Справа № 369/15710/18
Провадження № 2/369/1067/19
Іменем України
05.11.2019 року Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі
головуючої судді Ковальчук Л.М.,
при секретарі Рябець А.В.,
за участю:
представника позивача ОСОБА_1 ,
представника відповідача Пахомової В.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання звільнення з роботи незаконним, скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу,
У грудні 2018 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання звільнення з роботи незаконним, скасування наказу про звільнення, поновлення на займаній посаді, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_2 зазначав, що працював в Акціонерному товаристві «Українська залізниця» з 2014 року на постійній основі, обіймав посади заступника начальника Головного управління справами та першого заступника начальника Департаменту управління справами Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», а в листопаді 2017 року був переведений на посаду заступника директора Департаменту адміністративного забезпечення Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця». Одночасно з переведенням 13.11.2017 року з ним було укладено трудовий договір №198, згідно з яким його було призначено на посаду заступника начальника Департаменту адміністративного забезпечення Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця». Відповідно до пункту 1.2. вказаного трудового договору трудові відносини між ним і Товариством вважалися такими що продовжуються, а строк дії договору визначений пунктом 8.1. - з 13.11.2017 до 12.11.2018 року.
У подальшому, наказом ПАТ «Укрзалізниця» від 12.11.2018 р. № 22158/ос про припинення трудового договору його було звільнено 12.11.2018 року з посади заступника начальника Департаменту адміністративного забезпечення Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» на підставі п.2 ст. 36 КЗпП України у зв'язку з закінченням строку трудового договору. Позивач вважав, що дане звільнення є незаконним, оскільки він здійснював трудову діяльність на підставі безстрокового договору, чинне законодавство не передбачало підстав для зміни умов трудового договору в частині строковості та обов'язковість укладення з ним контракту.
Враховуючи викладене, позивач ОСОБА_2 з посиланням на вимоги Конвенції Міжнародної організації праці №158 про припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця 1982 року, ст. ст. 9, 21, 23, 32, 235 КЗпП України, ст. ст. 4, 5, 15, 28, 175-177, Постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 1993 року № 203 та від 15 липня 1997 року № 764, просив скасувати наказ (Публічного акціонерного товариства) Акціонерного товариства «Українська залізниця» про припинення трудового договору № 22158/ос від 12.11.2018 року, яким ОСОБА_2 звільнено з роботи на підставі п.2 ст.36 КЗпП України у зв'язку із закінченням строку трудового договору, поновити ОСОБА_2 на посаді заступника директора Департаменту Адміністративного забезпечення (Публічного акціонерного товариства) Акціонерного товариства «Українська залізниця», стягнути з (Публічного акціонерного товариства) Акціонерного товариства «Українська залізниця» середній заробіток за час вимушеного прогулу.
В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 підтримав заявлені позовні вимоги та правові підстави позову в повному обсязі, просив позов задовольнити з обставин, викладених у позові. Представник позивача посилався на той факт, що позивач, працюючи значний час на умовах безстрокового трудового договору, підписуючи трудовий договір про призначення на посаду заступника директора Департаменту адміністративного забезпечення Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця», жодним чином не виявляв бажання укладати саме строковий трудовий договір та припиняти в подальшому трудові відносини. Крім того, зазначав, що чинне законодавство не передбачало підстав для зміни умов трудового договору та обов'язковість укладення строкового трудового договору.
В судовому засіданні представник відповідача Акціонерного товариства «Українська залізниця» заперечувала проти задоволення позовних вимог, надала письмові заперечення та просила відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі. Повністю підтримала доводи, викладені у відзиві на позовну заяву та запереченнях на відповідь на відзив, наданих суду. Представник відповідача посилалась на те, що ініціатором укладення строкового трудового договору на 1 рік був позивач, про що свідчить особисто написана ним заява від 02.11.2017 року, при цьому основною метою укладання строкового договору був п. 5.1.1. договору щодо встановлення розміру заробітної плати, який в декілька разів перевищував розмір попередньої заробітної плати позивача. Волевиявлення працівника на укладення строкового трудового договору також підтверджується його особистим підписом в трудовому договорі, в якому, серед іншого, зазначено умову про строк його дії. Жодних заперечень з цього приводу позивачем висловлено не було. Представник відповідача зауважила, що позивач, виконуючи трудові обов'язки за строковим трудовим договором та достовірно знаючи дату його закінчення, не звернувся до суду в тримісячний строк з вимогами про визнання вказаного договору таким, що не відповідає вимогам КЗпП України, та не надав доказів поважності причин пропуску цього строку.
Вислухавши пояснення осіб, які беруть участь у розгляді справи, з'ясувавши дійсні обставини справи та дослідивши письмові докази у справі, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову з наступних підстав.
Статтею 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до вимог статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Згідно зі ст. 55 Конституції України права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Основні засади судочинства, встановлені ч. 2 ст. 129 Конституції України, доповнюють основоположний принцип верховенства права, який визнається і діє в Україні відповідно до ст. 8 Основного Закону. Ця норма є визначальною у системі державної політики щодо захисту прав та свобод людини і громадянина.
Зазначені конституційні положення кореспондуються з положеннями ст. ст. 2 та 4 ЦПК України, ст. 5-1 КЗпП України та ст. 15 ЦК України.
За правилами частин першої та другої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до вимог ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Статтею першою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" передбачено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини у статті 6 Конвенції закріплено такі елементи права на судовий захист, як право на розгляд справи; справедливість судового розгляду; публічність розгляду справи та проголошення рішення; розумний строк розгляду справи; розгляд справи судом, встановленим законом; незалежність і безсторонність суду.
Справедливий розгляд справи включає в себе такі аспекти належного відправлення правосуддя, як право на доступ до правосуддя, рівність сторін, змагальний характер судового розгляду справи, обґрунтованість судового розгляду.
Відповідно до сталої практики ЄСПЛ вимога законності, яка випливає з Конвенції, означає вимогу дотримання відповідних положень національного закону і принципу верховенства права.
Судом встановлено, що у 2014 році ОСОБА_2 розпочав трудову діяльність на посаді заступника начальника Головного управління справами Державної адміністрації залізничного транспорту України.
В той же час, у заяві від 02.11.2017 року позивач звернувся до Голови правління ПАТ «Укрзалізниця» Кравцова Є. з проханням перевести його на посаду заступника директора Департаменту адміністративного забезпечення Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» на умовах трудового договору терміном на 1 рік.
На підставі заяви позивача 10.11.2017 року наказом Голови правління ПАТ «Укрзалізниця» Кравцова Є. № 2712/ос ОСОБА_2 переведено на посаду заступника директора Департаменту адміністративного забезпечення Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» на умовах трудового договору строком на 1 рік. Відповідно до зазначеного наказу, підставою для його видання слугувала заява ОСОБА_2 .
13.11.2017 року між позивачем та ПАТ «Укрзалізниця» був укладений трудовий договір № 198 від 13.11.2017 року, згідно з яким він був призначений на посаду заступника директора Департаменту адміністративного забезпечення Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» на умовах трудового договору, строк дії якого визначено пунктом 8.1., а саме з 13.11.2017 до 12.11.2018 року включно.
ОСОБА_2 підписав трудовий договір № 198 від 13.11.2017 року, про що свідчить власноруч проставлений підпис на кожному аркуші договору та на останній його сторінці.
Відповідно до відомостей із Журналу реєстрації договорів, угод з начальниками філій ПАТ «Укрзалізниця» та іншими працівниками ПАТ «Укрзалізниця» другий примірник трудового договору позивач отримав під особистий підпис 13.11.2017 року.
З наданих суду доказів встановлено, що 28.09.2018 року Публічне акціонерне товариство «Українська залізниця» повідомлено про те, що відповідно до пункту 8.1 та пункту 8.5 трудового договору від 13.11.2017 року №198, строк його дії закінчується 12.11.2018 року і трудові відносини за вищевказаним договором будуть припинені згідно з чинним законодавством України.
В подальшому, наказом ПАТ «Укрзалізниця» від 12.11.2018 року № 2215/ос про припинення трудового договору позивача було звільнено 12.11.2018 року з посади заступника директора Департаменту адміністративного забезпечення Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» за пунктом 2 ст. 36 КЗпП України у зв'язку з закінченням строку договору.
Позивач ознайомився з вказаним наказом 12.11.2018 року, про що свідчить підпис позивача.
Відповідно до статті 21 КЗпП України, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.
Відповідно до ст.23 КЗпП України трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи.
Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що поряд із контрактом законодавець визначає окремо строковий трудовий договір.
Основними відмінностями контракту від трудового договору є те, що контракт є обов'язковим письмовим договором, який містить умови трудової діяльності працівника та укладається у визначених законом сферах. Трудовий договір, в свою чергу, може оформлятися наказом чи розпорядженням, а умови трудової діяльності працівника диктуються положеннями трудового законодавства. Наказ чи розпорядження можуть містити умову про строк дії трудових відносин. Разом з тим, сторони мають право укласти також письмовий договір, який не є контрактом.
Конституційний Суд України в п.4 рішення від 09 липня 1998 року №12-рп/98 зазначив: «Відповідно до частини першої статті 21 Кодексу законів про працю України трудовий договір - це індивідуальна угода між працівником і роботодавцем. Контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватись угодою сторін (частина третя цієї статті).
Виходячи з необхідності посилення правових засобів захисту прав громадян у галузі праці, унеможливлення їх ущемлення, додержання вимог ратифікованої Україною Конвенції Міжнародної організації праці №158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця Конституційний Суд України визнає за доцільне в подальшому обмежити визначення сфери застосування контракту лише законами, що є прерогативою Верховної Ради України.
Тим більше, контрактна форма трудового договору не може впроваджуватись нормативними актами центральних і місцевих органів виконавчої влади, актами органів місцевого самоврядування, а також колективними договорами і угодами та інщими локальними нормативнми актами.
Відповідно до статті 15 Закону України «Про залізничний транспорт» трудові відносини працівників залізничного транспорту загального користування регулюються на підставі Кодексу законів про працю України, Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту України, іншими актами законодавства України про працю.
Працівники залізничного транспорту загального користування, які здійснюють обслуговування пасажирів, працевлаштовуються за контрактною формою трудового договору. Перелік категорій працівників залізничного транспорту, які працевлаштовуються за контрактною формою трудового договору, затверджується Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України №764 від 15 липня 1997 року затверджено Перелік категорій та посад працівників залізничного транспорту, які працевлаштовуються за контрактною формою трудового договору, й до вказаного переліку посада директора Філії не відноситься.
Згідно з пунктом 3 Постанови Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 року № 170 «Про впорядкування застосування контрактної форми трудового договору» контрактна форма трудового договору застосовується у випадках, прямо передбачених законом.
Контракт є обов'язковою формою трудового договору для керівників державних підприємств, що укладаються відповідно до Типової форми контракту з керівником підприємства, що є у державній власності, затвердженої постановою Кабінетом Міністрів України від 02 вересня 1995 року №597 (зі змінами) на підставі Положення про порядок укладення контракту з керівником підприємства, що є у державній власності, при найманні на роботу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1993 року №203.
Відповідно до укладеного між ПАТ "Українська залізниця" та ОСОБА_2 трудового договору № 198 від 13.11.2017 року визначено, що на підставі цього договору продовжуються трудові відносини між працівником і товариством. Працівник підзвітний члену правління, якому безпосередньо підпорядковується відповідна функціональна вертикаль товариства. Працівник призначається відповідальним за напрям діяльності товариства з питань задоволення потреб держави, юридичних і фізичних осіб в безпечних та якісних залізничних перевезеннях у внутрішньому та міжнародному сполученнях, роботах та послугах, що здійснюються та надаються філією, забезпечення ефективного функціонування та розвитку виробничо-технологічного комплексу залізничного транспорту загального користування, створення умов для підвищення конкурентоспроможності галузі, а також отримання прибутку від здійснення підприємницької діяльності.
Виконання позивачем функцій щодо здійснення керівництва, контролю і координації діяльності товариства у визначеному напрямі діяльності не надає його посаді статусу керівника, з яким повинен укладатися трудовий договір (контракт), оскільки позивач не наділений організаційно-розпорядчими функціями та правом розпорядження активами ПАТ «Укрзалізниця», а також представляти інтереси товариства. Згідно умов трудового договору він вправі представляти інтереси товариства лише на підставі окремих рішень органів товариства.
З наведеного вбачається, що посада ОСОБА_2 не є такою, яка може бути віднесена до керівника підприємства.
Також посада заступника директора філії не входить до переліку категорій та посад працівників залізничного транспорту, які працевлаштовуються за контрактною формою трудового договору, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №764 від 15 липня 1997 року.
Аналіз наведених нормативно-правових актів та матеріалів справи свідчить про те, що посада, яку обіймав позивач, не відноситься до категорій і посад працівників, для яких Постановою КМУ №764 передбачено укладення контракту, а відтак трудовий договір, укладений між ОСОБА_2 та ПАТ «Укрзалізниця», за своєю юридичною природою не є контрактом.
Отже, наказом ПАТ «Українська залізниця» № 2712/ос від 10.11.2017 року ОСОБА_2 призначено на посаду заступника директора Департаменту адміністративного забезпечення Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» на умовах укладення строкового трудового договору.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути укладений на визначений строк, встановлений за погодженням сторін.
Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами (частина 2 статті 23 КЗпП України).
Зі змісту положення частини 2 статті 23 КЗпП України, зокрема, вбачається, що законодавець не навів вичерпний перелік обставин, за яких трудові відносини можуть бути врегульовані строковим трудовим договором.
Також законодавець не обмежив сферу застосування такого виду трудового договору, зазначивши, що строк його дії встановлюється за погодженням сторін.
Згідно п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 1992 р. "Про практику розгляду судами трудових спорів", при укладенні трудового договору на визначений строк цей строк встановлюється погодженням сторін і може визначатись як конкретним терміном, так і часом настання певної події (наприклад, повернення на роботу працівниці з відпустки по вагітності, родах і догляду за дитиною; особи, яка звільнилась з роботи в зв'язку з призовом на дійсну строкову військову чи альтернативну службу, обранням народним депутатом чи на виборну посаду (або виконанням певного обсягу робіт).
Строковий трудовий договір може укладатися як під час прийняття на роботу, так і згодом, якщо є підстави для укладання (переукладання) строкового трудового договору, а саме: якщо трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами. Припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви працівника.
Також Пленум Верховного Суду України в постанові «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року № 9 (пункт 9) роз'яснював, що укладення трудового договору на визначений строк при відсутності умов, зазначених у частині другій статті 23 КЗпП, є підставою для визнання його недійсним у частині визначення строку. Тобто такі договори вважатимуться укладеними на невизначений строк від часу їх укладення.
Аналіз наведеного свідчить про відсутність в законодавстві заборони щодо укладення строкового трудового договору, якщо на те є воля сторін.
Із матеріалів справи вбачається, що позивач працював за строковим трудовим договором від 13.11.2017 року протягом року. Будь-яких зауважень при його укладанні не зазначав. Вказаний договір протягом строку його дії у встановленому законом порядку недійсним не визнавався.
Факт підписання позивачем кожної сторінки трудового договору з визначеним строком його дії свідчить про наявність такого волевиявлення ОСОБА_2 та про його згоду з усіма умовами такого договору.
Крім того, укладений трудовий договір, як і будь-яка інша угода, має приносити користь не одній лише стороні, а тому необхідним є саме погодження всіх умов такої домовленості. Зокрема, відсутність згоди щодо такої умови, як строк дії договору, може виключити сам факт укладення договору між цими сторонами.
Аналізуючи докази у їх сукупності, суд вважає, що позивач погодився на нові умови роботи, в тому числі, на суттєве збільшення заробітної плати на умовах строковості договору.
Наведене свідчить про добросовісність дій роботодавця, який не приховував справжніх умов праці позивача, а останній, підписавши строковий трудовий договір та отримавши його копію, погодився на ці умови.
Тобто позивач, вже працюючи у ПАТ «Укрзалізниця», відповідно до вищевказаних обставин, виявив бажання щодо призначення його на посаду з іншим окладом та на умовах строкового трудового договору.
Виявляючи таке бажання та ставлячи свій підпис під строковим трудовим договором, ОСОБА_2 погодився, що умови вказаного договору відповідають його волевиявленню. Крім того, в період дії вказаного трудового договору він позивачем оскаржений не був.
Крім того, трудовий договір на визначений строк (на 1 рік ) було укладено за наявності волевиявлення позивача, яке він висловив у поданій до ПАТ «Укрзалізниця» заяві від 02.11.2017 року та його погодження з такою формою працевлаштування, а також обізнаністю про те, що у разі закінчення строку дії трудового договору трудові відносини припиняються, про що свідчить його підпис на трудовому договорі.
ОСОБА_2 , перебуваючи у трудових відносинах з відповідачем на підставі безстрокового трудового договору шляхом написання власноруч відповідних заяв, проставлення особистих підписів на строковому Трудовому договорі, додаткових угодах до нього неодноразово проявив власне волевиявлення щодо укладення з відповідачем саме строкового трудового договору.
Таким чином, оскільки строковий трудовий договір було укладено за власним бажанням та в інтересах позивача, суд приходить до висновку про те, що при звільненні позивача відповідачем не було допущено порушень трудового законодавства.
Суд не приймає до уваги, як безпідставні твердження представника позивача, що висловлення волевиявлення на продовження строкового трудового договору, укладеного між ОСОБА_2 та ПАТ «Укрзалізниця» висловлено безпосереднім керівником позивача у листі №ЦА-08/470 від 06.11.2018 року, з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Відповідно до положень п. 1.2. трудового договору № 198 від 13.11.2017 року на підставі Договору продовжуються трудові відносини між Працівником та Товариством. Тобто, сторонами трудового договору є позивач з однієї сторони, та ПАТ «Укрзалізниця» з іншої.
Як встановлено судом та підтверджено матеріалами справи, волевиявлення позивача, як сторони трудового договору, спрямоване на продовження чи укладення нового трудового договору висловлено не було, будь-яких заяв з боку позивача на адресу АТ «Укрзалізниця» про бажання укласти новий договір чи продовжити термін зазначеного договору не надходило, а отже суд приходить до переконання, що позивач не бажав продовження чи укладення нового трудового договору, оскільки будь-яких дій з його боку вжито не було.
Також суд відхиляє посилання представника позивача на наказ ПАТ «Укрзалізниця» №525 від 17.08.2018 року, який було долучено клопотанням від 31.07.2019 року з огляду на те, що вказаний доказ не відноситься до предмету розгляду справи та предмету доказування з огляду позовні вимоги, заявлені ОСОБА_2 .
Враховуючи зазначене, звільнення позивача проведено відповідачем з дотриманням усіх вимог трудового законодавства України, а наказ про звільнення позивача з роботи є законним і обґрунтованим, та таким, що відповідає характеру трудових правовідносин між сторонами у справі.
Згідно з вимогами ст. 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач за власним розсудом обирає спосіб захисту. Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач у силу ст. 10 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину. За умовами ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 13 ЦПК України обов'язок доказування покладається на сторони у справі. Статтею 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Враховуючи зазначене, оцінивши в сукупності докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що заявлені вимоги позивача недоведені та не підтверджені належними доказами, оскільки ОСОБА_2 свідомо уклав з ПАТ «Українська залізниця» саме строковий договір, терміном дії один рік, по закінченню якого з ним правомірно було припинено трудові правовідносини шляхом звільнення та проведено відповідний розрахунок.
Враховуючи відсутність підстав для визнання звільнення з роботи незаконним та скасування наказу Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» № 2215/ос від 12.11.2018 року про звільнення ОСОБА_2 з посади заступника начальника Департаменту адміністративного забезпечення Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» за п. 2 статті 36 Кодексу законів про працю України по закінченню строку трудового договору, підстави для поновлення ОСОБА_2 на роботі на посаді заступника начальника Департаменту адміністративного забезпечення Публічного акціонерного товариства «Українська залізниця» також відсутні, як і відсутні підстави для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки вказані вимоги мають похідний характер та їх задоволення залежить від задоволення основної вимоги про визнання незаконним наказу про звільнення, в задоволенні якої, в даному випадку, відмовлено.
Керуючись ст.ст. 21, 23, 36 КЗпП України, ст.ст. 11, 16 ЦК України, ст.ст. 2, 4, 10, 12, 13, 76-81, 89, 258, 263, 264, 265, 268 ЦПК України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_2 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про визнання звільнення з роботи незаконним, скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу відмовити.
Інформація про позивача: ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса місця проживання: АДРЕСА_1 .
Інформація про відповідача: Акціонерне товариство «Українська залізниця», Код ЄДРПОУ 40075815, адреса місцезнаходження: м. Київ, вул. Тверська, 5.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду через Києво-Святошинський районний суд Київської області шляхом подання апеляційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного рішення суду.
Суддя Ковальчук Л.М.