15 листопада 2019 року
м. Київ
справа № 760/32804/18
провадження № 61-20041ск19
Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Осіяна О. М. розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 13 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 вересня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу,
У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів.
Свої позовні вимоги мотивував тим, що 16 березня 2015 року між ним та ОСОБА_2 була укладена угода про надання правової допомоги, відповідно до якої останній зобов'язався від імені та за рахунок довірителя надати правову допомогу в урегулюванні спірних відносин з публічним акціонерним товариством «Всеукраїнський акціонерний банк» за договором банківського вкладу шляхом дроблення суми вкладу через укладення договорів дарування грошових коштів та включення обдаровуваних до переліку осіб на виплату Фондом гарантування вкладів фізичних осіб, а довіритель зобов'язався оплатити зазначені послуги.
Відповідно до пункту 4.1. указаного договору вартість послуг за надання правової допомоги становить суму у розмірі 10 тис. грн з кожного договору дарування грошових коштів, укладених між довірителем та третіми особами.
18 та 19 березня 2015 року на виконання умов угоди ним було здійснено попередню оплату послуг у розмірі 60 тис. грн, після чого ОСОБА_2 приступив до виконання своїх зобов'язань, а саме: склав та подав до Шевченківського районного суду м. Києва позовну заяву, за якою було відкрито позовне провадження.
18 червня 2015 року між ним та ОСОБА_2 була укладена додатково угода про надання правової допомоги, відповідно до пункту 4.1. якої вартість послуг за надання правової допомоги в урегулюванні спірних відносин з публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» становить суму у розмірі 20 тис. грн. Гонорар за цією угодою ОСОБА_2 сплачений у повному обсязі. На виконання вимог цієї угоди адвокатом було складено позовну заяву та подано її до Окружного адміністративного суду м. Києва. Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 06 листопада 2015 року позовну заяву задоволено частково, проте у задоволенні вимоги про стягнення витрат на правову допомогу було відмовлено додатковим рішенням від 09 грудня 2015 року.
На його пропозицію ОСОБА_2 подати апеляцію на додаткове рішення щодо відмови в задоволенні вимоги про стягнення витрат на правову допомогу останній 15 грудня 2015 року повідомив електронним листом про те, що припиняє з ним співпрацю на підставі підпункту 6 пункту 9.2. угоди № 06-03/2015.
Оскільки заявник вважає, що підстави для одностороннього розірвання відповідачем угоди № 06-03/2015 відсутні, відмова ОСОБА_2 від виконання зобов'язання є протиправною, тому він має повернути суму попередньої оплати.
Враховуючи викладене просить суд ухвалити рішення, яким стягнути з ОСОБА_2 60 тис. грн попередньої оплати за угодою про надання правової допомоги № 06-03/2015 від 16 березня 2015 року та стягнути судові витрати.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 13 травня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постановою Київського апеляційного суду від 26 вересня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без задоволення. Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 13 травня 2019 року залишено без змін.
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити.
Вивчивши касаційну скаргу та додані до неї матеріали, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, оскільки вона подана на судові рішення у малозначній справі, що не підлягають касаційному оскарженню.
Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення (пункт 8).
Згідно з пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, зазначених у цій же нормі ЦПК України.
Відповідно до пункту 1 частини шостої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Прожитковий мінімум для працездатних осіб вираховується станом на 01 січня календарного року, в якому подається скарга (частина дев'ята статті 19 ЦПК України).
Станом на 01 січня 2019 року прожитковий мінімум для працездатних осіб був встановлений у розмірі 1 921 грн.
Ціна позову у цій справі становить 90 704 грн 80 коп., яка станом на 01 січня 2019 року не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (1 921*100=192 100).
Отже, зазначена справа є малозначною у силу вимог закону.
Касаційна скарга містить посилання на випадки, передбачені підпунктами
а) та б) пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, за наявності яких судові рішення у малозначній справі підлягають касаційному оскарженню, а саме: стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики; особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженими судовими рішеннями, при розгляді іншої справи.
За змістом підпункту а) пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України судові рішення у малозначних справах підлягають касаційному оскарженню, якщо касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики та особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи.
Доводи заявника про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики та заявник позбавлений можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи, як на наявність підстав, передбачених підпунктом а) та б) пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, Верховний Суд вважає безпідставним, оскільки заявником таке твердження належним чином не обґрунтовано.
Вищевикладене свідчить про те, що посилання заявника на випадки, передбачені пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України за наявності яких судові рішення у малозначній справі підлягають касаційному оскарженню, є необґрунтованими.
При цьому використання оціночних чинників, зокрема, таких понять, як: «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», «малозначні справи», тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже виходячи з високого статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Суди попередніх інстанцій надали належну правову оцінку доводам сторін. Отже, у Верховного Суду відсутні підстави для відкриття касаційного провадження.
Інших підстав, які б спростовували віднесення цієї справи до категорії малозначних, касаційна скарги не містить і суд касаційної інстанції їх не встановив.
Відповідно до вимог пункту 1 частини другої статті 394 ЦПК України суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судові рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).
З урахуванням наведеного, оскільки ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на судові рішення у малозначній справі, що не підлягають касаційному оскарженню, у відкритті касаційного провадження у цій справі слід відмовити.
Керуючись статтею 129 Конституції України, пунктом 1 частини шостої, частиною дев'ятою статті 19, пунктом 2 частини третьої статті 389, пунктом 1 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд
У відкритті касаційного провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 13 травня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 26 вересня 2019 року відмовити.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали надіслати заявнику.
Ухвала суду касаційної інстанції оскарженню не підлягає.
Суддя О. М. Осіян