Іменем України
21 листопада 2019 року
м. Київ
справа № 826/22526/15
адміністративне провадження № К/9901/40554/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Яковенка М. М.,
суддів - Дашутіна І. В., Шишова О. О.,
розглянувши у порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу № 826/22526/15
за адміністративним позовом громадянки Демократичної Республіки Конго ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві, про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду (у складі колегії суддів: Келеберда В. І., Арсірій Р. О., Качур І. А.) від 18 вересня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду (у складі колегії суддів: Кобаль М. І., Епель О. В., Карпушова О. В.) від 31 січня 2018 року,
І. РУХ СПРАВИ
1. У вересні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, у якому просила:
- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 608-15 від 07 вересня 2015 року
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути питання про визнання громадянки ДР Конго ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства України.
2. Вимоги адміністративного позову мотивовано тим, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та таким, що не відповідає дійсним обставинам, оскільки у своїй заяві про надання статусу біженця вона виклала усі обставини, які загрожували її життю та стали обґрунтованою підставою для виїзду з країни Конго з метою пошуку безпечного місця проживання. Крім того, позивач вказує на те, що відповідач не взяв до уваги надану інформацію, суто формально віднісся до розгляду її заяви та прийняв оскаржуване рішення без з'ясування та всебічного врахування всіх обставин, а також залишив поза увагою висновки Окружного адміністративного суду міста Києва, викладені у постанові від 07 листопада 2013 року у справі № 826/15165/13-а за позовом громадянки Демократичної Республіки Конго ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.
3. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 вересня 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2018 року, задоволено адміністративний позов.
Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 07 вересня 2015 року № 608-15.
Зобов'язано Державну міграційну службу України розглянути повторно питання визнання громадянки Демократичної Республіки Конго ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у порядку та строки, передбачені законодавством.
4. Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, 16 березня 2018 року Державна міграційна служба України звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 вересня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2018 року та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
5. Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 19 березня 2018 року у цій справі визначено склад колегії суддів: Стрелець Т. Г. (головуючий суддя), Білоус О. В., Желтобрюх І. Л.
6. Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2018 року визнано поважними причини пропуску строку на касаційне оскарження та поновлено його; відкрито касаційне провадження у цій справі; установлено строк для подачі відзиву.
7. На підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду № 710/0/78-19 від 12 червня 2019 року призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи, у зв'язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Стрелець Т. Г., що унеможливлює її участь у розгляді касаційної скарги.
8. Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 12 червня 2019 року у цій справі визначено склад колегії суддів: Яковенко М. М. (головуючий суддя), Дашутін І. В., Шишов О. О.
9. Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2019 року справу прийнято до провадження, закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд у порядку письмового провадження.
IІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
10. Судами попередніх інстанцій встановлено, що громадянка Демократичної Республіки Конго ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженка міста Гома Демократичної Республіки Конго, неодружена, за національністю - конголезка, «мкунгу», за віросповіданням - християнка-католичка, 29 грудня 2012 року літаком легально прибула до України через Туреччину та 22 квітня 2013 року вперше звернулася до ГУ ДМС України в місті Києві із заявою про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
11. У вказаній заяві позивач зазначила, що через війну у Конго у зв'язку з політичними поглядами на її очах вбито батька, який очолював громадське об'єднання щодо боротьби з насильством, одночасно вбито рідного брата, а також зґвалтовано та вбито матір, її також хотіли вбити і сильно вдарили по голові, через що позивач вирішила терміново залишити країну, у якій почувається небезпечно, де її чекає смерть, просила врятувати та допомогти.
12. Під час розгляду заяви ГУ ДМС України в місті Києві із ОСОБА_1 проведено співбесіду, в ході якої позивач повідомила, що паспорт вона втратила, серед інших документів у наявності лише свідоцтво про народження.
13. 28 листопада 2012 року приблизно 10 повстанців з руху «М23», знаючи, що батько є членом неофіційної організації захисту жертв зґвалтування, увірвалися в їхній будинок, почали ґвалтувати матір, а після того, як батько спробував її захистити, спочатку вистрілили йому в голову, потім вбили брата та вдарили її по голові, від чого вона втратила свідомість. До тями прийшла вдома у сусіда, який розповів, що вбито всю її родину. Через два тижні у місто приїхали журналісти, які в обмін на інтерв'ю допомогли оформити документи та візу та відправили її до України. В аеропорту позивач познайомилася з жінкою з Нігерії , яка надала їй тимчасовий притулок, знайшла земляка, який допоміг звернутися до органів міграційної служби. Повідомила також, що в Україні почувається у безпеці, додому повертатися не бажає, оскільки налякана та розуміє, що її переслідують як свідка вбивств.
14. Рішенням відповідача № 560-13 від 13 вересня 2013 року відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
15. Не погодившись з вищезазначеним рішенням, позивач оскаржила його до суду.
16. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 листопада 2013 року визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 13 вересня 2013 року № 560-13, зобов'язано ДМС України розглянути повторно питання визнання громадянки Демократичної Республіки Конго ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у порядку та строки, передбачені законодавством.
17. На виконання зазначеного судового рішення, ДМС України 29 грудня 2014 року зобов'язало ГУ ДМС України у місті Києві повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
18. 21 січня 2015 року наказом ГУ ДМС України в місті Києві прийнято в оформлення документи позивача для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
19. 14 квітня 2014 року з позивачем проведено співбесіду, складено відповідний протокол, та 23 квітня 2015 року відповідачем складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з недоведеністю у заявника обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також, щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
20. 10 липня 2015 року та 25 серпня 2015 року відповідачем складено додатки до висновку від 23 квітня 2015 року, у яких зазначено про відсутність підстав для висновку про наявність обґрунтованих побоювань заявниці стати жертвою переслідувань, оскільки їй не загрожує смертна кара чи застосування тортур, відсутні конкретні факти щодо особистого переслідування заявниці, а крім того з відкритої інформації вбачається, що ситуація в країні її громадянської належності змінилася на краще.
21. Рішенням ДМС України від 07 вересня 2015 року № 608-15 підтримано висновок ГУ ДМС України у місті Києві та відповідно до абзацу 5 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1, 13 ч. 1 ст. 1 цього Закону, відсутні, відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
22. Вважаючи спірне рішення протиправним, а свої права порушеними, позивач звернулася до суду з адміністративним позовом.
IІІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
23. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходили з того, що враховуючи політичну ситуацію в Демократичній Республіці Конго, позивачем наведено достатні обставини, які змусили її прибути до України внаслідок реальної загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до неї тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.
24. Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що міграційним органом, який розглядав заяву ОСОБА_1 , неналежним чином проаналізовано всі подані нею відомості про її особу та країну походження, та причини звернення за захистом, і всупереч вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» прийнято передчасне рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
IV. ДОВОДИ КАСАЦІЙНОЇ СКАРГИ
25. Скаржник у своїй касаційній скарзі не погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанцій щодо задоволення позовних вимог, вважає їх необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, оскільки судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень у справі.
26. Зокрема, скаржник зазначив, що судами попередніх інстанцій надано неправильну оцінку вимогам Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» та іншим актам законодавства щодо визначення підстав та умов визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки не прийняли до уваги усіх фактів, що мають юридичне значення.
27. Також, скаржник зазначив, що вказані позивачем мотиви не знайшли свого підтвердження за наслідком проведених співбесід, що дало підстави для висновку про відсутність у позивача суб'єктивної сторони побоювань.
28. Крім цього, скаржник у касаційній скарзі здійснює виклад обставин справи та надає їм відповідну оцінку, цитує норми процесуального та матеріального права, а також висловлює свою незгоду із оскаржуваним судовим рішенням про задоволення позовних вимог.
V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ
29. Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права у спірних правовідносинах, відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України, виходить з такого.
30. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
31. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08 липня 2011 року (надалі - Закон № 3671-VI).
32. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
33. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
34. Пунктом 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
35. Згідно з ч. 1, 7 ст. 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
36. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
37. Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
38. Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).
39. Відповідно до ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
40. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
41. Крім цього, пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
42. Відповідно до Позиції УВКБ ООН у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.
43. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
44. Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
45. Під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявницею не пояснено та не підтверджено з яких причин повстанці увірвалися до її дому, чому причина залишення країни є політичною, не надано документів на підтвердження факту смерті членів її родини, що дає відповідачу підстави вважати, що заявниця не зазнавала жодних переслідувань, не отримувала погроз, не зазнавала переслідувань, жила спокійним життям, а її твердження про загрозу в країні громадянської належності є недоведеними, ґрунтуються виключно на заявах іноземки, а «деякі» носять суперечливий характер. Крім цього, відповідачем зазначено, що ситуація в країні походження заявниці за час її відсутності змінилася на краще.
46. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 повідомляла міграційну службу, що підставами для залишення країни громадянської належності є побоювання переслідувань як за політичними мотивами, так і за особистими, а саме: у країні продовжується війна, через політичні погляди батька вбито її родину, свідком чого вона стала, внаслідок чого її також можуть вбити. Крім того, у постанові Окружного адміністративного суду міста Києва від 07 листопада 2013 року у справі № 826/15165/13-а за позовом громадянки Демократичної Республіки Конго ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи: Головного управління ДМС України у місті Києві про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, існування угрупування «М23» в Демократичній Республіці Конго є загальновідомим, що підтверджується як доповіддю Генерального секретаря про Місію Організації Об'єднаних Націй «Об осуществлении Рамочного соглашения о мире, безопасности и сотрудничестве для Демократической Республики Конго и региона» від 24 вересня 2013 року, та і іншими офіційними та неофіційними джерелами Інтернет видань.
47. Крім цього, судами відзначено, що у пункті 8 розділу ІІ вказаної доповіді Генерального секретаря про Місію Організації Об'єднаних Націй зазначено: «…Резко увеличилось число случав сексуального насилия в отношении гражданского населения, совершаемых членами «М23». Кроме того, группы по наблюдению за защитой гражданского населения Управления Верховного комиссара Организации Объединенных Наций по делам беженцев зарегистрировали 705 случаев сексуального насилия, в том числе 619 изнасилований. Речь идет о существенном увеличении таких случаев…». Отже, події щодо зґвалтування матері заявниці є можливими, а тому вбивство родини, про яке заявляє позивач під час усіх співбесід є також цілком ймовірним. Позивач також повідомляла, що вищевказані обставини вона доповіла журналістам, які допомагали їй виїхати з країни належності, у відповідь на що спеціалістом міграційної служби у висновку зауважено, що заявницею не повідомлено з якої газети, телебачення, з якої країни були журналісти. Крім того, із загальнодоступних джерел, а також матеріалів, наданих позивачем до матеріалів справи, вбачається, що гуманітарна ситуація в Демократичній Республіці Конго залишається складною, що викликає стурбованість відносно захисту населення, яке масово переміщується з країни походження до інших, більш безпечних країн.
48. Тобто, враховуючи політичну ситуацію в Демократичній Республіці Конго, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що з суб'єктивної сторони позивачем наведено достатні обставини, які змусили її прибути до України внаслідок реальної загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування до неї тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.
49. Колегія суддів звертає увагу, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина 2 статті 341 КАС України).
50. Враховуючи вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що на час виникнення спірних правовідносин та за результатами розгляду особової справи позивача разом з інформацією, наданою нею, співбесід останньої з посадовими особами відповідача, висновки останнього щодо відсутності об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останньої стати в Демократичній Республіці Конго жертвою переслідувань за конвенційними ознаками, були передчасними.
51. Доводи касаційної скарги таких висновків не спростовують і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.
52. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перегляд судових рішень здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевірка правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина 1 статті 341 КАС України).
53. Враховуючи наведене, Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень і погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанцій у справі про задоволення позовних вимог.
54. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
55. Відповідно до ч. 1 ст. 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
56. Отже, касаційна скарга Державної міграційної служби України підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - залишенню без змін.
57. Відповідно до ст. 139 КАС України, судові витрати розподілу не підлягають.
На підставі викладеного, керуючись ст. 341, 345, 350, 355, 356, 359 КАС України, Суд
Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.
Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 вересня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 31 січня 2018 року у справі № 826/22526/15 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач М. М. Яковенко
Судді І. В. Дашутін
О. О. Шишов