06 листопада 2019 рокуЛьвів№ 857/9759/19
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді: Матковської З.М.,
суддів: Бруновської Н.В., Шавеля Р.М.,
при секретарі судового засідання: Герман О.В.
за участю позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2
представника відповідачів ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30 липня 2019 року у справі №1.380.2019.002462 (головуючий суддя Сакалаш В.М. рішення проголошене о 15:15 год. у м. Львові повний текст складений 08.08.2019р.) за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області про скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області про скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги обґрунтовує тим, що 31.03.2019 позивачем подано до територіального органу Державної міграційної служби України належним чином оформлену та обґрунтовану заяву про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 03.05.2019 позивача було повідомлено про відмову у визнанні біженцем або особою що потребує додаткового захисту, на підставі рішення ДМС України. Рішенням Державної міграційної служби України №146-19 від 18.04.2019 позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою яка потребує додаткового захисту. На переконання позивача даним рішенням порушено його законні права та інтереси, оскільки у оскаржуваному рішенні та повідомленні про відмову у визнанні біженцем або особою яка потребує додаткового захисту не зазначено жодних причин відмови. Також зазначено, що у матеріалах особової справи позивача відсутній письмовий висновок, який разом з особовою справою надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб які потребують додаткового захисту, що є порушенням процедури розгляду заяви. Відмову позивач вважає протиправною, тому що у нього наявні реальні побоювання стати жертвою переслідування через його політичні та релігійні погляди.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 30 липня 2019 року позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України № 146-19 від 18 квітня 2019. Зобов'язано Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, відповідачем подана апеляційна скаргу, в якій вказує на та, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, неповно з'ясовано обставини справи. Зокрема доводи апелянта зводяться до того, що заявник не підпадає під критерії визначення осіб, які потребують додаткового захисту у відповідності до вимог п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», що оформлено відповідним висновком від 14.03.2019. Рішеннями ДМС України від 18.04.2019 позивачу відмовлено у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Апелянт вважає, що у повному обсязі дослідила матеріали особової справи та дійшла обґрунтованого висновку про відмову громадянину ОСОБА_1 у визнанні біженцем чи особою яка потребує додаткового захисту. Просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
Відзив на апеляційну скаргу поданий не був. Відповідно ч. 4 ст. 304 КАС України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
В судовому засіданні апеляційного розгляду справи представник відповідачів апеляційну скаргу підтримав з підстав наведених у скарзі, просив рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
Позивач та його представник проти апеляційної скарги заперечили, просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на наступне.
Судом встановлено та з матеріалів справи слідує, що з особової справи №2017KV0010 встановлено, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 народився у м АДРЕСА_1 Тегеран, країна - Іран, є громадянином Ісламської Республіки Іран, за віросповіданням християнин, одружений, має доньку. Дані про особу встановлені на підставі паспорта громадянина Ісламської Республіки Іран № НОМЕР_1 .
Позивач прибув до України легально 25.05.2008 на підставі закордонного паспорта громадянина Ісламської Республіки Іран серії НОМЕР_2 .
26.12.2008 позивач одружився на громадянці України - ОСОБА_5 (свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_3 від 24.04.2012). У шлюбі, ІНФОРМАЦІЯ_2 у позивача народилася донька - ОСОБА_6 (свідоцтво про народження серії НОМЕР_4 від 24.04.2012).
Також у матеріалах справи наявна копія свідоцтва про хрещення, яким підтверджено, що 23.02.2009 позивач прийняв християнство.
31.03.2017 позивач звернувся із письмовою заявою-анкетою до Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що видана довідка про звернення за захистом в Україні від 31.03.2017 № 006467. У своїй заяві-анкеті позивач зазначає, що його законне перебування та території України закінчилося 09.12.2009, в посольстві Ісламської Республіки Іран у місті Києві ним отримано новий паспорт строком дії до 01.12.2015. Після цього за новим паспортом до посольства не звертався, оскільки у нього існували побоювання що його можуть затримати. Не виключено, що у разі повернення позивач у країну громадянського походження у кращому випадку на нього чекають ув'язнення та тортури. Не виключає що його можуть стратити за зв'язок з генералом Махді та подіями, які відбулися після президентських виборів в Ірані в 2009, 2011 роках направленими на повалення існуючого диктаторського режиму президента ОСОБА_7 . Крім того позивач зазначає , що у зв'язку з тим, що він прийняв християнство він може бути підданий гонінням, а саме арешту, тортурам та навіть бути страченим.
02.05.2019 Центральним міжрегіональним управління ДМС у м. Києві та Київській області на підставі рішення Державної міграційної служби України від 18.04.2019 №146-19, складено повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту №104.
Суд першої інстанції позов задовольнив з тих підстав, що жодних доказів, які б вказували на правомірність та обґрунтованість спірного рішення відповідач не подав, натомість такі прийнято лише з формальних підстав.
Апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що відповідають нормам матеріального права та обставинам справи з огляду на наступне.
Відповідно до п. 1 ч. 1ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VI (в редакції Закону № 1251-VII від 13.05.2014 року) визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлений ст. 5 Закону №3671-VI, відповідно до частини першої якої особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч. 6 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 ч.1 ст. 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН (далі - Керівництво УВКБ ООН) у справах біженців для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Пункт 56 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції 1951 р. та Протоколу 1967р., які стосуються статусу біженців) виданих УВКБ ООН говорить, що надмірне кримінальне переслідування, покарання нерівнозначне проступку, притягнення до відповідальності за законодавством, яке не відповідає загальновизнаним нормам захисту прав людини є формою переслідувань. В таких випадках згідно вищевказаного документу слід звертатись до національного законодавства країни притулку, в даному випадку до законодавства України.
Частиною 2 ст. 13 Закону №3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Виходячи зі змісту Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Відповідно до пункту 195 Керівництва УВКБ ООН у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін «не бажає» відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою «внаслідок таких побоювань». Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
Аналізуючи умови, передбачені п. 1 ст. 1 Закону №3671, та беручи до уваги роз'яснення, надані Вищим адміністративним судом України у Постанові Пленуму ВАС України від 26.06.2011 року №3 (із змінами та доповненнями), суд зазначає, що згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Разом із цим, п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI передбачено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Пунктом 13 ст. 1 цього ж Закону дано визначення особи, яка потребує додаткового захисту.
Умови, за наявності яких правовий статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не надається, передбачені ст. 6 Закону №3671-VI.
Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 чи п.13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Підстави відмови позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вказані у відповідному висновку від 14.03.2019.
Оскаржуваним рішенням встановлено, що стосовно заявника умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» відсутні.
Як слідує з матеріалів справи, зібраних доказів та інформації по країні походження, у разі повернення до Ісламської Республіки Іран позивачу буде загрожувати ризик зазнати поводження, яке заборонене ст. 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», Дана підстава підпадає під перелік підстав для надання додаткового захисту згідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Побоювання позивача зазнати шкоди у разі повернення до Ірану пов'язані із його діяльністю як члена таємної організації «Суспільний рух партнерів» на чолі з ОСОБА_8 яка прагнула до демократичних змін в Ірані та сповідування ним християнства. Позивач вказує, що 23.03.2017 дізнався з мережі інтернет про викрадення спецслужбами Ірану свого друга та керівника генерала Махді у зв'язку з цим позивач має побоювання бути страченим за зв'язок з опозиційною діяльністю генерала.
Щодо наявності загроз життю, безпеці чи свободі позивача в країні походження, то суд врахував наступне.
З аналізу Рекомендацій УВКБ ООН за питанням міжнародного захисту відносно осіб, які залишають Ісламську республіку Іран, судом встановлено, що в цей час норми та принципи мусульманського права відіграють ведучу роль і в інших галузях діючого права, забезпечуючи підпорядкованість ісламським нормам права всіх сторін суспільного та особистого життя громадян.
Будь-який мусульманин, який відрікся від своєї віри, є відступником і потенційно може бути засуджений до смертної кари. Кожна людина, народжена від батьків-мусульман, автоматично стає мусульманином, і, якщо вони вибираю друге віросповідання або зовсім не хоче сповідувати релігію, то вони є відступниками. Як наслідок, в країні спостерігається масштабне переслідування бахай, суфіїв, християн (особливо тих, хто перейшов в християнство з ісламу).
Колишні мусульмани, що прийняли християнство, часто піддаються гонінням, жорстокому поводженню, залучаються до відповідальності за свої релігійні переконання і регулярно звинувачуються у віровідступництві.
Християни і особи, які перейшли в християнство з ісламу, можуть бути приговорені до смертної кари за віровідступництво навіть не дивлячись на те, що це не є злочином згідно з чинним іранським законодавством.
У країні походження позивача винесено безпідставні звинувачення і проведено ряд судових розглядів у справах про загрозу національній безпеці щодо представників релігійних меншин і окремих осіб, які були звинувачені у вчиненні таких злочинів, як «опір режиму» та «віровідступництво».
З публікації Refworld: Доповідь Міністерства внутрішніх справ Великобританії, Інформація по країні та керівництво - Іран: християни та новонавернені християни, грудень 2015 року, що знаходиться у вільному доступі англійською мовою за веб-посиланням: http://www.refworld.org/docid/561f53164.html: «Християни, які навернулися з ісламу, перебувають під постійною загрозою з боку державних органів, оскільки такі новонавернені вважаються віровідступниками. Віровідступництво є кримінальним злочином в Ірані. Закони Шаріату не дозволяють навернення з ісламу в іншу релігію, а також зміну релігійної приналежності за документами. Новонавернені християни стикаються з нападами, утисками, переслідуванням, постійним наглядом з боку держави, арештами, затриманнями, а також піддаються тортурам та жорстокому поводженню після ув'язнення.
Спеціальний доповідач ООН з питання про становище в галузі прав людини в березні 2014 року зазначив наступне: «В останні роки, християни, багато з яких є наверненими з мусульманського походження, зіткнулися з переслідуванням. Принаймні 49 християн, як повідомляється, були затримані в Ірані станом на січень 2014 року. Тільки в 2013 році влада, як повідомляється заарештувала щонайменше 42 християн, з яких 35 були засуджені за участь в неофіційних «домашніх церквах», за уявну або реальну євангельську діяльність та інші стандартні християнські заходи. Вироки різняться в діапазоні від 1 до 10 років позбавлення волі. Християни зазвичай переслідуються, зазвичай, внаслідок переходу з мусульманського походження або ті, які навертають в свою віру або проповідують свою віру іранським мусульманам. Іранська влада на найвищому рівні розглядає домашні церкви і євангельських християн, як загрозу національній безпеці».
З доповіді Амністі Інтернешенал 2015/16 - Іран, 24.02.2016, що знаходиться у вільному доступі англійською мовою за веб-посиланням: http://www. refworld ІНФОРМАЦІЯ_3 org/ docid/ 56d05b4be.html: «Члени релігійних меншин, в тому числі Бехаїзму, Суфізму, ОСОБА_9 , новонавернених в християнство з ісламу, мусульман-сунітів і мусульман-шиїтів, які стали суннітами, стикалися з дискримінацією в сфері зайнятості, а також з обмеженням їх доступу до освіти і свободу сповідувати свою віру. Наявні відомості про арешти і тюремне ув'язнення десятків ОСОБА_10 , новонавернених в християнство з ісламу і представників інших релігійних меншин».
Відповідно до доповіді Амністі Інтернешенал, Свобода в світі 2016 - Іран, 07.03.2016, що знаходиться у вільному доступі англійською мовою за веб-посиланням: http://www.refvvorld.org/docid/56dea2f515.html: «...Існує постійне придушення новонавернених в християнство осіб. За останні три роки, було здійснено ряд набігів на неофіційні домашні церкви, а їх пасторів було затримано....».
Г'юман ОСОБА_11 , Доповідь щодо ситуації в світі 2016 - Іран, 27.01.2016, що знаходиться у вільному доступі англійською мовою за веб-посиланням: http://www.refworld.oradoeid/56bd993843.html: «Служби Безпеки і розвідка також продовжують переслідувати осіб, новонавернених в християнство з ісламу, персомовних протестантів і євангельські громади, а також членів руху домашніх церков. Деяким були пред'явлені такі звинувачення, як «дії проти національної безпеки» і «пропаганда проти держави».
Таким чином, виходячи з аналізу відомостей, які є загальнодоступними у мережі Інтернет, випливає, що влада Ірану не здатна забезпечити захист позивачу від переслідувань та жорстокого ставлення за релігійною ознакою.
Крім цього, відповідачем не було враховано вказану вище інформацію та не взято до уваги те, що побоювання позивача мають місце та визнані загальновідомими фактами в результаті загальнопоширеного насильства.
Позивачем наведено переконливі факти, які підтверджують, що у країні громадянської належності він може зазнати утисків через своє віросповідування.
З урахуванням наведених обставин, суд першої інстанції правильно вважав цілком обґрунтованими побоювання позивача зазнати переслідувань у разі його повернення до Ірану.
Також апеляційний суд вважає обґрунтованим висновком суду першої інстанції про те, що відповідачем не встановлено умов, які перешкоджають наданню позивачу правового статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, передбачені ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Враховуючи встановлені судом фактичні обставини та виходячи із наданих у пунктах 4 та 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» понять «додаткового захисту» та «особи, яка потребує додаткового захисту», суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що ОСОБА_1 є особою яка через свої релігійні ознаки може бути підданий утискам у країні походження.
Крім того судом вірно взято до уваги, той факт що на території України у позивача є неповнолітні діти.
З урахуванням вищевикладеного, суд вважає, що відносно позивача відповідачами не встановлено об'єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних та інших ознак, які дають право на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту.
Судом встановлено, що приймаючи оскаржуване рішення, відповідачами належним чином не було досліджено та не проаналізовано інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкетах та протоколах співбесід, а також не враховано поточної та актуальної інформації по ситуації в Ірані й не спростовано можливості загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні громадянської належності в разі повернення, що не відповідає вимогам ст. 3 Європейської конвенції про права людини, яка забороняє вислання осіб у країну, де вони можуть зазнати переслідувань, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження.
Таким чином, при прийнятті оскаржуваного рішення ДМС України не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з яким Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VI від 08.07.2011 пов'язує надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з чим оскаржуване рішення є протиправними та такими, що підлягає скасуванню.
Згідно з ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини
До того ж, згідно позиції Європейського суду з прав людини, яку він висловив у п. 53 рішення у справі «Федорченко та Лозенко проти України», суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумними сумнівом». На думку суду, жодних вагомих, чітких та узгоджених доказів, які б вказували на правомірність та обґрунтованість спірного рішення відповідач не подав, натомість такі прийнято лише з формальних підстав.
Перевіривши оскаржене позивачем рішення відповідача, апеляційний суд вважає, що таке не відповідає критеріям, визначеним ч. 2 ст. 2 КАС України, а представлені позивачем докази у своїй сукупності дають підстави вважати що рішення відповідача є протиправним та підлягає скасуванню.
Крім того, щодо позовної вимоги про зобов'язання Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяву п. ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, то суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося б примусове виконання рішення.
З огляду на зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що відповідачем жодних доказів, які б вказували на правомірність та обґрунтованість спірного рішення не надав, натомість такі прийнято лише з формальних підстав.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції та вважає, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводами апеляційної скарги висновки, викладені в судовому рішенні, не спростовуються і підстав для його скасування не вбачається.
Приведені в апеляційні скарзі доводи, висновку суду не спростовують, а зводяться до переоцінки доказів та незгоди з ними.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких підстав апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для скасування рішення суду першої інстанції колегія суддів не знаходить.
Відповідно до ст. 139 КАС України, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення, а рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30 липня 2019 року у справі №1.380.2019.002462 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення, у разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя З. М. Матковська
судді Н. В. Бруновська
Р. М. Шавель
Повне судове рішення складено 15 листопада 2019 року.