22 листопада 2019 року № 320/3795/19
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Горобцової Я.В., розглянувши у місті Києві в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 про визнання дій та бездіяльності протиправними, зобов'язання вчинити дії щодо вплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань,
До Київського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 , в якому позивач просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 , яка полягає у неприйнятті рішення за рапортом ОСОБА_1 від 15 листопада 2018 року про надання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2018 рік;
- визнати протиправними дії командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 , які полягають у невключенні до наказу та у невиплаті ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2018 рік;
- зобов'язати командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 виплатити ОСОБА_1 матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2018 рік.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач протиправно не виплатив йому матеріальну допомогу для вирішення соціально - побутових питань за 2018 рік у розмірі місячного грошового забезпечення.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 22 липня 2019 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними матеріалами.
12 серпня 2019 року представник відповідача через службу діловодства суду подав заяву про застосування до виниклих правовідносин наслідків спливу строку позовної давності та залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду.
12 серпня 2019 року представник відповідача через службу діловодства суду також подав відзив на позовну заяву, в якому просив відмовити в задоволенні позовних вимог. Стверджував, що нарахування та виплата матеріальної допомоги у 2018 році військовослужбовцям військової частини НОМЕР_1 здійснювалась в межах затвердженої суми. Додаткові кошти для виплати матеріальної допомоги військовій частині не виділялись. Останні кошти на виплату матеріальної допомоги були використані у жовтні 2018 року. Після чого, у військової частини не було фінансової можливості надавати матеріальну допомогу військовослужбовцям, рішення про її випалу комісією не приймалось. Отже, у командира військової частина були відсутні правові підстави для видання наказу про виплату матеріальної допомоги позивачу. Крім того, позивачем не оскаржувались рішення комісії оформлені протоколами від 11.12.2018 № 8 про перенесення засідання комісії для вирішення питання виплати матеріальної допомоги на кінець року та № 9 від 29.12.2018 про відмову у виплаті даної допомоги.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
ОСОБА_1 з 3 квітня 2017 року проходить військову службу за контрактом у Збройних Силах України, має звання сержант.
З 28 серпня 2018 року позивача переведено до військової частини НОМЕР_1 на посаду командира гармати для тимчасового виконання обов'язків за вакантною посадою помічника командира частини з правової роботи, з подальшим призначенням на яку та присвоєнням офіцерського звання «капітан юстиції» в порядку переатестації.
20 листопада 2018 року сержант ОСОБА_1 подав рапорт командиру військової частини НОМЕР_1 про виплату йому матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2018 рік у розмірі місячного грошового забезпечення, згідно Розділу XXIV Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого Наказом МОУ від 07.06.2018 № 260, та пунктів 7,9 Наказу МОУ від 15.02.2018 № 65 «Про бюджетну політику Міністерства оборони України на 2018 рік», у зв'язку з внутрішнім переміщенням з районів проведення АТО.
Матеріали справи не містять доказів виплати позивачу вищевказаної матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань.
У зв'язку з невиплатою вказаної допомоги позивач звернувся з цим позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Спірним у справі є правомірність дій відповідача щодо невиплати позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань в розмірі, що не перевищує місячного грошового забезпечення за 2018 рік.
У відповідності до ст. 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
Спеціальним нормативним документом, який визначає основні засади соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей є Закон України від 20.12.1991 «Про правовий та соціальний статус військовослужбовців та членів їх сімей».
Стаття 9 вказаного Закону передбачає, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
До складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова) визначено порядок, умови та розмір грошового забезпечення військовослужбовців.
Пунктом 5 Постанови надано право керівникам державних органів у межах асигнувань, що виділяються на їх утримання, надавати один раз на рік військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), особам рядового і начальницького складу матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі, що не перевищує їх місячного грошового забезпечення, та допомогу для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення.
На виконання вказаної постанови видано наказ Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260 «Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам».
Пунктом 7, 9 розділу XXIV вказаного наказу передбачено:
- до місячного грошового забезпечення, з якого визначається розмір матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, включаються посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавка за вислугу років та щомісячні додаткові види грошового забезпечення за займаною посадою, на які військовослужбовець має право на день підписання наказу про надання цієї допомоги;
- виплата матеріальної допомоги здійснюється за рапортом військовослужбовця на підставі наказу командира (начальника), а командиру (начальнику) - наказу вищого командира (начальника) за підпорядкованістю із зазначенням у ньому розміру допомоги.
Пунктом 9 Наказу Міністерства оборони України від 15.02.2018 № 65 «Про бюджетну політику Міністерства оборони України на 2018 рік» визначено, що у заявах про виплату матеріальної допомоги зазначаються конкретні причини (важкий стан здоров'я військовослужбовця чи членів його родини, смерть рідних по крові або шлюбу, пожежа, інше стихійне лиха, чи інші поважні причини), які стали причиною для порушення клопотання.
Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 звернувся з рапортом до командира військової частини НОМЕР_1 про надання матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань, який був зареєстрований відповідно до Інструкції з діловодства у Збройних Силах України, затвердженої Наказом Генерального штабу Збройних Сил України № 124 від 07.04.2017.
В рапорті зазначив, що матеріальна допомога йому необхідна у зв'язку з внутрішнім переміщенням з районів проведення АТО, до якого долучив копію довідки ВПО та довідку про перевірку житлових умов.
Таким чином, позивачем здійснені усі необхідні дії з метою отримання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, а саме подано рапорт за підпорядкуванням, а який відповідав умовам її отримання.
Разом з тим, відповідачем доказів належного розгляду зазначеного рапорту та прийняття відповідного рішення за наслідками розгляду надано не було.
Так, згідно протоколу комісії щодо виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань військовослужбовців військової частини НОМЕР_1 від 11.12.2018 № 8, на розгляд комісії були винесені документи військовослужбовців військової частини НОМЕР_1 щодо отримання матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань, а саме: ОСОБА_3 та ОСОБА_1 .
Розглянувши вищевказані документи комісією вирішено перенести засідання на кінець року, у зв'язку з відсутністю фінансового ресурсу.
29 грудня 2018 року комісією щодо виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань військовослужбовців військової частини НОМЕР_1 розглянуто отримані документи військовослужбовців військової частини НОМЕР_1 щодо отримання матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань, в тому числі й ОСОБА_1 та вирішено повідомити військовослужбовців щодо відсутності коштів на 2018 рік, що підтверджується протоколом від 29.12.2018 № 9.
Проте, з вказаного документу не встановлено, чи надавалася оцінка зазначеним позивачем в рапорті обставинам, з якими він пов'язував необхідність виплати йому зазначених коштів, та докази, якими він підтверджував наявність поважних підстав.
Так, доводи відповідача зводяться виключно до відсутності відповідного бюджетного фінансування. При цьому належних доказів відсутності коштів на виплату позивачу даного виду допомоги відповідачем суду не надано.
У відзиві на позовну заяву відповідач зазначив, що на момент звернення позивача із рапортом про виплату допомоги граничні обсяги видатків вже були використані, а тому виплата матеріальної допомоги позивачу не здійснена не через вину військової частини НОМЕР_1 .
Аналізуючи оскаржувані дії відповідача, а також його твердження у відзиві на позовну заяву, суд дійшов висновку, що останній не ставить під сумнів право позивача на виплату матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань у 2018 році, вказуючи, що зазначена виплата не здійснена через відсутність фінансування.
В підтвердження поданих заперечень на позовну заяву відповідачем до матеріалів справи долучено лист помічника командира частини з фінансово-економічної роботи - начальника фінансово-економічної служби військової частини НОМЕР_1 від 08.08.2019 № 930, згідно якого наказом МОУ від 15.02.2018 № 65 на виплату матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань у 2018 році було виділено 80 619,65 грн., що становило 10% від місячного фонду грошового забезпечення. Нарахування та виплата матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань у 2018 році військовослужбовцям військової частини НОМЕР_1 здійснювалась в межах затвердженої суми. Додаткові кошти на виплату матеріальної допомоги на вирішення соціально-побутових питань до кінця 2018 року не виділялись.
З даного листа виходить, що матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань за 2018 рік у розмірі місячного грошового забезпечення у військовій частині НОМЕР_1 виплачено лише 6-ти військовослужбовцям.
Разом з тим, матеріальна допомога на вирішення соціально - побутових питань є одноразовим додатковим видом грошового забезпечення військовослужбовців та входить до його складу. Реалізація особою права, яке пов'язане з отриманням гарантованих виплат, що здійснюються за рахунок бюджетних коштів, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань.
Зазначена позиція знайшла своє відображення у судовій практиці Європейського суду з прав людини, зокрема у справі «Кечко проти України» від 08.11.2005, в якій зазначено, що в межах свободи дій держави визначати, які надбавки виплачувати своїм робітникам з державного бюджету. Держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату таких надбавок, вносячи відповідні зміни в законодавство. Однак, якщо чинне правове положення передбачає виплату певних надбавок, і дотримано всі вимоги, необхідні для цього, органи державної влади не можуть свідомо відмовляти у цих виплатах доки відповідні положення є чинними.…; органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань (див. mutatis mutandis, рішення у справі «Бурдов проти Росії» №59498/00, пар. 35, ECHR 2002-III) (пункти 23, 26).
У рішенні Європейського Суду з прав людини по справі «Будченко проти України» від 24.04.2014, вказано, що найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання органу влади у мирне володіння майном має бути законним. Цей принцип означає, що застосовні положення національного законодавства є достатньо доступними, чіткими та передбачуваними у їх застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), [ВП] заява №33202/96, пп. 108-109, ЄСПЛ 2000-І) (пункт 40).
Отже, як пояснив Європейський Суд з прав людини, держава не може відмовляти у здійсненні особі певних виплат у разі чинності законодавчої норми, яка їх передбачає та відповідності особи умовам, що ставляться для їх отримання. Відсутність бюджетних коштів також не може бути причиною невиконання державою взятих на себе зобов'язань.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що право позивача на виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у 2018 році піддано відповідачем формальним обмеженням, що в свою чергу суд вважає протиправним та таким що порушує майнові права позивача.
Позивач має правові підстави для отримання вказаної допомоги, а надані суду докази не підтверджують обставин відсутності кошторисних призначень (бюджетних асигнувань) на її виплату у період 2018 року.
У своїх висновках Європейський суд з прав людини неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога ст.1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення п.1 дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а п.2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більш того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей конвенції (див. рішення у справах «Амюр проти Франції», «Колишній король Греції та інші проти Греції» та «Малама проти Греції»).
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У даній справі відповідачем не доведено, що його дії щодо невиплати позивачу матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань в розмірі, що не перевищує місячного грошового забезпечення, є правомірними та відповідають вимогам закону.
Згідно з визначеннями, що містяться у ст. 4 КАС України відповідач - суб'єкт владних повноважень, а у випадках, визначених законом, й інші особи, до яких звернена вимога позивача; суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Відповідачем у даній справі є посадова особа - командир військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 .
У відповідності до вимог розділу ХХІV Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України № 260 від 07.06.2018 виплата матеріальної допомоги здійснюється за рапортом військовослужбовця на підставі наказу командира (начальника).
Тобто, після надходження рапорту позивача щодо виплати матеріальної допомоги відповідач повинен був видати наказ про її виплату або видати наказ із зазначенням підстав згідно яких військовслужбовець не може отримати дану виплату. Разом з тим, в межах даної справи відповідач мав видати наказ про виплату матеріальної допомоги оскільки в даному випадку були відсутні визначені законом підстави для відмови.
У зв'язку з чим, позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльність командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 , яка полягає у неприйнятті рішення за рапортом ОСОБА_1 від 15 листопада 2018 року про надання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2018 рік, визнання протиправними дії командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 , які полягають у невиплаті ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2018 рік, підлягають задоволенню.
Посилання відповідача на те, що до його посадових обов'язків не входить вирішення питання виплати військовослужбовцям грошового забезпечення, в тому числі матеріальної допомоги судом не приймаються до уваги. Адже, виплата грошового забезпечення військовослужбовцям фінансово-економічною службовою військової частини здійснюється на підставі відповідного наказу командира.
Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача здійснити виплату ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2018 рік, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч.2 ст. 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
За загальним правилом суд не може виходити за межі позовних вимог, тобто не може застосовувати інший спосіб захисту, ніж зазначив позивач у позовній заяві.
Як роз'яснив Верховний Суд України у п. 3 постанови Пленуму № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення», вихід за межі позовних вимог - це вирішення незаявленої вимоги, задоволення вимоги позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено.
Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.
Суд враховує судову практику Європейського суду з прав людини, який у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява №28924/04) констатував, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків.
Таким чином, стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28 - 36, Series A №18).
Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні.
Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист. Крім того, суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Засіб захисту, повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, «ефективний засіб правового захисту» у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
З урахуванням наведеного, суд визнає, що для ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єкта владних повноважень слід вийти за межі позовних вимог та зобов'язати командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 прийняти наказ про виплату ОСОБА_1 матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2018 рік.
В даному випадку задоволення позовної вимоги вказаним шляхом буде вважатися ефективним засобом правового захисту.
Разом з тим, позовна вимога про визнання протиправними дії командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 , які полягають у невключенні до наказу про виплату матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2018 рік ОСОБА_1 задоволенню не підлягає. Адже доказів прийняття командиром військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 , після подачі позивачем рапорту, відповідного наказу про виплату військовослужбовцям матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, в який незаконно не було включено ОСОБА_1 матеріали справи не містять. Більш того, порушене право позивача в даному випадку захищено шляхом визнання протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає у неприйнятті рішення за рапортом ОСОБА_1 та зобов'язання прийняти відповідний наказ.
З урахуванням зазначеного, суд, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України приходить до висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.
Як встановлено частиною другою статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно вимог частини третьої статті 242 КАС України обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За приписами частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
За загальним правилом, що випливає з принципу змагальності, кожна сторона повинна подати докази на підтвердження обставин, на які вона посилається, або на спростування обставин, про які стверджує інша сторона.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Позивачем було надано належні та допустимі докази на підтвердження обґрунтованості позовних вимог, а наведені ним доводи не було спростовано відповідачем.
Під час розгляду справи відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не надав до суду достатньо належних і достовірних доказів, а відтак, не довів правомірності своїх рішень.
У підсумку, з урахування вищезазначеного у сукупності, суд дійшов висновку про протиправність дій відповідача, а позовні вимоги вважає такими, що підлягають частковому задоволенню.
Позивач звільнений від сплати судового збору, таким чином, судовий збір за рахунок відповідача на користь позивача відшкодуванню не підлягає.
Керуючись статтями 9, 14, 73 - 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 про визнання дій та бездіяльності протиправними, зобов'язання вчинити дії щодо вплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 (місце знаходження: АДРЕСА_1 ), яка полягає у неприйнятті рішення за рапортом ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_2 ) від 15 листопада 2018 року про надання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2018 рік.
Визнати протиправними дії командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 (місце знаходження: АДРЕСА_1 ), які полягають у невиплаті ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_2 ) матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2018 рік.
Зобов'язати командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 (місце знаходження: АДРЕСА_1 ) прийняти наказ про виплату ОСОБА_1 (місце проживання: АДРЕСА_2 ) матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань за 2018 рік.
В решті позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII “Перехідні положення” Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.
Повний текст судового рішення виготовлено 22.11.2019
Суддя Я.В. Горобцова