Дата документу 20.11.2019 Справа № 313/893/18
Єдиний унікальний №313/893/18 Головуючий у 1 інстанції Потапова О.М.
Провадження № 22-ц/807/3054/19 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
20 листопада 2019 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Бєлки В.Ю.
Кухаря С.В.
за участю секретаря судового засідання Книш С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на заочне рішення Веселівського районного суду Запорізької області від 24 квітня 2019 року ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики,-
У червні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики.
В обґрунтування позову зазначав, що 20 квітня 2012 року між ним та ОСОБА_3 укладено письмовий договір позики грошових коштів №08/04 від 20.04.2012 року, предметом якого було передання боржнику грошових коштів в розмірі 41 600 гривень, що на день передачі коштів по офіційному курсу НБУ складало 5200 доларів США.
Згідно п.1.2 Договору сторони визначили грошовий еквівалент зобов'язання в доларах США. Згідно п.1.3 Договору відповідач зобов'язався повернути позичені кошти в строк до 01 листопада 2012 року.
Згідно п.3.2 Договору сплатити проценти у розмірі 30% річних за весь час прострочення виконання грошового зобов'язання. У встановлений строк відповідач гроші не повернув.
У виконання своїх зобов'язань за договором відповідач 29.12.2014 року виконав один готівковий платіж в сумі 20 000 грн. 00 коп. через платіжну систему ПАТ КБ «ПриватБанк» - «Приват-24» шляхом поповнення готівкою карткового рахунку позивача у ПАТ КБ «ПриватБанк» № НОМЕР_1 через термінал самообслуговування; 16 червня 2015 року з боку відповідача на користь позивача у виконання своїх зобов'язань здійснено другий платіж в сумі 19 998 грн. 00 коп. шляхом поповнення готівкою карткового рахунку позивача у ПАТ КБ «ПриватБанк» № НОМЕР_1 через термінал самообслуговування за адресою: смт. Веселе, вул. Московська, 21 (Супермаркет «Економ Плюс»).
Більше своїх зобов'язань за вказаним договором відповідач не виконував. В останній час від спілкування ухиляється.
На момент складання позову 07.06.2018 року з боку відповідача перед позивачем існує заборгованість згідно з розрахунком в розмірі 148 334 грн. 00 коп.
Вважає, що право на позов за даними правовідносинами з відповідачем у позивача виникло з 02 листопада 2012 року.
Згідно ст. 264 ч. І ЦК України, перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.
16.06.2015 року відповідач погасив частину боргу за договором позики від 20.04.2012 року N908/04 шляхом готівкового платежу на користь позивача в розмірі 19998.00 грн., чим визнав свій борг, а перебіг позовної давності з 02.11.2012 року був перерваний.
Тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд у позивача почалося заново з 17 червня 2015 року. Строк позовної давності за даними правовідносинами з відповідачем спливає 17 червня 2018 року.
Посилаючись на вищевказане, просив суд стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за договором позики, що складає грошову суму коштів у розмірі 148 334 грн. 00 коп., з яких: 78 480 грн. 00 коп. - сума основного боргу, 69 854 грн. 00 коп. - проценти у розмірі 30% річних за весь період прострочення та витрати по сплаті судового збору в сумі 1483 грн. 34 коп.
Заочним рішенням Веселівського районного суду Запорізької області від 24 квітня 2019 року задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, не відповідність висновків суду обставинам справи, просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Згідно п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість:
1) керує ходом судового процесу;
2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами;
3) роз'яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій;
4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом;
5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем пропущено строк позовної давності.
Колегія судді погоджується з вказаним висновком суду першої інстанції з наступних підстав.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, 20 квітня 2012 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 та відповідачем укладено письмовий договір позики грошових коштів №08/04 від 20.04.2012 року, предметом якого було передання у власність боржнику грошових коштів в сумі 41 600 грн., що на день передачі коштів по офіційному курсу НБУ складало 5200 доларів США.
Відповідно до укладеного Договору в цей же день, 20 квітня 2012 року, позивач передав відповідачу визначену договором грошову суму 41 600 грн., що підтверджується наданою суду розпискою.
Відповідно до п.п. 2.2, 1.3 Договору ОСОБА_3 зобов'язувався повернути суму позики в строк до 01 листопада 2012 року.
Відповідно до умов договору та вимог ЦК України у встановлений договором строк відповідач (позичальник) суму позики позивачу (позикодавцеві) не повернув.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що спірні правовідносини регулюються положеннями статей 526, 527, 530, 533, 549- 552, 625, 1046, 1047, 1048, 1049, 1050, ЦК України.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що ОСОБА_3 були порушені права і інтереси ОСОБА_1 на повернення йому суми позики відповідно до умов договору та вимог ЦК України у встановлений договором строк, за захистом яких мало місце звернення позивача до суду.
Разом з тим, судом першої інстанції обґрунтовано зроблено висновок про те, що позивачем пропущено строк позовної давності на звернення до суду за захистом своїх порушених прав з огляду на наступне.
За приписами ст.ст. 256, 257 ЦК України, позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутись до суду із вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Положеннями ч. 1 ст. 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась або могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Згідно ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
Частинами третьою та четвертою статті 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторін у спору, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спору, є підставою для відмови у позові.
Згідно роз'яснень викладених у п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільний справі», установивши, що строк для звернення до суду з позовом пропущено без поважної причини, суд зазначає про відмову в позові з тих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення рішення.
Відповідно до п.1 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт перший статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.
Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
23 серпня 2019 року ОСОБА_3 звернувся до суду з заявою про застосування до спірних правовідносин строку позовної давності (а.с.47-48).
Судом першої інстанції вірно встановлено, що відповідно до пунктів 2.2, 1.3 Договору відповідач зобов'язувався повернути суму позики в строк до 01 листопада 2012 року.
Таким чином, відлік перебігу строку позовної давності має обраховуватись від дати наступної за кінцевим терміном повернення позики - 01 листопада 2012 року.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що судом першої інстанції не зазначено коли саме сплив строк позовної давності є безпідставним, оскільки судом першої інстанції було вірно встановлено, що перебіг строку позовної давності закінчився 02 листопада 2015 року.
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом 14.06.2018 року, тобто після спливу позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем, що відповідно до приписів ч. 4 ст. 267 ЦПК України є самостійною підставою для відмови у позові.
Не заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги про те, що перебіг позовної давності з 02.11.2012 року був перерваний, оскільки 16.06.2015 року відповідач погасив частину боргу за договором позики від 20.04.2012 року N908/04 шляхом готівкового платежу на користь позивача в розмірі 19998,00 грн., чим визнав свій борг, є безпідставними з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто. Кожна із сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою.
Положеннями ч. 1 ст. 264 ЦПК України визначено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.
Суд першої інстанції обґрунтовано визнав неналежним доказом надану позивачем в якості письмового доказу копію виписки руху коштів по його картковому рахунку за 16.06.2015 року, оскільки вона як містить посилання на дані платника зазначені як: ОСОБА_4 , по яким немає підстав ідентифікувати саме відповідача, а також той факт, що надана виписка не містить відомостей про те, що перерахування коштів відбувалося саме за Договором позики №08/04 від 20.04.2012 р., а не з будь яких інших підстав.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що судом першої інстанції проігноровано його клопотання щодо витребування в якості доказів відомостей щодо його укладання шлюбу не заслуговують на увагу, оскільки вказаний доказ не впливає на правильність ухваленого рішення.
Посилання скаржника на те, що виконання відповідачем ОСОБА_3 обов'язків боржника за договором позики перед позивачем 16.06.2015 року шляхом поповнення банківського карткового рахунку позивача дружиною відповідача - ОСОБА_4 , або шляхом використання відповідачем банківської картки своєї дружини, є безпідставним, з огляду на те, що в силу вимог ст. 527 ЦК України боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто. Кожна із сторін у зобов'язанні має право вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою.
Позивачем не надано доказів того, 16.05.2015 року обов'язок виконав належний боржник.
За твердженням позивача, ОСОБА_4 є дружиною ОСОБА_3 , проте колегія суддів звертає увагу на те, що вона не є стороною зобов'язань за Договором позики, тому платежі здійснені від її імені не можуть бути доказом здійснення зобов'язань щодо повернення боргу.
За приписами ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно роз'яснень зазначених у Висновках Верховного Суду України, викладених в постановах, прийнятих за результатами розгляду справ із підстав, передбачених п.п. 1, 2, 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України, за II півріччя 2017 р., від 20.12.2017 р., вчинення боржником дій з виконання зобов'язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою.
Судом встановлено на підставі інформації наданої АТ Комерційний банк «Приватбанк» від 11.12.2018 року по операції від 29.12.2014 на карту НОМЕР_1 було здійснено платіж 29.12.2014 14:27:27 29.12.2014 В14 S CR 20,000.00 UAH 20,000.00 23,688.64, 983199 6010 СР980489 UKR Поповнення картки готівкою у відділенні 54A148AF4011C ICKTE1229OZG0N UAH 20000,00000 НОМЕР_10 29/12/ 14 НОМЕР_1 НОМЕР_11 , платіж був проведений в касі без авторизації, платник не визначений;
По операції в ТСО від 16.06.2015 на карту НОМЕР_1 16.06.2015 13:35:18 16.06.2015 В40 S CR 19,998.00 UAH 19,998.00 20,028.62 432948 6010 TS203725 UKR Поповнення готівкою в терміналі самообслуговування: Веселе, вул. Московська, буд. 21 , Супермаркет "Економ Плюс". Платник: ОСОБА_4 .
Проводив платіж клієнт ОСОБА_4 РНОКПП НОМЕР_8 , авторизація в ТСО карткою НОМЕР_9 .
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач не надав суду належного обґрунтування для застосування до спірних правовідносин положень ч. 1 ст. 264 ЦК України та належних доказів того, що обов'язок повернення суми позики виконувався належним боржником, а саме, позичальником ОСОБА_3 .
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення штрафу 25% та 30 % річних як відповідальності за прострочення повернення позики, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що пунктом 3.2. Договору визначено, що при простроченні повернення позики (її частини) позичальник, сплачує відсотки в розмірі 30% річних з неповернутої суми за весь строк прострочення.
Положеннями статей 546, 548, 549 ЦК України визначено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися відповідно до вимог закону або умов договору, зокрема, неустойкою, яку боржник повинен сплатити в разі порушення зобов'язання.
Відповідно до п.3 ч.1 ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки у вигляді сплати неустойки.
Згідно ч.2 ст. 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.
Відповідно до ст. 266 ЦК України передбачено що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
З огляду на вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив в задоволенні позовних вимог, оскільки позивачем пропущено строк позовної давності звернення до суду за захистом своїх прав та інтересів.
Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно.
З урахуванням того, що доводи апеляційної скарги, є ідентичними доводам позовної заяви, яким суд надав належну оцінку, висновки суду є достатньої аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").
Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.
При цьому, одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пп. 51 і 52, ECHR 2003-X) (пункт 46 рішення). Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду (пункт 42 рішення у справі "Пономарьов проти України" (Заява N 3236/03).
Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.
З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог.
Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.
Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.
На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.
Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.
З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позову.
На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Заочне рішення Веселівського районного суду Запорізької області від 24 квітня 2019 року у цій справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 26 листопада 2019 року.
Головуючий
Судді: