20 листопада 2019 року місто Київ
Єдиний унікальний номер справи 2604/29330/12
Номер провадження 22-ц/824/8588/2019
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Вербової І.М., суддів Саліхова В.В., Соколової В. В.,
за участю секретаря судового засідання - Якушко Т.А.,
вивчивши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 17 травня 2013 року, ухвалене під головуванням судді Чех Н. А., у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа: Орган опіки та піклування Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, про вселення та зобов'язання не чинити перешкод у користуванні квартирою,
У грудні 2012 року ОСОБА_2 звернулась до Дніпровського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа: Орган опіки та піклування Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, та, з урахування заяви про збільшення розміру позовних вимог, просила вселити її разом з дитиною, ОСОБА_5 , у квартиру АДРЕСА_1 , та зобов'язати відповідачів не чинити перешкод у користуванні квартирою.
Позовна заява обґрунтована тим, що з 12 вересня 2006 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 перебувають у зареєстрованому шлюбі, у якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син - ОСОБА_5 .
ОСОБА_4 , його мати - ОСОБА_1 та ОСОБА_3 є співвсниками квартири АДРЕСА_1 . Син позивача зареєстрований у вищевказаній квартирі.
З березня 2012 року по 22 вересня 2012 року за спільною згодою власників квартири позивач разом з сином постійно проживали у спірній квартирі, у кімнаті, яка за домовленістю співвласників, відведена її чоловіку. Незважаючи на те, що ОСОБА_2 та ОСОБА_4 є сім'єю, ОСОБА_1 чинила перешкоди останнім у проживанні у вищевказаній квартирі, шляхом нанесення тілесних ушкоджень позивачу, що зокрема підтверджується довідкою Київської міської клінічної лікарні № 1.
22 вересня 2012 року, повернувшись з роботи разом з сином, позивач, не змогла потрапити спірної до квартири, у результаті заміни вхідних замків.
У зв'язку з вищенаведеним, позивач вимушена була звернутись до Дніпровського РУ ГУМВС України в місті Києві, однак 26 вересня 2012 року отримала постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, де останній було рекомендовано звернутись з позовом до суду.
З невідомих позивачу причин відповідач ОСОБА_1 категорично проти проживання її та сина у спірній квартирі. На час звернення з позовом чоловік позивача перебував у Лук'янівському СІЗО, заперечень з боку останнього щодо проживання дружини та дитини в спірній квартирі не було, що підтерджується договором оренди від 01 квітня 2012 року, укладеним між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 18 лютого 2013 року, занесеною до журналу судового засідання, залучено до участі у справі в якості співвідповідача ОСОБА_4 .
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 17 травня 2013 року (том І а.с. 90 - 94) позов задоволено, вселено ОСОБА_2 разом з малолітньою дитиною ОСОБА_5 у квартиру АДРЕСА_1 .
Зобов'язано відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_3 не чинити перешкод ОСОБА_2 та малолітньому ОСОБА_5 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 .
Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 107 грн. 30 коп.
Не погоджуючись з вищевказаним рішенням суду, у листопаді 2017 року ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, у якій просить рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 17 травня 2013 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
Апеляційну скаргу мотивувала, зокрема, тим, що оскаржуване рішення не відповідає вимогам закону, фактичним обставинам справи, ухвалене з порушенням норм процесуального та матеріального права, а тому підлягає скасуванню.
Суд у своєму рішення дійшов висновку про наявність у позивача та її малолітнього сина перешкод у користуванні житлом, посилаючись на єдиний доказ у справі - постанову Дніпровського РУ ГУМВС України в місті Києві про відмову в порушенні кримінальної справи від 26 вересня 2012 року. З тексту вказаної постанови вбачається, що позивач звернулась із заявою про порушення її прав та пояснила, що вона прийшла до спірної квартири та виявила заміну замка на вхідних дверях.
Разом з тим, вказана заява є надуманою позивачем, адже вона на той час разом з неповнолітнім сином близько двох років не проживали в спірній квартирі.
Крім того, ОСОБА_4 у 2013 році було звільнено з-під арешту, а тому його неповнолітній син може проживати у спірній квартирі разом зі своїм батьком.
Будь-які докази найму для позивача квартири, перевезення її речей і речей її сина в матеріалах справи відсутні, разом з тим, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість та доведеність позовних вимог.
Також, відповідачі у справі не були належним чином повідомлені про день, час та місце розгляду справи, а отже були позбавлені прав, передбачених ЦПК України.
Постановою Апеляційного суду міста Києва від 04 липня 2018 року (том ІІ а.с. 246 - 248) апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 17 травня 2013 року в частині вселення ОСОБА_2 та зобов'язання відповідачів не чинити їй перешкод у користуванні квартирою скасовано, у цій частині ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову. У решті рішення залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 17 квітня 2019 року (том ІІІ а.с. 106 - 112) касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Апеляційного суду міста Києва від 04 липня 2018 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Київського апеляційного суду від 14 травня 2019 року справу призначено судді-доповідачу Вербовій І.М. Судді, які входять до складу колегії: Вербова І.М. - головуючий суддя, Саліхов В. В., Шахова О. В.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 16 травня 2019 року цивільну справу прийнято до розгляду та призначено у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи.
Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Київського апеляційного суду від 25 липня 2019 року відбулась заміна судді Шахової О. В. на суддю Соколову В. В., у зв'язку з запланованою відпусткою на дату призначення.
Учасники справи до суду апеляційної інстанції не з'явились, про дату час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, що підтверджується рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень представнику позивача - адвокату Хмельницькому Б. С. та третій особі - органу опіки та піклування Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації. Належне повідомлення про дату час та місце розгляду справи представника ОСОБА_3 - адвоката Костенка В. П. та ОСОБА_1 підтверджується розпискою, що міститься в матеріалах справи. Враховуючи вищенаведене, керуючись ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважала за можливе розпочати та завершити розгляд справи за відсутності учасників справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, з'ясувавши обставини справи за наявними в ній письмовими доказами, перевіривши законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення, виходячи з наступного.
Як вірно встановлено судом першої інстанцій та вбачається з матеріалів справи, з 12 вересня 2006 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 перебували у шлюбі (т. І а.с. 3), у якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син - ОСОБА_5 (т. І а.с. 4).
Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 16 травня 2003 року квартира АДРЕСА_1 , належить на праві приватної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_4 (1/3 частина в рівних долях кожному) та ОСОБА_3 (2/3 частини) (т. І а.с. 80).
З довідки форми 3 від 07 листопада 2012 року № 416, виданої ЖРЕО № 416, вбачається, що в квартирі АДРЕСА_1 зареєстровані: відповідачі ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 Квартира двокімнатна, житлова площа якої складає 24,50 кв. м. (т. І а.с. 6).
З постанови ДІМ Дніпровського РУ ГУМВС України в місті Києві про відмову в порушенні кримінальної справи від 26 вересня 2012 року слідує, що ОСОБА_2 22. вересня 2012 року, повернувшись додому, виявила, що замки вхідних дверей були змінені власниками квартири. ОСОБА_1 без згоди позивача винайняла їй з дитиною квартиру АДРЕСА_2 та перевезла речі останньої. ОСОБА_1 пояснила, що ОСОБА_2 в спірній квартирі не зареєстрована, коли постало питання про розлучення позивача з співвласником квартири - ОСОБА_4 , остання почала претендувати на частину житлової площі. Зі слів ОСОБА_3 , під час проживання в квартирі ОСОБА_2 постійно виникали конфлікти, задля їх уникнення було запропоновано винайняти квартиру останній (т. І а.с. 8).
З заяви ОСОБА_4 до Дніпровського районного суду міста Києва вбачається, що останній наполягає на негайному вселенні його сім'ї: дружини та малолітнього сина до квартири АДРЕСА_1 ( АДРЕСА_3 . І а.с. 40).
З медичної картки ОСОБА_5 вбачається, що медичне обслуговування дитина отримує за місцем своєї реєстрації.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер (т. ІІ а.с. 225).
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивач є дружиною співвласника квартири АДРЕСА_1 . Малолітня дитина ОСОБА_2 та ОСОБА_4 зареєстрована у вищевказаній квартирі, з огляду на що позивач та її малолітня дитина мають право на користування даним житлом.
Таким чином, позивач має право на користування спірною квартирою як член сім'ї власника та законний представник неповнолітнього ОСОБА_5 , зареєстрованого в квартирі.
Виходячи зі змісту частин 1-5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, з огляду на таке.
Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Статтею 9 ЖК України визначені житлові права громадян, зокрема, ч. 4 та 5 вищевказаної статті встановлено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Частиною 1 статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК Української РСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей.
Частиною 1 статті 156 ЖК України встановлено, що члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. Аналогічна норма закріплена також в ч. 1 ст. 405 ЦК України.
Частиною 2 статті 64 ЖК УРСР передбачено, що до членів сім'ї власника будинку (квартири) належать дружина власника, їх діти і батьки.
Підстави втрати членом сім'ї власника житла права користування цим житлом передбачені ч. 2 ст. 405 ЦК України, член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
Тобто, правом користування житлом наділені члени сім'ї особи, у власності якої воно перебуває. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє вищевказаних осіб права користування займаним приміщенням.
З аналізу вищенаведених правових норм вбачається, що право членів сім'ї власника будинку (квартири) користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якої вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів сім'ї.
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів (ч. 1 та 2 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікована Україною 27 лютого 1991 року).
Частиною 1 статті 18 Конвенції про права дитини встановлено, що держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Відповідно до ч. 2 та 3 ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
У пункті 27 рішення Європейського суду з прав людини від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Так, позивач та її син ОСОБА_5 є членами сім'ї ОСОБА_4 , що вірно було встановлено судом першої інстанції.
На час ухвалення оскаржуваного рішення останньому належало право спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 , а тому відповідно до приписів житлового законодавства ОСОБА_2 та ОСОБА_5 наділені правом користування спірним житловим приміщенням як члени сім'ї особи, у власності якої воно перебуває.
До того ж, матеріалах справи містяться підтвердження, що ОСОБА_5 зареєстрований у спірній квартирі, і відповідно має право на користування житловим приміщенням.
Тобто, враховуючи приписи житлового законодавства та заяву ОСОБА_4 , з якої вбачається, що останній не заперечує проти вселення своєї сім'ї до спірної квартири, колегія суддів приходить до висновку, що ОСОБА_2 та ОСОБА_5 є такими, що мають право на користування квартирою АДРЕСА_1 .
Посилання скаржника в апеляційній скарзі на звернення ОСОБА_2 до суду з позовної заявою про розірвання шлюбу, укладеного з ОСОБА_5 , та стягнення аліментів з останнього не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки не доводять що рішенням суду, ухваленим у встановленому процесуальним законом порядку, шлюб між сторонами було розірвано, а підтверджують лише можливий намір позивача розірвати шлюб.
Крім того, скаржник, в супереч вимогам ч. 1 ст. 81 ЦПК не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що з 2010 року ОСОБА_2 та ОСОБА_5 не проживають у спірній квартирі, а тому посилання скаржника в апеляційній скарзі на дану обставину залишається поза увагою колегією суддів.
Разом з тим, колегія суддів враховує, що ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер, а тому єдиним законним представником неповнолітнього ОСОБА_5 є мати - ОСОБА_2 , у разі відмови останній у задоволенні позовних вимог про вселення у спірну квартиру, дитина фактично буде розлучена з матір'ю. Натомість відповідно до приписів цивільного законодавства та міжнародно-правових договорів, ратифікованих Україною, що є частиною національного законодавства, найкраще забезпечення інтересів дитини є пріоритетним в усіх діях стосовно дитини.
Колегія суддів не вбачає підстав для зміни чи скасування рішення суду, як і не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги.
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
За таких обставин, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення залишити без змін, як таке, що ухвалене з вірним застосуванням норм процесуального права, є законним та обґрунтованим.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, Київський апеляційний суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 17 травня 2013 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повне судове рішення складено 22 листопада 2019 року.
Суддя-доповідач: І.М. Вербова
Судді: В.В. Саліхов
В. В. Соколова