - напис "Паспорт". На внутрішньому лівому боці обкладинки у центрі - зображення Державного прапора України, нижче - напис "Паспорт громадянина України". На першу і другу сторінки паспортної книжечки заносяться прізвище, ім'я та по батькові, дата і місце народження. На першій сторінці також вклеюється фотокартка і відводиться місце для підпису його власника. На другу сторінку заносяться відомості про стать, дату видачі та орган, що видав паспорт, ставиться підпис посадової особи, відповідальної за його видачу. Записи засвідчуються мастиковою, а фотокартка - випуклою сухою печаткою. Перша сторінка або перший аркуш після внесення до них відповідних записів та вклеювання фотокартки можуть бути заклеєні плівкою. У разі заклеювання плівкою усього аркуша записи та фотокартка печатками не засвідчуються. Третя, четверта, п'ята і шоста сторінки призначені для фотокарток, додатково вклеюваних у паспорт, а сьома, восьма і дев'ята - для особливих відміток. На десятій сторінці робляться відмітки про сімейний стан власника паспорта, на одинадцятій - шістнадцятій - про реєстрацію постійного місця проживання громадянина. На прохання громадянина до паспорта може бути внесено (сьома, восьма і дев'ята сторінки) на підставі відповідних документів дані про дітей, групу крові і резус-фактор, згоди або незгоди на посмертне донорство анатомічних матеріалів. На внутрішньому правому боці обкладинки надруковано витяг з цього Положення. Вносити до паспорта записи, не передбачені цим Положенням або законодавчими актами України, забороняється. Термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної книжечки, не обмежується.
Водночас, п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 302 «Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України» (далі - Постанова № 302) затверджено: зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм згідно з додатками 1 і 2; зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, згідно з додатками 3 і 4; Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, що додається.
Згідно із п.2 Постанови №302 із застосуванням засобів Єдиного державного демографічного реєстру запроваджено: з 1 січня 2016 року оформлення і видачу паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм та паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразки бланків яких затверджено цією постановою, громадянам України, яким паспорт громадянина України оформляється вперше, з урахуванням вимог пункту 2 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 р. N 2503-XII; з 1 листопада 2016 р. оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обмін паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм, зразок бланка якого затверджено цією постановою, громадянам України відповідно до Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого цією постановою.
Пунктом 3 вказаної Постанови №302 встановлено, що: прийняття документів для оформлення паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразок бланка якого затверджено цією постановою, з 1 листопада 2016 р. припиняється; паспорт громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, оформлений та виданий на підставі документів, поданих до 1 листопада 2016 р., є чинним протягом строку, на який його було видано. Вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України зразка 1994 року здійснюються відповідно до Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого цією постановою. Державна міграційна служба до законодавчого врегулювання питання завершення оформлення та видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року здійснює оформлення та видачу таких паспортів у порядку, встановленому Міністерством внутрішніх справ, громадянам України, щодо яких прийнято рішення суду, що набрало законної сили, про зобов'язання Державної міграційної служби оформити та видати паспорт громадянина України зразка 1994 року.
Пунктом 131 Постанови № 302 передбачено, що до безконтактного електронного носія, що міститься у паспорті, вноситься, зокрема, така інформація, як біометричні дані, параметри особи (відцифрований образ обличчя особи, відцифрований підпис особи, відцифровані відбитки пальців рук (за згодою особи).
Згідно ч. 1 ст. 6 Закону України «Про захист персональних даних» від 01.06.2010 р. N2297-VI, мета обробки персональних даних має бути сформульована в законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця персональних даних, та відповідати законодавству про захист персональних даних.
Статтею 2 Закону України «Про захист персональних даних» встановлено, що персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.
Разом з тим, згідно з ч.5, 6 ст.6 Закону України «Про захист персональних даних» обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб'єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством. Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Таким чином, принципами обробки персональних даних є відкритість і прозорість, відповідальність, адекватність та не надмірність їх складу та змісту стосовно визначеної мети їх обробки, а підставою обробки персональних даних є згода суб'єкта персональних даних.
Водночас, законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює неякість закону та порушення конституційних прав такої особи.
При цьому, реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватись, як і раніше, у межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, вказані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи.
У ст. 8 Конвенції про захист осіб у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних, ратифікованій Законом України від 06 липня 2010 року № 2438-VI, зазначено: «Будь-якій особі надається можливість: a) з'ясувати існування файлу персональних даних для автоматизованої обробки, його головні цілі, а також особу та постійне місце проживання чи головне місце роботи контролера файлу; б) отримувати через обґрунтовані періоди та без надмірної затримки або витрат підтвердження або спростування факту зберігання персональних даних, що її стосуються, у файлі даних для автоматизованої обробки, а також отримувати такі дані в доступній для розуміння формі; c) вимагати у відповідних випадках виправлення або знищення таких даних, якщо вони оброблялися всупереч положенням внутрішнього законодавства, що запроваджують основоположні принципи, визначені у ст. 5 і 6 цієї Конвенції; …».
За сталою практикою ЄСПЛ, першою умовою виправданості втручання у права, гарантоване ст. 8 Конвенції, є те, що воно має бути передбачене законом, причому тлумачення терміну «закон» є автономним, та до якості «закону» ставляться певні вимоги (див. рішення ЄСПЛ у справі «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom) від 13 липня 1995 року, заява № 18139/91, п. 37) Під терміном «закон» … слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві. Закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам «доступності» та «передбачуваності».
Таким чином, суд приходить до висновку, що норми Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» та Постанови № 302 на відміну від норм Положення про паспорт громадянина України, затверджене постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 р. №2503-XII (теж діючого на момент виникнення правовідносин) не тільки звужують, але фактично скасовують у позасудовому порядку право громадянина на отримання паспорту у вигляді паспортної книжечки без безконтактного електронного носія персональних даних, який містить кодування його прізвища, ім'я та по-батькові та залишають тільки право на отримання паспорта громадянина України, який містить безконтактний електронний носій, що є безумовним порушенням вимог ст. 22 Конституції України, яка забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, не відповідає вимогам якості закону (тобто втручання не було «встановлене законом») не було «необхідним у демократичному суспільстві» у тому сенсі, що воно було непропорційним цілям, які мали бути досягнуті, не покладаючи на особу особистий надмірний тягар.
Зазначене допускає свавільне втручання у право на приватне життя, у контексті неможливості реалізації права на власне ім'я, що становить порушення ст. 8 Конвенції.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позбавлення особи можливості отримання паспорта у традиційній формі - у вигляді книжечки, і спричинені цим побоювання окремої суспільної групи, що отримання паспорта у вигляді картки може спричинити шкоду приватному життю, становить втручання держави, яке не було необхідним у демократичному суспільстві, і воно є непропорційним цілям, які мали б бути досягнуті без покладення на особу такого особистого надмірного тягаря.
Питання щодо правомірності відмови у видачі паспорта гр. України у формі книжечки було розглянуто Великою Палатою Верховного Суду у зразковій справі.
Так, постановою Великої Палати Верховного Суду від 19 вересня 2018 року у зразковій справі Пз/9901/2/18 позов задоволено частково та визнано протиправною відмову Відділу Управління ДМС у видачі особі паспорта громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт; зобов'язано Відділ ДМС оформити та видати особі паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт.
Вирішуючи спір по суті, Велика Палата Верховного Суду констатувала, що норми Закону № 5492-VI на відміну від норм Положення про паспорт (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) не тільки звужують, але фактично скасовують право громадянина на отримання паспорта у вигляді паспортної книжечки без безконтактного електронного носія персональних даних, який містить кодування його прізвища, імені та по батькові, та залишають тільки право на отримання паспорта громадянина України, який містить безконтактний електронний носій. На думку Великої Палати Верховного Суду, це є безумовним порушенням вимог статті 22 Конституції України, яка забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Також такий підхід не відповідає вимогам якості закону (тобто втручання не було "встановлене законом"), не було "необхідним у демократичному суспільстві" у тому сенсі, що воно було непропорційним цілям, які мали бути досягнуті, не покладаючи на особу особистий надмірний тягар. Зазначене допускає свавільне втручання у право на приватне життя у контексті неможливості реалізації права на власне ім'я, що становить порушення статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція).
При вирішенні спору Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що законодавець, приймаючи Закон України від 14 липня 2016 року № 1474-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо документів, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус, спрямованих на лібералізацію Європейським Союзом візового режиму для України» (далі - Закон № 1474-VIII), яким внесено зміни до Закону № 5492-VI, не дотримався вимог, за якими такі зміни повинні бути зрозумілими та виконуваними, не мати подвійного тлумачення, не звужувати права громадян у спосіб, не передбачений Конституцією України, та не допускати жодної дискримінації залежно від часу виникнення правовідносин з отримання паспорта громадянина України.
Як зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду, будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним, однак, таке обмеження, як неможливість отримання паспорта у формі книжечки, законодавством не передбачено.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду скасувала рішення суду першої інстанції та ухвалила нове - про часткове задоволення позову.
При цьому Велика Палата ВС визначила ознаки типової справи:
а) позивач - фізична особа, якій територіальним органом ДМС України відмовлено у видачі паспорту у формі книжечки, у відповідності до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-ХІІ;
б) відповідач - територіальні органи ДМС України;
в) предмет спору - вимоги щодо неправомірної відмови відповідача у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки у зв'язку з ненаданням особою згоди на обробку персональних даних та зобов'язання відповідача видати позивачеві паспорт у формі книжечки, у відповідності до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-ХІІ.
Висновки Великої Палати Верховного Суду у цій зразковій справі належить застосовувати в адміністративних справах щодо звернення осіб до суду з позовом до територіальних органів ДМС України з вимогами видати паспорт громадянина України у формі книжечки, у зв'язку з ненаданням особою згоди на обробку персональних даних, відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-ХІІ.
Відповідно до ч. 3 ст. 291 КАС України, при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
З урахуванням викладеного, суд приходить висновку, що вимоги позивача щодо визнання протиправними дії Роздільнянського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (відповідь №5141/795 від 12.07.2019) щодо відмови в оформленні та видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року у вигляді паспортної книжечки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є обґрунтованими та підлягають задоволенню з урахуванням вимог ст.9 КАС України шляхом визнання протиправними дії Роздільнянського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області щодо відмови в оформленні та видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року у вигляді паспортної книжечки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка викладена в листі Роздільнянського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №5141-368/5141.6-19 від 17.07.2019 року.
В свою чергу, вирішуючи вимоги позивача про зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області організувати роботу з оформлення та видачі, а територіального підрозділу - Роздільнянський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області оформити та видати паспорт громадянина України зразка 1994 року у вигляді паспортної книжечки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , суд зазначає наступне.
Згідно з п.23 ч.1 ст.4 КАС України похідна позовна вимога - вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).
Оскільки вимога позивача про зобов'язання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області організувати роботу з оформлення та видачі, а територіального підрозділу - Роздільнянський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області оформити та видати паспорт громадянина України зразка 1994 року у вигляді паспортної книжечки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є похідною вимогою від задоволеної вимоги про визнання протиправними дій щодо відмови у оформленні та видачі паспорта у формі паспортної книжечки, вона також є обґрунтованою та з урахуванням вимог ст.9 КАС України підлягає задоволенню шляхом зобов'язання Роздільнянського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області оформити та видати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт громадянина України у вигляді паспортної книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 р. № 2503-ХІІ.
Решта доводів та заперечень сторін висновків суду по суті заявлених позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту.
Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.
Відповідно до ч. 1. ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Частиною 2 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно із ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Відповідно до ч.1, ч.5 ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
За таких обставин, враховуючи вищевикладене у сукупності, суд доходить висновку, що позовна заява ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст. 7, 9, 241-246, 250, 255, 291, 295 КАС України, суд, -
Позов ОСОБА_1 в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 - задовольнити.
Визнати протиправними дії Роздільнянського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області щодо відмови в оформленні та видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року у вигляді паспортної книжечки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка викладена в листі Роздільнянського районного відділу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області №5141-368/5141.6-19 від 17.07.2019 року.
Зобов'язати Роздільнянський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області оформити та видати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт громадянина України у вигляді паспортної книжечки відповідно до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 р. № 2503-ХІІ.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції шляхом подання апеляційної скарги через Одеський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , паспорт серії НОМЕР_2 ) в інтересах неповнолітньої дитини ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ).
Відповідачі:
- Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул.Преображенська, 44, м.Одеса, 65014, код ЄДРПОУ 37811384);
- Роздільнянський районний відділ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул.Ярослава Мудрого, буд.5, м.Роздільна, Одеська обл., 67400).
Суддя О.А. Вовченко
.