Іменем України
21 листопада 2019 року
Київ
справа №815/4237/16
провадження №К/9901/33534/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Смоковича М. І.,
суддів: Бевзенка В. М., Данилевич Н. А.,
розглянув у порядку письмового провадження в касаційній інстанції справу
за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірними та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії, провадження в якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду, прийняту 03 листопада 2016 року у складі головуючого судді - Бжассо Н.В., та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду, постановлену 20 грудня 2016 року у складі колегії суддів: головуючого судді - Бойка А.В., суддів: Танасогло Т.М., Яковлєва О.В.,
І. Суть спору:
1. У серпні 2016 року громадянин Ерітреї ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернувся до суду з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, у якому, просив:
1.1. визнати неправомірним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 22 серпня 2016 року № 160;
1.2. зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області прийняти стосовно ОСОБА_1 рішення про прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
2. В обґрунтування своїх вимог позивач зазначав, що рішенням ДМС йому було відмовлено у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач вважає, що відповідачем не прийнято до уваги реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни походження, де йому загрожує небезпека.
3. Відповідач позов не визнав. Заперечуючи проти позовних вимог, зазначив, що вказана позивачем інформація не містить відомостей про події переслідувань та утисків, що виключає прийняття рішення про надання статусу біженця або додаткового захисту.
ІІ. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
4. Одеський окружний адміністративний суд постановою від 3 листопада 2016 року, яку залишено без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2016 року, в позові відмовив.
5. Суд першої інстанції, з позицією якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що у позивача відсутні підстави, передбачені п.п.1,13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» для визнання позивача біженцем чи особою, що потребує додаткового захисту, а тому відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі положеннями Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», отже підстави для задоволення позову відсутні.
IІІ. Провадження в суді касаційної інстанції
6. Позивач подав касаційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення ними норм процесуального права.
7. Як і під час судового розгляду в судах першої й апеляційної інстанцій, у касаційній скарзі позивач наполягає на тому, що при прийнятті рішень суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки фактичним обставинам справи, а саме не звернули увагу на реальні побоювання позивача за власне життя у разі повернення до країни громадянської належності - до Ерітреї, а також те, що причиною виїзду позивача із країни походження є те, що він має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування у своїй країні, оскільки під час проходження «військової служби» а Ерітреї зазнавав тортур та побиття.
8. У скарзі позивач просить скасувати рішення судів першої й апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.
9. Суддя-доповідач Вищого адміністративного суду України ухвалою від 2 березня 2017 року відкрив касаційне провадження за названою скаргою.
10. 5 березня 2018 року касаційну скаргу передано для розгляду до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), який ухвалою від 6 березня 2018 року касаційну скаргу прийняв до провадження.
11. Відповідач заперечення на касаційну скаргу не подавав.
ІV. Установлені судами фактичні обставини справи
12. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Еритреї ( Африка ), за національністю - тигриня, за віросповіданням - християнин-ортодокс, має повну середню освіту, неодружений.
13. 03 березня 2012 року ОСОБА_1 прибув до України (м. Херсон) нелегально та звернувся за захистом до Головного управління Державної міграційної служби у Херсонській області.
13.1. В подальшому до країни походження не повертався.
14. 27 червня 2013 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак в подальшому особа уникала проходження процедури набуття міжнародного захисту. Свої дії позивач пояснював тяжкою ситуацією, оскільки він в той час лікувався від туберкульозу.
15. 07 серпня 2014 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що підтверджується матеріалами особової справи.
16. За результатами розгляду документів, щодо надання ОСОБА_1 статусу біженця, ГУ ДМС України в Одеській області був складений висновок від 21 квітня 2015 року по справі №2014ОD0191 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
17. Рішенням Державної міграційної служби України від 12 серпня 2015 року №522-15 підтримано висновок Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області та відмовлено ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
18. Зазначене рішення позивач оскаржив у судових інстанціях.
18.1. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 15 січня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 23 березня 2016 року, у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 про визнання неправомірним та скасування рішення від 12 серпня 2015 року №522-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовлено.
18.2. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 16 травня 2016 року по судовій справі К/800/10684/16 (815/5817/15) касаційну скаргу ОСОБА_1 на вказані рішення було визнано не поданою до суду.
19. Постанова Одеського окружного адміністративного суду від 15 січня 2016 року по справі №815/5817/15 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання неправомірним та скасування рішення від 12 серпня 2015 року №522-15, зобов'язання прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту набрала законної сили 18 квітня 2016 року.
20. З 17 травня 2016 року (закінчення строку дії довідки про звернення за захистом в Україні № 006609) до моменту чергового звернення за міжнародним захистом, тобто до 22 серпня 2016 року, позивач перебував на території України нелегально, порушуючи чинне законодавство.
21. 22 серпня 2016 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області із заявою № 173 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
22. За результатами розгляду документів щодо надання ОСОБА_1 статусу біженця, ГУ ДМС України в Одеській області був складений висновок від 22 серпня 2016 року по справі №2016ОD0101 про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
23. Зокрема, у висновку зазначено, що звернення позивача від 22 серпня 2016 року є очевидно необґрунтованим та не містить жодних нововиявлених обставин, які б дозволяли повторно розглянути заяву ОСОБА_1 Історія переслідування особи є необґрунтованою, не містить підстав для надання захисту в Україні та була повністю розглянута під час попередньої процедури набуття міжнародного захисту.
24. Наказом ГУДМС України в Одеській області від 22 серпня 2016 року №160 відмовлено у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Ерітреї ОСОБА_1 .
25. Водночас судами встановлено, що звернення позивача за міжнародним захистом обумовлено намірами щодо легалізації в Україні і не пов'язано із ситуацією громадянської належності позивача.
V. Релевантні джерела права й акти їх застосування
26. Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
27. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
27.1. Згідно з п.1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
28. Відповідно до п.4 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.
29. Пунктом 13 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
30. Статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
31. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
31.1. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
32. Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
33. Згідно з частиною шостою статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
34. Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
35. Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.
VI. Позиція Верховного Суду
36. Враховуючи наведені норми діючого законодавства, наведені позивачем обставини та вказані ДМС факти про країну походження позивача, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що не встановлено фактів, які б свідчили про можливість позивача стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності, не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
37. Так, у відповідності до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
37.1. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
38. Водночас, відповідно до частини першої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій), обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
39. Так, відповідно до постанови Одеського окружного адміністративного суду від 15 січня 2016 року по справі №815/5817/15 встановлено, що аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні походження позивача можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні через відсутність фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину, додатково враховуючи відсутність будь-яких наявних збройних конфліктів. Обґрунтування позову та викладені ОСОБА_1 у матеріалах справи обставини є суперечливими та не містять жодних ознак наявності умов для визнання позивача біженцем.
39.1. Так, у заяві від 22 серпня 2016 року позивач зазначає, що в армії його били та катували тому він не хоче повертатися до Ерітреї, у зв'язку з тим, що там його заберуть до в'язниці, в армії треба буде багато працювати та служити усе життя, також у разі повернення його вб'ють.
39.2. Однак, в протоколі співбесіди з громадянином Еритреї ОСОБА_1 від 31 жовтня 2014 року позивач зазначає, що проходив військову службу в армії Ерітреї приблизно з січня 2000 року по березень 2000 року та в подальшому дезертирував, оскільки отримав військовий наказ спалити церкву.
40. Тобто, зазначені позивачем підстави неможливості повернення до країни походження різняться при кожному зверненні до органів міграційної служби.
41. Крім того з матеріалів справи вбачається, що з Ерітреї ОСОБА_1 пішки дійшов до республіки Джибуті. В Джибуті позивач проживав з 2000 по 2012 рік. В подальшому позивач нелегально на кораблі потрапив до України. При цьому сам позивач зазначає, що корабель робив зупинки у Єгипті та Туреччині, де ОСОБА_1 контактував з представниками влади з приводу надання йому статусу біженця
42. Частина двадцять друга статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» дає визначення терміну «третя безпечна країна» - це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.
43. Отже, позивач мав нагоду звернутися за захистом, однак не скористався своїм правом, що ставить під сумнів його можливе переслідування чи погрози на його адресу в країні громадського походження.
44. З урахуванням вищезазначених обставин Верховний Суд вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій, що причини, які позивач зазначає, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та не відповідають критеріям, визначеним пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
45. Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що спірний наказ ДМС України від 22 серпня 2016 року № 160 про відмову у прийнятті заяви про визнання громадянина Ерітреї ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є обґрунтованим та правомірним, а позовні вимоги є безпідставними та не ґрунтуються на приписах законодавства, що регулює спірні правовідносини, а тому задоволенню не підлягають, що вірно було встановлено судами попередніх інстанції.
46. За такого правового регулювання та обставин справи суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволення позову.
47. Доводи касаційної скарги таких висновків не спростовують і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи.
48. Отже, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
49. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
VII. Судові витрати
50. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 3, 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
2. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 03 листопада 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 20 грудня 2016 року у цій справі залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий М. І. Смокович
Судді В. М. Бевзенко
Н. А. Данилевич