Постанова
Іменем України
21 листопада 2019 року
м. Київ
справа № 307/339/16-к
провадження № 51-2372 км 18
Верховний Суд колегією суддів першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_7 на вирок Тячівського районного суду Закарпатської області від 14 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 24 квітня 2017 року у кримінальному провадженні № 12015070160001390 від 15 серпня 2016 року за обвинуваченням
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця с. Широкий Луг Тячівського району Закарпатської області та мешканця АДРЕСА_1 ,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК України.
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Тячівського районного суду Закарпатської області від 14 червня 2016 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 1 ст. 125 КК України до покарання у виді «150 громадських годин».
Згідно з вироком ОСОБА_7 визнано винуватим у тому, що він 12 серпня 2015 року приблизно о 17:30, перебуваючи за адресою АДРЕСА_1 , в ході конфлікту, на ґрунті неприязних відносин, діючи умисно, наніс потерпілій ОСОБА_8 декілька ударів руками та ногами по голові та тулубу, чим заподіяв останній легкі тілесні ушкодження.
Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 24 квітня 2017 року апеляційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_7 задоволено частково. Вирок місцевого суду змінено. З мотивувальної частини зазначеного вироку виключено посилання на показання потерпілої ОСОБА_8 та засудженого ОСОБА_7 на дату події, а саме на 12 травня 2015 року.
В решті вирок місцевого суду залишено без зміни.
Вимоги, викладені у касаційній скарзі, та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі захисник ставить питання про скасування вироку місцевого суду та ухвали апеляційного суду у зв'язку з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону та неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність. При цьому вказує, що рішення судів обох інстанцій є незаконними внаслідок невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи та неповноти судового розгляду, оскільки судами безпідставно було враховано тільки показання потерпілої та свідка.
Крім того, захисник зазначає, що судами в основу своїх рішень було покладено протокол слідчого експерименту від 27 січня 2016 року, однак вказана слідча дія проведена без участі засудженого та свідка, що є недопустимим, а тому просить Верховний Суд повторно дослідити вказаний протокол та визнати його неналежним доказом.
Також захисник посилається на відсутність доказів, які б підтверджували вину ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого останньому злочину.
Одночасно захисник вказує, що призначене вироком засудженому покарання у виді «150 громадських годин» не відповідає положенням кримінального закону.
Позиції інших учасників судового провадження
Від учасників судового провадження заперечень на касаційну скаргу засудженого не надходило.
У судовому засіданні прокурор заперечував щодо задоволення поданої касаційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, з'ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи та дослідивши матеріали кримінального провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви суду
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 438 КПК України одними з підстав для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність. При вирішенні питання про наявність зазначених у ч. 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-413 КПК України. Можливості скасування судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій через неповноту судового розгляду (ст. 410 КПК України) та невідповідність їх висновків фактичним обставинам кримінального провадження (ст. 411 КПК України) чинним законом не передбачено.
Таким чином, доводи касаційної скарги захисника про невідповідність висновків судів, викладених у судових рішеннях, фактичним обставинам кримінального провадження та неповноту судового розгляду, яка полягає у врахуванні судами обох інстанцій лише показань потерпілої та свідка, а також вимоги касаційної скарги засудженого про повторне дослідження судом касаційної інстанції протоколу слідчого експерименту від 27 січня 2016 року не можуть бути предметом касаційного розгляду з огляду на вимоги ч. 1 ст. 433 КПК України, а тому у касаційному порядку не перевіряються.
Крім того, у касаційній скарзізахисник вказує про незаконність вироку місцевого суду та ухвали апеляційного суду, вважає, що такі рішення постановлені з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону.
Згідно зі ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 КПК України. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Відповідно дост. 94 КПК України суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, повинен оцінювати кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв'язку.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, висновок суду першої інстанції, з чим погодився і суд апеляційної інстанції, про доведеність винуватості засудженого ОСОБА_7 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 125 КК України, зроблено з додержанням ст. 23 КПК України на підставі об'єктивного з'ясування всіх обставин, які підтверджено доказами, дослідженими та перевіреними під час судового розгляду й оціненими відповідно до вимог ст. 94 цього Кодексу.
Зокрема, такого висновку місцевий суд дійшов на підставі аналізу досліджених в судовому засіданні доказів, а саме: показань потерпілої ОСОБА_8 , свідка ОСОБА_9 ; фактичних даних, що містяться у протоколі проведення слідчого експерименту від 27 січня 2016 року, а також на підставі висновку судово-медичної експертизи від 15 серпня 2015 року № 657 щодо тілесних ушкоджень на тілі потерпілої та іншими доказами, дослідженими судом, які наведені у вироку, і у своїй сукупності переконливо вказують на винуватість засудженого у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення.
Ретельно дослідивши й зіставивши зібрані у кримінальному провадженні фактичні дані, давши їм оцінку з точки зору належності, допустимості і достовірності, місцевий суд обґрунтовано вирішив, що вони в їх сукупності та взаємозв'язку є достатніми для ухвалення обвинувального вироку щодо ОСОБА_7 .
На переконання колегії суддів, дії засудженого за ч. 1 ст. 125 КК України кваліфіковано правильно.
Твердження захисника про недопустимість як доказу протоколу слідчого експерименту від 27 січня 2016 року, оскільки зазначена слідча дія проводилась за відсутності засудженого та свідка, є необґрунтованими з огляду на таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 240 КПК України з метою перевірки і уточнення відомостей, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, слідчий, прокурор має право провести слідчий експеримент шляхом відтворення дій, обстановки, обставин певної події, проведення необхідних дослідів чи випробувань.
Згідно з ч. 3 ст. 240 КПК України до участі в слідчому експерименті можуть бути залучені підозрюваний, потерпілий, свідок, захисник, представник.
Частиною 6 ст. 240 КПК України передбачено, що за результатами проведення слідчого експерименту слідчий, прокурор складає протокол згідно з вимогами цього Кодексу. Крім того, у протоколі докладно викладаються умови і результати слідчого експерименту.
Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, місцевим судом встановлено, що 21 січня 2016 року в рамках кримінального провадження № 12015070160001390 було проведено слідчий експеримент у присутності потерпілої ОСОБА_8 та понятих ОСОБА_10 та ОСОБА_11 . При цьому зауважень або скарг від учасників слідчої дії не надходило.
Відповідно до вироку, місцевий суд, врахувавши вказані обставини, та дослідивши протокол слідчого експерименту встановив, що зазначений процесуальний документ в повній мірі відповідає вимогам закону, слідча дія проведена у присутності понятих, з дотриманням процедури, визначеної кримінальним процесуальним законодавством, та прийшов до висновку про наявність усіх підстав для прийняття його до уваги.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що доводи захисника щодо недопустимості як доказу протоколу слідчого експерименту від 21 січня 2016 року, є безпідставними, оскільки зазначена слідча дія проводилась з дотриманням вимог КПК, а обов'язковість залучення до участі у слідчому експерименті засудженого та свідка законодавством не передбачено.
Крім того, переглядаючи доводи захисника про неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, колегія суддів прийшла до наступного висновку.
Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
Пунктом 4 ч. 1 ст. 51 КК України до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань: штраф; позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі.
Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, а саме резолютивної частини вироку Тячівського районного суду Закарпатської області від 14 червня 2016 року, ОСОБА_7 засуджено за ч. 1 ст. 125 КК України до покарання у виді «150 громадських годин». При цьому в мотивувальній частині вироку місцевим судом вид покарання заначено правильно - «громадські роботи».
Крім того, відповідно до повідомлення Тячівського районного відділу з питань пробації Західного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції України від 06 вересня 2017 року № УП/3/12/1379 ОСОБА_7 , який вироком Тячівського районного суду Закарпатської області від 14 червня 2016 року засуджений за ч. 1 ст. 125 КК України до покарання у виді 150 годин громадських робіт, знятий з обліку з Тячівського районного відділу з питань пробації від 06 вересня 2017 року у зв'язку з відбуттям призначеної судом кількості годин громадських робіт.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, щозазначене у резолютивній частині вироку покарання у виді «150 громадських годин» хоча і сформульовано не коректно, проте воно не перешкодило виконанню вироку в цілому, оскільки з тексту рішення місцевого суду зрозуміло, що ОСОБА_7 обрано міру покарання саме у виді громадських робіт, яке засуджений на момент розгляду провадження у касаційному порядку вже відбув в повному обсязі.
Таким чином, хоча призначене засудженому покарання в частині назви виду покарання в повній мірі не відповідає вимогам кримінального закону, проте з урахуванням вищевикладеного, підстав для скасування судових рішень колегія суддів не вбачає.
Переглядаючи вирок місцевого суду, апеляційний суд відповідно до вимог ст. 419 КПК України дав належну оцінку викладеним в апеляційній скарзі захисника доводам та обгрунтовано прийшов до висновку про можливість їх задоволеннялише в частині виключення з мотивувальної частини вироку посилання на показання потерпілої та засудженого на дату події - 12 травня 2015 року, а в решті рішення місцевого суду постановлено залишити без зміни.
На переконання колегії суддів, ухвала суду апеляційної інстанції в повній мірі відповідає вимогам ст. 370 та ст. 419 КПК України.
Оскільки істотних порушень вимог кримінального процесуального закону не допущено, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду - без зміни.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК України, Суд
ухвалив:
Вирок Тячівського районного суду Закарпатської області від 14 червня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 24 квітня 2017 року залишити без зміни, а касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого ОСОБА_7 - без задоволення.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3