Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710
місто Харків
21.11.2019 р. справа №520/11428/19
Харківський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді - Сліденка А.В., за участі: секретаря - Стрєлка О.В., представника позивача - Іванова Д.А., представника відповідача та третьої особи - Вишневського О.В.,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні справу за позовом
ОСОБА_1
до третя особа -Державної міграційної служби України , Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області,
проскасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -
встановив:
Позивач, ОСОБА_1 (далі за текстом - заявник, іноземець, громадянин), у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) скасування рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2019 р. №349-19; 2) зобов'язання Державної міграційної служби України визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1
Аргументуючи ці вимоги зазначив, що має побоювання повертатися до країни громадянської належності, оскільки у випадку повернення на Батьківщину його буде рекрутовано до армії і він буде змушений вбивати своїх співгромадян, що суперечить його внутрішнім переконанням, а може й сам загинути внаслідок збройних конфліктів. Зазначив, що рішення відповідача про відмову визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є необґрунтованим і підлягає скасуванню.
Відповідач, Державна міграційна служба України (далі за текстом - владний суб'єкт, Міграційна служба) , з поданим позовом не погодився.
Підставами заперечень проти позову є доводи про те, що іноземець під час звернення до тероргану міграційної служби та у ході співбесіди не подав доказів і не навів доводів, котрі б засвідчували наявність підстав для визнання або біженцем, або особою, котра потребує додаткового захисту. До того ж зазначив, що в останній співбесіді з працівником міграційної служби позивач вже не стверджував про наявність побоювань повертатися на батьківщину.
Третя особа, ГУ ДМС України в Харківській області (далі за текстом - Головне управління, ГУ) власної правової позиції по суті спору до суду не подало, що з огляду на завдання та мету адміністративного судочинства згідно з ч.1 ст.2 та ч.4 ст.242 КАС України, а також обсяг приєднаних до справи документів не сприймається судом як перешкода у відправленні правосуддя у цій справі.
Суд, заслухавши пояснення представників сторін, вивчивши доводи позову і відзиву на позов, повно виконавши процесуальний обов'язок із збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, з'ясувавши обставини фактичної дійсності, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.
Установлені судом обставини спору полягають у наступному.
Заявник, громадянин Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 , прибув до України у листопаді 2013 р. через Об'єднані Арабські Емірати з території Саудівської Аравії, де перебував з 23.08.2010 р.
Метою прибуття іноземця до України було навчання у вищому учбовому закладі.
До завершення навчання заявник мав легальну підставу для постійного знаходження на території України, тому і не розпочинав процедури одержання статусу біженця (особи, яка потребує додаткового захисту).
Після закінчення навчання у ХНУ ім. В.Н. Каразіна позивач вперше звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту 03.10.2016 р.
Причиною звернення заявником були задекларовані побоювання за життя через загрозу небезпеки внаслідок громадянської війни, яка триває у країні його походження.
Повідомленням №83 від 24.10.2016 р. йому було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Рішенням ДМС України від 17.02.2017 №7-17 було відхилено скаргу позивача на вказане рішення ГУ ДМС у Харківській області.
Зазначене рішення було предметом судової перевірки у межах справи Харківського окружного адміністративного суду №820/991/17.
Постановою від 31.05.2017р. по вказаній справі №820/991/17 було скасовано рішення ДМС України від 17.02.2017 №7-17 та наказ ГУ ДМС України в Харківській області від 24.10.2016р. №172. Зобов'язано ГУ ДМС України в Харківській області повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На виконання вказаної постанови, заяву було повторно розглянуто, і 17.09.2018 р. позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області від 17.09.2018 №72 про те, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 23.08.2018 р. №318-18.
Вказане рішення суб'єкта владних повноважень також було оскаржено заявником у судовому порядку у межах справи Харківського окружного адміністративного суду №2040/7838/18. Рішення від 11.12.2018 р. по вказаній справі було скасовано рішення ДМС України від 23.08.2018 №318-18; зобов'язано ДМС України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду.
На виконання згаданого рішення суду заяву було повторно розглянуто.
04.06.2019р. працівниками ГУ в області з заявником була проведена співбесіда, результати якої оформлені протоколом.
За результатами співбесіди ГУ ДМСУ в Харківській області було складено Висновок у справі №2016КН0027 про відмову у визнанні заявника біженцем (особою, яка потребує додаткового захисту).
Даний Висновок ґрунтується, зокрема, на судженні владного суб'єкта про те, що у заявника вже відсутні побоювання при поверненні до країни громадянської належності.
11.10.2019 р. відповідачем, ДМС України, було видано рішення №349-19 про відмову у визнанні заявника біженцем (особою, яка потребує додаткового захисту).
Не погоджуючись із цим рішенням, заявник ініціював даний спір.
До відносин, які склались на підставі встановлених судом обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.
За визначеннями, наведеними у п. 1 ч. 1 ст. 1, п. 13 ч. 1 ст. 1, п. 14 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», законодавець розрізняє категорії осіб за критеріями: 1) для визнання громадянина біженцем, 2) для визнання громадянина особою, яка потребує додаткового захисту, 3) для визнання громадянина особою, яка потребує тимчасового захисту.
Так, згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1 цього закону під біженцем (далі за текстом - шукач притулку) слід розуміти особу, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Отже, до категорії біженців (шукачів притулку) можуть належати громадяни-іноземці (особи без громадянства), відносно яких на Батьківщині чи країні попереднього постійного проживання існують ризики переслідування з причин: 1) раси, 2) віросповідання, 3) національності, 4) громадянства (підданства), 5) належності до певної соціальної групи або 6) політичних переконань.
Таким чином, при вирішенні питання про надання правового статусу біженця владному суб'єкту належить повно, вичерпно та з достовірністю поза розумним сумнівом встановити, насамперед, обставини існування ризику переслідування громадянина за кожним окремим включеним до закону приводом.
Суд з розумінням ставиться до правової ситуації, у яку потрапляють шукачі притулку на території іншої країни і тому не вважає, що іноземець повинен подати тероргану ДМС беззаперечні та достатні докази реальності ризику існування загрози переслідування.
Такі докази можуть бути відсутні у іноземця, але доводи та пояснення шукача притулку мають бути достатньо послідовними, правдивими і засвідчувати (щонайменше) ймовірність переслідувань у разі повернення на Батьківщину.
Продовжуючи розгляд справи, суд відмічає, що відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Отже, до категорії осіб, які потребують додаткового захисту, можуть належати громадяни - іноземці (особи без громадянства), котрі знаходяться в Україні через те, що на Батьківщині існує: 1) загроза життю, безпеці, свободі з причини застосування смертної кари, 2) загроза виконання вироку про смертну кару, 3) загроза застосування тортур, 4) загроза застосування нелюдського поводження, 5) загроза застосування поводження, котре принижує гідність, 6) загроза застосування нелюдського покарання, 7) загроза застосування покарання, котре принижує гідність, 8) загроза застосування загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту, 9) загроза систематичного порушення прав людини.
Оцінивши добуті у справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд звертає увагу владного суб'єкта на те, що обставини існування на території Сирії перманентного збройного конфлікту є загальновідомими у розумінні ч.3 ст.78 КАС України.
Розв'язуючи спір, суд відмічає, що обставини, котрі унеможливлюють набуття особою перелічених вище правових статусів, викладені законодавцем у ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Однак, текст складених владним суб'єктом у спірних правовідносинах письмових документів засвідчує відсутність вичерпної оцінки ситуації громадянина-іноземця за усіма критеріями відповідно до п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", зокрема, за критерієм - існування збройного конфлікту.
З цього приводу суд зазначає, що спірне рішення було прийнято відповідачем 11.10.2019р., а саме напередодні цієї дати було оголошено про початок на території Сирії операції збройних сил Туреччини і протурецьких збройних формувань сирійської опозиції, що супроводжувалося нанесенням ракетно-бомбових ударів та обстрілами, інформація про що була широко розповсюджена у засобах масової інформації.
Окрім того, суд також звертає увагу владного суб'єкта, що рівень та якість міркувань ДМС України з приводу доводів іноземця у силу приписів ст.8 Конституції України мають поза розумним сумнівом доказувати остаточну безпідставність, помилковість та хибність будь-яких побоювань особи, котрі за критеріями п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України від 08.07.2011 р. № 3671-VI "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначені підставами для визнання громадянина особою, яка потребує додаткового захисту.
Проте, як вбачається із матеріалів особової справи заявника, на момент винесення спірного рішення відповідачем в порушення норм чинного законодавства України не було досліджено в повному обсязі та проаналізовано актуальну та релевантну інформацію з приводу параметрів безпеки у країні походження іноземця у обсязі, достатньому поза розумним сумнівом, для вичерпних висновків.
Критерії законності рішення (діяння, тобто управлінського волевиявлення як такого) владного суб'єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України і обов'язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб'єкта ч.2 ст.77 КАС України.
Суд констатує, що у ході розгляду справи владним суб'єктом не подано доказів відповідності закону оскарженого рішення (діяння), а обсяг використаних доказів та обрані мотиви не дозволяють визнати юридично правильними та фактично обґрунтованими ті підстави, які покладені адміністративним органом в основу оскарженого рішення.
Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст. 72-77, 90, 211 КАС України, суд доходить висновку, що у спірних правовідносинах владний суб'єкт не забезпечив реалізацію управлінської функції відповідно до ч. 2 ст. 19 КАС України.
Натомість факт порушення прав та інтересів позивача у спірних правовідносинах у галузі міграційної справи за вимогою про скасування рішення владного суб'єкта знайшов своє підтвердження, що є визначеною процесуальним законом обставиною для задоволення цієї вимоги.
Водночас з цим, з огляду на приписи абз.1 ч.4 ст.245 КАС України суд не знаходить підстав для обтяження владного суб'єкта обов'язком визнати позивача біженцем або особою, котра потребує додаткового захисту.
По-перше, звертаючись спочатку до ДМС, а потім і до суду, іноземець сам не визначив бажаний для нього правовий статус (у той час як закон передбачає або можливість набуття статусу біженця, або набуття статусу особи, котра потребує додаткового захисту і пов'язує виникнення та існування такої можливості з абсолютно різними, відмінними одна від одної обставинами).
По-друге, владний суб'єкт не виконав всіх умов, необхідних для остаточного вирішення порушеного іноземцем питання з приводу набуття законної підстави знаходження на території України.
Тому суд вважає за потрібне керуватись абз. 2 ч. 1 ст. 245 КАС України і обтяжити владного суб'єкта обов'язком повторно розглянути питання про визнання іноземця біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Розподіл судових витрат належить провести за правилами ст.ст.139, 143 КАС України та Закону України «Про судовий збір».
Керуючись ст.ст. 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.72-77, 211, 241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
вирішив:
Позов - задовольнити частково.
Визнати протиправними та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2019 р. №349-19.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 за його заявою від 03.10.2016 р.
Позов у решті вимог - залишити без задоволення.
Роз'яснити, що судове рішення виготовлено у повному обсязі у порядку ч.3 ст.243 КАС України 27 листопада 2019 року; набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду; підлягає оскарженню шляхом подання апеляційної скарги до Другого апеляційного адміністративного суду у порядку п.15.5 Розділу VII КАС України та у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення).
Суддя Сліденко А.В.