ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м. Київ, вул. Б. Хмельницького, 44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
14.11.2019Справа № 910/8264/19
Господарський суд міста Києва у складі судді Павленка Є.В., за участі секретаря судового засідання Коновалова С.О., розглянувши за правилами загального позовного провадження матеріали справи за позовом Першого заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури до Київської обласної ради, товариства з обмеженою відповідальністю "Мисливське господарство "Київське" та Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства, за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Копачівської сільської ради, Підгірцівської сільської ради, Старобезрадичівської сільської ради, Великодмитровицької сільської ради, Першотравенської сільської ради, Української міської ради, Козинської селищної ради, Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, Лісниківської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, Ходосівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області, Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області, Національного університету біоресурсів і природокористування України, державного підприємства "Антонов", Національної академії внутрішніх справ, товариства з обмеженою відповідальністю "РСП-ЛЕНД", а також третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Київської обласної державної адміністрації та Державного агентства лісових ресурсів України, про визнання незаконним та скасування рішення в частині та визнання недійсним договору про умови ведення мисливського господарства,
за участі представників:
позивача: Івашина О.Є.,
Київської обласної ради: Кондратенко Я.І. за довіреністю від 1 липня 2019 року № 1470/07-02;
Федоренко Є.В. за довіреністю від 1 жовтня 2019 року № 2409/07-03;
товариства з обмеженою відповідальністю "Мисливське господарство "Київське": Абакарова М.М. за ордером від 1 червня 2018 року серії КВ № 726231;
Київського обласного та по м. Києву управління лісового та мисливського господарства: не з'явився;
Копачівської сільської ради: не з'явився,
Підгірцівської сільської ради: не з'явився,
Старобезрадичівської сільської ради: не з'явився,
Великодмитровицької сільської ради: не з'явився,
Першотравенської сільської ради: не з'явився,
Української міської ради: не з'явився,
Козинської селищної ради: не з'явився,
Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області: не з'явився,
Лісниківської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області: не з'явився,
Ходосівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області: не з'явився,
Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області:
Гарагулі Н.О. за довіреністю від 4 лютого 2019 року,
Ноздровської А.Ю. за довіреністю від 7 листопада 2019 року,
Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області: не з'явився,
Національного університету біоресурсів і природокористування України: Преснякової І.В. за ордером від 14 листопада 2019 року серії КВ № 818783,
державного підприємства "Антонов": не з'явився,
Національної академії внутрішніх справ: не з'явився,
товариства з обмеженою відповідальністю "РСП-ЛЕНД": Кобилянського Є.В. за ордером від 18 липня 2019 року серії КВ № 444451,
Київської обласної державної адміністрації: не з'явився,
Державного агентства лісових ресурсів України: не з'явився,
У червні 2019 року Перший заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури (далі - Прокурор) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Мисливське господарство "Київське" (далі - Товариство) та Київської обласної ради (далі - Рада) про визнання незаконним та скасування рішення останньої від 28 листопада 2013 року № 716-35-VI в частині, а також про визнання недійсним укладеного між Товариством і Київським обласним та по м. Києву управлінням лісового та мисливського господарства (далі - Управління) договору від 17 грудня 2013 року про умови ведення мисливського господарства.
В обґрунтування своїх вимог Прокурор посилався на те, що рішення Ради від 28 листопада 2013 року № 716-35-VI в частині надання Товариству в користування мисливських угідь площею 16989,40 га для ведення останнім мисливського господарства в адміністративних межах Києво-Святошинського та Обухівського районів Київської області, а також укладений на підставі вказаного рішення договір про умови ведення мисливського господарства від 17 грудня 2013 року суперечать приписам статті 22 Закону України "Про мисливське господарство та полювання" у зв'язку з відсутністю погодження надання у користування Товариству мисливських угідь з усіма власниками та користувачами відповідних земельних ділянок.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27 червня 2019 року позовну заяву залишено без руху та надано позивачеві строк для усунення недоліків позовної заяви протягом 5 днів з дня вручення даної ухвали.
8 липня 2019 року через загальний відділ канцелярії суду позивачем на виконання вимог ухвали Господарського суду міста Києва від 27 червня 2019 року подано документи для усунення недоліків позовної заяви.
У зв'язку з наведеними обставинами ухвалою суду від 9 липня 2019 року позовну заяву Прокурора прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/8264/19, вирішено здійснювати її розгляд за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання на 1 серпня 2019 року.
29 липня 2019 року через загальний відділ канцелярії суду надійшов відзив Ради на позовну заяву, в якому зазначений відповідач заперечив проти задоволення вимог Прокурора з огляду на те, що оскаржуване рішення було прийнято на підставі відповідного подання Держлісагентства України, яке містило повний пакет документів, необхідних для надання мисливських угідь у користування Товариству, у тому числі погодження усіх власників та землекористувачів. Також Рада зазначила про необґрунтованість звернення Прокурора до суду з даним позовом без визначення орану, уповноваженого здійснювати контроль за дотриманням законодавства у сфері надання у користування мисливських угідь. Крім того, у наведеному відзиві Рада просила суд застосувати наслідки спливу строку позовної давності до пред'явлених Прокурором вимог.
Ухвалою суду від 1 серпня 2019 року підготовче судове засідання було відкладено на 29 серпня 2019 року.
У судовому засіданні 29 серпня 2019 року судом було оголошено протокольну ухвалу про продовження строку підготовчого провадження у даній справі на 30 днів - до 9 жовтня 2019 року. Разом із тим ухвалою суду від 29 серпня 2019 року підготовче судове засідання відкладено на 12 вересня 2019 року.
До початку призначеного судового засідання 12 вересня 2019 року через загальний відділ канцелярії суду надійшла відповідь Прокурора на відзив від 11 вересня 2019 року № 18г-19, в якій останній зазначив, що про порушення вимог законодавства, які стали підставою для звернення до суду з даним позовом, йому стало відомо лише у 2017 році, тоді як зі змісту спірного рішення чи договору, на думку Прокурора, неможливо встановити наявність чи відсутність таких порушень.
Також до початку цього судового засідання через загальний відділ канцелярії суду надійшло клопотання позивача від 28 серпня 2019 року № 18г-19, в якому останній просив, зокрема, залучити до участі у справі співвідповідача - Управління.
В обґрунтування вказаного клопотання позивач посилався на те, Управління є стороною оскаржуваного договору про умови ведення мисливського господарства від 17 грудня 2013 року, а відтак має бути співвідповідачем за наведеним позовом.
Ухвалою суду від 12 вересня 2019 року підготовче судове засідання було відкладено на 26 вересня 2019 року. Крім того, цією ухвалою вирішення питання, зокрема, про залучення до участі у справі співвідповідача, було відкладено до призначеного судового засідання. Також цією ухвалою Прокурору було запропоновано протягом 5 днів з дня отримання копії вказаної ухвали надати суду документи, які підтверджують чіткі межі спірних мисливських угідь для визначення наявності чи відсутності отримання всіх погоджень власників і користувачів відповідних земельних ділянок.
До початку призначеного судового засідання 26 вересня 2019 року через загальний відділ канцелярії суду надійшло клопотання позивача від 26 вересня 2019 року № 05/09/2-8264вих-19, в якому останній просив витребувати у Ради інформацію про перелік сільських рад, що охоплені оспорюваним рішенням цього відповідача від 28 листопада 2013 року № 716-35-VI, а також копію повномасштабної карти території мисливських угідь, наданих Товариству на підставі зазначеного рішення.
Ухвалою суду від 26 вересня 2019 року клопотання позивача про витребування доказів було повернуто заявнику без розгляду в зв'язку з його невідповідністю положенням статті 81 ГПК України, а підготовче провадження - закрито та призначено справу до судового розгляду по суті на 17 жовтня 2019 року. Крім того, цією ухвалою до участі у справі було залучено співвідповідача - Управління, та третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Копачівську сільську раду, Підгірцівську сільську раду, Старобезрадичівську сільську раду, Великодмитровицьку сільську раду, Першотравенську сільську раду, Українську міську раду, Козинську селищну раду, Гатненську сільську раду Києво-Святошинського району Київської області, Лісниківську сільську раду Києво-Святошинського району Київської області, Ходосівську сільську раду Києво-Святошинського району Київської області, Чабанівську селищну ради Києво-Святошинського району Київської області, Віто-Поштову сільську раду Києво-Святошинського району Київської області, Національний університет біоресурсів і природокористування України, державне підприємство "Антонов", Національну академію внутрішніх справ, товариство з обмеженою відповідальністю "РСП-ЛЕНД", а також третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Київську обласну державну адміністрацію та Державне агентство лісових ресурсів України.
7 жовтня 2019 року через загальний відділ канцелярії суду надійшли письмові пояснення Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області від 3 жовтня 2019 року № 02-20/1558, в яких остання повідомила про відсутність в межах території зазначеної третьої особи мисливських угідь, наданих у користування Товариству на підставі оскаржуваного рішення та договору.
17 жовтня 2019 року через загальний відділ канцелярії суду надійшла заява Товариства від 17 жовтня 2019 року, в якій наведений відповідач просив суд застосувати наслідки спливу строку позовної давності для звернення Прокурора до суду з даним позовом.
Крім того, до початку судового засідання, призначеного на 17 жовтня 2019 року, через загальний відділ канцелярії суду надійшли письмові пояснення Національної академії внутрішніх справ і товариства з обмеженою відповідальністю "РСП-ЛЕНД", в яких останні вказали про відсутність погодження з боку вказаних юридичних осіб надання у користування Товариству мисливських угідь.
У судовому засіданні 17 жовтня 2019 року судом було постановлено протокольну ухвалу без виходу до нарадчої кімнати про відкладення розгляду справи на 7 листопада 2019 року.
До початку призначеного судового засідання 7 листопада 2019 року через загальний відділ канцелярії суду надійшли письмові пояснення Управління від 6 листопада 2019 року № 06-31/2151, в яких останнє зазначило про необґрунтованість вимог Прокурора.
Крім того, 7 листопада 2019 року через загальний відділ канцелярії суду надійшли письмові пояснення Ради, в яких остання зазначила, що у відповідь на запит Прокуратури Київської області, здійснений з метою перевірки стану додержання вимог Закону України "Про мисливське господарство та полювання", останній ще у грудні 2014 року було надано належним чином засвідчену копію оскаржуваного рішення Ради від 28 листопада 2013 року № 716-35-VI.
Ухвалою суду від 7 листопада 2019 року розгляд справи відкладено на 14 листопада 2019 року.
У судовому засіданні 14 листопада 2019 року Прокурор підтримав вимоги, викладені у позовній заяві, та наполягав на їх задоволенні.
Представники Товариства і Ради у вказаному судовому засіданні проти задоволення вимог Прокурора заперечили з підстав, зазначених у відзивах на позовну заяву.
Представники Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області, Національного університету біоресурсів і природокористування України та товариства з обмеженою відповідальністю "РСП-ЛЕНД" просили суд вирішити даний спір на власний розсуд з урахуванням наявних у матеріалах справи письмових пояснень цих третіх осіб.
Інші учасники справи про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином, проте явку своїх уповноважених представників у призначене судове засідання не забезпечили.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін та третіх осіб, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
28 листопада 2013 року Радою шостого скликання було прийнято рішення № 716-35-VI "Про закріплення мисливських угідь на території Київської області", яким Товариству терміном на 49 років надано у користування мисливські угіддя для ведення мисливського господарства площею 17966 га, у тому числі в межах Києво-Святошинського та Обухівського районів Київської області.
У додатку до вказаного рішення було закріплено опис меж мисливських угідь з півночі (від залізничної дороги Київ-Фастів межею м. Київ, через р. Дніпро до держлісфонду ДП "Бориспільський лісгосп", далі межею держлісфонду до с. Гнідин), зі сходу (від с. Гнідин межею держлісфонду ДП "Бориспільський лісгосп" до с. Вишеньки, далі межею мисливського господарства "Карань" до межі мисливського господарства "Трипільський мисливець"), з півдня (межею мисливського господарства "Трипільський мисливець" до мисливського господарства Обухівської ради УТМР, далі межею мисливського господарства Обухівської ради УТМР до межі Васильківського району) та із заходу (межею Васильківського району до залізничної дороги Київ-Фастів, далі залізничною дорогою м. Київ).
Також у наведеному рішенні від 28 листопада 2013 року № 716-35-VI Радою було вирішено укласти в установленому порядку з Товариством договір про умови ведення мисливського господарства в мисливських угіддях, що надані йому в користування.
17 грудня 2013 року між Управлінням та Товариством було укладено відповідний договір про умови ведення мисливського господарства.
Вказаний договір, який був підписаний уповноваженими представниками його сторін та скріплений печатками цих відповідачів, набув чинності з моменту його підписання.
Правові, економічні та організаційні засади діяльності юридичних і фізичних осіб у галузі мисливського господарства та полювання визначає Закон України "Про мисливське господарство та полювання" (далі - Закон), який забезпечує рівні права усім користувачам мисливських угідь у взаємовідносинах з органами державної влади щодо ведення мисливського господарства, організації охорони, регулювання чисельності, використання та відтворення тваринного світу.
Мисливськими угіддями в розумінні статті 1 Закону є ділянки суші та водного простору, на яких перебувають мисливські тварини і які можуть бути використані для ведення мисливського господарства.
Користувачами мисливських угідь є спеціалізовані мисливські господарства, інші підприємства, установи та організації, в яких створені спеціалізовані підрозділи для ведення мисливського господарства з наданням в їх користування мисливських угідь.
Порядок надання у користування мисливських угідь врегульовано статтею 22 Закону, відповідно до якої мисливські угіддя для ведення мисливського господарства надаються у користування Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами за поданням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства, погодженим з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, а також власниками або користувачами земельних ділянок.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 1311 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно з частинами 4-6 статті 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, у позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, у чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
У справі, що розглядається, прокурор обґрунтував наявність "інтересів держави" порушенням, на його думку, порядку надання у користування мисливських угідь.
Аналіз змісту частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:
1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;
2) у разі відсутності такого органу.
Перший випадок передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Водночас підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно різняться.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно.
Нездійснення захисту має прояв в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
Здійснення захисту неналежним чином має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, яка є неналежною.
Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, охоплює досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Суд звертає увагу, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
Прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 1 листопада 2018 року в справі № 910/18770/17.
Обґрунтовуючи свої вимоги, заявлені у даній справі без зазначення органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, Прокурор посилався на відсутність єдиного державного органу, наділеного повноваженнями щодо здійснення державного контролю за додержанням законодавства при наданні у користування мисливських угідь та на звернення до суду з цих питань.
У той же час згідно зі статтею 37 Закону державний контроль у галузі мисливського господарства та полювання здійснюється Кабінетом Міністрів України, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, місцевими державними адміністраціями, іншими державними органами відповідно до законодавства.
За змістом пунктів 1, 3, 7 Положення про Державне агентство лісових ресурсів України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2014 року № 521, таким центральним органом виконавчої влади є Державне агентство лісових ресурсів України, яке здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.
Враховуючи вищенаведені законодавчі положення щодо здійснення Кабінетом Міністрів України та Державним агентством лісових ресурсів України державного контролю в галузі мисливського господарства та полювання, Прокурором в порушення частини 5 статті 53 ГПК України у своєму позові не було доведено відсутності у вказаних органів відповідних повноважень на звернення до суду з метою реалізації повноважень у спірних правовідносинах.
Слід також зазначити, що Державне агентство лісових ресурсів України було залучено судом до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача, проте будь-яких пояснень по суті спору не надало.
Посилаючись на наявність правових підстав для задоволення вказаного позову, Прокурор вказував на те, що всупереч приписам статті 22 Закону оскаржуване рішення було прийнято, а спірний договір - укладений за відсутності відповідної згоди усіх власників та землекористувачів земельних ділянок під наданими Товариству в користування мисливськими угіддями.
У зв'язку з наведеними обставинами ухвалою суду від 26 вересня 2019 року до участі у справі було залучено вказаних Прокурором у позовній заяві третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача (за винятком ВП НУБіП України "Боярська лісова дослідна станція", яка не є самостійною юридичною особою), зокрема: Копачівську сільську раду, Підгірцівську сільську раду, Старобезрадичівську сільську раду, Великодмитровицьку сільську раду, Першотравенську сільську раду, Українську міську раду, Козинську селищну раду, Гатненську сільську раду Києво-Святошинського району Київської області, Лісниківську сільську раду Києво-Святошинського району Київської області, Ходосівську сільську раду Києво-Святошинського району Київської області, Чабанівську селищну раду Києво-Святошинського району Київської області, Віто-Поштову сільську раду Києво-Святошинського району Київської області, Національний університет біоресурсів і природокористування України, державне підприємство "Антонов", Національну академію внутрішніх справ, товариство з обмеженою відповідальністю "РСП-ЛЕНД".
Проте у процесі розгляду справи вказаними третіми особами були надані суду пояснення (у тому числі усні пояснення представників даних учасників справи у судових засіданнях), які свідчать про те, що частиною цих третіх осіб, зокрема, Національною академією внутрішніх справ та товариством з обмеженою відповідальністю "РСП-ЛЕНД", відповідна згода на розміщення на їх територіях спірних мисливських угідь не надавалася, частиною - погоджено таке розміщення; решта третіх осіб позбавлена можливості достеменно встановити факт знаходження на їх території мисливських угідь Товариства у зв'язку з недостатністю документів, які підтверджують чіткі межі таких земель.
Враховуючи зазначені обставини, для повного, всебічного та об'єктивного розгляду справи, забезпечення рівності прав та обов'язків всіх учасників процесу, дотримання принципів диспозитивності та пропорційності та виконання завдань підготовчого провадження, а також з метою надання Прокурору можливості подати всі необхідні докази та пояснення, у судовому засіданні 29 серпня 2019 року судом було оголошено протокольну ухвалу про продовження за власною ініціативою строку підготовчого провадження у даній справі на 30 днів.
Крім того, судом у підготовчих засіданнях в порядку пункту 5 частини 2 статті 182 ГПК України було роз'яснено Прокурору, які обставини входять до предмета доказування та які докази мають бути подані останнім, а також зазначено конкретний перелік необхідних доказів. Так, з метою встановлення факту накладення мисливських угідь загальною площею 17966,00 га, наданих Товариству в користування на підставі оспорюваних рішення та договору, на земельні ділянки вищенаведених третіх осіб, ухвалою суду від 12 вересня 2019 року Прокурору було запропоновано надати суду документи, які підтверджують чіткі межі спірних мисливських угідь для визначення наявності чи відсутності отримання всіх погоджень власників і користувачів відповідних земельних ділянок.
Проте на виконання приписів цієї ухвали Прокурором вищенаведених документів суду надано не було, а заявлено лише клопотання від 26 вересня 2019 року № 05/09/2-8264вих-19 про витребування у Ради інформації щодо переліку сільських рад, що охоплені оспорюваним рішенням цього відповідача від 28 листопада 2013 року № 716-35-VI. Однак ухвалою суду від 26 вересня 2019 року наведене клопотання Прокурора було повернуто заявнику без розгляду в зв'язку з його невідповідністю положенням статті 81 ГПК України.
У той же час за загальним правилом, закріпленим у частині 4 статті 74 ГПК України, суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.
Разом із тим при розгляді даного спору по суті частина залучених до участі у справі третіх осіб пояснила, що позбавлені можливості достеменно встановити факт знаходження на їх території мисливських угідь Товариства за наявними матеріалами, долученими Прокурором до матеріалів справи.
Наведені обставини позбавляють суд можливості встановити конкретний перелік осіб, надання згоди якими необхідно для належного укладення Товариством відповідного договору про умови ведення мисливського господарства та користування вказаними угіддями, а також обставин того, що таке накладення мало місце станом на момент прийняття оскаржуваного рішення та укладення договору, що свідчить про недоведеність вимог Прокурора.
Крім того, у Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27 травня 2003 року № 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не належить до сфери кримінального права, наголошено, що вкрай важливо забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і щоб загальні завдання щодо захисту інтересів держави вирішувалися через систему здійснення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій було засновано окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.
З огляду на викладене, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу стосовно рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини 1 статті 1311 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.
Отже, прокурор може представляти інтереси держави у суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави у суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України).
Положення пункту 3 частини 1 статті1311 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким має бути визначено виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закону України "Про прокуратуру".
Як було зазначено вище, за змістом частини 3 статті 23 цього Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Отже, винятковими випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття "інтерес держави".
У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави", висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини).
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини).
Ці міркування Конституційний Суд України висловив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який вже втратив чинність. Однак наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 1311 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
Отже, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.
Посилання Прокурора на порушення інтересів держави шляхом обмеження спірним рішенням Ради та договором права користування, володіння та розпорядження власників та користувачів земельних ділянок, що перебувають у користуванні Товариства, а також позбавлення Українського народу або конкретної територіальної громади правомочностей власника вказаних земель також не беруться судом до уваги з огляду на таке.
Відповідно до статті 79 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) у редакції, чинній на момент прийняття спірного рішення, земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.
Відповідно до частини 1 статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
Приписами статті 95 ЗК України передбачено, що землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право, зокрема, самостійно господарювати на землі.
За змістом статті 22 Закону мисливські угіддя для ведення мисливського господарства надаються у користування Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами за поданням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового та мисливського господарства, погодженим з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, а також власниками або користувачами земельних ділянок.
Як вже було зазначено, в обґрунтування своїх вимог Прокурор посилався на порушення оскаржуваним рішенням та договором прав власності та прав користування вищенаведеними земельними ділянками та позбавлення Українського народу або конкретної територіальної громади правомочностей власника вказаних земель.
Проте Прокурором в порушення вимог статті 53 ГПК України не було зазначено конкретного державного органу, уповноваженого представляти інтереси Українського народу в спірних правовідносинах, а також не доведено відсутності такого органу. Крім того, посилаючись на позбавлення конкретної територіальної громади правомочностей власника вказаних земель, Прокурором у якості позивача не було визначено жодного з органів місцевого самоврядування, уповноважених представляти інтереси відповідної територіальної громади.
Водночас вимоги Прокурора зводяться, зокрема, до порушення спірним рішенням та договором інтересів конкретних власників та землекористувачів земельних ділянок, тобто окремо взятих суб'єктів.
Враховуючи наведене, Прокурором не було у встановленому законом порядку доведено порушення інтересів держави оскаржуваним рішенням Ради та спірним договором про умови ведення мисливського господарства.
Крім того, Верховний Суд України у постанові від 3 лютого 2016 року в справі № 6-2902цс15 зауважив, що у практиці Європейського суду з прав людини (наприклад, рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 7 липня 2011 року, " Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 2 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Критерій пропорційності передбачає, що втручання у право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, якої передбачається досягнути, та засобами, що використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар".
Проте при зверненні з даним позовом Прокурором не було враховано, що, відновлюючи права держави та користувачів земельних ділянок шляхом визнання незаконним і скасування рішення Ради від 28 листопада 2013 року № 716-35-VI та визнання недійсним договору від 17 грудня 2013 року про умови ведення мисливського господарства, Прокурор покладає на Товариство тягар відповідальності, що вочевидь не можна назвати "пропорційним втручанням" у контексті зазначеної практики Європейського суду з прав людини.
Відтак, Прокурором не було доведено законності втручання у право мирного володіння Товариством майном, а також належним чином не обґрунтовано, яким чином позбавлення цього відповідача права користування спірними мисливськими угіддями буде сприяти задоволенню суспільного інтересу.
Обґрунтовуючи свої вимоги, Прокурор також посилався на те, що рішення Ради від 28 листопада 2013 року № 716-35-VI та договір від 17 грудня 2013 року порушують публічний порядок та інтереси держави у галузі мисливського господарства та полювання, забезпечення рівних прав усім користувачам мисливських угідь у взаємовідносинах з органами державної влади щодо ведення мисливського господарства, використання та відтворення тваринного світу, а також суперечать принципам регулювання земельних відносин в Україні, закріпленим у статті 14 Конституції України та статті 5 Земельного кодексу України.
Вказані у позовній заяві обґрунтування зводяться, зокрема, до порушення спірним рішенням та договором інтересів конкретних власників та землекористувачів земельних ділянок, тобто окремо взятих суб'єктів.
Суд звертає увагу на те, що суб'єкти, які вважають свої права порушеними внаслідок прийняття Радою рішення від 28 листопада 2013 року № 716-35-VI та укладення спірного договору, не позбавлені права звернутися до суду за захистом своїх інтересів з окремими позовами самостійно.
Враховуючи все вищевикладене в сукупності, зважаючи на недоведеність Прокурором конкретного кола осіб, надання згоди якими необхідно для належного укладення Товариством відповідного договору про умови ведення мисливського господарства та користування вказаними угіддями, а також обставин того, що таке накладення мало місце станом на момент прийняття оскаржуваного рішення та укладення договору, беручи до уваги недоведеність тверджень позивача про порушення оспорюваним рішенням та договором публічного порядку й інтересів держави у галузі мисливського господарства та полювання і принципів регулювання земельних відносин в Україні, а також зважаючи на встановлену судом відсутність у Товариства обов'язку щодо контролю та дотримання процедури отримання у користування мисливських угідь та покладення на вказаного відповідача тягара відповідальності за дії органу державної влади (у даному випадку - Ради), суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення цього позову.
Щодо заявлених Радою і Товариством клопотань про застосування строку позовної давності, слід зазначити наступне.
Мотивуючи звернення до суду в межах встановлених законом строків позовної давності, Прокурор посилався на те, що про порушення вимог законодавства, які стали підставою для такого звернення з даним позовом, йому стало відомо лише у 2017 році, тоді як зі змісту спірного рішення чи договору, на думку позивача, неможливо встановити наявність чи відсутність порушень законодавства.
У той же час доводи Прокурора про те, що про незаконність оспорюваних рішення і договору прокуратура дізналася у 2017 році після опрацювання відповідної інформації, а не з моменту прийняття чи отримання спірного рішення та укладення оскаржуваного договору, не беруться судом до уваги з огляду на те, що прокуратура не була позбавлена права перевіряти дотримання, зокрема, Радою вимог законодавства у сфері лісового та мисливського законодавства безпосередньо після отримання спірного рішення.
Згідно зі статтею 256 ЦК України, позовна давність - строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
За приписами частини 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
За загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК України).
Таким чином, початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої особи права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Згідно з частинами 4, 5 статті 267 ЦК України сплив позовної давності є підставою для відмови у позові, крім випадків, коли суд визнає поважними причини пропущеного строку та захистить порушене право.
При цьому закон не передбачає переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності, тому дане питання віднесено до компетенції суду, який безпосередньо розглядає спір. Питання щодо поважності цих причин, тобто, наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом. Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").
Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Слід зазначити, що позивач повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права, що випливає із загального правила про обов'язковість доведення стороною тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
У постановах Верховного Суду України та правій позиції, що висловлена у справах від 10 червня 2016 року № 6-267цс16, від 1 липня 2015 року № 6-178цс 15, від 16 листопада 2016 року № 6-2469цс16 зазначається, що у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.
Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.
Верховний Суд України у постанові від 16 вересня 2015 року в справі № 6-68цс15, яка була прийнята на спільному засіданні судових палат у цивільних та господарських справах, зазначив, що оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
У той же час тлумачення Прокурором цивільного законодавства щодо правовідносин перебігу позовної давності для прокуратури суперечить як меті забезпечення стабільності цивільного обороту, так і правопорядку в державі вцілому.
Зокрема, тлумачення Прокурора повністю нівелює інститут позовної давності як засобу захисту стабільності обороту, оскільки, якщо з ним погодитись, то Прокурор має право на задоволення своїх вимог в будь-який проміжок часу, починаючи з того дня, коли останній побажав провести перевірку спірних правовідносин.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12 квітня 2018 року в справі № 907/1/17.
Разом із тим при дослідженні матеріалів справи суд дійшов висновку про те, що Прокурор мав усі можливості та повноваження для отримання повної та достовірної інформації про оскаржувані рішення та правочин протягом встановленої законом позовної давності від дати їх прийняття та укладення.
Так, наказом Генерального прокурора України від 15 квітня 2004 року № 6гн було передбачено необхідність забезпечення прокурорського нагляду за додержанням законів, передусім у діяльності органів виконавчої влади, місцевого самоврядування.
Наказом від 19 вересня 2005 року № 3гн Генеральний прокурор України визначив основним завданням наглядової діяльності прокуратури захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, державних та публічних інтересів. Із цією метою наказав забезпечити нагляд за додержанням законів, передусім у діяльності органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, контролюючих та правоохоронних органів.
Аналогічні вимоги до підпорядкованих прокурорів містять також і накази Генерального прокурора, зокрема, від 18 жовтня 2010 року № 3гн, від 12 квітня 2011 року № 3гн, від 7 листопада 2012 року № 3гн.
Зазначеними документами було наказано, зокрема: періодично, але не рідше одного разу на місяць, перевіряти законність правових актів Кабінету Міністрів України, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Використовувати право участі у засіданні цих органів.
Таким чином, нездійснення своєчасного прокурорського нагляду за прийнятими рішеннями органами місцевого самоврядування, що є обов'язком органів прокуратури відповідно до Закону України "Про прокуратуру", не може свідчити про поважність причин пропуску строку позовної давності.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Вищого господарського суду України від 20 квітня 2016 року в справі № 916/5020/14 та від 7 квітня 2017 року в справі 918/930/16.
Прокурор, приймаючи на себе компетенцію представляти інтереси держави у спірних правовідносинах, автоматично приймає на себе обов'язок бути компетентним (обізнаним) в усіх юридично значущих обставинах цих відносин. Отже, прокурор, як позивач, вважається таким, що довідався або міг би довідатись про порушення прав безпосередньо після прийняття оскарженого розпорядження.
Разом із тим, Прокурором не було наведено наявність в даному випадку обґрунтованих поважних причин для можливості поновлення пропущеного строку позовної давності.
З матеріалів справи вбачається, що у відповідь на запит Прокуратури Київської області, здійснений з метою перевірки стану додержання вимог Закону, останній ще у грудні 2014 року було надано, зокрема, належним чином засвідчену копію оскаржуваного рішення Ради від 28 листопада 2013 року № 716-35-VI. Факт отримання наведеного документу в наведений період у встановленому законом порядку Прокурором належними доказами спростовано не було.
Крім того, судом встановлено, що рішенням Господарського суду міста Києва від 19 серпня 2019 року (суддя Підченко Ю.О.) у справі № 910/10554/16 за позовом керівника Бориспільської місцевої прокуратури Київської області до Ради, Управління та Товариства про визнання незаконним і скасування рішення Ради від 28 листопада 2013 року № 716-35-VI та визнання недійсним договору про умови ведення мисливського господарства від 17 грудня 2013 року, вимоги позивача задоволено.
Слід зазначити, що вищенаведене рішення законної сили у встановленому законом порядку на час розгляду даного спору не набрало у зв'язку з його оскарженням до судів вищих інстанцій.
Водночас провадження у справі № 910/10554/16 було порушено (за правилами ГПК України в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року) ухвалою суду від 13 червня 2016 року.
Враховуючи вищевикладені обставини, суд дійшов висновку про те, що про спірне рішення Ради та договір від 17 грудня 2013 року прокуратурі достеменно було відомо принаймні ще у червні 2016 року.
Зважаючи на те, що прокуратура була обізнана про спірне рішення Ради та договір від 17 грудня 2013 року з червня 2016 року, суд дійшов висновку про те, що трирічний строк позовної давності для звернення до суду з даним позовом Прокурором пропущено.
За таких обставин суд дійшов висновку про те, що Прокурор звернувся до господарського суду після спливу позовної давності, про застосування якої відповідачами заявлено до прийняття рішення у справі, і останнім не доведено, а матеріалами справи не підтверджено поважності причин пропуску позовної давності.
Як було зазначено вище, згідно з частинами 3 та 4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Водночас суд звертає увагу на те, що у своєму позові Прокурор не просив суд поновити пропущений ним строк для звернення до суду з даним позовом та не зазначив обґрунтованих причин пропуску такого строку і звернення з цією позовною заявою майже через 6 років після прийняття Радою оскаржуваного рішення та укладення спірного договору.
Враховуючи все вищенаведене, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні даного позову.
Відповідно до статті 129 ГПК України судові витрати залишаються за Прокурором та компенсації останньому не підлягають.
Керуючись статтями 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду через Господарський суд міста Києва (пункт 17.5 частини 1 Перехідних положень ГПК України) протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено та підписано 25 листопада 2019 року
Суддя Є.В. Павленко