Постанова
Іменем України
21 листопада 2019 року
м. Київ
справа №462/6749/16-ц
провадження №61-6691св19
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Фаловської І. М.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
відповідач - ОСОБА_3 ,
відповідач - ОСОБА_4 ,
третя особа - Залізнична районна адміністрація, як орган опіки та піклування,
третя особа - Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради,
третя особа - ОСОБА_5 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року у складі колегії суддів Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , треті особи: Залізнична районна адміністрація, як орган опіки та піклування, Залізнична районна адміністрація Львівської міської ради, ОСОБА_5 , в якому просила визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням квартири АДРЕСА_1 , з підстав, передбачених статтею 71 ЖК УРСР, та зобов'язати органи реєстрації Залізничної районної адміністрації у м. Львові зняти їх з реєстраційного обліку за цією адресою.
Позов мотивовано тим, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 були зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1 , як члени сім'ї її брата позивача - ОСОБА_8 . Після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 матері - ОСОБА_9 , її брат - ОСОБА_8 успадкував все майно померлої, що включає житловий будинок та земельну ділянку в с. Вербіж Миколаївського району Львівської області та добровільно знявся з реєстраційного обліку у спірній квартирі у листопаді 2013 року і зареєстрував свої місце проживання у грудні 2013 року за адресою: АДРЕСА_2 у будинку матері ОСОБА_9 .
Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 фактично не проживають у квартирі АДРЕСА_1 з квітня 1997 року, а неповнолітній ОСОБА_4 - з часу свого народження - 2008 року . Вказані особи ніколи не сплачували комунальні послуги, витрат по утриманню житла не несуть.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 05 липня 2018 року позов задоволено частково.
Визнано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 такими, що втратили право користування жилим приміщенням квартири АДРЕСА_1 .
У задоволенні іншої частини вимог відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачі не проживають у спірній квартирі з 1998 року, у квартирі відсутні їх речі, не сплачують комунальних послуг, з позовом про усунення перешкод не зверталися.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачі втратили право користування жилим приміщенням квартири АДРЕСА_1 , оскільки не проживають у ній без поважних причин більше 6-ти місяців.
Постановою Львівського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено.
Рішення суду першої інстанції в частині визнання ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , 2008 року народження такими, що втратили право користування жилим приміщенням у квартирі АДРЕСА_1 скасовано з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову у задоволенні даних вимог.
В іншій частині рішення суду залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відповідач ОСОБА_3 не втрачала інтересу до спірної квартири, у якій народилася, проживала та вибула з неї, будучи неповнолітньою, за волею її матері ОСОБА_2 . Іншого житла для проживання із неповнолітнім сином у неї немає. Непроживання відповідача ОСОБА_3 у спірній квартирі сталося через поважні причини, а саме: заміна дверних замків у вхідних дверях та небажання позивача надати ключі відповідачу, у зв'язку з чим остання зверталася з заявами до правоохоронних та житлових органів. Неповнолітній ОСОБА_4 , 2008 року народження проживає разом з матір'ю ОСОБА_3 , його місце проживання визначається в залежності від місця проживання його матері, а відтак факт його непроживання по місцю реєстрації у квартирі АДРЕСА_1 зумовлений поважними причинами.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати прийняту ним постанову із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно надав преюдиційного значення заочному рішенню Залізничного районного суду м. Львова від 30 грудня 2013 року, допустив неповноту і необ'єктивність дослідження вказаного судового рішення та безпідставно прийняв його, як доказ того, що позивач ОСОБА_1 своїми діями намагається позбавити відповідачів житла. Позбавлення відповідачів житла в розумінні суду апеляційної інстанції та статті 71 ЖК УРСР є перешкодою відповідачам у користуванні житлом, а отже трактується як протиправна поведінка сторони, що чинить таку перешкоду. Разом з тим, звернення до суду з позовом про захист своїх прав та законних інтересів і ухвалення судом рішення про задоволення позову не свідчить про протиправність поведінки позивача.
Апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права щодо оцінки доказів та не врахував, що ОСОБА_3 починаючи з 1997 року - часу свого переїзду не зверталась до жодних органів чи установ щодо перешкод у проживанні квартирою АДРЕСА_1 , не подавала жодних позовів про усунення перешкод у користуванні житлом. Весь час з моменту переїзду (1997 року) ОСОБА_3 мала і має до цього часу житло та не потребує такого.
Апеляційним судом неправильно застосовано норми частин першої, другої статті 71, статті 72 ЖК УРСР. Під час встановлення поважності причин непроживання ОСОБА_3 у спірній квартирі, суд повинен був з'ясувати причини вибуття її з цієї квартири. Такою причиною був добровільний переїзд її матері, про що зазначено в оскаржуваній постанові. Позивач не чинила жодних перешкод відповідачам у користуванні спірним житлом. Належних та допустимих доказів протилежного відповідачами не надано.
Положення частини другої статті 71 ЖК УРСР передбачено, що якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом. Отже, за цими положеннями закону відповідач ( ОСОБА_3 ) повинна була подати суду заяву про продовження строку її відсутності у квартирі з поважних причин. Разом з тим, такої заяви не подавала, не ставила перед судом питання про продовження строку відсутності в квартирі з поважних причин.
Відсутність заяви відповідача, передбаченої частиною другою статті 71 ЖК УРСР про продовження строку відсутності в житлі з поважних причин не давало суду апеляційної інстанції підстав вважати поважними причини її непроживання у цій квартирі.
На підтвердження доводів касаційної скарги щодо неправильного застосування апеляційним судом норм статті 71, 72 ЖК УРСР заявник послався на постанови Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі №465/2559/14-ц, від 12 вересня 2018 року у справі №201/11623/16-ц, від 05 грудня 2018 року у справі №303/7169/16-ц.
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу, ОСОБА_3 , заперечує проти доводів позивача та просить залишити прийняту апеляційним судом постанову без змін, посилаючись на її законність і обґрунтованість.
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 47 Конституції Україникожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 9 ЖК УРСРвстановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.
Стаття 71 ЖК УРСРвстановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.
За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв'язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил щодо оцінки доказів.
Збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім'ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Відповідно до статті 72 ЖК УРСРвизнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
Аналіз статей 71, 72 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщеннями за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин.
У справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. У разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім'ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.
Саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСРстроки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач у даній справі не довела.
У справі, що переглядається установлено, що відповідача ОСОБА_3 вибула із спірної квартири (у якій народилася і постійно проживала) будучи неповнолітньою, за волею її матері ОСОБА_2 . Іншого житла для проживання із неповнолітнім сином ОСОБА_4 не має, а її непроживання у спірній квартирі обумовлено заміною дверних замків у вхідних дверях та небажання позивача надати ключі відповідачу.
ОСОБА_3 не втрачала інтересу до спірної квартири, у якій народилася, проживала та вибула з неї не з власної волі.
Суд апеляційної інстанції, на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, з урахуванням встановлених обставин і вимог, а також з метою недопущення порушення прав неповнолітньої дитини відповідача, дійшли обґрунтованих висновків про відсутність підстав для визнання її такою, що втратила право користування спірним жилим приміщенням, на підставі статей 71, 72 ЖК УРСР, оскільки встановив, що остання тимчасово не проживала у спірному житловому приміщенні з поважних причин, від права користування житлом не відмовлялась і інтерес до нього не втратила.
При цьому, поважність причин непроживання відповідача у спірній квартирі, на які вона посилалася під час розгляду справи, позивачем не спростовано, належних доказів на підтвердження факту непроживання відповідача у спірному житлі саме без поважних причин матеріали справи не містять і таких обставин під час розгляду справи позивачем не доведено, як не доведено і обставин, що відповідач втратила інтерес до спірного житла.
Доводи касаційної скарги не спростовують висновків апеляційного суду щодо поважності причин відсутності відповідача за місцем проживання та відсутності підстав, передбачених статями 71, 72 ЖК УРСР для визнання її разом з неповнолітнім сином такими, що втратили право користування житлом.
Посилання заявника на неправильне застосування апеляційним судом положень статей 71, 72 ЖК УРСР, спростовуються змістом цих норм з урахуванням встановлених у цій справі обставин.
Колегія суддів відхиляє посилання заявника у касаційній скарзі на постанови Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі №465/2559/14, від 12 вересня 2018 року у справі №201/11623/16-ц, від 05 грудня 2018 року у справі №303/7169/16-ц, оскільки встановлені у цих справах обставини є відмінними від обставин, що встановлені апеляційним судом у справі, що переглядається. При цьому, поважність причин відсутності членів сім'ї наймача у житловому приміщенні понад встановлені строки вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил щодо оцінки доказів.
Наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, оскільки в силу приписів статті 400 ЦПК України, суд касаційної інстанції не може вдаватись до встановлення або до оцінки обставин, що не були встановлені в оскаржуваних рішеннях, не вирішує питання про достовірність або недостовірність доказів чи про перевагу одних доказів над іншими.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків апеляційного суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Львівського апеляційного суду від 19 лютого 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: В. С. Висоцька
І. В. Литвиненко
І. М. Фаловська