Справа № 640/22017/18 Суддя (судді) першої інстанції: Головань О.В.
12 листопада 2019 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді Безименної Н.В.
суддів Аліменка В.О. та Бєлової Л.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Міністерства розвитку громад та територій України на рішення Окружного адміністративного суду м.Києва від 07 серпня 2019 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії,-
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України (далі - відповідач), правонаступником якого є Міністерство розвитку громад та територій України, в якому просив, з урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог від 08.04.2019 (а.с. 96), визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не виплати вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку, зобов'язати відповідача нарахувати та виплатити вихідну допомогу у розмірі тримісячного середнього заробітку, що складає 50847,30 грн. та середній заробіток за весь час затримки вихідної допомоги по день фактичного розрахунку, що за період 22.11.2018-08.04.2019 складає 110572,70 грн., визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не видачі трудової книжки у день звільнення позивача 21.11.2018, зобов'язати відповідача видати новий наказ про звільнення ОСОБА_1 , в якому зазначити днем його звільнення 22.11.2018, внести до трудової книжки запис про скасування раніше внесеного запису про день звільнення ОСОБА_1 21.11.2018, внести до трудової книжки ОСОБА_1 запис про звільнення 22.11.2018, нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за один день вимушеного прогулу у розмірі 807,10 грн.
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 07 серпня 2019 року позовні вимоги задоволено.
Не погоджуючись із таким рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю. Вимоги апеляційної скарги обґрунтовані тим, що з боку відповідача було відсутнє порушення законодавства про працю, колективного чи трудового договору, а тому відсутні підстави для виплати позивачу вихідної допомоги, передбаченої ч. 1 ст. 44 КЗпП України, що також свідчить про відсутність підстав для виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а видача трудової книжки позивачу 22 листопада 2018 року відбулась з тих підстав, що 21 листопада 2018 року він не з'явився до Управління персоналом Міністерства для її отримання.
Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що відповідачем було безпідставно відмовлено в наданні позивачу творчої відпустки, що стало підставою для подачі заяви про звільнення, внаслідок чого ОСОБА_1 було звільнено саме на підставі ч. 3 ст. 89 Закону України «Про державну службу» та ч. 3 ст. 38 КЗпП України, що в будь-якому випадку передбачає застосування наслідків, передбачених ч. 1 ст. 44 КЗпП України, однак, рішення про звільнення позивача не містить вимоги про виплату вихідної допомоги, а факт невидачі мені трудової книжки в день звільнення підтверджується наявними в матеріалах справи доказами.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача та представника відповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Статтею 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, позивач перебував у трудових відносинах з Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України та на підставі наказу Мінрегіонбуду від 25.07.2018 р. № 230 К/ОС (а.с. 12-13) ОСОБА_1 , начальника Відділу управління державною власністю, переведено на посаду начальника Відділу управління державною власністю та захисту інтересів держави.
Позивач звернувся до державного секретаря Мінрегіонбуду із заявою від 10.10.2018 про надання творчої відпустки для закінчення дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук тривалістю 89 календарних днів з 25.10.2018 (а.с. 14), до якої долучено витяг з протоколу № 7 засідання Вченої ради Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України від 20.09.2018, яким рекомендовано ОСОБА_1 надати творчу відпустку для завершення роботи над кандидатською дисертацією на три місяці згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 19.01.1998 № 45 «Про затвердження умов, тривалості, порядку надання та оплати творчих відпусток» (а.с. 15).
У відповідь на вказану заяву ОСОБА_1 відповідачем надано лист від 25.10.2018 7/23.1/11481-18 про відсутність підстав для надання творчої відпустки ОСОБА_1 у зв'язку з не виконанням завдання Стратегічного плану Мінрегіону за 2018 рік, систематичного порушення строків, не виконання поточного плану роботи та доручень Прем'єр-Міністра України, Президента України, Кабінету Міністрів України, ДУС очолюваним ним Відділу управління державною власністю та захисту інтересів держави протягом ІІ та ІІІ кварталів 2018 року (а.с. 19-20).
Не погоджуючись із обґрунтуваннями відповідача у листі від 25.10.2018 позивач надав відповідь з додатками про помилковість тверджень відповідача щодо невиконання завдань відділу на ім'я т.в.о державного секретаря І. Корховому (а.с. 21-22), заяву про порушення тимчасово виконуючим обов'язків державного секретаря Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України Корховим І .Г . вимог п. 5. ч. 1 ст. 7 Закону України «Про державну службу» (а.с. 24-25) та 19.11.2018 подав заяву на звільнення від 19.11.2018 на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України (а.с. 26).
Листом від 20.11.2018 № 7/23.1/12781-18 позивача повідомлено про відсутність підстав для його звільнення за ч. 3 ст. 38 КЗпП України, оскільки Мінрегіон належним чином дотримується законодавства про державну службу, про працю та умов колективного договору (а.с. 27).
На підставі наказу Мінрегіону від 21.11.2018 № 396/ОС позивача звільнено з займаної посади за власним бажанням відповідно до ч. 3 ст. 86 Закону України «Про державну службу» та ч. 3 ст. 38 КЗпП України (а.с. 28), видано довідку з інформацією про заробітну плату з січня 2018 по жовтень 2018 рр. (а.с. 30) та відповідь на інформаційний запит позивача щодо проведених розрахунків при звільненні (а.с. 32-33).
Датований 21.11.2018 акт передачі справ та майна від 21.11.2018 підписано уповноваженими особами 21.11.2018 та 22.11.2018 (а.с. 80) та згідно з наявної в матеріалах справи розписки вбачається, що позивач отримав трудову книжку 22.11.2018 (а.с. 81-82).
У зв'язку з невиплатою відповідачем вихідної допомоги у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку, не виконання відповідачем обов'язку у видачі позивачеві трудової книжки у день звільнення, позивач звернувся до суду за захистом свої порушених прав.
Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, дійшов висновку, що у наказі Мінрегіону від 21.11.2018 р. №396/ОС прямо вказана ч. 3 ст. 38 КЗпП України, що свідчить про визнання обґрунтованим відповідного посилання позивача і тягне за собою автоматичне застосування наслідків, передбачених ч. 1 ст. 44 КЗпП України, що є підчтавою для застосування положень ст. 116, 117 КЗпП України.
З огляду на викладені обставини, за результатами розгляду апеляційної скарги, з урахуванням наведених норм права, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо обґрунтованості позовних вимог.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця, регулює Закон України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII (ч. 2 ст. 5 Закону).
Відповідно до ч. 3 ст. 5 Закону № 889-VIII дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом
Статтею 83 Закону № 889-VIII визначені підстави для припинення державної служби, в ч. 3 якої, зокрема, зазначено, що держана служба припиняється за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (ст. 86 цього Закону).
Припинення державної служби за ініціативою державного службовця або за угодою сторін визначено ст. 86 Закону № 889-VIII, в якій зазначено, що державний службовець має право звільнитися зі служби за власним бажанням, попередивши про це суб'єкта призначення у письмовій формі не пізніш як за 14 календарних днів до дня звільнення.
Державний службовець може бути звільнений до закінчення двотижневого строку, передбаченого ч. 1 цієї статті, в інший строк за взаємною домовленістю із суб'єктом призначення, якщо таке звільнення не перешкоджатиме належному виконанню обов'язків державним органом.
Оскільки згідно з наказом Мінрегіону від 21.11.2018 № 396/ОС позивача звільнено з займаної посади за власним бажанням, суб'єкт призначення зобов'язаний звільнити державного службовця у строк, визначений у поданій ним заяві, у випадках, передбачених законодавством про працю, тобто, відповідно до ч. 3 ст. 86 Закону № 889-VIII.
При цьому, в зазначеному наказі міститься посилання відповідача на ч. 3 ст. 38 КЗпП України як на підставу для звільнення позивача.
Відповідно до ч. 1 ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору (ч. 2 ст. 38 КЗпП України).
Згідно з ч. 3 ст. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Як вбачається з листа від 20.11.2018 № 7/23.1/12781-18 відповідача, останній зазначив, що підстав для звільнення позивача за ч. 3 ст. 38 КЗпП України відсутні, оскільки Мінрегіон належним чином дотримується законодавства про державну службу, про працю та умов колективного договору.
Однак, в наказі Мінрегіону від 21.11.2018 № 396/ОС підставою для звільнення позивача фігурують саме ч. 3 ст. 86 Закону № 889-VIII та ч. 3 ст. 38 КЗпП України.
Колегія суддів з цього приводу погоджується з висновками суду першої інстанції та зазначає, що вказане формулювання позивача в заяві про звільнення передбачає наявність у працівника переконання у допущенні роботодавцем порушення вимог трудового законодавства, а відповідне посилання на ч. 3 ст. 38 КЗпП України у наказі про звільнення означає визнання роботодавцем вказаної обставини.
В наказі від 21.11.2018 № 396/ОС позивача звільнено саме на підставі ч. 3 ст. 86 Закону № 889-VIII та ч. 3 ст. 38 КЗпП України, що свою чергу, свідчить про не заперечення відповідачем факту не виконання ним законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору.
Посилання відповідача на те, що як роботодавець він не мав права самостійно змінювати визначену працівником у заяві причину звільнення з роботи є необґрунтованою, оскільки при формулюванні підстав звільнення у випадку незгоди з фактом порушення трудового законодавства відповідач як роботодавець при розгляді заяви позивача з посиланням на ч. 3 ст. 38 КЗпП України має право її не застосовувати.
З доводів відповідача про заборону ним самостійно змінювати визначену працівником у заяві причину звільнення з роботи виходить, що оскільки в заяві позивача про звільнення зазначена лише ст. 38 КЗпП України, тоді в наказі про звільнення підставою такого звільнення може бути тільки вказана позивачем ст. 38 КЗпП України, однак, в наказі від 21.11.2018 № 396/ОС окрім зазначеної статті КЗпП згадується і ч. 3 ст. 86 Закону № 889-VIII, що спростовує переконання відповідача в обмеженнях своїх прав змінювати визначену працівником у заяві причину звільнення з роботи.
Оскільки відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 83 Закону України «Про державну службу», припинення державної служби здійснюється за ініціативою державного службовця або за угодою сторін (ст. 86 цього Закону), а відповідно до п. 4 ч. 1 ст . 36 КЗпП підставою припинення трудового договору є розірвання трудового договору з ініціативи працівника (ст.ст. 38, 39 КЗпП України), вбачається що власне підставою для звільнення позивача в даному випадку є ініціатива позивача, викладена у його заяві, а тому ч. 3 ст. 38 КЗпП України, в свою чергу, містить окремий випадок звільнення з ініціативи працівника і не являється самостійною підставою для звільнення.
За таких обставин, у випадку незгоди відповідача з обґрунтуванням позивачем підстав для звільнення з його ініціативи порушенням відповідачем трудового законодавства, він мав право цю підставу не зазначати, а посилатися на п. 3 ч. 1 ст. 83 Закону № 889-VIII та п. 4 ч. 1 ст . 36 КЗпП України.
Натомість, відповідачем у наказі Мінрегіону від 21.11.2018 р. № 396/ОС прямо вказана ч. 3 ст. 38 КЗпП України, що свідчить про визнання обґрунтованим відповідного посилання позивача.
Також в апеляційній скарзі апелянт зауважує, що відповідно до ст. 117 КЗпП в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Оскільки у провадженні Окружного адміністративного суду м. Києва перебуває справа № 640/21791/18 за позовом ОСОБА_1 з приводу порушення трудових прав щодо ненадання позивачеві творчої відпустки, апелянт зазначає, факт порушення трудових прав Мінрегіоном повністю заперечується та на дату ухвалення оскаржуваного рішення № 640/22017/18 відсутнє рішення Окружного адміністративного суду м. Києва у справі 640/21791/18, яке б набрало законної сили на користь позивача, відтак, відсутні підстави для застосування ч. 1 ст. 44 КЗпП.
З приводу цього колегія суддів зазначає, що оскільки предметом спору у справі Окружного адміністративного суду м. Києва № 640/21791/18 є відновлення порушених прав щодо ненадання позивачеві творчої відпустки, а у справі № 640/22017/18 - визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо не виплати вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку, зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити таку допомогу, визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо не видачі трудової книжки у день звільнення, посилання апелянта на положення ст. 117 КзпП є безпідставними з огляду на те, що у справі № 640/21791/18 спір про обов'язок сплатити звільненому працівникові відшкодування у вигляді середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку відсутній.
Суд встановив, що відповідно ч. 1 ст. 44 КЗпП України при припиненні трудового договору внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (ст.ст. 38 і 39) - працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.
В матеріалах справи вбачається розрахунок позивача тримісячного середнього заробітку від 21.12.2018, що становить 50 847, 30 грн. (а.с. 38) та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що становить 110 572,70 (а.с. 100-101) (на підставі заяви про збільшення розміру позовних вимог) обчисленого відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 р. №100.
При цьому, з матеріалів справи не вбачається заперечень відповідача щодо здійснених позивачем розрахунків, а отже, колегія суддів дійшла висновку про визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не виплати вихідної допомоги у розмірі тримісячного середнього заробітку та зобов'язання відповідача нарахувати та виплатити таку допомогу у відповідності до наявних у матеріалах справи розрахунків.
Щодо незгоди апелянта із задоволенням позовних вимог позивача в частині визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не видачі ОСОБА_1 трудової книжки в день звільнення суд зазначає наступне.
Згідно з ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.
Згідно з ч. 5 ст. 235 КЗпП України у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
Відповідно до ч. 1-2 ст. 89 Закону № 889-VIII Державний службовець зобов'язаний до звільнення з посади чи переведення на іншу посаду передати справи і довірене у зв'язку з виконанням посадових обов'язків майно особі, уповноваженій суб'єктом призначення у відповідному державному органі. Уповноважена особа зобов'язана прийняти справи і майно.
Факт передачі справ і майна засвідчується актом, що складається у двох примірниках і підписується уповноваженою особою, керівником служби управління персоналом відповідного державного органу та державним службовцем, який звільняється. Один примірник акта видається державному службовцю, який звільняється, другий примірник або його копія долучається до особової справи цього державного службовця.
Згідно з п. 4.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України 29.07.1993 № 58, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення.
При затримці видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові сплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Днем звільнення в такому разі вважається день видачі трудової книжки.
Про новий день звільнення видається наказ і вноситься запис до трудової книжки працівника.
Раніше внесений запис про день звільнення визнається недійсним у порядку, встановленому пунктом 2.10 цієї Інструкції.
Пунктом 4.2 Інструкції зазначено, що якщо працівник відсутній на роботі в день звільнення, то власник або уповноважений ним орган в цей день надсилає йому поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки. Пересилання трудової книжки поштою з доставкою на зазначену адресу допускається тільки за письмовою згодою працівника.
Апелянт стверджує, що у день звільнення 21.11.2018 позивач не з'явився до управління персоналу Мінрегіону для отримання трудової книжки, а прибув для її отримання та передачі справ та матеріальних цінностей лише 22.11.2018, що підтверджується актом передачі справ та майна від 21.11.2018 (а.с. 80), записом у Книзі обліку руху трудових книжок 22.11.2018 (а.с. 81-82) та поясненнями свідка ОСОБА_3 , про те, що позивач не з'явився до управління персоналу Мінрегіону для отримання трудової книжки.
Однак, оскільки відповідач стверджує, що позивач не з'явився за трудовою книжкою в день свого звільнення, в апеляційній скарзі не має жодних твердження стосовно належного повідомлення позивача в день звільнення чи напередодні про те, що його трудова книжка може бути видана завчасно.
При цьому, оскільки згідно з п. 4.1 Інструкції власник або уповноважений ним орган зобов'язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення, відтак, відповідач в силу обов'язку дотримання норм трудового законодавства мав повідомити позивача про можливість видачі трудової книжки в день його звільнення, а саме 21.12.2018, а зважаючи на те, що позивач був на робочу місці в цей день, що підтверджується актом передачі справ та майна з підписом позивача датованим 21.12.2018, посилання відповідача на обставини нез'явлення ОСОБА_1 за трудовою книжкою є безпідставними, а неухильне дотримання працівниками управління персоналу Мінрегіону положень Інструкції стало б передумовою вчасного отримання позивачем трудової книжки в день його звільнення.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладені обставини, за результатами розгляду апеляційної скарги, з урахуванням наведених норм права, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо обґрунтованості позовних вимог.
На підставі вищенаведеного, приймаючи до уваги, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, рішення суду ґрунтується на засадах верховенства права, є законним і обґрунтованим, висновки суду першої інстанції доводами апелянта не спростовані, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для його зміни або скасування.
Керуючись ст.ст.243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу Міністерства розвитку громад та територій України - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду м.Києва від 07 серпня 2019 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів, з урахуванням положень ст. 329 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст постанови виготовлено 18 листопада 2019 року.
Головуючий суддя Н.В.Безименна
Судді В.О.Аліменко
Л.В.Бєлова