Іменем України
18 листопада 2019 року
Київ
справа №816/1188/16
адміністративне провадження №К/9901/9755/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді Мартинюк Н.М.,
суддів: Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,
розглянув у попередньому судовому засіданні
касаційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області
на постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 25 серпня 2016 року (головуючий суддя - Ясиновський І.Г.)
і ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2016 року (головуючий суддя - Любчич Л.В., судді - Сіренко О.І., Спаскін О.А.)
у справі №816/1188/16
за позовом ОСОБА_1
до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області,
третя особа - Головне управління Державної казначейської служби України у Полтавській області
про стягнення одноразової допомоги у зв'язку із переїздом в іншу місцевість.
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
ОСОБА_1 у липні 2016 року звернувся з адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області (далі також - «Територіальне управління ДСА України в Полтавській області»), третя особа - Головне управління Державної казначейської служби України у Полтавській області, в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Територіального управління ДСА України в Полтавській області щодо невиплати позивачу одноразової допомоги у зв'язку із переїздом в іншу місцевість у загальній сумі 18125 грн;
- зобов'язати відповідача виплатити позивачу одноразову допомогу у зв'язку із переїздом в іншу місцевість у загальній сумі 18125 грн.
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що наказом голови Козельщинського районного суду Полтавської області №06-ос.с. від 15 липня 2016 року у зв'язку з переведенням позивача на посаду судді цього суду з Лисичанського міського суду Луганської області йому відповідно до статті 120 Кодексу законів про працю України (далі також - «КЗпП України») і постанови Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 року №255 "Про гарантування та компенсації при переїзді на роботу в іншу місцевість" (далі також - «Постанова №255») призначено одноразову допомогу у зв'язку з переїздом в іншу місцевість у розмірі: 18125 грн згідно заяви позивача від 17 червня 2016 року. Однак, станом на момент звернення до суду з цим позовом відповідач не виплатив позивачу цієї суми.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Полтавський окружний адміністративний суд постановою від 25 серпня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2016 року, позов задовольнив. Визнав протиправною бездіяльність Територіального управління ДСА України в Полтавській області щодо невиплати позивачу одноразової допомоги у зв'язку з переїздом в іншу місцевість у розмірі 18125 грн. Зобов'язав відповідача нарахувати й виплатити позивачу одноразову допомогу у зв'язку з переїздом в іншу місцевість у розмірі 18125 грн.
Приймаючи таке рішення суди виходили з того, що позивач має право на гарантії та компенсації працівникам в разі переїзду на роботу до іншої місцевості, встановлені КЗпП України і постановою №255. Позивач був переведений до Козельщинського районного суду Полтавської області тому, що Лисичанський міський суд Луганської області, в якому він працював, опинився на неконтрольованій українською владою території. Усі витрати на виплату сум компенсації несе те підприємство, установа або організація, до яких переводиться, направляється, або якими приймається працівник. Наказом голови Козельщинського районного суду Полтавської області №06-ос.с. від 15 липня 2016 року позивачу було призначено одноразову допомогу у зв'язку з переїздом в іншу місцевість у загальному розмірі: 18125 грн згідно заяви позивача від 17 червня 2016 року. Тому суди дійшли висновку про обов'язок відповідача нарахувати й сплатити позивачу вказану допомогу.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечення)
У касаційній скарзі відповідач просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направити справу на новий розгляд до Полтавського окружного адміністративного суду.
На думку скаржника, суд першої інстанції порушив норми процесуального права, а саме розглянув справу за відсутності представника відповідача, який не був належним чином повідомлений про дату і час судового засідання, що підтверджується відсутністю в матеріалах справи розписки про вручення судової повістки або іншого підтверджуючого документу про виклик відповідача у судове засідання 25 серпня 2016 року, в якому була винесена постанова у цій справі.
Також скаржник посилається на недотримання судами норм матеріального права. На його думку, у спірних правовідносинах суди повинні були застосувати Закон України «Про судоустрій і статус суддів», який є спеціальним Законом і не передбачає підстав і порядку виплати такої допомоги суддям.
До того ж скаржник вважає, що суди мали керуватися рішенням Ради суддів України №42 від 9 червня 2016 року, яке визначає, що компенсації за статтею 120 КЗпП України підлягають матеріальні витрати, пов'язані з переїздом судді на роботу в іншу місцевість, лише у разі переведення суддів до іншого суду у випадках реорганізації, ліквідації або припинення роботи суду, оскільки настання таких обставин не залежить від волі судді, на противагу переведення суддів за конкурсом.
Скаржник зазначає, що місто Лисичанськ, в якому працював до переведення позивач, згодом було звільнено від незаконних збройних формувань, і наразі Лисичанський міський суд Луганської області продовжує свою діяльність, не є реорганізованим або ліквідованим.
Крім того, скаржник вважає, що розмір допомоги позивачу був розрахований невірно. Для обчислення розміру допомоги, на думку скаржника, потрібно було враховувати посадовий оклад позивача станом на 2015 рік, коли був виданий Указ Президента України про переведення позивача до іншого суду, а не на час звернення позивача із заявою про виплату допомоги в 2016 році.
У відзиві на касаційну скаргу позивач просить залишити її без задоволення, а судові рішення судів першої й апеляційної інстанцій без змін.
На думку позивача, твердження скаржника про те, що компенсації, передбачені статтею 120 КЗпП України, виплачуються лише тим суддям, які переведені у зв'язку з реорганізацією, ліквідацією або припиненням роботи суду, тобто без волевиявлення судді, є безпідставним, оскільки стаття 120 КЗпП України не містить подібних обмежень.
Одночасно позивач зазначає, що Радою суддів України не розглядалося питання щодо суддів, які перебували на окупованих територіях, були вимушені переїхати до інших регіонів, подали заяву до ВККСУ про переведення, але в подальшому роботу судів було відновлено у зв'язку із звільненням цих територій.
Позивач зазначає, що Постанова №255 не передбачає дати, на яку визначається розмір окладу переведеного працівника. На думку позивача, ця дата повинна визначатися на момент видання наказу про виплату компенсації, тобто на 15 липня 2016 року, а не на час видання Указу Президента України про переведення судді, оскільки саме наказ є формою погодження сторін про таку виплату.
Третя особа свого відзиву на касаційну скаргу не надала. Натомість подала суду заяву, в якій зазначає, що цю справу суд касаційної інстанції повинен вирішити відповідно до чинного законодавства й доказів, які є в матеріалах справи. Вказує, що Головне управління Державної казначейської служби України у Полтавській області за своїми функціональними обов'язками не володіє будь-якими фактичними даними, на підставі яких суд може встановити наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги або заперечують проти вимоги та іншими обставинами, що мають значення для правильного вирішення справи.
II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Судами попередніх інстанцій встановлено, що Указом Президента України від 18 жовтня 2013 №571/2013 позивач був призначений суддею Лисичанського міського суду Луганської області строком на п'ять років.
Указом Президента України від 14 лютого 2015 року №81/2015 позивач був переведений на роботу на посаду судді Козельщинського районного суду Полтавської області в межах п'ятирічного строку.
Згідно довідки від 12 лютого 2016 року №1601003088 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_1 був зареєстрований та постійно проживав за адресою: АДРЕСА_1 .
Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач виховує неповнолітню доньку ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), яка разом з ним переїхала на нове місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 .
17 червня 2016 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до Територіального управління ДСА України в Полтавській області про виплату йому одноразової грошової допомоги в розмірі місячного посадового окладу за новим місцем роботи і 25% одноразової допомоги на кожного члена родини.
Місячний посадовий оклад позивача на момент звернення до відповідача з вимогою про виплату йому вказаної одноразової грошової допомоги становив: 14500 грн (10 мінімальних заробітних плат).
15 липня 2016 року Голова Козельщинського районного суду Полтавської області видав наказ №06-ос.с. "Про виплату компенсації ОСОБА_1 при переїзді", яким погодив відшкодувати позивачу витрати і виплати, передбачені статтею 120 КЗпП України.
Станом на дату звернення із цим позовом до суду відповідач не здійснив на користь позивача будь-яких виплат згідно наказу голови Козельщинського районного суду Полтавської області від 15 липня 2016 року №06-ос.с.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)
Кодекс законів про працю України від 10 грудня 1971 року №322-VIII
Стаття 120. Гарантії і компенсації при переїзді на роботу в іншу місцевість
Працівники мають право на відшкодування витрат та одержання інших компенсацій у зв'язку з переведенням, прийняттям або направленням на роботу в іншу місцевість.
Працівникам при переведенні їх на іншу роботу, коли це зв'язано з переїздом в іншу місцевість, виплачуються: вартість проїзду працівника і членів його сім'ї; витрати по перевезенню майна; добові за час перебування в дорозі; одноразова допомога на самого працівника і на кожного члена сім'ї, який переїжджає; заробітна плата за дні збору в дорогу і влаштування на новому місці проживання, але не більше шести днів, а також за час перебування в дорозі.
Працівникам, які переїжджають у зв'язку з прийомом їх (за попередньою домовленістю) на роботу в іншу місцевість, виплачуються компенсації і надаються гарантії, зазначені в частині другій цієї статті, крім виплати одноразової допомоги, яка цим працівникам може бути виплачена за погодженням сторін.
Розміри компенсації, порядок їх виплати та надання гарантій особам, зазначеним у частинах другій і третій цієї статті, а також гарантії і компенсації особам при переїзді їх в іншу місцевість у зв'язку з направленням на роботу в порядку розподілу після закінчення учбового закладу, аспірантури, клінічної ординатури або в порядку організованого набору, встановлюються законодавством.
Закон України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР
Частина перша статті 12. Інші норми і гарантії в оплаті праці
Норми оплати праці і гарантії для працівників (оплата щорічних відпусток; за час виконання державних обов'язків; для тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження в медичний заклад; для переведених за станом здоров'я на легшу нижчеоплачувану роботу; переведених тимчасово на іншу роботу у зв'язку з виробничою необхідністю; для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, переведених на легшу роботу; при різних формах виробничого навчання, перекваліфікації або навчання інших спеціальностей; для донорів тощо), а також гарантії та компенсації працівникам в разі переїзду на роботу до іншої місцевості, службових відряджень, роботи у польових умовах тощо встановлюються Кодексом законів про працю України та іншими актами законодавства України.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року №2453-VI
Частина перша статті 148. Статус Державної судової адміністрації України
Державна судова адміністрація України є органом у системі судової влади, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.
Постанова Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 року №255 "Про гарантії та компенсації при переїзді на роботу в іншу місцевість"
Пункт 1
Працівникам у зв'язку з переведенням їх на іншу роботу, якщо це пов'язано з переїздом в іншу місцевість (в інший населений пункт), зокрема виплачуються одноразова допомога самому працівникові - в розмірі його місячного посадового окладу (тарифної ставки) за новим місцем роботи і кожному члену сім'ї, який переїжджає, - в розмірі 25 відсотків одноразової допомоги самого працівника.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - «КАС України») суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).
Надаючи оцінку доводам скаржника стосовно недотримання судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального права, Верховний Суд їх відхиляє з огляду на таке.
Відповідно до частин першої та другої статті 120 КЗпП України працівники мають право на відшкодування витрат та одержання інших компенсацій у зв'язку з переведенням, прийняттям або направленням на роботу в іншу місцевість. Працівникам при переведенні їх на іншу роботу, коли це зв'язано з переїздом в іншу місцевість, виплачуються: вартість проїзду працівника і членів його сім'ї; витрати по перевезенню майна; добові за час перебування в дорозі; одноразова допомога на самого працівника і на кожного члена сім'ї, який переїжджає; заробітна плата за дні збору в дорогу і влаштування на новому місці проживання, але не більше шести днів, а також за час перебування в дорозі.
Зміст вказаної норми права кореспондується із частиною першою статті 12 Закону України "Про оплату праці" та пунктом 1 Постанови №255, які гарантують позивачу компенсацію одноразової допомоги, у зв'язку з переведенням його роботу в іншу місцевість.
Будь-які застереження чи обмеження у наведених нормах права, зокрема, умова про реорганізацію, ліквідацію або припинення підприємства, установи, організації для виплати одноразової допомоги у зв'язку з переведенням, прийняттям або направленням працівника на роботу в іншу місцевість, відсутні.
Враховуючи, що Територіальне управління ДСА України в Полтавській області неправомірно відмовило позивачу у виплаті одноразової допомоги при переїзді на роботу в іншу місцевість, суди першої й апеляційної інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для стягнення спірних коштів.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 17 травня 2018 року у справі №813/6254/15 і від 23 травня 2018 року у справі №813/5421/15.
Верховний Суд погоджується з доводами судів першої й апеляційної інстанцій, аргументами відзиву на касаційну скаргу стосовно того, що розмір допомоги позивачу був розрахований вірно. Дійсно, Постанова №255 не передбачає дати, на яку визначається розмір окладу переведеного працівника. Натомість, передбачено, що розмір окладу визначається за новим місцем роботи переведеного працівника. Відтак, ця дата повинна визначатися на момент видання наказу про виплату компенсації, тобто на 15 липня 2016 року, а не на час видання Указу Президента України про переведення судді, оскільки саме наказ є формою погодження сторін про таку виплату.
Верховний Суд відхиляє аргументи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції порушив норми процесуального права, а саме розглянув справу за відсутності представника відповідача, який не був належним чином повідомлений про дату і час судового засідання, з огляду на таке.
Відповідно до статті 202 КАС України в редакції, що діяла на час розгляду цієї справи судами першої й апеляційної інстанцій, підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення, зокрема, є порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання, а так само розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні постанови судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, які викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглянув справу.
Оскільки вказане скаржником порушення судом першої інстанції норм процесуального права не призвело до неправильного вирішення справи, таке порушення не є підставою для скасування судового рішення.
Відтак, Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи, наведені представником відповідача у касаційній скарзі, не спростовують правильність висновків суду першої та апеляційної інстанцій, а відтак відсутні підстави для скасування оскаржуваних судових рішень.
У контексті оцінки доводів касаційної скарги Верховний Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Відповідно до частини першої статті 350 КАС України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої й апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції не розподіляються.
Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, Верховний Суд
Касаційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Полтавській області залишити без задоволення.
Постанову Полтавського окружного адміністративного суду від 25 серпня 2016 року і ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 16 листопада 2016 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.
……………………………
…………………………….
…………………………….
Н.М. Мартинюк
А.В. Жук
Ж.М. Мельник-Томенко,
Судді Верховного Суду