20 листопада 2019 рокуЛьвів№ 857/10197/19
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого-судді Курильця А.Р.,
суддів Кушнерика М.П., Мікули О.І.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління ДФС у Рівненській області на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 10 липня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Рівненській області про визнання протиправною та скасування вимоги, -
суддя в 1-й інстанції Недашківська К.М.,
час ухвалення рішення - 10.07.2019 року, 15:59 год.,
місце ухвалення рішення - м.Рівне,
дата складання повного тексту рішення - 15.07.2019 року,
ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Головного управління ДФС у Рівненській області про визнання протиправною та скасування вимоги.
Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 10 липня 2019 року позов задоволено частково. Визнано протиправною та скасовано Вимогу Головного управління ДФС у Рівненській області про сплату боргу (недоїмки) від 11 березня 2019 року №Ф-2535-17 в частині визначення суми недоїмки зі сплати єдиного внеску у розмірі 18276 грн. 72 коп.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення прийняте з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального права та підлягає скасуванню, оскільки позивачем сплачено суму боргу (недоїмки) не в повному обсязі. Крім того, стягнуті судом першої інстанції з них в користь позивача витрати на правову допомогу є неспівмірними.
Учасники справи в судове засідання на виклик суду не з'явилися, хоча належним чином були повідомленні про місце та час розгляду справи, а тому колегія суддів вважає можливим розглянути дану справу згідно з п.2 ч.1 ст. 311 КАС України.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін з таких підстав.
ОСОБА_1 з 27.09.2007 був зареєстрований як фізична особа-підприємець; вид діяльності 55.30.2 - діяльність кафе. Перебував на обліку як платник єдиного внеску за №1714023-5725 та як платник податків на загальній системі оподаткування за №3028.
З 27 лютого 2019 року припинив підприємницьку діяльність за власним рішенням (а.с. 12-13, 71-73).
Разом з тим, з 03.09.2003 ОСОБА_1 працює в ПрАТ “Консюмерс-Скло-Зоря” майстром дільниці скловаріння відділу головного технолога і по даний час (а.с. 22). У зв'язку з чим ПрАТ “Консюмерс-Скло-Зоря” сплачено за ОСОБА_1 єдиний внесок у 2017-2018 роках, що підтверджується відповідними довідками (а.с. 20-21).
Головним управлінням ДФС у Рівненській області сформовано Вимогу №Ф-2535-17 від 11.03.2019 про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску на суму 20112,84 грн. (а.с. 14).
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування” від 08.07.2010 №2464-VI (далі іменується - Закон України №2464-VI).
Пунктом 2 статті 1 Закону України №2464-VI встановлено, що єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно з частини першою статті 4 Закону України №2464-VI, платниками єдиного внеску є, зокрема:
- роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами;
- фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Водночас, частиною четвертою статті 4 Закону України №2464-VI регламентовано, що особи, зазначені у пунктах 4 та 5-1 частини першої цієї статті, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”, та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування.
У матеріалах справи відсутні докази того, що позивач відноситься до категорій осіб, які отримують пенсію за віком чи до осіб з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування”.
Платник єдиного внеску зобов'язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок (пункт 1 частини 2 статті 6 Закону України №2464-VI).
Тобто обов'язок своєчасного нарахування та сплати єдиного внеску Законом України №2464-VI покладено саме на платника такого внеску.
Відповідно до положень частини першої статті 7 Закону України №2464-VI (в редакції, чинній на момент виникнення недоїмки), єдиний внесок нараховується:
- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України “Про оплату праці”, та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
- для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за місяць, у якому отримано дохід (прибуток).
Викладене свідчить про те, що фізичні особи-підприємці, у тому числі ті, які одночасно є найманими працівниками, незалежно від отриманого доходу, не звільняються від обов'язку сплати єдиного внеску та подання обов'язкової звітності за себе, як фізичної особи-підприємця.
При цьому, абзацом другим пункту 2 частини першої статті 7 Закону України №2464-VI передбачено, що у разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці звітного року, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Мінімальний страховий внесок - сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця (пункт 5 частини 1 статті 1 Закону України №2464-VI).
Разом з тим, з 01.01.2018 Законом України від 03.10.2017 за №2148-VIII внесено зміни до пункту 2 частини 1 статті 7 Закону №2464-VI щодо звітного періоду змінивши його з року на квартал.
Таким чином, як до 01.01.2018, так і після, Законом України №2464-VI на платника єдиного внеску, який перебуває на загальній системі оподаткування, покладено обов'язок визначення та сплати єдиного внеску незалежно від того, отримано ним дохід у звітному періоді, чи ні.
Пунктом 1 Розділу 1 Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20.04.2015 № 449, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 07.05.2015 за №508/26953 (далі - Інструкція №449) встановлено, що дана Інструкція визначає процедуру нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування страхувальниками, визначеними Законом України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування”, нарахування і сплати фінансових санкцій, стягнення заборгованості зі сплати страхових коштів органами доходів і зборів.
Згідно з пунктом 3 Розділу ІІІ Інструкції №449, для платників, зазначених у підпунктах 3 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 4 пункту 1 розділу II цієї Інструкції, єдиний внесок встановлюється відповідно до Закону в розмірі 22 відсотків на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає оподаткуванню податком на доходи фізичних осіб, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У 2017 році мінімальний страховий внесок складав 704,00 грн., що становить 22% від мінімальної заробітної плати (3200), а у 2018 році - 819,06 грн. (22% від 3723).
Відповідно до абзацу 3 частини восьмої статті 9 Закону України №2464-VI (в редакції, чинній до на момент виникнення недоїмки), платники єдиного внеску, зазначені у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний рік, до 10 лютого наступного року, крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування, які сплачують єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
Згідно з абзацом 3 частини восьмої статті 9 Закону України №2464-VI (в редакції, чинній після 01.01.2018), платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
Частиною дванадцятою статті 9 Закону України №2464-VI визначено, що єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника.
Відтак, платник єдиного внеску, який перебуває на загальній системі оподаткування, у 2017 році має обов'язок зі сплати єдиного внеску в сумі 8448,00 грн. (704 х 12) з терміном сплати до 09.02.2018, у 2018 році - 9828,72 грн., яка сплачується щоквартально по 2457,18 грн. (819,06 х 3) з терміном сплати до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок, а у 2019 році - 11016,72 грн., яка сплачується щоквартально по 2754,18 грн. (918,06 х 3) з терміном сплати до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 1 Закону України №2464-VI, недоїмка - сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена у строки, встановлені цим Законом, обчислена органом доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом .
Як вбачається з інтегрованої картки платника (а.с. 88-89), станом на дату формування оспорюваної вимоги, 11.03.2019, у позивача наявна заборгованість (недоїмка) зі сплати єдиного внеску за 2017-2018 роки та за період з 01.01.2019 по 27.02.2019 на суму 20112,84 грн.
З матеріалів справи вбачається, що запис до Державного реєстру про держану реєстрацію припинення підприємницької діяльності позивача як фізичної особи-підприємця внесено державним реєстратором лише 27.02.2019 (а.с.71-73).
Водночас, абзацом 2 підпунктом 65.10.8 пункту 65.10 статті 65 Податкового кодексу України визначено, що державна реєстрація (реєстрація) припинення підприємницької чи незалежної професійної діяльності фізичної особи або внесення до Державного реєстру запису про припинення такої діяльності фізичною особою не припиняє її зобов'язань, що виникли під час провадження підприємницької чи незалежної професійної діяльності, та не змінює строків, порядків виконання таких зобов'язань та застосування санкцій за їх невиконання.
Аналогічний зміст регламентовано у частині четвертій статті 6 Закону №2464-VI, згідно з якою у разі державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця така фізична особа користується правами, виконує обов'язки та несе відповідальність, що передбачені для платника єдиного внеску, в частині діяльності, яка здійснювалася нею як фізичною особою - підприємцем.
Тобто державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця не припиняє зобов'язань, які виникли у нього під час такої діяльності.
Відповідно до частини четвертої статті 25 Закону України №2464-VI, орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.
Оспорювана вимога від 11.03.2019 №Ф-2535-17 прийнята відповідачем саме з підстав наявності у позивача недоїмки з єдиного соціального внеску за період з 01.01.2017 по 27.02.2019 в сумі 20112,84 грн.
Окрім того, суд зазначає, що позивач подав до фіскального органу: Звіт про суми нарахованого доходу застрахованих осіб та суми нарахованого єдиного внеску Форми Д5 (річна) за 2017 рік, де самостійно визначив суму нарахованого єдиного внеску у розмірі 8448,00 грн.; Звіт про суми нарахованого доходу застрахованих осіб та суми нарахованого єдиного внеску Форми Д5 (річна) за 2018 рік, де самостійно визначив суму нарахованого єдиного внеску у розмірі 9828,72,00 грн.; Звіт про суми нарахованого доходу застрахованих осіб та суми нарахованого єдиного внеску Форми Д5 (річна) за 2019 рік, де самостійно визначив суму нарахованого єдиного внеску у розмірі 1836, 12 грн. (а.с. 90-92).
Водночас, з матеріалів справи вбачається, що 06.03.2019 позивачем сплачено єдиного соціального внеску на суму 18276,72 грн. (а.с. 96-97). При цьому, недоїмка в сумі 1836,12 грн. залишається не сплаченою позивачем.
Судом першої інстанції вірно відхилено доводи позивача про те, що оскаржувана Вимога могла бути винесена фіскальним органом лише після складання відповідного акта перевірки, з огляду на наступне.
Відповідно до пункту 1 розділу VI “Порядок стягнення заборгованості з платників” Інструкції, до платників, які не виконали визначені Законом обов'язки щодо нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску, застосовуються заходи впливу та стягнення.
У разі виявлення органом доходів і зборів своєчасно не нарахованих та/або не сплачених платником сум єдиного внеску такий орган доходів і зборів обчислює суми єдиного внеску, що зазначаються у вимозі про сплату боргу (недоїмки), та застосовує до такого платника штрафні санкції в порядку і розмірах, визначених розділом VІІ цієї Інструкції.
Сума єдиного внеску, своєчасно не нарахована та/або не сплачена в строки, встановлені Законом, обчислена органами доходів і зборів у випадках, передбачених Законом, є недоїмкою.
Суми недоїмки стягуються з нарахуванням пені та застосуванням штрафів.
Пунктом 3 розділу VI “Порядок стягнення заборгованості з платників” Інструкції встановлено, що органи доходів і зборів надсилають (вручають) платникам вимогу про сплату боргу (недоїмки), якщо:
дані документальних перевірок свідчать про донарахування сум єдиного внеску органами доходів і зборів;
платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску;
платник має на кінець календарного місяця борги зі сплати фінансових санкцій.
У випадку, передбаченому абзацом другим цього пункту, вимога про сплату боргу (недоїмки) приймається відповідним органом доходів і зборів протягом 10 робочих днів з дня, що настає за днем вручення платнику акта перевірки, а за наявності заперечень платника єдиного внеску до акта перевірки приймається з урахуванням висновку про результати розгляду заперечень до акта перевірки.
Тобто, вимога про сплату боргу (недоїмки) приймається відповідним органом доходів і зборів протягом 10 робочих днів з дня, що настає за днем вручення платнику акта перевірки, а за наявності заперечень платника єдиного внеску до акта перевірки приймається з урахуванням висновку про результати розгляду заперечень до акта перевірки, у випадку, зокрема, передбаченому абзацом другим цього пункту - “дані документальних перевірок свідчать про донарахування сум єдиного внеску органами доходів і зборів”.
Натомість, у випадку наявності у платника податків на кінець податкового звітного періоду недоїмки зі сплати єдиного внеску вимога про її сплату формується без складання відповідного акта.
Відтак, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що оскаржувана Вимога підлягає скасуванню в частині визначення суми недоїмки зі сплати єдиного внеску у розмірі 18276 грн. 72 коп.
Згідно з ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до положень п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України до витрат, пов'язаних з розглядом справи належать витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з ч. 1-3 ст. 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 4 ст. 134 КАС України).
Відповідно до ч.7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень ч. 5 ст. 134 КАС України, має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (ч. 9 ст. 139 КАС України).
Зміст наведених положень законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб'єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень.
На підтвердження понесення витрат на правову допомогу позивачем надано додаткову угоду від 10.04.2019 №1/19 до договору від 15.12.2016 (а.с. 23), квитанцію до прибуткового касового ордеру від 10.04.2019 №1/19 на суму 2000,00 грн. (а.с. 24), свідоцтво на право зайняття адвокатською діяльністю №1107 (а.с. 25), ордер від 11.04.2019 серії РН-731 №33 (а.с. 26).
Апеляційний суд звертає увагу на те, що при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо.
Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, потребують дослідження на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категорії складності справи, витраченого адвокатом часу, об'єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.
Розмір понесених позивачем витрат в сумі 2000 грн. підтверджується належними та допустимими в розумінні КАС України доказами. Крім того, такий розмір є співмірним із складністю справи та виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг, а також ціною позову та значенням справи для сторони.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004 у справі «Меріт проти України» заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Статтею 19 цього ж Закону визначено такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 вищевказаного закону).
Відповідно до ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Покликання відповідача в апеляційній скарзі, що заявлена до відшкодування сума витрат на правничу допомогу є неспівмірною з обсягом наданих послуг спростовується наявними в матеріалах справи доказами, зокрема позовною заявою та доданими до неї додатками, які вказують на затрачений адвокатом час на збір доказів та складання позовної заяви.
Відповідно до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та надав їм належну правову оцінку, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні не спростовуються і підстав для його скасування немає.
Враховуючи вищевикладене, апеляційну скаргу Головного управління ДФС у Рівненській області слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Вирішуючи питання судових витрат в суді апеляційної інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що слід стягнути з Головного управління ДФС у Рівненській області на користь ОСОБА_1 суму витрат на професійну правничу допомогу адвоката в суді апеляційної інстанції у розмірі 1000 (дві тисячі) грн. 00 (нуль) коп.
На підтвердження понесення витрат на правову допомогу позивачем надано додаткову угоду від 31.10.2019 №2/19 до договору від 15.12.2016, квитанцію до прибуткового касового ордеру від 01.11.2019 №2/19 на суму 2000,00 грн., свідоцтво на право зайняття адвокатською діяльністю №1107, ордер від 01.11.2019 серії РН-731 №21.
Як вбачається з додаткової угоди від 31.10.2019 №2/19 до договору від 15.12.2016, вартість правової допомоги адвоката Зінкевича В.Г. наданої позивачу становить 2000 грн., а саме підготовка та подання відзиву по справі, представництво позивача у Восьмому апеляційному адміністративному суді. Оскільки адвокат Фінкевич В.Г. не приймав участі в судовому засіданні суду апеляційної інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що сума витрат на правову допомогу в суді апеляційної інстанції становить 1000 грн.
Виходячи із приписів ст. 134 КАС України, суд апеляційної інстанції вважає, що саме такі витрати на правову допомогу належним чином підтверджені, співмірні із складністю справи, наданими адвокатом обсягом послуг, затраченим ним часом на надання таких послуг, а тому підлягають відшкодуванню у повному обсязі за рахунок бюджетних асигнувань відповідача - суб'єкта владних повноважень.
Керуючись ст.ст. 308,311,315,316,321,322,325,328,329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління ДФС у Рівненській області залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 10 липня 2019 року у справі № 460/920/19 - без змін.
Стягнути з Головного управління ДФС у Рівненській області (код ЄДРПОУ 39394217) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) суму витрат на професійну правничу допомогу адвоката у розмірі 1000 (одна тисяча) грн. 00 (нуль) коп.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду лише з підстав, визначених ст. 328 КАС України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя А. Р. Курилець
судді М. П. Кушнерик
О. І. Мікула
Повне судове рішення складено 20 листопада 2019 року.