справа № 367/6414/15-ц Головуючий у 1-й інстанції суддя: Пархоменко О.В.
19 листопада 2019 року м. Київ
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ :
судді-доповідача - Саліхова В.В.
суддів: Андрієнко А.М., Шахової О.В.,
секретаря судового засідання: Дячук І.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 20 грудня 2016 року в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа: Публічне акціонерне товариство «Дочірній банк Сбербанк Росії» про поділ майна подружжя,
У вересні 2015 року ОСОБА_2 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 та з урахуванням уточнених позовних вимог просив визнати квартиру АДРЕСА_1 об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, та визнати за сторонами право власності по 1/2 частині цієї квартири за кожним.
Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 20 грудня 2016 року позов задоволено. Визнано квартиру АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 Поділено спільне майно подружжя між ОСОБА_2 та ОСОБА_1
Виділено ОСОБА_2 із спільної сумісної власності подружжя 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 та визнано за останнім право власності на вказану частину квартири.
Виділено ОСОБА_1 із спільної сумісної власності подружжя 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 та визнано за відповідачем право власності зазначену частину квартири.
Додатковим рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 10 лютого 2017 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 1 650 грн.
Ухвалю Апеляційного суду Київської області від 13 квітня 2017 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Постановою Верховного Суду від 22 травня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Апеляційного суду Київської області від 13 квітня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/11406/2019
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову. Посилається на неправильне застосування норм матеріального права та неповне з'ясування судом усіх обставин справи. Зазначає, що спірну квартиру було куплено за власні кошти ОСОБА_1 .
Разом з тим, існує іпотечний договір, зобов'язання по сплаті якого покладені на відповідача.
У судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_3 підтримали апеляційну скаргу в повному обсязі з підстав наведених в ній та просили останню задовольнити.
ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_4 заперечували проти апеляційної скарги, просила залишити її без задоволення, рішення суду першої інстанції без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів прийшла до висновку, що остання не підлягає задоволенню.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що в судовому засіданні беззаперечно встановлено, що квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 частки їх в праві спільної сумісної власності є рівними, а тому слід поділити спірну квартиру між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 та виділити кожному по 1/2 частині, визнавши за ними право власності на належні їм частки.
З таким висновком суду погоджується колегія суддів, враховуючи наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Судом першої інстанції встановлено та вбачається із матеріалів справи, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі з 07 серпня 2010 року, який розірваний рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 28 березня 2016 року.
Від даного шлюбу сторони дітей не мають.
Згідно договору купівлі-продажу квартири від 14 травня 2013 року, укладеного між ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_1 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іващенко Т.С., зареєстрованого в реєстрі за № 1521, ОСОБА_1 купила квартиру АДРЕСА_1 (а. с. 56-59).
Пунктом 2.3 даного договору визначено, що отримано заяву про надання згоди ОСОБА_2 на укладання його дружиною ОСОБА_1 договору купівлі-продажу та придбання квартири АДРЕСА_1 , справжність підпису на якій засвідчено ОСОБА_7 , приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу від 14.05.2013 за реєстровим № 1520.
Згідно п. 3.1 даного договору продаж квартири за домовленістю сторін вчиняється за 240 000,0 грн., які отримані продавцем від покупця повністю до підписання цього договору. Згідно Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 14.05.2013 право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1
14 травня 2013 року між ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» та ОСОБА_1 укладений кредитний договір № 24486-ФО/2013/102, відповідно до умов якого банк зобов'язується надати позичальнику кредитні кошти у сумі 72 000,0 гривень на цілі, зазначені в пункті 1.3 цього договору, а позичальник зобов'язується прийняти кредит, використати його за призначенням та повернути кредит банку, а також сплатити банку проценти за користування кредитом та виконати всі умови цього договору; кредит надається на придбання наступного об'єкту нерухомості - квартира, розташована за адресою АДРЕСА_1 .
14.05.2013 між ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» та ОСОБА_1 укладений Іпотечний договір № 24486-ФО/2013/102, відповідно до умов якого предметом іпотеки є однокімнатна квартира АДРЕСА_1 , яка належить іпотекодавцю на праві власності на підставі Договору купівлі-продажу квартири, посвідченого 14 травня 2013 року ОСОБА_7 , приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу (а. с. 48).
Згідно довідки ПАТ «Дочірній банк Сбербанку Росії» від 16.06.2016 № 69/7/50-11 станом на 16.06.2016 ОСОБА_1 має заборгованість за кредитним договором № 24486-ФО/2013/102 від 14.05.2013 перед ПАТ «Сбербанк» у сумі 57 524,93 грн.
Згідно договору купівлі-продажу квартири від 10 квітня 2013 року, укладеного між ОСОБА_8 , ОСОБА_1 та ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , посвідченого приватним нотаріусом Броварського міського нотаріального округу Київської області Іваненком О.В., зареєстрованого в реєстрі за № 880, продавці передали, а покупці прийняли у власність в рівних частках квартиру АДРЕСА_4 , квартира, що відчужується, належить продавцям по 1/2 кожному на підставі Договору дарування, посвідченого Поповченко Ю.В., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 30.12.2004 за реєстровим № 8991, зареєстрованого КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна» 20.12.2005 та зареєстрованого в державному реєстрі прав на нерухоме майно 10.04.2013, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 38117680000.
Згідно з п. 13 даного Договору за домовленістю сторін продаж квартири здійснено за 480 000,0 гривень, що на день підписання договору є еквівалентом 60 000,0 доларів США, які продавці одержали від покупців після підписання цього договору.
ОСОБА_2 зазначив, що за час спільного проживання у шлюбі сторін та за їх спільні кошти було придбано однокімнатну квартиру АДРЕСА_1 .
Оскільки між сторонами не досягнуто спільної згоди з приводу добровільного розподілу належного їм майна та враховуючи обставину того, що відповідачка не визнає за ОСОБА_2 право власності на частину спірного майна, позивач звернутися до суду із відповідним позовом.
Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Відповідно до частини третьої статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Співвласники мають право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності, крім випадків, установлених законом (частина перша статті 370 ЦК України).
Відповідно до ст. 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до ст. 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Відповідно до ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.
Відповідно до ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.
Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України розмір часток майна дружини та чоловіка при поділі майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Аналіз зазначених норм права дає можливість дійти до висновку про те, що спірне майно, яке було отримане сторонами за час шлюбу, слід вважати спільною сумісною власністю подружжя, а при поділі такого майна розмір часток дружини та чоловіка є рівними.
Встановлено, що спірна квартира АДРЕСА_1 була придбана за договором купівлі-продажу квартири від 14 травня 2013 року, коли сторони по справі перебували у шлюбі.
За наведеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про те, що спірна квартира була набута сторонами під час шлюбу та за спільні кошти подружжя, тому місцевий суд ухвалив законне і обґрунтоване рішення про задоволення позову.
Верховний суд у своїй постанові, скасовуючи ухвалу суду Апеляційного суду Київської області від 13 квітня 2017 року, якою рішення Ірпінського міського суду Київської області від 20 грудня 2016 року залишено без змін зазначив, що апеляційний суд не з'ясував та не надав оцінку, чи надав позивач на обґрунтування тверджень, що спірна квартира придбана за спільні кошти подружжя належні та допустимі докази на підтвердження його фінансової спроможності, перебування його у неофіційних трудових відносинах садівником, придбання спірної квартири саме за спільні кошти, джерело коштів на вкладному рахунку (а. с. 62), випискам із рахунку договору банківського вкладу, твердженням позивача щодо поручительства за кредитним договором із урахуванням змісту листа банку ( а. с. 63, 60).
Щодо доводів апеляційної скарги про те, що вказане житло було придбане саме за особисті коштиОСОБА_1 , колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею (ним) за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.
Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто, статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками:
1) час набуття майна;
2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.
Таким чином, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.
За наведених обставин, відповідач на підтвердження своїх доводів повинна була довести на підставі належних та допустимих доказів той факт, що спірна квартира купувалася виключно на її особисті кошти, надавши на підтвердження вказаних обставин письмові докази про наявність у неї таких коштів, їх рух під час купівлі спірної квартири в Банківських установах тощо.
При розгляді справи в суді апеляційної інстанції встановлено, не заперечується стороною відповідача, що дійсно ОСОБА_1 мала кошти, які отримала при продажі спільної з її братом квартири, в якій мала частку. Зазначені кошти відповідач передала до банківського вкладу свого чоловіка - ОСОБА_2 .
При розгляді справи в суді апеляційної інстанції свідок ОСОБА_5 , яка на той час була продавцем спірної квартири, підтвердила факт того, що гроші на придбання остатньої позивач по справі отримував у касі Банку.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що відповідач самостійно, на власний розсуд розпорядилася своїми коштами отриманими нею від продажу частки своєї квартири, а передавши їх своєму чоловіку фактично долучила їх до спільного бюджету сім'ї.
За наведеного не можна вважати, що вищевказана квартира була придбана за особисті кошти відповідача.
Відповідно до ч. ч. 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
Враховуючи наведе, відповідачем не доведено та не встановлено при розгляді справи в суді апеляційної інстанції набуття спірної квартири за особисті кошти відповідача.
Отже, при розгляді справи в суді першої інстанції встановлено та підтверджено в суді апеляційної інстанції, що спірна квартира придбана за спільні кошти подружжя.
Таким чином, доводи апеляційної скарги не знайшли своє підтвердження під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції.
Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Керуючись ст.ст. 367-368, 371, 374-375, 381-384, 389-390 ЦПК України, суд -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 20 грудня 2016 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції.
Повний текс постанови складено 20.11.2019.
Головуючий: В.В. Саліхов
Судді: А.М. Андрієнко
О.В. Шахова