Постанова
Іменем України
03 грудня 2019 року
м. Київ
провадження №22-ц/824/15153/2019
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Мазурик О.Ф. (суддя-доповідач),
суддів: Кравець В.А., Махлай Л.Д.,
за участю секретаря Ратушного А.В.,
розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області
від 24 вересня 2019 року
в складі судді Кошель Л.М.
у справі №357/256/19 Білоцерківського міськрайонного суду Київської області
за позовом ОСОБА_1
до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
треті особи: приватний нотаріус Білоцерківського міського нотаріального округу Корнійчук Антоніна Валеріївна, ОСОБА_4 ,
про визнання недійсним договору дарування частки квартири, визнання права власності та витребування майна з незаконного володіння,
В січні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати недійсним договір дарування 1/2 частини квартири, укладений 04.04.2017 між нею та ОСОБА_2 , з підстав, передбачених ст. 233 ЦК України.
Позов мотивовано тим, що 26.08.2018 вона дізналася про те, що 04.04.2017 підписала договір дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , згідно якого подарувала частину квартири ОСОБА_2 . Але домовленість із ОСОБА_2 була про укладення договору довічного утримання.
Зазначила, що договір дарування укладено під впливом тяжких для неї обставин та на вкрай невигідних умовах, оскільки донька скористалася її безпорадністю, тяжкою хворобою, похилим віком, інвалідністю, одинокістю і безпомічністю, як особи, що потребує допомоги. Також, зазначила, що на момент укладення договору вона потребувала операції з метою видалення внутрішньомозкової зони ушибу, але відмовилася від її проведення, та вживала різні препарати для покращення роботи мозку та зняття болю, внаслідок чого не могла усвідомлювати дії та маніпуляції ОСОБА_2 , яка скористалася її безпорадним станом та переконала в тому, що укладений договір є договором довічного утримання.
Крім цього, посилаючись на те, що спірна частина квартира була реалізована на прилюдних торгах ОСОБА_3 за борги ОСОБА_2 , просила визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири; скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 15.03.2018 та від 16.10.2018 і витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 1/2 частину спірної квартири та зобов'язати звільнити її.
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 вересня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду, позивачка подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на те, що викладені судом в рішенні висновки не відповідають наявним в матеріалах справи доказам, судом не надано аналізу доводам позивача, що призвело до ухвалення незаконного рішення, просила скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову у повному обсязі.
Також, як на підставу скасування рішення суду посилалася на те, що судом не враховано, що ОСОБА_2 визнала позов та не заперечувала проти позовних вимог про визнання договору дарування недійсним.
Відповідачі та треті особи своїм правом подати відзив на апеляційну скаргу не скористалися.
Позивачка та її представник ОСОБА_5 в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримали та просили задовольнити з підстав, наведених в ній.
Відповідачі, належним чином повідомлені про день, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилися.
Третя особа - приватний нотаріус Білоцерківського міського нотаріального округу Корнійчук А.В., належним чином повідомлена про день, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явилася. Надіслала до суду повідомлення, в якому просила розглянути справу за її відсутності.
Третя особа ОСОБА_4 , належним чином повідомлявся про день, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явився.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивачки та її представника ОСОБА_5 , перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду в межах апеляційного оскарження та вимог, що заявлялися в суді першої інстанції, дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
З матеріалів справи вбачається, що сторони у справі перебувають у родинних відносинах, а саме позивачка є матір'ю відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності №38026 від 14.10.2005 належала 1/2 частина квартири АДРЕСА_1 т. 1, а.с. 8). Відповідно до цього свідоцтва власником іншої 1/2 частини є ОСОБА_3 (син позивачки).
04 квітня 2017 року між ОСОБА_1 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдаровувана) укладено договір дарування частки квартири, за умовами якого дарувальник подарувала, а обдаровувана прийняла у дарунок належну дарувальнику на праві спільної часткової приватної власності 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 .
Ухвалюючи рішення в частині позовних вимог про визнання договору недійсним, суд першої інстанції дійшов висновку, що відсутні підстави, передбачені ст. 233 ЦК України, для визнання договору недійсним.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає його правильним, враховуючи наступне.
Як вбачається зі змісту позовної заяви, дійсність договору від 04 квітня 2017 року, за умовами якого ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 належну їй Ѕ частину квартири АДРЕСА_1 , оспорюється позивачкою з підстав, передбачених ст. 233 ЦК України, як правочину який вчинено під впливом тяжкої для неї обставини та на вкрай невигідних умовах.
Статтею 717 ЦК України визначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
З огляду на статті 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Відповідно до частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Правочин, про визнання якого недійсним ставиться питання за статтею 233 ЦК України, характеризується тим, що особа вчиняє його добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена вчинити правочин через тяжкі для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.
В пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснено, що правочин може бути визнано недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втрати житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.
Особа (фізична або юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.
Таким чином, за змістом ст. 233 ЦК України особа повинна усвідомлює, що вчиняє (підписує) договір дарування, але вимушена це зробити через тяжкі обставини.
Виходячи із системного аналізу вказаних норм, визнання правочину недійсним на підставі приписів статті 233 ЦК України пов'язане із доведеністю наявності чи відсутності волевиявлення особи на вчинення правочину на тих умовах, за яких його було укладено.
Саме до такого висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 16.10.2019 по справі №185/7043/16-ц.
За приписами ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 зазначила, що не усвідомлювала, що підписує (вчиняє) договір дарування належної їй частки квартири, а вважала, що договір довічного утримання.
Тобто, ОСОБА_1 обгрунтовувала позов тим, що її волевиявлення в момент укладення спірного правочину було відсутнє.
В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивачки ОСОБА_5 підтвердила, що ОСОБА_1 вважала, що вона підписує договір довічного утримання.
Крім того, слід зазначити, що відповідачка ОСОБА_2 звернулася до суду апеляційної інстанції з поясненнями, в яких визнала апеляційну скаргу та обставини викладені в ній. Також, підтвердила, що між нею та позивачкою мав би бути укладений договір довічного утримання.
Таким чином, за наведених позивачкою обставин, що вона не усвідомлювала, який договір підписує, колегія суддів вважає обгрунтованим та мотивованим висновок суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для визнання правочину недійсним з підстав, передбачених ст. 233 ЦК України.
До того ж, як правильно зазначено судом в мотивувальній частині рішення, що позивачка не заявляла інших підстав, визначених законом, для визнання договору недійсним.
Колегія суддів не приймає до уваги доводи апеляційної скарги, що судом не враховано наявність тяжких обставин під час укладання договору дарування, оскільки лише за наявності волевиявлення ОСОБА_1 могла доводити в суді, що за відсутності тяжкої обставини вона не дарувала б частину своєї квартири ОСОБА_2 .
Зважаючи на те, що визнання правочину недійсним можливо лише за наявності умов, що особа добровільно, але за тяжких обставин уклала такий правочин, тоді як позивачка не визнає добровільність укладення договору дарування та стверджує, що уклала договір довічного утримання, не має значення, які обставини існували на той момент.
Доводи апеляційної скарги, що відповідач ОСОБА_2 надала заяву про визнання позовних вимог щодо визнання договору недійсним не заслуговують на увагу колегії суддів, оскільки за приписами ст. 206 ЦПК України суд враховує визнання відповідачем позову за умов, що це не суперечить закону.
Разом з тим, в матеріалах справи відсутня заява ОСОБА_2 про визнання позову. Наявна в матеріалах справи заява ОСОБА_2 від 16.10.2018 подана у іншій справі №357/10325/18 (т. 1, а.с. 15 та 15 на звороті, 18), тоді як з позовом у даній справі позивачка звернулася в січні 2019 року.
З огляду на приписи ст. 206 та ст. 364 ЦПК України колегія суддів не приймає до уваги визнання ОСОБА_2 апеляційної скарги.
Так, згідно ч. 4 ст. 364 ЦПК України визнання апеляційної скарги іншою стороною враховується судом апеляційної інстанції у частині наявності або відсутності фактів, які мають значення для вирішення справи.
Як вже зазначалось вище позивачкою не доведено обставин для визнання договору недійсним на підставі ст. 233 ЦК України.
Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання договору недійсним.
Суд, встановивши, що ОСОБА_3 є добросовісним набувачем спірної 1/2 частини квартири, оскільки придбав майно на електронних торгах в порядку процедури виконання судового рішення, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову в цій частині.
Оскільки позовні вимоги про визнання права власності є похідними від вимог про визнання договору недійсним та витребування майна, в задоволенні яких судом першої інстанції правомірно відмовлено, колегія суддів вважає, що суд теж дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовної вимоги про визнання права власності.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що розглядаючи спір суд першої інстанції в межах доводів позову повно та всебічно дослідив обставини спору, дав належну оцінку зібраним по справі доказам, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює і у відповідності з вимогами закону прийшов до правильного висновку про те, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, про що ухвалив відповідне рішення. Рішення суду ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Фактично доводи апеляційної скарги за своїм змістом є доводами позовної заяви, яким суд першої інстанції надав правову оцінку.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За вказаних обставин, колегія суддів приходить до висновку про залишення рішення суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання договорів недійсними без змін, а скарги без задоволення.
На підставі викладеного та керуючись ст. 268, 374, 375, 383, 384, 389 ЦПК України,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 24 вересня 2019 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до цього суду.
Повний текст постанови складено 04 грудня 2019 року.
Головуючий О.Ф. Мазурик
Судді В.А. Кравець
Л.Д. Махлай