Номер провадження: 22-ц/813/987/19
Номер справи місцевого суду: 522/106/15-ц
Головуючий у першій інстанції Свячена Ю.Б.
Доповідач Драгомерецький М. М.
13.11.2019 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справах:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.
суддів колегії: Дрішлюка А.І.,
Черевка П.М.,
при секретарі: Павлючук Ю.В.,
за участю: адвоката відповідача ПАТ «УкрСиббанк» - Горика В.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 серпня 2015 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання кредитного договору недійсним,-
У січні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ПАТ «УкрСиббанк» про визнання кредитного договору недійсним.
Мотивуючи свої позовні вимоги тим, що 11 серпня 2008 року між нею і АКІБ «УкрСиббанк» був укладений договір про надання споживчого кредиту №11382227000, відповідно до умов якого банк надав їй у тимчасове користування грошові кошти у розмірі 110 000 доларів США зі сплатою 13 % річних за користування кредитними коштами, із строком повернення кредиту до 13 серпня 2029 року.
Однак, договір про надання споживчого кредиту №11382227000 від 11 серпня 2008 року всупереч вимогам положення п. 2 ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», розділу 3 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ від 10.05.2007р. №168, роз'ясненням НБУ від 16.06.2007р. за №40-117/2093-6134 «Про окремі питання практичного застосування Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», - замість детального розпису сукупної вартості кредиту для споживача містить недостовірні розрахунки, майже втричі збільшені в частині отриманої суми кредиту та його абсолютного подорожчання.
Крім того, у вищевказаному кредитному договорі немає відомостей щодо детального розпису загальної вартості кредиту, немає умов, які п. п. 3.2, 3.4 розділу 3 Правил визнані обов'язковими. Також позивачка вказує, що банком не надавався окремий письмовий документ з детальним розписом загальної вартості кредиту, у наданому розрахунку не вказано повної орієнтовної вартості кредиту, а розрахунок проведений поверхово та не зрозуміло для позивачки.
На підставі вказаного ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним позовом та просила його задовольнити з наведених у позовній заяві правових підстав.
В судовому засіданні представник ОСОБА_1 позовні вимоги підтримала та просила їх задовольнити.
Представник ПАТ «УкрСиббанк» позов не визнав, просив суд у його задоволенні відмовити, вважаючи його необґрунтованим та безпідставним.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 11 серпня 2015 року позов задоволено у повному обсязі.
В апеляційній скарзі ПАТ «УкрСиббанк» просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушеня норм матеріального та процесуального права.
У судове засідання до суду апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 та її адвокат Дідуренко С.В. не з'явилась, але про розгляд справи вона сповіщалась неодноразово, належним чином та завчасно.
Позивачу ОСОБА_1 судові повістки надсилались на адресу її реєстрації, однак уся судова кореспонденція поверталась до суду із відміткою «за закінченням встановленого терміну зберігання».
Згідно ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.
Відповідно до ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов'язки.
Зважаючи на вимоги ч. 5 ст. 130, ч. 1 ст. 131, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи та у доступі до суду апеляційної інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи, викладені у апеляційній скарзі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
У частинах 1 та 2 ст. 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною 2 статті 16 ЦК України.
За змістом пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори й інші правочини.
Відповідно до частин першої - п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не
може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до положень статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відповідно до статті 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
У силу статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які
виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.
У пунктах 17, 22 та 23 частини 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що послуга це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб;
споживач - фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника;
споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції;
Згідно норм ч. 1 ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач має право на одержання необхідної, доступної, достовірної та своєчасної інформації про продукцію, що забезпечує можливість її свідомого і компетентного вибору.
Частиною 2 статті 19 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору. Якщо підприємницька практика спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, така практика вводить в оману стосовно: ціни або способу розрахунку ціни чи наявності знижок або інших цінових переваг.
Пунктом 7 частини 1 статті 21 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено, що права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо ціну продукції визначено неналежним чином.
У абзаці 8 пункту 3.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 липня 2013 року №7-рп/2013 у справі №1-12/2013, за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень другого речення преамбули Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», зазначено, що «умови договору споживчого кредиту, його укладання та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно яких особа споживача вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності».
Судом першої інстанції встановлено, що 11 серпня 2008 року між ОСОБА_1 і Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк», правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», був укладений договір про надання споживчого кредиту №11382227000, за яким Банк надав позивачці у тимчасове користування грошові кошти в іноземній валюті у розмірі 110 000, 00 дол. США зі сплатою 13 % річних за користування кредитними коштами, із строком повернення кредиту до 13 серпня 2029 року (т. 1, а. с. 12-18, 19-24).
Згідно Додатку № 2 до кредитного договору, який є його невід'ємною частиною і водночас визначає сукупну вартість кредиту, - у колонці 2 зазначена сума платежу за розрахунковий період, яка дорівнює 393 056, 82 дол. США, що у відповідності до п. 3.3 глави 3 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України від 10.05.2007р. №168, є чистою сумою кредиту, тобто сумою коштів, які видаються споживачу або перераховуються на рахунок отримувача в момент видачі кредиту (т. 1, а. с. 25-33).
Проте, згідно наданої представником відповідача копії заяви про видачу готівки №109 від 11 серпня 2008 року вбачається, що позивачка отримала в кредит саме у розмірі 110 000, 00 дол. США .
У відповідності до пп. б) п. 3.3. Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту абсолютне значення подорожчання кредиту розраховується шляхом підсумовування всіх платежів (проценти за користування кредитом, усі платежі за супутні послуги, пов'язані з наданням кредиту, його обслуговуванням і погашенням), здійснених споживачем як на користь банку, так і на користь третіх осіб під час отримання, обслуговування та погашення кредиту, але в порушення вказаної норми, згідно Додатку № 2 до кредитного договору у колонці 8 зазначено абсолютне значення подорожчання кредиту у розмірі 393 056, 82 дол. США.
У судовому засіданні представник відповідача пояснив, що сума у розмірі 393056, 82 дол. США, яка двічі зазначена у Додатку №2 до кредитного договору (у колонках 2 і 8), є технічною помилкою, та що після отримання 110 000, 00 дол. США і з урахуванням усіх виплат за 20 років зазначена сума підлягає поверненню позивачкою.
У колонці 6.4, де визначається вартість послуг за проведення незалежної експертної оцінки предмету забезпечення, тобто іпотеки, була зазначена сума у розмірі 1 084 057 грн., що за курсом НБУ на час укладення кредитного договору дорівнювала 223 516, 90 дол. США і одночасно відповідає оцінці предмету іпотеки. Будь-яких доказів з приводу походження вказаної суми, представником відповідача до суду надано не було.
Додаток №1 «Графік погашення кредиту» до кредитного договору не містить визначених пунктом 1.3 цього договору даних про розмір коштів, що належить сплатити позивачці у кожному платіжному періоді в погашення основної суми кредиту і процентів за користування кредитом, ні в числовому, ні в процентному виразі, а тому у розумінні Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного Банку України від 10.05.2007р. №168, не є узгодженим графіком платежів.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що в порушення пункту 2 частини 1 статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» відповідач не надав позивачці, як споживачу фінансових послуг в галузі споживчого кредитування, в письмовій формі повної інформації про умови кредитування, а також орієнтовану сукупну вартість кредиту, яка надається перед укладенням кредитного договору. Договір про надання споживчого кредиту №11382227000 від 11 серпня 2008 року всупереч вимогам положення п. 2 ч. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», розділу 3 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління Національного Банку України від 10.05.2007р. №168, роз'ясненням НБУ від 16.06.2007р. за №40-117/2093-6134 «Про окремі питання практичного застосування Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», - замість детального розпису сукупної вартості кредиту для споживача містить розрахунки, значно збільшені в частині отриманої суми кредиту та його абсолютного подорожчання. Отже, кредитний договір, укладений між ОСОБА_1 і АКІБ «УкрСиббанк» суперечить принципу добросовісності, порушує права позивачки як споживача і спрямований на погіршення становища останньої, що є підставою для визнання такого договору недійсним.
Проте, з таким висновком суду першої інстанції погодитись в повному обсязі неможливо, виходячи з наступного.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Аналогічні положення містяться у статтях 10, 60 ЦПК України (2004 р.), чинного на час вирішення спора судом.
Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Аналогічні положення містяться у статті 11 ЦПК України (2004 р.).
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Аналогічні положення містяться у статті 57 ЦПК України (2004р.).
Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Аналогічні положення містяться у статтях 58, 59 ЦПК України (2004р.).
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Аналогічні положення містяться у статті 64 ЦПК України (2004р.).
Однак в порушення положень статей 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам.
Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.
Враховуючи те, що сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх доводів та заперечень, а перевірка обставин щодо законності підстав для визнання кредитного договору недійсним має суттєве значення для правильного вирішення спору.
Проте, в порушення вказаних принципів цивільного процесу позивач не надав суду будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження цих обставин.
У Рішенні від 10 листопада 2011 року №15-рп/2011 у справі 31-26/2011 за конституційним зверненням ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22. 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) Конституційний Суд України вирішив, що в аспекті конституційного звернення положень пунктів 22. 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладання, так і виконання такого договору.
В пунктах 13 та 14 постанови №5 Пленуму «Про практику розгляду судами законодавства про вирішення спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 30 березня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ роз'яснив, що відповідно до абзацу 3 частини першої статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» надання (отримання) споживчих кредитів у іноземній валюті на території України забороняється. У зв'язку із зазначеним суди повинні виходити з того, що договір, предметом якого є споживчий кредит в іноземній валюті, укладений після набрання чинності Законом України від 22 вересня 2011 року №3795-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг», за позовом заінтересованої особи може бути визнаний судом недійсним.
При вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215, 1048-1052, 1054-1055), статті 18-19 Закону України «Про захист прав споживачів».
Зокрема, кредитний договір обов'язково має укладатись у письмовій формі (стаття 1055 ЦК); недодержання письмової форми тягне його нікчемність та не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його нікчемністю. При вирішенні справ про визнання кредитного договору недійсним суди повинні враховувати роз'яснення, наведені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
Суди повинні розмежовувати кредитний договір, який є недійсним у силу закону (нікчемний), або може бути визнаний таким у судовому порядку (оспорюваний) з підстав, встановлених частиною першою статті 215 ЦК, та кредитний договір, який є неукладеним (не відбувся), що не може бути визнаний недійсним, зокрема, у випадку, коли сторони в належній формі не досягли згоди щодо хоча б з однієї його істотної умови або зміст яких неможливо встановити, виходячи з норм чинного законодавства (статті 536, 638, 1056-1 ЦК).
Усуваючи розбіжності у застосуванні норм матеріального права, а саме, статей 18, 19 Закону України «Про захист прав споживачів», Верховний Суд України у постанові від 11.09.2013р. у справі №6-40цс13, дійшов такого правового висновку, «статті 18, 19 Закону України від 12.05.1991p. №1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» передбачають різні взаємовиключні підстави визнання угод недійсними.
Аналізуючи норму ст. 18 цього Закону, можна дійти висновку, що для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.
За змістом частин 5, 6 ст. 18 Закону України від 12.05.1991p. №1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір. Тільки у разі, коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні або договір може бути визнаний недійсним у цілому.
Законом закріплена можливість визнання недійсними правочинів, здійснених із використанням нечесної підприємницької діяльності, яка полягає, зокрема, у введенні в оману споживачів шляхом залучення їхніх коштів з метою реалізації діяльності пірамідальної схеми.
Аналіз п. 7 ч. 3 ст. 19 зазначеного Закону дає підстави для висновку, що поняття «пірамідальна схема» у розумінні цієї норми має такі обов'язкові ознаки: а) здійснення сплати за можливість одержання учасником компенсації; б) компенсація надається за рахунок залучення учасником інших споживачів схеми; в) відсутність продажу або споживання товару. Для кваліфікації пірамідальної схеми необхідна наявність усіх зазначених ознак.
Законодавець розрізняє ознаки, що застосовуються до понять «пірамідальна схема» та «придбання товарів у групах». Якщо перше є порушенням законодавства, то друге, за умови отримання відповідного дозволу та дотримання всіх установлених вимог, є легітимною підприємницькою діяльністю. Такий висновок ґрунтується на головній ознаці відсутності пірамідальної схеми згідно п. 7 ч. 3 ст. 19 Закону України від 12.05.1991р. №1023-ХІІ «Про захист прав споживачів» - це товарність схеми, тобто передбачення надання споживачу товару в обмін на внесені ним кошти».
Таким чином, відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:
пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою;
наявність підстав для оспорення правочину;
встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.
Встановлено, що висновок суду першої інстанції про те, що Банк перед укладенням кредитного договору не надав письмово позивачу повної інформації про умови кредитування повністю спростовується пунктом 7.13 кредитного договору, у якому зазначено, що сторони домовились вважати, що, уклавши цей договір, позичальник своїм підписом засвідчує факт та згоду з умовами цього договору, підтверджує свої права та обов'язки за цим договором і погоджуються з ними, підтверджує свою здатність виконувати умови цього договору, та що всі умови даного договору йому цілком зрозумілі і позичальник вважає їх справедливими по відношенню до нього, а також що перед укладанням цього договору отримав від Банку інформаційний лист згідно вимог законодавства, зокрема, Закону України «Про захист прав споживачів» (т. 1, а. с. 18).
Крім того, у апеляційній скарзі на рішення Приморського районного суду
м. Одеси від 11 серпня 2015 року ПАТ «УкрСиббанк» зазначало, що з часу
укладення договору про надання споживчого кредиту, тобто з 11 серпня 2008 року,
позичальник здійснював погашення кредитної заборгованості до січня 2015 року,
що також вказує на те, що він був ознайомлений з умовами договору та
погоджувався з ними (т. 1, а. с. 157).
Як вже зазначалось вище, для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.
Проте, в матеріалах справи немає будь-яких доказів, які належним чином підтверджують те, що позивачка була введена в обману при укладанні договору, те, що умови договору порушують принцип добросовісності, призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін та завдають шкоди споживачеві.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Аналогічні положення містяться у статті 212 ЦПК України (2004р.).
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне - 17.06.2011р.), у пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»).
Аналізуючи зазначені норми матеріального та процесуального права, правовий висновок Верховного Суду України, роз'яснення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, застосовуючи практику Європейського суду з прав людини, з'ясовуючи вказані обставини та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів кожний окремо й у їх сукупності, керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», колегія суддів вважає, що позивачкою не надано суду доказів, які з достовірністю та об'єктивністю підтверджують те, що при укладанні кредитного договору були порушені положення статей 11, 15, 19, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», отже правових підстав для оспорення правочину немає.
Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відтак зазначена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи.
Таким чином, підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання або оспорення відповідного права.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси.
У абзаці 2 п. 11 постанови №14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз'яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що в судовому засіданні з достовірністю встановлено, що при укладання спірного кредитного договору Банк не порушив права позивача на отримання фінансових послуг, їй була надана Банком необхідна, доступна, достовірна та своєчасна інформація щодо умов кредиту й вона здійснила свідомий та компетентний вибір при укладанні договору, тому законних підстав для визнання кредитного договору недійсним за статтями 203, 215 ЦК України, статтями 11, 15, 18, 21 Закону України «Про захист споживачів» немає й у відповідності до статей 15, 16 ЦК України її право не підлягає захисту судом.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.
Отже, вимоги позивачки ОСОБА_1 є не законними, не обґрунтованими й задоволенню не підлягають.
Під час розгляду справи представник Банку звернувся до суду із заявою про застосування строку позовної давності (т. 1, а. с. 90).
Відповідно до ст. ст. 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Загальним правилом, закріпленим у частині першій статті 261 ЦК України, встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
У абзаці 3 пункту 11 постанови Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» №14 від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз'яснив, що, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що позов ОСОБА_1 не доведено, тому правила позовної давності у даному випадку не застосовуються.
Порушення судом норм процесуального права, а саме, ст. ст. 12, 81, 263, 264, 265 ЦПК України, та норм матеріального права, а саме, ст. ст. 203, 215 ЦК України, ст. ст. 11, 15, 19, 21 Закону України «Про захист прав споживачів», у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374 ч. 1 п. 2, 376, 382 - 384, 389, 390 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,-
Апеляційну скаргу Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» задовольнити частково, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 11 серпня 2015 року скасувати.
Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» про визнання кредитного договору недійсним відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст судового рішення складено: 21 листопада 2019 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький
А.І.Дрішлюк
П.М.Черевко