Постанова
Іменем України
23 жовтня 2019 року
м. Київ
справа № 367/4660/15-ц
провадження № 61-12274св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О.,
Яремка В. В. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України,
відповідачі: Гостомельська селищна рада Київської області, ОСОБА_1 ,
третя особа - Комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство»,
особа, яка подає касаційну скаргу, - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_2 та Гостомельської селищної ради Київської області на рішення Апеляційного суду Київської області від 06 квітня 2017 року у складі колегії суддів: Білоконь О. В., Верланова С. М., Савченка С. І.,
Короткий зміст позовних вимог та рішень судів
У липні 2015 року перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України звернувся до суду з позовом до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_1 , третя особа - Комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», про визнання недійсним рішення ради, державного акта на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки.
Позов мотивовано тим, що рішенням Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року затверджено проект землеустрою та передано безоплатно у власність відповідачу ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,1500 га для будівництва і обслуговування будинку на АДРЕСА_1 . На підставі зазначеного рішення ОСОБА_1 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 217574, кадастровий номер 3210945900:01:101:0026.
Указане рішення Гостомельської селищної ради, державний акт на право власності на земельну ділянку прокурор вважав незаконними та такими, що належить визнати недійсними, оскільки відповідно до положень статей 12, 116 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) місцеві ради мають право передавати земельні ділянки комунальної власності у власність громадян. Перевіркою встановлено, що рішенням Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50- V у приватну власність громадянину передано земельну ділянку державної власності, яка знаходиться за межами населеного пункту селища Гостомель. Зокрема, за інформацією Управління Держземагентства у м. Ірпені згідно з планово-картографічними матеріалами зазначена земельна ділянка знаходиться за межами населеного пункту. Відповідно до проекту землеустрою, який затверджено оспорюваним рішенням, відведення земельної ділянки передбачене за рахунок земель запасу, проте у період з 01 січня 2009 року до 01 січня 2011 року на території Гостомельської селищної ради згідно з державною статистичною звітністю за формою 6-зем площа земель запасу не змінювалася.
На час відведення спірна земельна ділянка згідно з інформацією Комунального підприємства «Святошинське лісопаркове господарство» (далі - КП «Святошинське ЛПГ») та Виробничого об'єднання «Укрдержліспроект» перебувала у постійному користуванні лісгоспу та відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування знаходилась у кварталі № 12 Київського лісництва. Погодження на вилучення з постійного користування спірної ділянки КП «Святошинське ЛПГ» не надавало, уповноважений орган державної влади відповідного рішення не приймав.
Крім того, земельну ділянку у приватну власність ОСОБА_1 передано з порушенням порядку зміни цільового призначення земель. Гостомельською селищною радою Київської області з перевищенням визначених законом повноважень, всупереч вимогам статей 12, 20, 38, 39, 84, 116, 118, 122, 149, пункту 12 Перехідних положень ЗК України, статей 33, 57 Лісового кодексу України, пункту 34 статті 36 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» земельна ділянка державної власності лісогосподарського призначення, що знаходилась за межами населеного пункту смт Гостомель, без вилучення з постійного користування у визначеного користувача передана у приватну власність ОСОБА_1 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.
На переконання прокурора прийнятим рішенням Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року № 1298-50-V порушено право власності держави на земельну ділянку лісогосподарського призначення, за відсутності відповідних повноважень передано її у приватну власність ОСОБА_1 .
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 22 грудня 2016 року у задоволенні позову першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що при виділенні земельної ділянки було порушено норми ЗК України та ЛК України, проте прокурор звернувся з позовом до суду з пропуском позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем.
Рішенням Апеляційного суду Київської області від 06 квітня 2017 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задоволено частково. Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 22 грудня 2016 року задоволено частково. Позов першого заступника прокурора Київської області задоволено частково. Визнано недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 11 березня 2010 року № 1298-50-V щодо передачі у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,1500 га, для будівництва і обслуговування будинку на АДРЕСА_1 , визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку площею 0,1500 га, кадастровий номер 3210945900:01:101:0026, серії ЯЛ № 217597, виданий на ім'я ОСОБА_1 В іншій частині позову відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції щодо обґрунтованості позовних вимог. У частині застосування позовної давності до спірних правовідносин апеляційний суд зазначив, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, однак матеріали справи не містять доказів того, що Кабінет Міністрів України був повідомлений про оскаржуване рішення ради. Відмовляючи в частині позовних вимог щодо витребування земельної ділянки у ОСОБА_1 , апеляційний суд виходив з того, що на момент ухвалення рішення у ОСОБА_1 відсутнє право власності на спірну земельну ділянку, оскільки відповідно до договору купівлі-продажу від 09 листопада 2010 року право власності на зазначену земельну ділянку перейшло до ОСОБА_2 .
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиції інших учасників
У травні 2017 року ОСОБА_2 звернувся до суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Апеляційного суду Київської області від 06 квітня 2017 року та залишити в силі рішення Ірпінського міського суду Київської області від 22 грудня 2016 року, виключивши з мотивувальної частини рішення висновки щодо приналежності спірної земельної ділянки до території лісів ще з радянських часів та щодо перебування спірної земельної ділянки на момент відведення у користуванні лісгоспу, а саме відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування у кварталі № 12 Київського лісництва.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що з рішенням суду першої інстанції він погоджується в повному обсязі, однак зазначає, що в мотивувальній частині рішення суд помилково дійшов висновку про те, що спірна земельна ділянка відносилась до території, яка була лісами ще за радянських часів, а також на момент відведення перебувала у користуванні лісгоспу (КП «Святошинське лісопаркове господарство») та відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування знаходилась у кварталі № 12 Київського лісництва. Зазначає, що вказані обставини не відповідають дійсності, оскільки спірна земельна ділянка знаходилась у межах селища Гостомель Київської області на момент її відведення. Щодо оскарження рішення суду апеляційної інстанції зазначає, що апеляційний суд, не перевіривши висновків суду першої інстанції щодо приналежності спірної земельної ділянки до земель лісового фонду і посилаючись на них, безпідставно зазначив, що при відведенні спірної земельної ділянки мало місце розпорядження землями лісового фонду. Також судом не враховано, що Кабінет Міністрів України є органом державної влади і уособлює в собі не лише елемент держави, а й систему підлеглих йому як найвищому органу державної виконавчої влади нижчестоящих органів державної влади. На час відведення спірної земельної ділянки держава в особі органів виконавчої влади на місцях, погоджували таке вилучення земель, а отже, вони знали і повинні були знати про обставини відведення спірної земельної ділянки, а тому суд першої інстанцій дійшов правильного висновку про застосування позовної давності. Крім того, суд апеляційної інстанції допустив порушення права власності відповідача та поставив під загрозу правомірність набуття заявником права власності на спірну земельну ділянку.
У травні 2017 року Гостомельська селищна рада Київської області звернулася до суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Апеляційного суду Київської області від 06 квітня 2017 року та зашити в силі рішення Ірпінського міського суду Київської області від 22 грудня 2016 року.
Касаційна скарга мотивована тим, що прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах неналежного позивача та з пропуском позовної давності. Також Гостомельська селищна рада Київської області вважає, що відсутні межі Національного природного парку «Голосіївський» та підстави стверджувати про розпорядження землями державної власності.
Заперечення на касаційні скарги не надходили.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 червня 2017 року відкрито касаційне провадження в указаній цивільній справі.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У березні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають задоволенню частково з огляду на таке.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
За нормою статті 213 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій (далі - ЦПК України 2004 року), рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим; законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом; обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 214 ЦПК України 2004 року).
Зазначеним вимогам оскаржувані судові рішення у повній мірі не відповідають.
Судами встановлено, що рішенням Гостомельської селищної ради від 11 березня 2010 року № 1298-50-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки» затверджено проект землеустрою та передано безкоштовно у приватну власність ОСОБА_1 земельну ділянку, загальною площею 0,1500 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд у АДРЕСА_1 .
На підставі вказаного рішення на ім'я ОСОБА_1 видано державний акт серії ЯЛ № 217574 на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 3210945900:01:101:0026, площею 0,1500 га, для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, зареєстрований відділом Держкомзему у м. Ірпінь за № 011096601136.
Відповідно до Указу Президента України від 01 травня 2014 року «Про зміну меж національного природного парку «Голосіївський» змінено межі національного природного парку «Голосіївський» шляхом розширення його території на 6 462,62 га за рахунок земель Київського комунального об'єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень міста «Київзеленбуд», що включаються до складу національного природного парку «Голосіївський» без вилучення у землекористувача. Відповідно до цього указу Кабінет Міністрів України зобов'язано забезпечити розроблення протягом 2015-2016 років проекту землеустрою з організації та встановлення меж території, що включається до складу національного природного парку «Голосіївський» без вилучення у землекористувача.
На запит прокуратури Київської області від 27 лютого 2015 року № 05/1-378 Управління Держземагентства у м. Ірпені Київської області повідомило, що в зв'язку з відсутністю землевпорядної документації із зазначенням меж національного природного парку «Голосіївський» Управління не має можливості надати інформацію про входження земельних ділянок з вказаними у листі кадастровими номерами до меж парку «Голосіївський» (у тому числі земельної ділянки з кадастровим номером 3210945900:01:101:0026).
У відповіді КП «Святошинське лісопаркове господарство» від 21 листопада 2014 року № 873 зазначило, що згідно зі статутом підприємства, зареєстрованим 11 березня 2002 року Святошинською районною у м. Києві державною адміністрацією, підприємство є правонаступником державного лісопаркового господарства, заснованого на комунальній власності, та здійснює лісогосподарську діяльність на закріпленій території.
На час передачі Гостомельською селищною радою спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_1 , зазначена земельна ділянка відносилася до земель державної власності лісогосподарського призначення і перебувала у постійному користуванні КП «Святошинське лісопаркове господарство». Відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування спірна ділянка знаходилась у кварталі № 12 Київського лісництва.
Відповідно до постанови про проведення перевірки у порядку нагляду за додержанням і застосуванням законів від 16 травня 2014 року № 51 постановлено провести перевірку в порядку нагляду за додержанням та застосуванням законів у Гостомельській селищній раді Київської області з питань додержання вимог земельного законодавства під час відведення земельних ділянок у власність громадян для будівництва житлових будинків, загальною площею 12,75 га.
Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦПК України) закріплює право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Частиною другою статті 2 ЦК України передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі статтями 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
За частиною другою статті 3 ЦПК України 2004 року у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.
Одним з таких органів є прокуратура, на яку пунктом 2 статті 121 Конституції України (у редакції на час пред'явлення позову) покладено представництво інтересів держави у випадках, визначених законом.
У частині третій статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Отже, прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: а) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; б) у разі відсутності такого органу.
Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежним чином. У кожному такому випадку прокурор має навести, а суд зобов'язаний перевірити причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Згідно з частиною четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац другий частини другої статті 45 ЦПК України 2004 року).
Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені у статті 46 ЦПК України 2004 року.
Згідно з частиною першої статті 46 ЦПК України 2004 року органи та інші особи, які відповідно до статті 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.
Судом установлено, що прокурор пред'явив позов в інтересах Кабінету Міністрів України, який є стороною у цій справі.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до частин першої та п'ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Разом з тим, згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Гостомельською селищною радою Київської області заявлено про застосування наслідків спливу строку позовної давності (а.с. 201А-201В).
Зважаючи на зміст статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
Як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
З огляду на положення статті 261 ЦК України, статті 45 ЦПК України 2004 року суди мали з'ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України з вищезазначеним позовом. Це право пов'язане з моментом, коли повноважному органу, а саме Кабінету Міністрів України, право якого порушене, стало відомо чи могло стати відомо про таке порушення.
Зазначений правовий висновок висловлений Верховним Судом України у постанові від 08 червня 2016 року № 6-3029цс15.
Суди першої та апеляційної інстанцій не дослідили питання, коли Кабінету Міністрів України, в інтересах якого подано позов, стало чи могло стати відомо про порушення його прав, а отже, не встановили момент початку перебігу позовної давності у цій справі та не вирішили питання про наявність чи відсутність підстав для застосування позовної давності до спірних правовідносин.
Крім того, наведені вище висновки узгоджуються з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах: від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18); від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18); від 05 червня 2018 року у справі № 359/2421/15-ц (провадження № 14-168цс18); від 20 листопада 2018 року у справі № 372/2592/15-ц (провадження
№ 14-339цс18).
Також судами першої та апеляційної інстанції не надано належної оцінки тій обставині, що власником спірної земельної ділянки є ОСОБА_2 , який не був залучений до участі у справі.
Звертаючись із заявою про ознайомлення із матеріалами справи до суду апеляційної інстанції, ОСОБА_2 зазначав, що він є власником спірної земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу від 09 листопада 2010 року, що підтверджується цим договором.
ОСОБА_2 подав до суду апеляційної інстанції заяву, в якій просив залучити його до участі у справі як третю особу без самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, та зазначав, що рішення у справі може безпосередньо вплинути на його права і обов'язки як власника земельної ділянки.
Предметом спору у справі є рішення ради, державний акт на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки.
Належними відповідачами у таких справах є особа, прав чи інтересів якої щодо відповідної земельної ділянки стосується оскаржене рішення органу місцевого самоврядування, а також цей орган (пункт 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 713/1817/16-ц (провадження № 14-458цс18)). Зважаючи, що позов у справі пред'явлено про витребування земельної ділянки, належним відповідачем у справі має бути власник земельної ділянки.
Проте прокурор пред'явив позов лише до Гостомельської селищної ради Київської області та до колишнього власника земельної ділянки.
Згідно з частиною першою статті 11 ЦПК України 2004 року суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Відповідно до частини першої статті 30 ЦПК України 2004 року сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.
Враховуючи обсяг процесуальних прав та обов'язків, визначених статтями 3, 27, 31 ЦПК України 2004 року, учасниками спірного матеріального правовідношення є сторони.
Статтею 119 ЦПК України 2004 року встановлено, що, викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.
Частиною першою статті 33 ЦПК України 2004 року передбачено, що суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.
За змістом статей 33, 119 ЦПК України 2004 року позивач визначає відповідача у справі.
Під час розгляду справи суд має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем, а також відповідно до вимог цивільного процесуального закону вирішити питання заміни неналежного відповідача (залучення співвідповідачів).
У разі пред'явлення позову, суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача замінити неналежного відповідача на належного або залучати до участі у справі як співвідповідачів.
Згідно з частиною четвертою статті 10 ЦПК України 2004 року суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.
Отже, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (пункт 41 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі
№ 523/9076/16 -ц).
Питання про залучення належного співвідповідача, яким є ОСОБА_2 , судом першої інстанції у порушення вказаних норм процесуального права не вирішувалось.
З урахуванням наведеного, суди дійшли передчасних висновків щодо вирішення по суті позовних вимог без належного складу сторін у справі.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанцій норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Отже, в силу наданих процесуальним законом повноважень, суд касаційної інстанції позбавлений права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, надавати оцінку доказам, що не були предметом їх перевірки, чи робити їх переоцінку.
Колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду враховує тривалість розгляду зазначеної справи в суді, разом з тим, оскільки до повноважень Верховного Суду не належить установлення фактичних обставин справи, надання оцінки та переоцінки доказів, зазначене унеможливлює ухвалення ним нового судового рішення.
Відповідно до пунктів 1, 2 і 3 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій ухвалили рішення з порушенням норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, та що відповідно до частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваного рішення, з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційні скарги Гостомельської селищної ради Київської області та ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 22 грудня 2016 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 06 квітня 2017 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді: І. Ю. Гулейков
А. С. Олійник
С. О. Погрібний
В. В. Яремко