Справа №591/449/18 Головуючий у суді у 1 інстанції - ОСОБА_1
Номер провадження 11-кп/816/535/19 Суддя-доповідач - ОСОБА_2
Категорія - Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами
11 листопада 2019 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Сумського апеляційного суду в складі:
судді-доповідача - ОСОБА_2 ,
суддів - ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
з участю секретаря судового засідання - ОСОБА_5 ,
розглянула у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Суми кримінальне провадження № 591/449/18 за апеляційною скаргою представника потерпілого ОСОБА_6 на вирок Зарічного районного суду м. Сум від 15.03.2019, за яким
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець с. Станова Тростянецького району Сумської області, мешканець АДРЕСА_1 (зареєстрований по АДРЕСА_2 ), раніше не судимий
визнаний винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК України,
учасників судового провадження:
прокурора - ОСОБА_8 ,
обвинуваченого - ОСОБА_9 ,
захисника - адвоката ОСОБА_10 ,
В поданій апеляційній скарзі представник потерпілого ОСОБА_11 - адвокат ОСОБА_12 просить скасувати вирок суду та ухвалити новий вирок, яким призначити ОСОБА_9 покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, оскільки суд першої інстанції не взяв до уваги те, що обвинувачений вчинив ДТП на пішохідному переході, при достатньому освітленні та з перевищенням швидкості руху, керував т/з, яким самовільно заволодів і в якому знаходились його дружина та малолітня дитина. Також обвинувачений не приймав участі у витратах на лікування потерпілого, не підтримував останнього, не вибачився перед ним, частину моральної шкоди відшкодував тільки в суді. Крім того, просить задовольнити в повному обсязі цивільний позов, оскільки розмір матеріальної шкоди та витрат на правову допомогу повністю підтверджується матеріалами кримінального провадження.
Вироком Зарічного районного суду м. Сум від 15.03.2019 ОСОБА_9 визнаний винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, і йому призначене покарання у виді позбавлення волі строком 3 роки без позбавлення права керування т/з. На підставі ст. 75 КК звільнений від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки. Згідно п. 1 і 2 ч. 1 ст. 76 КК покладені обов'язки періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації та повідомляти цей орган про зміну місця проживання, роботи або навчання. Стягнуто на користь Головного фінансового управління Сумської обласної державної адміністрації для перерахування Сумській обласній клінічній лікарні 38384,86 грн в рахунок відшкодування витрат на стаціонарне лікування ОСОБА_11 , а також на користь ОСОБА_11 20000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди. Цивільний позов ОСОБА_11 в частині стягнення майнової шкоди у зв'язку з витратами на лікування залишено без розгляду.
Згідно вироку суду, 29.10.2017 близько 16:53 ОСОБА_9 , керуючи автомобілем «ВАЗ 2121» н.з. НОМЕР_1 в м. Суми, наближаючись до нерегульованого пішохідного переходу по вул. СКД в районі буд. 25 в напрямку вул. Зеленко, при засліпленні світлом фар зустрічних автомобілів, знехтував мірами безпеки дорожнього руху, завчасно не зменшив швидкість та не зупинився, щоб дати дорогу пішоходам, чим порушив п. 18.1 і 19.3 ПДР, внаслідок чого скоїв наїзд на пішохода ОСОБА_11 , який перетинав проїзну частину по нерегульованому пішохідному переходу, в результаті чого останній отримав тяжкі тілесні ушкодження.
Вислухавши суддю-доповідача про зміст оскарженого судового рішення, доводи обвинуваченого ОСОБА_9 , його захисника ОСОБА_10 та прокурора ОСОБА_8 , які заперечили проти апеляційної скарги, просили залишити вирок суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи поданої апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, висновки суду першої інстанції про доведеність вини ОСОБА_9 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, за обставин, викладених у вироку, в апеляційній скарзі не оскаржуються.
Що стосується доводів представника потерпілого про призначення обвинуваченому покарання у виді позбавлення волі строком п'ять років, то вони, на думку колегії суддів, є необґрунтованими та не заслуговують на увагу.
Так, положеннями ст. 50 і 65 КК визначено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засудженого. Суд призначає покарання в межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, а також відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу, враховуючи при цьому ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
З огляду на ці положення кримінального закону при призначенні покарання суд має враховувати не тільки межі караності діяння, встановлені у відповідній санкції статті Особливої частини КК, а й норми Загальної частини цього Кодексу, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються питання, пов'язані з призначенням покарання, що можуть вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду і розміру.
Згідно ст. 414 КПК невідповідним ступеню злочину та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м'якість або через суворість.
Ступінь тяжкості вчиненого злочину, у значенні ст. 414 КПК, означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у ст. 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного злочину, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
Під особою обвинуваченого у контексті ст. 414 КПК розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення.
Термін «явно несправедливе покарання» означає не будь-яку можливу відмінність в оцінці виду та розміру покарання з погляду суду першої чи апеляційної інстанції, а відмінність у такій оцінці принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті, видом та розміром покарання, та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
При призначенні обвинуваченому ОСОБА_9 покарання, суд першої інстанції, дотримуючись вимог кримінального закону, врахував як ступінь тяжкості вчиненого останнім злочину, який хоча і є тяжким, але є необережним за формою вини, особу винного та обставини, які пом'якшують покарання - щире каяття, активне сприяння розкриттю злочину, наявність на утриманні неповнолітньої дитини.
Взявши до уваги усі зазначені обставини, в тому числі й ті, на які посилається представник потерпілого у апеляційній скарзі, суд першої інстанції прийшов до цілком обґрунтованого висновку про можливість призначення покарання у виді позбавлення волі, а тому колегія суддів вважає, що саме таке покарання буде відповідати тяжкості злочину, не буде становити «особистий надмірний тягар для особи» та відповідатиме справедливому балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи.
Переконливих аргументів, які б свідчили про невідповідність призначеного покарання тяжкості злочинів та особі обвинуваченого і були б безумовними підставами для скасування судового рішення з цих підстав, колегією суддів потерпілою стороною не наведено, а тому колегія суддів приходить до переконання, що при визначенні обвинуваченому виду і розміру покарання у межах санкції ч. 2 ст. 286 КК, суд першої інстанції дотримався загальних засад призначення кримінального покарання, зокрема принципів законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання, у повній мірі врахував положення ст. 65, 66 КК, що знайшло своє відображення у вироку з наведенням відповідних мотивів, внаслідок чого призначене обвинуваченому ОСОБА_9 покарання відповідає фактичним обставинам кримінального провадження, характеру й тяжкості вчиненого ним діяння, інформації про його особу, є справедливим за своїм видом і розміром, а також є необхідним і достатнім для його виправлення та попередження нових злочинів. При цьому загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї з форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування. Завданням такої форми є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування ст. 75 КК, згідно якої якщо суд при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 5 років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Системне тлумачення цієї правової норми дозволяє дійти висновку, що питання призначення кримінального покарання та звільнення від його відбування повинні вирішуватися з урахуванням мети покарання як такого, що включає не тільки кару, а й виправлення засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
З огляду на положення ст. 75 КК, законодавець підкреслює важливість такої цілі покарання як виправлення засудженого, передбачивши, що при призначенні низки покарань, у тому числі у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років, особу може бути звільнено від відбування покарання з іспитовим строком, якщо суд дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, при цьому суд має врахувати не тільки тяжкість злочину, особу винного, але й інші обставини справи
Звільняючи ОСОБА_9 від відбування покарання з випробуванням на підставі ст. 75 КК, разом зі ступенем тяжкості вчиненого злочину, суд першої інстанції врахував також інформацію про особу обвинуваченого та всі інші обставини, які впливають на вибір заходу примусу та порядок його відбування, зокрема те, що ОСОБА_9 вперше притягується до кримінальної відповідальності, позитивно характеризується, офіційно працевлаштований, відшкодував завдану шкоду в розмірі 40000 грн. Також узято до уваги досудову доповідь органу пробації щодо можливого виправлення обвинуваченого без ізоляції від суспільства.
Зазначені вище обставини у своїй сукупності давали суду першої інстанції достатні підстави для висновку про можливість виправлення обвинуваченого без реального відбування призначеного покарання у виді позбавлення волі, але в умовах здійснення контролю за його поведінкою протягом визначеного іспитового строку.
Що стосується доводів апеляційної скарги про неправильне вирішення цивільного позову, то вони заслуговують на увагу та підлягають задоволенню.
Зокрема, до початку судового розгляду потерпілий заявив цивільний позов про стягнення з ПрАТ «Райз-Максимко» матеріальних збитків на лікування, а також з ОСОБА_9 збитків на правову допомогу та в рахунок відшкодування моральної шкоди.
У послідуючому позовні вимоги потерпілого були частково змінені в частині розміру завданої шкоди, а також у частині цивільного відповідача, з якого підлягали стягненню матеріальні збитки на лікування, а саме з ПрАТ «Райз-Максимко» на обвинуваченого ОСОБА_9 .
Розглядаючи цивільний позов та задовольняючи його лише в частині відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовна вимога про стягнення матеріальної шкоди на лікування підлягає залишенню без розгляду з тих підстав, що згідно п. 2 ч. 2 ст. 49 ЦПК позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.
Крім того, суд порахував, що оскільки потерпілий ОСОБА_11 особисто не витрачав кошти на оплату правової допомоги, то і підстави для задоволення цивільного позову в цій частині також відсутні.
Однак такі висновки суду першої інстанції є необгрунтованими та не відповідають вимогам кримінального процесуального закону.
Так, відповідно ч. 1 ст. 128 КПК, особа, якій злочином завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред'явити цивільний позов до обвинуваченого за шкоду, завдану діяннями обвинуваченого, а згідно ч. 1 ст. 129 цього Кодексу, ухвалюючи обвинувальний вирок, суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково. Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства (ч. 5 ст. 128 КПК).
Повертаючись до матеріалів кримінального провадження, судом першої інстанції не враховано, що потерпілий пред'явив цивільний позов до обвинуваченого про стягнення з нього моральної шкоди та витрат на правову допомогу до початку судового розгляду, як того і вимагає ч. 1 ст. 128 КПК, а в подальшому просив стягнути з ОСОБА_9 також і матеріальні збитки, яких він зазнав та продовжував нести через лікування внаслідок вчинення злочину. При цьому суд першої інстанції послався на положення п. 2 ч. 2 ст. 49 ЦПК як на правову підставу для залишення цієї позовної вимоги без задоволення, хоча ця норма процесуального закону визначає права та обов'язки позивача тільки при розгляді справ у порядку спрощеного позовного провадження.
Суд першої інстанції не умотивував у своєму рішенні, чому саме цей спрощений порядок застосований при вирішенні цивільного позову у кримінальному провадженні, а не правила загального позовного провадження з урахуванням відповідних положень КПК.
Відмовляючи у задоволенні цивільного позову в частині стягнення витрат на правову допомогу, суд першої інстанції належним чином не з'ясував обставин, які мають суттєве значення.
Зокрема, допитаний у суді першої інстанції потерпілий ОСОБА_11 пояснив, що грошові кошти сплачувала його донька ОСОБА_13 , але кому саме ці грошові кошти належали не з'ясовано. При цьому суд не викликав вказаного свідка та не допитав з цього приводу з метою усунення певних суперечностей.
Згідно письмових пояснень потерпілого, наданих ним апеляційному суду, його донька дійсно сплачувала адвокату грошові кошти, але з належної потерпілому банківської картки, яку він їй передав у лікарні, що підлягає дослідженню у визначеному законом порядку.
На підставі викладеного, колегія суддів вважає за необхідне скасувати вирок суду в частині вирішення цивільного позову потерпілого ОСОБА_11 у зв'язку з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону, оскільки під час апеляційного розгляду будь-яких клопотань з приводу дослідження доказів щодо зазначених вище обставин від учасників судового провадження не надходило, а апеляційний суд позбавлений можливості їх дослідити за власною ініціативою (ст. 404 КПК), внаслідок чого позбавлений можливості усунути вказані в апеляційній скарзі порушення і ухвалити законне, обґрунтоване та вмотивоване судове рішення.
Вирок в частині визнання ОСОБА_9 винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 286 КК, призначення йому кримінального покарання та застосування положень ст. 75 і 76 КК колегія суддів вважає за необхідне залишити без змін, задовольнивши таким чином частково апеляційну скаргу потерпілої сторони.
Керуючись ст. 404, 405, 407, 418 і 419 КПК України, -
Апеляційну скаргу представника потерпілого ОСОБА_6 задовольнити частково.
Вирок Зарічного районного суду м. Сум від 15.03.2019 відносно ОСОБА_14 в частині вирішення цивільного позову потерпілого ОСОБА_11 скасувати у зв'язку з істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону і призначити новий розгляд у суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства.
В іншій частині вирок суду залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню в касаційному порядку в частині скасування вироку суду не підлягає, а в іншій частині касаційна скарга на ухвалу може бути подана безпосередньо до Верховного Суду протягом трьох місяців з дня її проголошення.
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4