Суддів Великої Палати Верховного Суду
Ситнік О. М., Британчука В. В., Гриціва М. І., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б.
12 червня 2019 року
м. Київ
у справі № 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19) за позовом Публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк», банк) до ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та інтересах неповнолітньої ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Орган опіки та піклування Ленінської районної у м. Дніпропетровську ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 липня 2016 року у складі колегії суддів Лаченкової О. В., Варенко О. П., Міхеєвої В. Ю.
Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 липня 2016 року скасовано рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року, позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково. Звернуто стягнення на предмет іпотеки - будинок загальною площею 54,30 кв. м, житловою площею 23,30 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 ), шляхом продажу вказаного предмета іпотеки (на підставі договору іпотеки від 22 червня 2007 року № DNG0G100002220) з укладенням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, реєстрацією правочину купівлі-продажу предмета іпотеки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, отриманням кадастрового номеру земельної ділянки, отриманням дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмета іпотеки. В іншій частині позовних вимог відмовлено.
За наслідками розгляду 12 червня 2019року Великою Палатою Верховного Суду вказаної справи касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 29 вересня 2015 року та рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 липня 2016 року скасовано. Ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.
Велика Палата Верховного Суду не погодилася з висновками апеляційного суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, вважаючи, що суд неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини. При цьому керувалася тим, що сторони у договорі іпотеки визначили спосіб задоволення вимог іпотекодержателя шляхом продажу з укладенням від імені іпотекодавця договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, як позасудовий. Наявність істотних перешкод для іпотекодержателя у реалізації позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі іпотечного застереження позивач у судах першої й апеляційної інстанції не обґрунтував. Таким чином, позивач просив захистити його право, яке ніхто не оспорює.
Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом установлення в рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV), можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону № 898-IV, є неналежним способом захисту незалежно від того, чи просить позивач установити в рішенні суду право продати предмет іпотеки від імені іпотекодержателя, чи від імені іпотекодавця.
Разом з цим Велика Палата Верховного Суду вважала, що підстави для відступу від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, щодо способу захисту прав іпотекодержателя відсутні, так як Велика Палата Верховного Суду вже відступила від цього висновку в постанові від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц.
Крім цього, на думку Великої Палати Верховного Суду, апеляційний суд помилково ототожнив передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, регламентоване статтею 37 Закону № 898-IV, з правом іпотекодержателя продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону, а також помилково вважав, що передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки можливе за рішенням суду.
Як зазначила Велика Палата Верховного Суду, застосована апеляційним судом стаття 37 Закону № 898-IV взагалі не регулює правовідносини щодо права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, а стаття 38 цього Закону, яку апеляційний суд не застосував, проте котра регламентує право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки, не передбачає можливість реалізації цього права від імені іпотекодавця. Позивач просив суд звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу з укладенням від імені позичальниці, а не від імені іпотекодержателя, договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем, але, незважаючи на положення закону, суд апеляційної інстанції цю вимогу задовольнив.
Крім цього, Велика Палата Верховного Суду не погодилася з висновками суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову з підстав незазначення початкової ціни предмета іпотеки, визначеної відповідно до частини шостої статті 38 Закону № 898-IV, який вважав, що зазначення такої ціни є обов'язковим для реалізації предмета іпотеки за рішенням суду згідно зі статтею 39 цього Закону.
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що вона вже відступила від зазначеного висновку Верховного Суду України у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 235/3619/15-ц, вказавши, що у спорах стосовно задоволення вимог іпотекодержателя під час звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду (стаття 39 Закону № 898-IV) шляхом продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі - покупцеві (стаття 38 цього Закону) незазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому виразі не має вирішального значення та не є підставою для скасування такого рішення. Таким чином, оскільки незазначення позивачем початкової ціни предмета іпотеки не може бути підставою для відмови у позові іпотекодержателя про звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду шляхом продажу іпотекодержателем будь-якій особі - покупцеві, то Велика Палата Верховного Суду вважала за неможливе залишити в силі рішення суду першої інстанції, про що просила у касаційній скарзі відповідачка.
Стосовно позовної вимоги про виселення Велика Палата Верховного Суду вважала, що суди неправильно застосували норми матеріального права, які регулюють це питання. Зазначила, що у разі, якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору або уклали окремий договір про задоволення вимог іпотекодержателя, виселення мешканців з відповідного об'єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону № 898-IV та у частині третій статті 109 Житлового кодексу Української РСР процедури. ЇЇ недотримання є підставою для відмови у позові про виселення мешканців з житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається стягнення.
З висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося та відповідно до статті 35 ЦПК України висловлюємо окрему думку.
Суди встановили, що 22 червня 2007 року між Закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі - ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № DNG0G100002220, згідно з умовами якого позивач надав відповідачці кредит у розмірі 30 000,00 доларів США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12 % річних на суму залишку заборгованості за кредитом на строк до 22 червня 2027 року.
На забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 22 червня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки № DNG0G100002220, згідно з умовами якого остання передала в іпотеку банку належне їй нерухоме майно, а саме: будинок загальною площею 54,30 кв. м, житловою - 23,30 кв. м, літ. «Б» - погріб (шл/бет.), літ. «В», «Д» - літня кухня (шл/бл.), літ. «Г» - сарай (дерево), літ. «О», «И» - вбиральні (цегла), літ. «Ж» - сарай (цегла, шл/бл.), літ. «Е» - погріб, (шл/бет.), літ. «З», «H», «Л» - сараї (цегла, шл/бл. ) , літ. «К» 1-5, І, II, ІІІ - споруди, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 ).
Відповідачка належним чином не виконала взятих за договором зобов'язань щодо повернення кредиту та сплати процентів, внаслідок чого станом на 02 грудня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 23 826,43 доларів США, що еквівалентно 190 373,18 грн, з яких: 22 052,29 долари США - заборгованість за тілом кредиту, 602,62 долари США - заборгованість за відсотками за користування кредитними коштами, 7,13 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за кредитним договором; 31,29 долар США - штраф (фіксована частина) та 1 133,10 долари США - штраф (процентна складова).
У рахунок погашення вказаної суми заборгованості ПАТ КБ «ПриватБанк» просило звернути стягнення на предмет іпотеки - зазначене нерухоме майно шляхом його продажу банком з укладенням від імені іпотекодавця договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою - покупцем.
У статті 55 Конституції України закріплено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями статті 124 Конституції України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Тобто на найвищому законодавчому рівні закріплено право на судовий захист у разі порушення прав чи законних інтресів не лише фізичних, але й юридичних осіб.
У статті 124 Конституції України у редакції, чинній на час розгляду справи, передбачено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.
Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.
Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Законом може бути визначений обов'язковий досудовий порядок урегулювання спору.
Тобто будь-який спір має розглядатися судом у разі звернення особи з відповідною заявою і лише, якщо спеціальним законом встановлено обов'язкове досудове врегулювання спору, таке звернення до суду має відбуватися після вичерпання можливості досудового врегулювання.
Ні Конституцією України, ні жодним іншим законом не передбачено право суду на обмеження особі доступу до правосуддя.
Це підтверджується наступним.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ для захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 1 ЦПКу редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій).
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
При здійсненні правосуддя у цивільних справах суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом (стаття 4 ЦПК України).
У статті 3 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначені загальні засади цивільного законодавства, яким мають відповідати як цивільні права, так і цивільні інтереси.
У статті 15 ЦК України зазначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Способи захисту права - це передбачені законом матеріально-правові дії, які безпосередньо спрямовані на захист права, тобто на усунення перешкод на шляху здійснення суб'єктами своїх прав або припинення правопорушень, відновлення становища, яке існувало до порушення. Саме застосування конкретного способу захисту порушеного, оспореного чи невизначеного права і є результатом діяльності по захисту прав.
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в статті 16 ЦК України. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Як правило, особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права, який і передбачає поновлення порушеного права чи захист інтересу. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, що передбачено, зокрема, у статтях 31, 32 ЦПК України. Разом з тим встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Отже, обсяг правомочностей суду є обмеженим законом.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Із статті 6 Конвенції вбачається, що доступ до правосуддя є невід'ємним елементом права на справедливий суд.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).
Крім того, у розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.
Водночас особі, яка звернулася до суду за захистом свого права, повинна бути забезпечена можливість реалізувати вказані вище права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист визначає зміст права на доступ до суду.
У своїй практиці ЄСПЛ наголошує на тому, що право на розгляд справи означає право особи як звернутися до суду, так і право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.
При зверненні до практики ЄСПЛ (справа «Марченко М. В. проти України») у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя, можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо «права» як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; мова повинна йти про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування; предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру.
У пункті 52 рішення від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» (Menshakova v. Ukraine, заява № 377/02) ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: «Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру».
Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке згідно з практикою ЄСПЛ включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (пункт 25 рішення ЄСПЛ у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia, заява № 48778/99).
Тобто стаття 6 Конвенції передбачає доступ до суду як гарантію справедливого судочинства. Рівень доступу, наданий національним законодавством, повинен бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання в її права.
Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року у справі № 9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України, частини першої статті 55 Конституції України, кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, що відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 2 цього Рішення Конституційного Суду України).
Тобто, Конституція України гарантує кожному право на судовий розгляд спору за виключенням випадків, у яких законом прямо встановлено обов'язковий порядок досудового врегулювання.
Такий порядок поширюється і на захист прав юридичних осіб.
У позові Банк просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки у певний спосіб - шляхом продажу від свого імені іншій особі - покупцеві.
У кінцевому рішенні Велика Палата фактично вказала, що у разі, якщо у договорі передбачено можливість позасудового способу захисту, тобто звернення стягнення на предмет іпотеки, суд не може розглядати такий спір, обмеживши право на суд у вказаних випадках, що не відповідає змісту чинного законодавства.
У статті 12 Закону № 898-IV вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
Стаття 33 Закону № 898-IV передбачає, що вразі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.
Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Тобто законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.
Згідно зі статтею 36 Закону № 898-IV сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:
- передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону № 898-IV;
- право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
Тобто законодавець передбачив як можливість набуття у власність предмета іпотеки іпотекодержателем, так і можливість продажу предмета іпотеки на погашення заборгованості за забезпеченим зобов'язанням, якщо сторони у договорі передбачили таке право іпотекодержателя та встановили відповідний порядок реалізації цього права.
При цьому право на звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку, визначеному у відповідному застереженні, не перешкоджає іпотекодержателю застосовувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі і в судовому порядку.
Частина перша статті 38 Закону № 898-IVпрямо передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі - покупцеві за рішенням суду.
Можна зробити висновок, що обрання судового чи позасудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки повністю залежить від волі іпотекодержателя, що є логічним і відповідає принципу диспозитивності.
Необхідно зауважити, що продаж предмета іпотеки іпотекодержателем на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя можливий за сукупності певних обставин: 1) право на такий предмет закріплено в іпотечному договорі чи договорі про задоволення вимог іпотекодержателя; 2) іпотекодержатель виявив свою волю звернути стягнення на предмет іпотеки у позасудовому порядку; 3) іпотекодержатель дотримався порядку звернення стягнення на предмет іпотеки, передбаченого у договорі.
Крім того, у договорі іпотеки не зазначено, що сторони дійшли згоди про неможливість застосування такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як продаж його іпотекодержателем за рішенням суду. Навіть у разі внесення такого обмеження у договір, воно не могло бути враховане при розгляді справи, оскільки будь-яка відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною (частина третя статті 3 ЦПК України).
Разом з тим подання до суду позову про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки не пов'язане з дотриманням досудових процедур, як не залежить і від того, чи передбачено таке право у договорі іпотеки.
Зміст іпотеки як засобу забезпечення виконання цивільно-правових зобов'язань полягає у тому, що кредитор (іпотекодержатель) набуває право в разі невиконання боржником зобов'язання, забезпеченого іпотекою, одержати задоволення усієї суми своїх вимог за рахунок (в межах) вартості іпотечного майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця. Це право відповідно до Закону № 898-IV підлягає підтвердженню з боку суду.
Вважаємо, що оскільки законом установлено вказаний спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки як в судовому (примусовому), так і в досудовому порядку, кваліфікація його лише як позасудового способу у разі, якщо він зазначений у договорі іпотеки, звужує дійсний зміст вказаної норми, чим порушується право особи на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене.
Крім того, сьогодні переважна більшість суспільних відносин упорядкована, врегульована законодавством. При цьому законодавство повинно створювати чи принаймні намагатися створювати справедливий порядок, справедливі правила поведінки чи їх сукупність через розумне, компетентне зважування протилежних інтересів, намагатися при створенні правових норм знайти справедливе вирішення проблем, що виникають у процесі людського співіснування.
І якщо законодавець законом вирішив ті чи інші питання права і юридичний склад відповідної норми може однозначно і безсумнівно бути встановленим за допомогою засобів тлумачення, то визначені в нормі критерії вирішення питання і наслідки цього вирішення - дії чи бездіяльність - є обов'язковими для того, хто застосовуватиме цю норму.
Тільки у випадку, якщо норма чинного закону (права) грубо суперечить справедливості і повністю її заперечує, суд при прийнятті рішення має керуватися принципом справедливості, повністю відкидаючи приписи несправедливої норми. В усіх інших випадках керуватися треба змістом закону, одноманітно і об'єктивно застосовуючи його положення. Такий підхід допомагає зберегти правову стабільність (як важливу умову правопорядку, добробуту держави та суспільства).
Враховуючи викладене та наявність в іпотекодержателя закріпленого законом права на звернення до суду із вказаною вимогою, вважаємо, що реалізація іпотекодержателем свого права шляхом продажу предмета іпотеки будь-якій особі - покупцеві може відбуватися в тому числі й за рішенням суду, зокрема, в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. В іншому випадку це спотворює вимоги закону, а саме частини першої статті 38 Закону № 898-IV та фактично змінює його положення (правила), що є недопустимим, оскільки у такому разі з'являються нові правила, які не приймалися уповноваженим законодавчим органом державної влади, яким є Верховна Рада України, та протирічить закону, що прийнятий у встановленому порядку, та забезпечує захист прав іпотекодержателя і сформульований з дотриманням вимог як статті 6 Конвенції, так і статті 64 Конституції України.
Установлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не вважається обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист і не впливає на можливість особи звернутися до суду, оскільки вони не є обов'язковим досудовим порядком урегулювання спору у розумінні статті 124 Конституції України.
За вказаних обставин вбачаються підстави для відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 18 жовтня 2018 року у справі № 910/17423/17, де колегія суддів Касаційного господарського суду погодилася із висновками апеляційного суду про відсутність правових підстав для задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки (у спосіб продажу іпотекодержателем предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу), з огляду на те, що сторони в договорі іпотеки вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору в такий спосіб.
Разом з цим вбачаються підстави для відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19).
У разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в тому числі й шляхом надання іпотекодержателю права на продаж предмета іпотеки будь-якій особі - покупцеві, резолютивна частина рішення суду повинна відповідати вимогам статей 38, 39 Закону № 898-IV та положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК України у редакції, чинній на моментрозгляду справи судами попередніх інстанцій. Зокрема, згідно зі статтею 39 Закону № 898-IV, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, у резолютивній частині зазначаються в тому числі й загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки.
Однак у справі, яка переглядається, апеляційний суд не врахував цих вимог законодавства, не зазначив у рішенні всіх необхідних складових, передбачених статтею 39 Закону № 898-IV, зокрема загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки.
З огляду на викладене, вважаємо, що оскаржуване судове рішення ухвалене судом апеляційної інстанції з порушенням норм матеріального права, зокрема статей 38, 39 Закону № 898-IV.
У своїх запереченнях проти позову представник відповідачки зазначав у тому числі й про відсутність підтверджень заявленої позивачем суми заборгованості з огляду на неподання банком виписки про рух коштів на поточному рахунку ОСОБА_1 , яка згідно із Законом України від 07 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки та банківську діяльність» та Інструкцією про порядок відкриття і закриття рахунків клієнтів банків та кореспондентських рахунків банків - резидентів і нерезидентів, затвердженою постановою Національного банку України від 12 листопада 2003 року№ 492, на його думку, може бути належним та допустимим доказом наявності фінансової заборгованості, оскільки наданий ПАТ КБ «ПриватБанк» розрахунок не відображає інформації про рух коштів та не може підтверджувати наявність вимог останнього.
Однак зазначеним обставинам оцінка судом апеляційної інстанції не надавалася. Будь-які висновки щодо обґрунтованості заявленої банком суми заборгованості, у рахунок погашення якої звернуто стягнення на предмет іпотеки, рішення апеляційного суду не містить.
Загальними вимогами процесуального права визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, наявності доказів, що їх підтверджують).
Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.
З урахуванням викладеного, вважаємо, що оскаржуване рішення необхідно було скасувати, а справу направити на новий апеляційний розгляд на підставі статті 411 ЦПК України.
Судді О. М. Ситнік
В. В. Британчук
М. І. Гриців
Н. П. Лященко
О. Б. Прокопенко