печерський районний суд міста києва
Справа № 757/50606/18-ц
29 листопада 2019 року Печерський районний суд м. Києва
суддя Матійчук Г.О.
секретар судового засідання Ткаченко І.Р.,
справа № 757/5060618-ц
учасники справи:
позивач: Департамент патрульної поліції
відповідач: ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом Департаменту патрульної поліції до ОСОБА_1 про відшкодування майнової шкоди,-
16.10.2018 року в Печерському районному суді м Києва зареєстрована вказана позовна заява Департаменту патрульної поліції, в обґрунтування якої зазначено, що 23.08.2016 року за адресою: м. Київ, вул. І.Кудрі, 40 сталась дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП) за участю службового автомобіля «Toyota Prius» д.н.з. НОМЕР_1 на синьому фоні (далі - «Toyota Prius») під керуванням інспектора роти № 3 батальйону № 2 полку №1 (з обслуговування правого берега) Управління патрульної поліції у м. Києві ДПП старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 .
В результаті ДТП службовий автомобіль «Toyota Prius» зазнав пошкоджень.
Постановою Печерського районного суду м. Києва від 03.10.2016 року відповідача визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення передбаченого ст. 124 КУпАП та притягнуто до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу.
Станом на 23.08.2016 р. транспортний засіб «Toyota Prius» належав на праві власності Департаменту патрульної поліції МВС України та на підставі договору позички № 10 від 02.12.2015 року перебував у користуванні позивача.
З 17.12.2016 р. позивач є власником автомобіля «Toyota Prius».
Проведеним на замовлення заступника начальника Управління патрульної поліції у м. Києві Департаменту патрульної поліції у м. Києві ДПП старшого лейтенанта поліції Євдокимова Д.А. автотоварознавчим дослідженням встановлено, що розмір матеріального збитку, завданого власнику колісного транспортного засобу у зв'язку із ДТП становить 246 045,06 грн, які мають бути стягнуті з відповідача зважаючи на положення ст. ст. 22, 1166, 1187 ЦК України.
Враховуючи викладені обставини, позивач в особі представника просив стягнути з відповідача на користь Департаменту патрульної поліції майнову шкоду в зазначеному розмірі, а також відшкодувати судові витрати.
16.11.2018 року у даній справі відкрито позовне (загальне) провадження.
В судове засідання сторони не з'явились, надавши заяви про розгляд справи у їх відсутність.
Представником відповідача на адресу суду направлено відзив на позовну заяву, де зазначено наступне.
ОСОБА_1 в момент здійснення ДТП виконував свої службові обов'язки під час здійснення патрулювання в складі екіпажу патрульного автомобіля. На особу, яка перебувала у трудових відносинах із володільцем транспортного засобу не можуть бути застосовані положення ст. 1166 ЦК України, а мають застосовуватись приписи положення КЗпП України. Крім того, навіть і в такому випадку з відповідача може бути стягнута шкода лише за умови укладання договору про повну матеріальну відповідальність. Крім того, позивачем пропущено строк, передбачений ч. 3 ст. 233 КЗпП України, в період якого можливо звернутися з вимогою щодо відшкодування шкоди.
Дослідивши матеріали справи, надані сторонами докази та надавши їм належну оцінку суд вважає, що позов задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Як встановлено судом, 23.08.2016 року за адресою: м. Київ, вул. І.Кудрі, 40 сталась ДТП за участю службового автомобіля «Toyota Prius» під керуванням інспектора роти № 3 батальйону № 2 полку №1 (з обслуговування правого берега) Управління патрульної поліції у м. Києві ДПП старшого лейтенанта поліції ОСОБА_1 та автомобілів «Volkswagen» д.н.з. НОМЕР_2 під керуванням водія ОСОБА_3 та «Volkswagen» д.н.з. НОМЕР_3 під керуванням водія ОСОБА_4 .
Постановою Печерського районного суду м. Києва від 03.10.2016 року відповідача визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення передбаченого ст. 124 КУпАП та притягнуто до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу (а.с.13).
За приписами ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Встановлено також, що внаслідок ДТП автомобіль «Toyota Prius» отримав механічні пошкодження, який станом на 23.08.2016 року належав на праві власності Департаменту патрульної служби МВС України та на підставі договору позички № 10 від 02.12.2015 р. перебував у користуванні позивача - ДПП.
З 17.12.2016 року позивач є власником пошкодженого транспортного засобу, про що свідчить свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу (а.с. 14).
Згідно висновку експертного дослідження №19/13-1/58-ЕД/17 від 18.08.2017 року вартість матеріального збитку, завданого власнику колісного транспортного засобу «Toyota Prius» д.н.з. НОМЕР_1 на синьому фоні у результаті ДТП, яка сталася 23.08.2016 року, станом на момент проведення експертного дослідження, а саме 18.08.2017 року становила 246 045,06 грн (а.с.27-57).
Згідно ч.ч 1-4 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
При цьому за положеннями ч. 5 ст. 12 ЦПК України суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
В свою чергу за положеннями ч.ч. 1,2 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
Приймаючи рішення по суті спору, суд має зазначити про застосування положень цивільного процесуального законодавства щодо змагальності сторін та диспозитивності цивільного судочинства.
Так судом встановлено, що ДТП сталась під час виконання відповідачем ОСОБА_1 службових обов'язків під час патрулювання в складі екіпажу патрульного автомобіля.
Відповідно до ст. ст. 1, 17 Закону України «Про національну поліцію України» національна поліція України (поліція) - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку. Діяльність поліції спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ України згідно із законом. Поліцейським є громадянин України, який склав присягу поліцейського, проходить службу на відповідних посадах у поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції.
Приписами ст. 19 Закону України «Про Національну поліцію» визначено, що у разі вчинення протиправних діянь поліцейські несуть кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та дисциплінарну відповідальність відповідно до закону. Підстави та порядок притягнення поліцейських до дисциплінарної відповідальності, а також застосування до поліцейських заохочень визначаються Дисциплінарним статутом Національної поліції України, що затверджується законом. Держава відповідно до закону відшкодовує шкоду, завдану фізичній або юридичній особі рішеннями, дією чи бездіяльністю органу або підрозділу поліції, поліцейським під час здійснення ними своїх повноважень.
При цьому вказаним Законом не передбачено спеціального порядку і розміру матеріальної відповідальності поліцейських.
Положеннями ст. 22 ЦК України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
В свою чергу ст. 1166 ЦК України визначено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Разом з тим, не можна погодитись з позицією позивача щодо застосування при прийнятті рішення виключно приписів ст. 1166 ЦК України, з огляду на правовідносини, в яких перебували сторони на день вчинення ДТП.
Роз'ясненнями вкладеними у п. 18 постанови Пленуму ВСУ від 29.12.1992 року № 14 «Про судову практику у справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» визначено, що під час заподіяння шкоди працівниками самовільним використанням у корисливих цілях технічних засобів підприємства (автомобілів, автокранів тощо) відповідальність має наставати за нормами не трудового, а цивільного права. У такому разі шкода відшкодовується в повному обсязі, включаючи й неотримані підприємством прибутки від використання зазначених технічних засобів.
Зважаючи на те, що Законом України «Про Національну поліцію», який є пріоритетним для застосування, не передбачена спеціальна норма щодо матеріальної відповідальності поліцейських, відшкодування матеріальної шкоди заподіяної поліцейським, суд вважає за можливе застосувати до спірних правовідносин положення КЗпП України, які в розумінні вимог чинного законодавства України, мають застосовуватись у тому разі, коли нормами спеціального Закону не врегульовані спірні правовідносини.
Положеннями ст. 130 КЗпП України визначено, що працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.
Частиною 1 ст. 132 КЗпП України встановлено, що за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків, працівники, крім працівників, що є посадовими особами, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. Матеріальна відповідальність понад середній місячний заробіток допускається лише у випадках, зазначених у законодавстві.
Такі випадки вказані у ст. 134 КЗпП України, а саме працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли: 1) між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей; 2) майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами; 3) шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку; 4) шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані; 5) шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування; 6) відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків; 7) шкоди завдано не при виконанні трудових обов'язків; 8) службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу; 9) керівник підприємства, установи, організації всіх форм власності, винний у несвоєчасній виплаті заробітної плати понад один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення строків її виплати, і за умови, що Державний бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи державної форми власності не мають заборгованості перед цим підприємством.
При цьому, під час розгляду справи не було встановлено обставин, з якими законодавець пов'язує можливість покласти на працівника матеріальну відповідальність та стягнути за спричинену шкоду в повному розмірі.
З іншого боку ст. 132 КЗпП України визначено, що за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків, працівники, крім працівників, що є посадовими особами, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку
Однак ч. 3 ст. 233 КЗпП України встановлено, що для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди. Встановлений частиною третьою цієї статті строк застосовується і при зверненні до суду вищестоящого органу.
Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», судам необхідно перевіряти, чи додержаний власником або уповноваженим ним органом встановлений ст. 233 КЗпП України річний строк з дня виявлення заподіяної працівником шкоди для звернення в суд з позовом про її відшкодування. Днем виявлення шкоди слід вважати день, коли власнику або уповноваженому ним органу стало відомо про наявність шкоди, заподіяної працівником. Днем виявлення шкоди, встановленої в результаті інвентаризації матеріальних цінностей, при ревізії або перевірці фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації, слід вважати день підписання відповідного акта або висновку.
Зважаючи на обставини, які були встановлені в судовому засіданні, про факт спричинення шкоди позивач був обізнаний з 2016 року, проте до суду з відповідним позовом звернувся у лише у жовтні 2018 року.
Слід наголосити, що встановлений ч. 3 ст. 233 КЗпП України не є в розумінні вимог чинного законодавства України, строком позовної давності, а тому має застосовуватись судом незалежно від заяви відповідача.
При цьому підстави для поновлення строків встановлених ст. 233 КЗпП України у зв'язку із їх пропуском, як це передбачено ст. 234 КЗпП України відсутні.
Зважаючи на вищенаведене, з огляду на обставини встановлені в судовому засіданні, за відсутності підстав для застосування приписів ст. 134 КЗпП України, пропуску строку встановленого чинним трудовим законодавством України для стягнення з працівника на відшкодування матеріальної шкоди середньомісячної заробітної плати відповідно до положень ст. 132 КЗпП України, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.
Розподіляючи судові витрати суд керується положеннями ст. 141 ЦПК України.
Виходячи з наведеного, керуючись ст.ст. 2-5,11-13,76-81,141,279,352,354 ЦПК України, ст.ст. 22,1166,1187 ЦК України, Законом України «Про національну поліцію», ст.ст. 130-134,233 КЗпП України, суд -
Позов Департаменту патрульної поліції до ОСОБА_1 про відшкодування завданої майнової шкоди - залишити без задоволення.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду, в порядку ст.ст. 353-357 ЦПК України з урахуванням п. 15.5. Перехідних положень ЦПК України протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення .
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Г.О. Матійчук