27 листопада 2019 року справа №360/3270/19
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії: головуючого судді Геращенко І.В., суддів Компанієць І.Д., Міронової Г.М., розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Білокуракинського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2019 року у справі № 360/3270/19 (головуючий І інстанції Петросян К.Е., текст рішення складено у приміщенні суду за адресою: просп. Космонавтів, 18, м. Сєвєродонецьк Луганської області) за позовом ОСОБА_1 до Білокуракинського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії,-
22 липня 2019 року ОСОБА_1 (далі - позивач, заявник) звернулась до Луганського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Білокуракинського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області (далі - відповідач, пенсійний орган, управління) про визнання протиправною бездіяльності щодо зупинення нарахування та виплати пенсії позивачу з березня 2016 року, зобов'язання поновити та здійснити виплату усієї суми пенсії за віком з березня 2016 року (а.с. 3-6).
Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 27 листопада 2019 року позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано розпорядження від 26 лютого 2016 року б/н щодо призупинення виплати пенсії з 01 березня 2016 року. Зобов'язано Білокуракинське об'єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області відновити нарахування та виплату пенсії з 01 березня 2016 року. В іншій частині позовних вимог відмовлено. В частині присудження виплати пенсії в межах суми стягнення за один місяць рішення суду звернуто до негайного виконання (а.с. 84-90).
Не погодившись із судовим рішенням, пенсійний орган звернувся з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти нову постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Зазначає, що оскільки з серпня 2014 року по теперішній час м. Луганськ знаходиться на території непідконтрольній українській владі, а позивач не зареєструвався як внутрішньо переміщена особа, тому відсутні данні про його реєстрацію на території України поза межами непідконтрольної території, а тому відсутні правові підстави для поновлення пенсії ОСОБА_1 .
Крім того, відповідно до пункту 15 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 орган, що здійснює соціальні виплати на підставі рішення комісії призначає (відновлює) таку соціальну виплату з місяці, в якому надійшла заява внутрішньо переміщеної особи. Суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачується на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України. На зазначений час, окремий порядок не прийнято (а.с. 104-107).
Сторони в судове засідання не прибули, про час, дату та місце апеляційного розгляду справи повідомлені належним чином, тому за частину 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції розглядає справу у порядку письмового провадження.
Суд, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, розглядаючи апеляційну скаргу в межах викладених доводів, встановила наступне.
Позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , є пенсіонером та отримує пенсію за віком, про що свідчить пенсійне посвідчення від 11 січня 2013 року серії НОМЕР_2 1202 та згідно довідки від 05 червня 2015 року № 935001960 взята на облік як особа переміщена з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції (а.с.8).
Відповідач, Білокуракинське об'єднане управління Пенсійного фонду України Луганської області є суб'єктом владних повноважень, який діє на підставі Положення про Управління Пенсійного фонду України та у спірних правовідносинах реалізує повноваження, надані йому Законом.
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, підтверджується наявними матеріалами справи, що за розпорядженням пенсійного органу від 15 червня 2015 року № 120 позивача взято на облік та призначено виплату пенсії з 01 серпня 2014 року, на підставі заяви від 11 червня 2015 року (а.с.41,50).
Розпорядженням Білокуракинського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області від 26 лютого 2016 року б/н позивачу призупинено виплату пенсії з 01 березня 2016 року на підставі листа Служби безпеки України від 12 лютого 2016 року № 63/40/102 (а.с. 70,71).
З листа Управління соціального захисту населення Троїцької РДА Луганської області вбачається, що ОСОБА_1 була знята з обліку як ВПО 05 лютого 2016 року на підставі непідтвердженого місця фактичного проживання (а.с. 82).
Отже, пенсію позивач отримувала по лютий 2016 року включно (а.с. 38).
Спірним у даній справі є правомірність призупинення пенсійним органом виплати пенсії позивачу.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із частиною 1 статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03 травня 1996 року, ратифікована Законом України від 14 вересня 2006 року № 137-V, яка набрала чинності з 01 лютого 2007 року (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (пункт 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов'язаннями України.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон № 1058-IV.
Частиною 3 статті 4 Закону № 1058-IV встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Статтею 5 Закону № 1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів ПФУ та накопичувальної системи пенсійного страхування.
Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон № 1058-IV. Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом № 1058-IV, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.
Відповідно до частини 1 статті 47 Закону № 1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Згідно із частиною 1 статті 49 Закону № 1058-IV виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (положення пункту 2 частини 1 статті 49 втратили чинність як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009); 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.
Наведений перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом.
Конституційне поняття «Закон України», на відміну від поняття «законодавство України», не підлягає розширеному тлумаченню, це - нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах її повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.
Матеріали справи свідчать, що призупинення пенсію позивачу відбулося у зв'язку із непідтвердженого місця фактичного проживання.
Водночас Закон № 1058-IV не передбачає такої підстави припинення або призупинення виплати пенсії.
Конституційний Суд України у Рішенні від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 зазначив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
В даному випадку наявність у позивача статусу внутрішньо переміщеної особи створює для нього на відміну від інших громадян України певні перешкоди в отриманні його пенсії, яка призначена у зв'язку з трудовою діяльністю, та потребує від пенсіонера здійснення додаткових дій, не передбачених Законами щодо пенсійного забезпечення, зокрема, ідентифікація особи, перевірка за місцем фактичного проживання, надання заяви про поновлення виплати пенсії, яка була припинена органом Пенсійного фонду тощо.
За приписами статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішення справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
У рішенні у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 07 лютого 2014 року, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) дійшов висновку про те, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю в поводженні, яка порушувала статтю 14 Конвенції, у поєднанні зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. При цьому Суд зауважив, що у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця поживання заявника, що призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункти 51-54).
Відповідно до частини 1 статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
Отже, у вказаних рішеннях Конституційного Суду України та ЄСПЛ застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може пов'язуватися з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 10 Закону № 1706-VII Кабінет Міністрів України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади щодо вжиття ними необхідних заходів із забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб відповідно до цього Закону.
Частиною 2 статті 20 Закону № 1706-VII визначено, що закони та інші нормативно-правові акти України діють в частині, що не суперечить цьому Закону.
Проте наведені положення Закону № 1706-VII не надають Кабінету Міністрів України повноважень на визначення випадків припинення виплати пенсій.
За змістом конституційних норм Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.
Згідно з пунктом 6 частини 1 статті 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Преамбулою Закону № 1058-IV визначено, що зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.
При цьому згідно з преамбулою Закону № 1706-VII цей Закон відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлює гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб.
Слід також зазначити, що Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні (частина 1 статті 2 Закону № 1706-VII).
Отже, враховуючи наведені положення Закону № 1706-VII, суд вважає, що прийняття законодавцем цього Закону спрямоване на встановлення додаткових гарантій дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб, до яких належить і позивач, а не на звуження обсягу їх прав, закріплених в інших законодавчих актах України, зокрема в частині 1статті 49 Закону № 1058-IV.
Аналогічна правова позиція викладена у рішенні Верховного Суду від 03 травня 2018 року у зразковій справі № 805/402/18, яке набрало законної сили постановою Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2018 року.
Відповідно до частини 3 статті 291 Кодексу адміністративного судочинства України при ухваленні рішення у типовій справі, яка відповідає ознакам, викладеним у рішенні Верховного Суду за результатами розгляду зразкової справи, суд має враховувати правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи.
Суд спростовує твердження пенсійного органу що позивач не зареєструвався як внутрішньо переміщена особа, оскільки в матеріалах справи наявна довідка про взята на облік позивача як особу переміщену з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції.
Також, суд апеляційної інстанції не бере до уваги посилання апелянта, що суми соціальних виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в органі, що здійснює соціальні виплати, та виплачується на умовах окремого порядку, визначеного Кабінетом Міністрів України, оскільки зазначене не спростовує висновку суду про протиправність бездіяльності пенсійного органу щодо не нарахування та невиплати пенсії позивачу з березня 2016 року.
Враховуючи викладене та з урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду у зразковій справі, суд дійшов висновку, що в межах апеляційної скарги порушень судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана правильно, а тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Відповідно до положень ч.1 ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду без змін, якщо визнає, що суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення є обґрунтованим, ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції не вбачається.
Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу Білокуракинського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2019 року у справі № 360/3270/19 - залишити без задоволення.
Рішення Луганського окружного адміністративного суду від 22 серпня 2019 року у справі № 360/3270/19 за позовом ОСОБА_1 до Білокуракинського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Луганської області про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити певні дії - залишити без змін.
Повний текст постанови складений та підписаний 27 листопада 2019 року.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верхового Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення окрім випадків визначених статтєю 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І.В. Геращенко
Судді І.Д.Компанієць
Г.М. Міронова