Іменем України
20 листопада 2019 року
Київ
справа №815/3822/17
адміністративне провадження №К/9901/46065/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Дашутіна І.В.,
суддів: Шишова О.О., Яковенка М.М.,
розглянув в попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 19.10.2017 у складі колегії суддів: Глуханчука О.В. (головуючого), Бойко О.Я., Корой С.М. та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 22.02.2018 у складі колегії суддів: Косцової І.П. (головуючого), Стас Л.В., Турецької І.О. у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій:
1. ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - ДМС України, відповідач) та просила визнати протиправним та скасувати рішення про втрату статусу біженця від 02.12.2016 №628-16 та зобов'язати повернути їй посвідчення біженця.
2. Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 19.10.2017, залишеною без змін постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 22.02.2018 позов задоволено.
2.1. Визнано протиправним та скасовано рішення ДМС України від 02.12.2016 №628-16 та зобов'язано повернути позивачу посвідчення біженця.
3. Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено:
3.1. Рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій від 30.08.2010 №373-10 громадянці Афганістану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідно до абз. 2 ст. 1 Закону України «Про біженців» надано статус біженця, як особі, яка має цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками належності до певної соціальної групи.
3.2. 13 липня 2017 року позивач отримала повідомлення Головного управління ДМС України в Одеській області від 12 червня 2017 року №174 про втрату статусу біженця на підставі рішення Державної міграційної служби України від 02 грудня 2016 року №628-16.
3.3. Вказане рішення ДМС України мотивовано тим, що позивач добровільно повернулася до країни, яку вона залишила внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
3.4. У спірному рішенні ДМС України зазначає, що в результаті проведеної 12 квітня 2016 року співбесіди із ОСОБА_1 з'ясувалось, що 07 грудня 2015 року, використовуючи проїзний документ біженця серії ТD №002867 вона виїжджала до країни громадянської належності авіарейсом сполучення місто Одеса (Україна) - місто Стамбул (Туреччина) - місто Кабул (Афганістан) у зв'язку з запрошенням родичів прибути до Афганістану відвідати хворого батька, де проживала 2 місяці до 07 лютого 2016 року. Також за інформацією, отриманою з інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон (система Аркан), підтверджується виїзд ОСОБА_1 06 листопада 2016 року з території України на підставі проїзного документа біженця для виїзду за кордон серії ТD №002867, тобто на місяць раніше ніж зазначено особою під час співбесіди 12 квітня 2016 року. ДМС України вказує, що пояснення позивача стосовно обставин залишення території України є непереконливими, остання безперешкодно в'їхала на територію Афганістану, безпечно перебувала там протягом трьох місяців, вирішувала власні справи, звертаючись при цьому до компетентних державних органів щодо вирішення питання оформлення спадщини, та безперешкодно залишила територію країни громадянської належності, тому у ДМС є серйозні підстави вважати, що ОСОБА_1 , незважаючи на небезпеку стати жертвою переслідувань у країні громадянської належності зі сторони представників збройного угрупування «Талібан», про яку повідомляла при зверненні за захистом, добровільно повернулась до Афганістану, який залишила внаслідок побоювань таких переслідувань.
3.5. Отже, підставою позбавлення ОСОБА_1 статусу біженця в спірному рішенні ДМС України від 02 грудня 2016 року №628-16 визначено добровільне повернення до країни громадянської належності (Афганістану), а саме - тимчасове перебування на території Афганістану.
3.4. Не погоджуючись з таким рішенням, позивач звернулась до суду з позовом про його скасування та зобов'язання відповідача повернути посвідчення біженця.
4. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції вказав, що сам по собі факт перебування на території Афганістану, хоча і міг викликати сумніви щодо правдивості тверджень позивача про наявність у нього обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань в країні походження, однак, не може свідчити про намір або факт отримання біженцем добровільного повторного захисту в країні своєї громадянської належності. Тобто, намір позивача скористатися захистом країни громадянської належності не може вважатися доведеним, як і фактичне використання позивачем такого захисту в будь-якій формі. Таким чином, відповідачем у спірному рішенні не було враховано усіх обставин щодо позивача та не надано їм належної оцінки.
Короткий зміст вимог та узагальнені доводи касаційної скарги:
5. Відповідач звернувся із касаційною скаргою, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій з огляду на неправильне застосування норм матеріального права, а саме - приписів Закону України Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VІ. Зазначає, що позивач добровільно в'їхала до країни громадянської належності, за межами якої перебувала внаслідок побоювань зазнати переслідувань, перебуваючи у статусі біженця та, в той же час, з наміром приховати вказаний факт надавала до органу міграційної служби недостовірні відомості та належним чином не обгрунтувала причини такого виїзду, тому спірне рішення про втрату статусу біженця приймалось з урахуванням та дослідженням усіх обставин справи.
6. Позивач правом подачі відзиву на касаційну скаргу відповідача не скористалась.
Норми права, якими керувався суд касаційної інстанції та висновки суду за результатами розгляду касаційної скарги:
7. За змістом статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
8. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України від 08.07.2011 № 3671-VІ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон №3671- VІ), міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
9. Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VІ, біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
10. Підставами для отримання відповідного статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту для особи, яка звернулась за отриманням такого статусу, є існування реальної погрози стати жертвою переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, існування відповідних передумов для того, щоб особа покинула країну своєї громадянської належності, або не могла чи не бажала повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
11. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
12. Відповідно до статті 11 Закону №3671- VІ статус біженця та додатковий захист втрачаються у разі, якщо особа: 1) добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства); 2) набула громадянства України або добровільно набула громадянства, яке мала раніше, або набула громадянства іншої держави і користується її захистом; 3) добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 4) будучи особою без громадянства, може повернутися у країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обставин, за яких її було визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, більше не існує; 5) отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні; 6) не може відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставин, на підставі яких особу було визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, більше не існує.
13. За змістом частини 14 статті 11 Закону №3671-VІ на основі всебічного вивчення і оцінки документів та матеріалів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про втрату або позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, а також про скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відсутність підстав для втрати чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту чи скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
14. Як встановлено судами попередніх інстанцій, у спірному рішенні від 02 грудня 2016 року №628-16 позивача позбавлено статусу біженця на підставі пункту 1 частини 1 статті 11 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», тобто як особу, яка добровільно знову скористалася захистом країни громадянської належності (підданства).
15. При цьому, підставою для такого висновку став виключно факт відвідування позивачем країни громадянської належності, а також суперечливі пояснення стосовно мети поїздки до Афганістану.
16. Натомість, як правильно враховано судами підтвердження виїзду позивача до країни походження на нетривалий термін не означає, що позивач мала можливість скористатися або скористалася захистом країни громадянської належності. Перебування на певній території протягом обмеженого часу не свідчить про користування захистом цієї країни та про дійсне отримання особою такого захисту. Позивач був обмежений як часом, ситуацією у країні походження, так і документами, на підставі яких перебував в Афганістані. Крім цього, позивач виїхала з території України та прибула до Афганістану на підставі проїзного документа біженця для виїзду за кордон серії ТD №002867.
17. Тому, сам по собі факт перебування на території Афганістану, хоча і міг викликати сумніви щодо правдивості тверджень позивача про наявність у неї обґрунтованих побоювань зазнати переслідувань в країні походження, однак, не може свідчити про намір або факт отримання біженцем добровільного повторного захисту в країні своєї громадянської належності.
18. Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками судів про те, що намір позивача скористатися захистом країни громадянської належності не може вважатися доведеним, як і фактичне використання позивачем такого захисту в будь-якій формі.
19. Згідно пункту 125 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців в тих випадках, коли біженець відвідує країну свого проживання звичайного місце проживання, але не з національним паспортом, а наприклад, з проїзним документом, виданим країною його місця проживання, він розглядається деякими державами в якості особи, що відновила використання захисної країни свого попереднього звичайного місце проживання і такий, що втратив свій статус біженця у відповідності із теперішній станом про припинення. Але такі випадки слід розглядати із врахуванням індивідуальних обставин. Відвідування батьків похилого віку або хворих будуть мати іншу оцінку відносин біженця із країною свого походження звичайного місце проживання, аніж регулярні візити в цю країну, які здійснені для проведення відпустки або в цілях встановлення ділових відносин.
Тимчасовий виїзд позивача до країни громадянської належності не може бути розцінений як виключна підстава вважати, що він добровільно знову скористався захистом цієї країни. Така позиція має бути підтверджена певними вмотивованими доказами з обов'язковим дотриманням процедури позбавлення статусу біженця.
20. У той же час, як встановлено судами, відповідачем не надано жодних доказів на спростування наявності у позивача особистих (сімейних) причин для відвідування країни громадянської належності, так само як і наведених вище обставин, які б підтверджували намір скористатися захистом країни громадянської належності та фактичне надання такого захисту.
21. Поряд з цим, в порушення пп. “б” п. 7.4 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 року №649, відповідач не надав суду доказів того, що позивач була належним чином повідомлена про наявність підстав для втрати чи позбавлення її статусу біженця та що вона має право брати участь при прийнятті відповідного рішення.
22. З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини, колегія суддів погоджується з висновками судів про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
23. Доводи відповідача про порушення судами норм матеріального та процесуального права не підтвердились, оскільки не знайшли свого підтвердження. Інші доводи зводяться до переоцінки встановлених у справі обставин.
24. Натомість, за змістом частини 2 статті 341 КАС України, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
25. Частиною 1 статті 350 КАС України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
26. З огляду на наведене, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - залишенню без змін.
27. Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 356, 359 КАС України, суд, -
28. Касаційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.
29. Постанову Одеського окружного адміністративного суду від 19.10.2017 та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 22.02.2018 у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії - залишити без змін.
30. Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Cуддя-доповідач І.В. Дашутін
Судді О.О. Шишов
М.М. Яковенко