"20" листопада 2019 р. Справа № 363/605/19
20.11.2019 року, Вишгородський районний суд Київської області у складі:
головуючого - суддіКотлярової І.Ю.,
при секретарі -Палій Л.О.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Вишгород цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів у сумі 124085,20 грн., з яких сума основного боргу 89696,00 грн., 3% річних у розмірі 2823,58 грн. та пеня у розмірі 31565,62 грн., вказавши, що 21.08.2017р між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, у відповідності до якого позивач передав відповідачу грошові кошти у сумі 3200 доларів США та із кінцевим терміном повернення до 01.01.2018 року.
Через неналежне виконання своїх зобов'язань, відповідач грошові кошти не повертає, тому у нього виникла прострочена грошова заборгованість на суму 3200 доларів США, що еквівалентно за офіційним курсом НБУ на день подачі позову до суду 89696,00 гривень.
Крім того, на суму заборгованості нарахована сума пені у розмірі 31565,62 грн. та 3 % річних у сумі 2823,58 гривень.
У зв'язку із тим, що відповідач ОСОБА_2 грошові кошти не повертає, позивач вимушений звернутися із даним позовом до суду та просить стягнути з ОСОБА_2 суму заборгованості у розмірі 124085,20 грн., з яких сума основного боргу 89696,00 грн., 3% річних у розмірі 2823,58 грн. та пеня у розмірі 31565,62 гривень.
Представник позивача надав письмову заяву, в якій просив розглядати справу без його участі, просив позов задовольнити, проти винесення заочного рішення не заперечує.
Відповідач до суду не з'явився, про день та час слухання справи був належним чином повідомлений, про що свідчать поштові повідомлення, які знаходяться у матеріалах справи, заяви про розгляд справи за його відсутність до суду не надходило, тому суд, відповідно до ч. 4 ст. 223 ЦПК України, вважає можливим вирішити справу на підставі наявних доказів без участі відповідачки.
На підставі ч. 1 ст. 280 ЦПК України, суд вважає за можливе провести заочний розгляд справи на підставі наявних у справі доказів.
Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за звернення особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. У ст.12 ЦПК України, говориться, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень
Судом встановлено, що 21.08.2017р між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, у відповідності до якого позивач передав відповідачу грошові кошти у сумі 3200 доларів США та із кінцевим терміном повернення до 01.01.2018 року. Даний факт підтверджується письмовою розпискою (а.с. 5).
Відповідно до ст. 208 ЦК України, у письмовій формі належить вчиняти правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою ст. 206 цього Кодексу.
Через неналежне виконання своїх зобов'язань, суми позики відповідачем не повернуті та виникла заборгованість у сумі 3200 доларів США, що еквівалентно на день звернення до суду 89696,00 гривень.
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною першою статті 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
Декретом № 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.
У частині четвертій статті 5 Декрету № 15-93 наведено вичерпний перелік обставин, за яких особа, яка здійснює валютну операцію, має отримати на її здійснення індивідуальну ліцензію. Декретом № 15-93 не передбачено обов'язку в отриманні індивідуальної ліцензії на передачу/отримання між фізичними особами - резидентами/нерезидентами, які перебувають в Україні, іноземної валюти в позику.
Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Заборони на виконання грошового зобов'язання у іноземній валюті, у якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
Крім того, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 14-134цс18.
Враховуючи викладене, а також зміст договору позики, яка вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (частина третя статті 1049 ЦК України).
Що стосується можливості і порядку визначення в рішенні суду еквівалента суми боргу в національній валюті, то Велика Палата Верховного Суду зазначає, що нею висловлена правова позиція з цього приводу, яку викладено у постанові від 04 липня 2018 року в справі № 14-134цс18. Велика Палата Верховного Суду вказала, що зазначення судом у своєму рішенні двох грошових сум, які необхідно стягнути з боржника, внесло двозначність до розуміння суті обов'язку боржника, який має бути виконаний примусово за участю державного виконавця. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні.
Частиною другою статті 1047 ЦК України передбачено, що на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Згідно зі статтею 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та у порядку, що встановлені договором.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
З розписки від 21 серпня 2017 року вбачається, що ОСОБА_2 зобов'язується повернути ОСОБА_1 борг в сумі 3200 доларів США не пізніше 01.01.2018 року (а.с. 5).
Вказаним договором не встановлено іншого порядку повернення боргу та не передбачено його визначення в грошовому еквіваленті до національної валюти України - гривні, тому правових підстав для перерахунку у гривні зазначеного боргу в розмірі 3200,00 доларів США за офіційним курсом НБУ не вбачається.
Такий висновок викладений у постанові Великої палати Верховного суду від 16.01.2019р. у справі №373/2054/16-ц.
Оцінивши всі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги в частині стягнення основного боргу в сумі 89696,00 грн. не відповідають положенням Закону, а тому сума боргу повинна бути стягнута саме в іноземній валюті, яка була зазначена в договорі позики та з ОСОБА_2 підлягає стягненню сума 3200,00 доларів США за зазначеною розпискою, оскільки розмір боргу підтверджується виданою позивачем розпискою, визначений розпискою строк для повернення позики закінчився, а наявність в позивача боргової розписки свідчить про невиконання відповідачем своїх зобов'язань.
Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
У контексті статей 524, 533-535, 625 ЦК України можна зробити висновок, що грошовим є зобов'язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті чи в іноземній валюті), таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов'язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року №6-49цс12, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від такої позиції.
У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення.
Тому при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.
У цьому випадку суд приходить до висновку про те, що стягнення з відповідача заборгованості необхідно відбуватися саме в іноземній валюті, тобто прострочене зобов'язання визначене у розмірі 3200,00 доларів США, що передбачає і нарахування 3 % річних саме з 3200,00 доларів США.
Цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України).
Принцип належного виконання полягає в тому, що виконання має бути проведене: належними сторонами; щодо належного предмета; у належний спосіб; у належний строк (термін); у належному місці.
Відповідно до пункту 30.1 статті 30 Закону України від 05 квітня 2001 року № 2346-ІІІ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» моментом виконання грошового зобов'язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою.
Отже, 3 % річних розраховуються з урахуванням боргу у розмірі 3200,00 доларів США, помноженого на кількість днів прострочення, які вираховуються з дня, наступного за днем, передбаченим у договорі для його виконання, а саме з 01 січня 2018 року до дня звернення із даним позовом до суду, що становить 383 дні, помноженого на 3, поділеного на 100 та поділеного на 365 (днів у році).
Тобто 3200,00 доларів США х 383 день х 3 : 100 : 365 = 100,73 доларів США.
Такий висновок викладений у постанові Великої палати Верховного суду від 16.01.2019р. у справі №373/2054/16-ц.
Таким чином, оскільки позивач на підтвердження своїх вимог надав достатні та допустимі докази про укладення договору позики між ним та відповідачем а також наявність не виконаного зобов'язання у ОСОБА_2 перед ним, а тому з останньої підлягає стягненню на користь позивача грошові кошти в сумі 100,73 доларів США, оскільки судом встановлено, що відповідач прострочив виконання взятого на себе зобов'язання, тому відповідно до норм ст. 625 ч. 2 ЦК України повинен сплатити 3% річних із суми простроченого зобов'язання.
Щодо позовних вимог в частині стягнення пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ суд зазначає про наступне.
Згідно зі ст. 1046 ЦК України предметом договору позики можуть бути як грошові кошти, так і інші речі, визначені родовими ознаками. Частиною 1 ст. 1050 ЦК України визначено, що у тому разі, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 ЦК України. Виходячи з аналізу наведених правових норм, слід дійти висновку, що порушення боржником умов договору позики, коли його об'єктом є грошові кошти, може бути підставою для застосування відповідальності, передбаченої ч. 2 ст. 625 ЦК України.
Відповідно до ст. 1048 ЦК України, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
При розгляді цього питання слід мати на увазі, що проценти, визначені статтями 536, 1048, 1056-1, 1061 ЦК України, є платою за користування чужими грошовими коштами, яка, за відсутності іншої домовленості сторін, сплачується боржником за весь період користування грошовими коштами, у тому числі після настання терміну їх повернення. Поряд з цим за порушення виконання грошового зобов'язання на боржника покладається відповідальність відповідно до ст. 625 ЦК України, яка полягає у приєднанні до невиконаного обов'язку, нового додаткового обов'язку у вигляді відшкодування матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення, а також сплати трьох процентів річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Беручи до уваги різну правову природу процентів, передбачених статтями 536, 1048, 1056-1, 1061 ЦК України, і процентів, що стягуються у відповідності до ст. 625 ЦК України, а також відсутність в чинному законодавстві обмежень, одночасне стягнення процентів, передбачених ст. 536 ЦК України та іншими статтями, та відшкодування інфляційних збитків за весь час прострочення, а також сплата трьох процентів річних від простроченої суми, передбачених ст. 625 ЦК України, є правомірним (за умов, що такі вимоги заявлені кредитором).
Відповідно до частин другої та третьої ст. 546 ЦК України - пеня є видом забезпечення виконання зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Аналізуючи положення ст. ст. 546, 547 та 549 ЦК України, можна дійти висновку про те, що пеня є видом забезпечення виконання зобов'язання та відноситься до договірних відносин, які підлягають обов'язковому укладанню в письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Отже, умовами для стягнення пені є оформлення сторонами письмово договору, в якому буде зазначено про забезпечення виконання зобов'язання та відповідальність сторін за порушення виконання зобов'язання. Розпискою від 21.08.2017р. про отримання грошових коштів, сторонами не було передбачено, що позичальник сплачує пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України. З урахуванням умов договору позики, вимога позивача про стягнення з відповідача пені не відповідає вимогам ст. ст. 546, 547 та 1048 ЦК України, а тому не підлягає задоволенню.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки судом, позовні вимоги задовольняються частково з відповідача на користь позивача підлягає стягненню сплачений судовий збір у сумі 925,20 гривень пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Керуючись Конституцією України, ст.ст. 524 - 526, 533, 536, 546-549, 625 1046-1049 ЦК України, ст. ст. 12, 13, 88, 141, 223, 263-265, 273 ЦПК України, -
Позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_1 суму боргу в розмірі 3200 (три тисячі двісті) доларів США.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_1 , 3% річних із суми простроченого зобов'язання в розмірі 100 (сто) доларів США 73 центи.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в розмірі 925 (дев'ятсот двадцять п'ять) гривень 20 копійок.
В задоволені інших вимог відмови за необґрунтованістю.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду через суд першої інстанції шляхом подачі в 30-денний строк з дня виготовлення повного тексту рішення, апеляційної скарги. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Позивач: ОСОБА_1 АДРЕСА_1 .
Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 , місце проживання: АДРЕСА_3 .
Головуючий суддя - І.Ю.Котлярова