11 листопада 2019 рокуЛьвів№ 857/282/18
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді: Глушка І.В.,
суддів: Запотічного І.І., Матковської З.М.,
за участю секретаря судового засідання: Марцинковської О.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 27 січня 2014 року, прийняту суддею Остап'юк С.В. у м.Івано-Франківську о 12:05, повний текст якої складений 31 січня 2014 року, у справі №809/4017/13-а за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання дій протиправними та зобов"язання до вчинення дій, -
18 грудня 2013 року позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до відповідача - Військової частини НОМЕР_1 , у якому з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог (а.с.35-40) просив:
- визнати протиправними дії щодо не нарахування та не виплати додаткової щомісячної грошової винагороди відповідно до вимог наказу міністра оборони України від 15 листопада 2010 № 595 (зі змінами та доповненнями) «Про затвердження Інструкції про розміри і порядок виплати військовослужбовцям, які займають посади плаваючого та льотного складу Збройних Сил України, щомісячної додаткової грошової винагороди»;
- зобов'язати включити його в наказ про виплату додаткової щомісячної грошової винагороди відповідно до вимог наказу Міністра Оборони України від 15 листопада 2010 №595 (зі змінами та доповненнями) «Про затвердження Інструкції про розміри і порядок виплати військовослужбовцям, які займають посади плаваючого та льотного складу Збройних Сил України, щомісячної додаткової грошової винагороди», починаючи з 24 жовтня 2012 року по 31 березня 2013 року;
- зобов'язати нарахувати та виплатити додаткову щомісячну грошову винагороду відповідно до вимог наказу Міністра Оборони України від 15 листопада 2010 №595 (зі змінами та доповненнями) «Про затвердження Інструкції про розміри і порядок виплати військовослужбовцям, які займають посади плаваючого та льотного складу Збройних Сил України, щомісячної додаткової грошової винагороди», з 24 жовтня 2012 року по 31 березня 2013 року з урахуванням індексації.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що з жовтня 2012 року позивач щомісячно призначався до самостійного бойового чергування та виконував обов'язки оперативного чергового офіцера з бойового управління, залучався до самостійного управління польотами в складі групи керівництва польотами в якості оперативного чергового та чергового офіцера бойового управління і забезпечував безпеку польотів та перельотів літаків та вертольотів.
Наказами командира військової частини НОМЕР_1 №970 від 22 листопада 2011 року №1249 від 25 грудня 2012 року позивач допущений до несення бойового чергування в обсязі функціональних обов'язків в якості оперативного чергового, чергового офіцера з бойового управління командного пункту військової частини НОМЕР_1 . На думку позивача, всупереч вимогам постанови Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 2012 року № 956 "Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2012 року № 889 "Питання грошового забезпечення окремих категорій військовослужбовців Збройних сил, Державної прикордонної служби, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ та осіб начальницького складу органів і підрозділів цивільного захисту Державної служби надзвичайних ситуацій" йому не виплачувалася щомісячна грошова винагорода, як військовослужбовцю, який займає посаду наземного авіаційного спеціаліста, що забезпечує безпеку польотів літаків та вертольотів. Зазначав, що при зверненні 05 грудня 2013 року з рапортом до командира в/ч НОМЕР_1 позивачу було відмовлено у виплаті щомісячної додаткової винагороди.
Постановою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 27 січня 2014 року адміністративний позов задоволено частково.
Визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 щомісячної додаткової грошової винагороди за період з 24 жовтня 2012 року по 31 березня 2013 року, згідно вимог Інструкції про розміри і порядок виплати щомісячної додаткової грошової винагороди окремим категоріям військовослужбовців Збройних Сил України, затвердженої наказом Міністра оборони України 15 листопада 2010 №595 (у редакції наказу Міністерства оборони України від 05 грудня 2012 №825), зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 06 вересня 2012 року за № 1540/21852. Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 щомісячну додаткову грошову винагороду в розмірі 100 відсотків місячного грошового забезпечення на місяць, згідно вимог Інструкції, за період з 24 жовтня 2012 року по 31 березня 2013 року з урахуванням індексації. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись із рішенням суду, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване судове рішення ухвалене з неповним з'ясуванням обставин справи, з порушенням норм матеріального і процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, викладених в апеляційній скарзі. Просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове, яким в задоволенні адміністративного позову відмовити.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги скарги вказує, що судом всупереч вимог частин 4, 5 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України не було вжито передбачених законом заходів для з'ясування дотримання позивачем строку звернення до суду. Так, позивач дізнався про порушення своїх прав 01 серпня 2013 року, коли був виданий наказ командира Військової частини НОМЕР_1 від 01 серпня 2013 року № 637 (початок виплати позивачу щомісячної додаткової винагороди). При цьому, 02 вересня 2013 року наказом командира Військової частини НОМЕР_1 № 720 було поновлено доплату даної винагороди. Вказує, що звернувшись з даним адміністративним позовом 17.12.2013 позивач пропустив строк звернення до суду, передбачений процесуальним законом.
Зазначає, що при виплаті додаткової винагороди позивачу відповідач керувався роз'ясненнями т.в.о. начальника управління організаційного, оплати праці (грошового), соціальних питань та тарифікації Департаменту фінансів Міністерства оборони України від 22 лютого 2013 № 248/3/9/1/136, в яких зазначено, що військовослужбовцям, які займають посади з подвійним найменуванням (крім посад зазначених у переліку) винагорода не виплачується, а також наказом Міністра оборони України від 24.06.2013 №370 «Про внесення змін до наказу Міністра оборони України № 595 від 15.11.2010» , на підставі якого позивач лише з 01 квітня 2013 року отримав право на отримання щомісячної додаткової грошової винагороди.
Також, на думку скаржника, Військова частина НОМЕР_1 не є належним відповідачем у справі, оскільки її командир лише належним чином виконував вимоги та роз'яснення Міністерства оборони України.
Водночас не погоджується із стягненнням понесених позивачем судових витрат на професійну правничу допомогу.
За наслідками апеляційного перегляду справи ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 травня 2015 року постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 27 січня 2014 року скасовано, адміністративний позов залишено без розгляду.
Постановою Верховного Суду від 31 січня 2019 року ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 27 травня 2015 року скасовано, а справу направлено до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.
Таким чином, з урахуванням наведеного, апеляційним судом підлягає з'ясуванню правомірність рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог із урахуванням висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 31 січня 2019 року у даній справі.
Заслухавши суддю-доповідача, представника відповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що в задоволенні апеляційної скаргм слід відмовити з наступних підстав.
Так, судом першої інстанції достовірно встановлено, матеріалами справи підтверджено, що 06.02.2008 наказом командира військової частини НОМЕР_2 Повітряних Сил Збройних Сил України за №8 та 25.02.2008 наказом командира військової частини НОМЕР_1 за №38 ОСОБА_1 призначено на посаду оперативного чергового командного пункту - оперативним черговим-офіцером з бойового управління командного пункту штабу, ВОС-0627004 (а. с. 11, 12).
Відповідно до наказів командира військової частини НОМЕР_1 про допуск особового складу до несення бойового чергування в якості оперативного чергового командного пункту від 22.11.2011 за №970, від 25.11.2012 за №1249 позивач був допущений до несення бойового чергування в обсязі функціональних обов'язків в якості оперативного чергового та чергового офіцера з бойового управління командного пункту військової частини НОМЕР_1 (а. с. 13 - 16).
Згідно довідки т.в.о. Начальника штабу - першого заступника командира військової частини НОМЕР_1 , виданої оперативному черговому - офіцеру з бойового управління військової частини НОМЕР_1 капітану ОСОБА_1 про те, що відповідно до щоденних наказів командира військової частини НОМЕР_1 про призначення особового складу на бойове чергування в період з 24.10.2012 до 01.04.2013 виконав сім чергувань в якості оперативного чергового командного пункту військової частини НОМЕР_1 , виконання обов'язків якого передбачає забезпечення безпеки польотів та перельотів.
За матеріалами справи позивачу щомісячна додаткова грошова винагорода за період з 24 жовтня 2012 року по 31 березня 2013 року не виплачувалася.
З врахуванням наказу Міністра оборони України від 15.11.2010 року №595 "Про затвердження Інструкції про розміри і порядок виплати військовослужбовцям, які займають посади плаваючого та льотного складу Збройних Сил України, щомісячної додаткової грошової винагороди" (у редакції наказу Міністерства оборони України від 05.12.2012 №825), ОСОБА_1 05.12.2013 звернувся до командира військової частини НОМЕР_1 із рапортом про нарахування йому, як офіцеру з бойового управління командного пункту військової частини НОМЕР_1 , щомісячної грошової винагороди в розмірі 100% місячного грошового забезпечення за період 24.10.2012 - 01.04.2013 (а. с. 17).
Згідно рапорту помічника командира військової частини НОМЕР_1 з правової роботи, підстави для нарахування щомісячної додаткової грошової винагороди установленої постановою Кабінету Міністрів України від 22.09.2010 року №889, порядок та умови якої визначені Інструкцією, оперативному черговому - офіцеру з бойового управління командного пункту військової частини НОМЕР_3 капітану ОСОБА_1 , відсутні. Крім того, у вказаному рапорті містяться посилання на право такої винагороди з 01.04.2013, передбачене наказом Міністра оборони України №370 від 07.06.2013 року (а. с. 18).
Відмова в нарахуванні та виплаті щомісячної додаткової грошової винагороди, як встановлено судом, позивачу доведена, починаючи з 05 грудня 2013 року.
Позивач, вважаючи дії відповідача протиправними, звернувся до суду з метою захисту свого порушеного права.
Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального та процесуального права, з огляду на таке.
Порядок та умови виплати особам офіцерського складу, особам рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом, які займають посади в органах військового управління, з'єднаннях, військових частинах, вищих військових навчальних закладах і військових навчальних підрозділах вищих навчальних закладів, установах та організаціях Збройних Сил України, щомісячної додаткової грошової винагороди визначає Інструкція про розміри і порядок виплати військовослужбовцям, які займають посади плаваючого та льотного складу Збройних Сил України, щомісячної додаткової грошової винагороди, затверджена наказом Міністра оборони України від 15.11.2010 №595 (у редакції наказу Міністерства оборони України від 05.12.2012 №825), зареєстрована в Міністерстві юстиції України 06.09.2012 №1540/21852.
Дана Інструкція, із змінами, в редакції наказів Міністерства оборони України, в тому числі наказу за № 825 від 05.12.2012, як в ній зазначено, застосовується з 24.10.2012.
Пунктом 2.3 цієї Інструкції визначено, що виплата винагороди здійснюється в розмірах до 100 відсотків місячного грошового забезпечення на місяць військовослужбовцям, які займають посади наземних авіаційних спеціалістів, що забезпечують безпеку польотів літаків та вертольотів, у військових частинах і підрозділах Повітряних Сил Збройних Сил України та Сухопутних військ Збройних Сил України за Переліком посад військовослужбовців-наземних авіаційних спеціалістів, які забезпечують безпеку польотів літаків та вертольотів, у військових частинах і підрозділах Повітряних Сил Збройних Сил України та Сухопутних військ Збройних Сил України (додаток 1).
З цього слідує, що умовою виплати вказаної винагороди є віднесення посад військовослужбовців - наземних авіаційних спеціалістів, які забезпечують безпеку польотів літаків та вертольотів, у військових частинах і підрозділах Повітряних Сил Збройних Сил України та Сухопутних військ Збройних Сил України до переліку, визначеному в додатку 1 до Інструкції.
В примітці до додатку 1 Інструкції зазначено, що виплата винагороди провадиться за умови, якщо передбачені в штаті військової частини за посадою, що займає військовослужбовець, цифрові позначення військово-облікової спеціальності і посади збігаються з цифровими позначеннями військово-облікової спеціальності та посади, зазначеними в цьому Переліку.
Виплата винагороди здійснюється з того дня, з якого військовослужбовці стали до виконання обов'язків за посадами, але не раніше дня видання наказу про призначення, та припиняється з дня, наступного за днем звільнення від обов'язків за посадою (пункт 4 Інструкції).
Винагорода виплачується військовослужбовцям за місцем штатної служби за минулий місяць одночасно з виплатою грошового забезпечення за поточний місяць на підставі наказу командира (начальника) військової частини (установи, організації); командирам (начальникам) військових частин (установ, організацій) - на підставі наказів вищих командирів (начальників)(пункт 5 Інструкції).
Пунктом 10 Інструкції визначено, що Командир (начальник) військової частини (установи, організації) має право зменшувати розміри винагороди за: порушення статутних правил несення служби; особисті незадовільні показники командирської, бойової та мобілізаційної підготовки; уживання алкогольних напоїв (наркотичних речовин) у службовий час, прибуття на службу в нетверезому стані (у стані наркотичного сп'яніння); порушення вимог законів та інших нормативно-правових актів, які призвели до поломок військової (спеціальної) техніки й озброєння, пошкодження майна, інших матеріальних збитків, а також завдали шкоди здоров'ю військовослужбовців або інших осіб. Військовослужбовцям зменшується розмір винагороди згідно з наказами командирів (начальників) за той місяць, у якому були допущені ці порушення, або за місяць, у якому ці накази надійшли до військової частини.
Суд апеляційної інстанції, здійснивши перевірку рішення суб'єкта владних повноважень щодо відповідності визначеним ч.2 ст. 2 КАС України критеріям, вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (ч.3 ст. 90 КАС України).
Судом встановлено, що умовою виплати щомісячної додаткової грошової винагороди є віднесення посад військовослужбовців - наземних авіаційних спеціалістів, які забезпечують безпеку польотів літаків та вертольотів, у військових частинах і підрозділах Повітряних Сил Збройних Сил України та Сухопутних військ Збройних Сил України до переліку, визначеному в додатку 1 до Інструкції.
В примітці до додатку 1 Інструкції зазначено, що виплата винагороди проводиться за умови, якщо передбачені в штаті військової частини за посадою, що займає військовослужбовець, цифрові позначення військово-облікової спеціальності і посади збігаються з цифровими позначеннями військово-облікової спеціальності та посади зазначеними в цьому Переліку.
Посада ОСОБА_1 , як оперативного чергового командного пункту - оперативного чергового-офіцера з бойового управління командного пункту штабу, включає дві посади та в Додатку 1 до Інструкції визначено посаду «оперативний черговий, офіцер бойового управління» цифрове позначення військової облікової спеціальності якої 0627, код посади 0846 та 1687.
При цьому судом із матеріалів службової картки підрозділу військової частини НОМЕР_1 встановлено, що оперативний черговий-офіцер з бойового управління командного пункту штабу дисциплінарних стягнень не мав, а отже відсутні передбачені п.10 Інструкції умови для зменшення позивачу розміру вказаної допомоги.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про наявність у позивача підстав для виплати йому щомісячної додаткової грошової винагороди з моменту застосування Інструкції - 24 жовтня 2012 року.
Водночас, покликання скаржника на пропущення позивачем строку звернення до суду з даним адміністративним позовом колегія суддів вважає безпідставним, з огляду на таке.
За змістом частини 3 статті 99 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Пропущення строку звернення до адміністративного суду відповідно до ст. 100 цього Кодексу є підставою для залишення адміністративного позову без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.
Судом встановлено, що на час звернення до суду з даним адміністративним позовом позивач знаходився на військовій службі в Збройних Силах України.
Верховний Суд України в постанові від 16 листопада 2013 року (справа №21-389а13) сформулював правовий висновок, що перебування особи на державній службі є однією із форм реалізації закріпленого у ст. 43 Конституції України права на працю, тому суд повинен керуватися, в тому числі, і положеннями частини 2 статті 233 Кодексу законів про працю України, яка визначає право звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком, в даному випадку стягнення грошового забезпечення військовослужбовця.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 положення частини 2 статті 233 Кодексу законів про працю України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року №108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Відтак, позивачем при зверненні із вимогою про здійснення перерахунку та виплати щомісячної додаткової грошової допомоги за період з 24 жовтня 2012 року по 31 березня 2013 року не пропущено встановленого процесуальним законом строку для звернення до суду за захистом порушених прав.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 10 вересня 2019 року у справі №809/4016/13-а, тобто у справі, предметом розгляду якої є аналогічні правовідносини, до набрання законної сили судовим рішенням у якій було зупинено провадження у даній адміністративній справі, а відповідно до ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду.
Крім того, колегія суддів вважає необгрунтованими доводи скаржника про безпідставне стягнення з військової частини на користь позивача понесені ним судові витрати, з покликанням на те, що позивач не скористався своїм правом, передбаченим Законом України «Про безоплатну правову допомогу», на звернення до військово-юридичної консультації Івано-Франківського гарнізону про надання безоплатної первинної правової допомоги, спеціально створеної для виконання завдання щодо надання безоплатної первинної правової допомоги військовослужбовцям.
Так, статтею 22 Конституції України встановлено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Відповідно до ч.1 ст. 59 Конституції України кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура (ч.2 ст.59 Конституції України).
Положення частини першої статті 59 Конституції України "кожен має право на правову допомогу" треба розуміти як гарантовану державою можливість будь-якій особі незалежно від характеру її правовідносин з державними органами, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами вільно, без неправомірних обмежень отримувати допомогу з юридичних питань в обсязі і формах, як вона того потребує. Положення частини другої статті 59 Конституції України "для... надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура" в аспекті конституційного звернення треба розуміти так, що особа під час допиту її як свідка в органах дізнання, досудового слідства чи дачі пояснень у правовідносинах з цими та іншими державними органами має право на правову (юридичну) допомогу від обраної за власним бажанням особи в статусі адвоката, що не виключає можливості отримання такої допомоги від іншої особи, якщо законами України щодо цього не встановлено обмежень. (Рішення, Конституційний Суд, від 30.09.2009, №23-рп/2009 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу)).
Згідно з частиною 1 статті 90 КАС України (в редакції, яка діяла до 15.12.2017) витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги, передбачених законом.
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року №23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Конституційний Суд України зазначив і про те, що гарантування кожному права на правову допомогу покладає на державу відповідні обов'язки щодо забезпечення особи правовою допомогою належного рівня. Такі обов'язки обумовлюють необхідність визначення в законах України, інших правових актах порядку, умов і способів надання цієї допомоги. Проте не всі галузеві закони України, зокрема процесуальні кодекси, містять приписи, спрямовані на реалізацію такого права, що може призвести до обмеження чи звуження змісту та обсягу права кожного на правову допомогу.
Водночас, КАС України (у редакції, яка діяла до 15.12.2017) не передбачав, що види правової допомоги, які підлягають компенсації, можуть встановлюватися або обмежуватися іншими законами.
За приписами частини 3 статті 90 КАС України законом установлюється граничний розмір компенсації таких витрат.
Зокрема, статтею 1 Закону «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» від 20.12.2011 №4191-VI визначено, що розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах - суб'єктом владних повноважень, не може перевищувати 40 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.
Частково задовольняючи позовні вимоги, судом першої інстанції вірно розраховано витрати на правову допомогу в розмірі 341,04 грн з урахуванням наведених норм з розрахунку загальної тривалості судових засідань 42 хв, у яких брав участь представник позивача (1218,00 грн (мінімальний розмір заробітної плати) * 0,4 : 60 хв * 42 хв ), однак помилково у мотивувальній та резолютивній частинах постанови вказано, що витрати на правову допомогу у наведеному розмірі підлягають стягненню за рахунок Державного бюджету в межах видатків, передбачених Державній судові адміністрації України, тобто з особи, яка не є учасником справи, чим допущено описку, що може бути виправлена в порядку, визначеному статтею 253 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Суд першої інстанції повністю виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин вірно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення законного рішення, яке скасуванню не підлягає.
Керуючись статтями 242, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а постанову Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 27 січня 2014 року у справі №809/4017/13-а - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І. В. Глушко
судді І. І. Запотічний
З. М. Матковська
Постанова складена в повному обсязі 21.11.2019.