Житомирський апеляційний суд
Справа №285/1711/16-ц Головуючий у 1-й інст. Помогаєва А.В.
Категорія 26 Доповідач Трояновська Г. С.
13 листопада 2019 року Житомирський апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Трояновської Г.С.
суддів: Павицької Т.М., Миніч Т.І.
з участю секретаря судового засідання Ковальської Я.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі цивільну справу № 285/1711/16 за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» про визнання недійсним кредитного договору
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 17 листопада 2016 року, ухваленого під головуванням судді Помогаєва А.В. у м. Новограді-Волинському,
У червні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, в якому просила визнати недійсним кредитний договір № 002-28089-151012 від 15 жовтня 2012 року, укладений між нею та ПАТ «Дельта Банк».
В обґрунтування своїх позовних вимог зазначила, що 15 жовтня 2012 року нею було здійснено пропозицію (оферту) № 002-28089-151012 ПАТ «Дельта Банк» укласти кредитний договір на умовах, визначених у цій пропозиції та відповідно до Правил надання послуг при здійсненні кредитування фізичних осіб у ПАТ «Дельта Банк», затверджених рішенням Ради Директорів Банку 18 липня 2012 року і тарифів банку, які є невід'ємною частиною пропозиції,.
20 березня 2013 року згідно з протоколом №14 рішенням Ради Директорів АТ «Дельта Банк» були затверджені нові правила банківського обслуговування фізичних осіб у ПАТ «Дельта Банк».
Отже, Правила надання послуг при здійсненні кредитування фізичних осіб у ПАТ «Дельта Банк», затверджені рішенням Ради Директорів Банку 18 липня 2012 року, які є невід'ємною частиною договору, втратили чинність.
ОСОБА_1 також зазначила, що при укладенні вищевказаного кредитного договору порушені її права, зокрема, як споживача, згідно з нормами Закону України «Про захист прав споживачів», Закону України «Про банки та банківську діяльність», Закону України «Про третейські суди», Закону України «Про захист персональних даних».
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначила, що зміст кредитного договору суперечить положенням ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки перед підписанням цієї угоди банк не надав в повному обсязі інформацію про умови кредитування, а саме щодо: існуючих форм кредитування з коротким описом відмінностей між ними; типу процентної ставки; орієнтовної сукупної вартості кредиту й вартості послуг з оформлення кредитного договору; строку, на який кредит може бути отриманий; варіантів повернення кредиту та його умов; необхідності здійснення оцінки майна; податкового режиму сплати відсотків; позитивних і негативних аспектів пропонованих схем кредитування.
Банк не надав зазначену інформацію ні у письмовому вигляді, ні в усній формі. Також їй не були надані правила банківського обслуговування.
Вказане, на думку позивачки, свідчить про те, що банк, скориставшись її необізнаністю, грубо порушив вимоги законодавства.
Окрім того, спірний договір містить положення про те, що банк нараховує плату за обслуговування кредитної заборгованості, що не узгоджується з вимогами ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» та п.3.6 Правил надання банками інформації споживачу про умови кредитування, затверджених постановою Правління НБУ від 10 травня 2007 року за №168.
Також банк неправомірно включив до спірного договору умови щодо здійснення страхових платежів на користь ПрАТ «СК «Арсенал Страхування», оскільки прямий обов'язок щодо такого страхування законодавством не встановлено.
ОСОБА_1 стверджує, що умова кредитного договору про третейське застереження, не відповідає положенням п. 14 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про третейські суди».
Окрім того, позбавлення її права відкликати свою згоду на обробку персональних даних є порушенням Закону України «Про захист персональних даних».
Рішенням Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 17 листопада 2016 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила скасувати рішення та ухвалити нове, яким задовольнити її позов.
Рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 20 березня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення про часткове задоволення позову. Визнано недійсними умов кредитного договору №002-28089-151012, укладеного 15 жовтня 2012 року між Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» та ОСОБА_1 в частині нарахування комісії за обслуговування кредитної заборгованості, починаючи із сьомого місяця користування кредитом, у розмірі 1,40 % на місяць, а також в частині передачі спору на розгляд Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України». В задоволенні решти вимог відмовлено.
Постановою Верховного Суду від 9 жовтня 2019 частково задоволено касаційну скаргу представника ПАТ «Дельта Банк», рішення апеляційного суду Житомирської області від 20 березня 2017 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції Верховний Суд зазначив, що суд апеляційної інстанції безпідставно не взяв до уваги доводи відповідача, що позовна заява подана з пропуском строку позовної давності, та не врахував та не надав оцінки заявленим відповідачем клопотанням про застосування строків позовної давності, що є істотним порушенням ідеї справедливого судового розгляду, яка передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін.
Відповідно до ч.5 ст. 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.
При новому розгляді справи до суду апеляційної інстанції сторони не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином. Відповідно до положень ч.2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін не перешкоджає розгляду справи.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Судом встановлено, що 15 жовтня 2012 року між Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» та ОСОБА_1 укладено кредитний договір №002-28089-151012, за умовами якого останній надано кредит в сумі 5284 грн. 32 коп., строком на тридцять сім місяців, зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами у розмірі 0,01 % річних.
Даною угодою також передбачено, що розмір комісії за обслуговування кредитної заборгованості перші шість місяців становить 0,0 %, та, починаючи з сьомого місяця користування кредитом, становить 1,40 % на місяць.
Вказаний кредитний договір містить умову про те, що позивачка зобов'язана здійснити на користь приватного акціонерного товариства «СК «Арсенал Страхування» страховий платіж у розмірі 436 грн. 32 коп. на підставі договору добровільного страхування життя №002-28089-151012 від 15 жовтня 2012 року.
Укладений між сторонами кредитний договір складається із заяви ОСОБА_1 , Правил надання послуг при здійсненні кредитування фізичних осіб у ПАТ «Дельта Банк», затверджених рішенням Ради директорів банку 18 липня 2012 року, і тарифів банку.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною ( сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За правилами ч.1 ст.628 ЦК України зміст договору становлять умови ( пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства
Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти ( кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
За змістом ст.ст. 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема: про встановлення обов'язкових для споживачів умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливими, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
У п. 2.3 договору зазначено, що до його підписання ОСОБА_1 була ознайомлена в письмовій формі з інформацією про умови кредитування та орієнтовну сукупну вартість кредиту, відповідно до законодавства України.
Окрім того, зміст п.6 договору свідчить про те, що позивачка була попередньо ознайомлена з Правилами та Тарифами, які є невід'ємною частиною договору, розуміє їх зміст й зобов'язується неухильно дотримуватись їхніх положень.
Заперечуючи проти позову, представник відповідача надав суду довідку про кредит, яка містить інформацію про те, що банк надав позичальнику детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості супутніх послуг, інших фінансових зобов'язань позичальника. У зазначеній довідці також міститься підпис ОСОБА_1 про її ознайомлення з даною інформацією.
Отже, спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. ОСОБА_1 на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірної угоди та в подальшому виконувала зобов'язання. Банк, в свою чергу, перед підписанням договору надав документи, які передували укладенню цієї угоди.
Вся інформація, щодо істотних умов кредитного договору зазначена у тексті спірної угоди та є чіткою і зрозумілою, а сукупна вартість кредиту та реальної відсоткової ставки із зазначенням сум щомісячних платежів щодо повернення кредиту, процентів та плати за обслуговування кредиту, визначена графіком повернення кредиту, який є невід'ємною частиною договору. Будь-яку іншу інформацію щодо форм кредитування та відмінностей між ними позивачка мала можливість отримати до підписання спірної угоди або ж відмовитись від її підписання у разі ненадання їй такої інформації.
З огляду на вищезазначене, посилання ОСОБА_1 на ту обставину, що перед підписанням спірного кредитного договору банк не надав їй інформацію, передбачену ч.2 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів», є безпідставним.
З урахуванням положень ст. 4 ЦПК України про те, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку, що умови кредитного договору щодо добровільного страхування від нещасних випадків у страховій компанії, рекомендованій банком, не є підставою для визнання кредитного договору недійсним, оскільки ОСОБА_1 не довела, в чому саме полягає порушення її законних прав та інтересів.
Правильним є також й висновок суду про те, що умови договору щодо використання банком персональних даних ОСОБА_1 не протирічать вимогам законодавства, оскільки остання, підписавши спірний кредитний договір, надала згоду на використання банком інформації щодо себе у визначеному сторонами порядку. При цьому, права суб'єкта персональних даних, встановлені ст.8 Закону України «Про захист персональних даних», не є абсолютними, та їх реалізація повинна бути узгоджена з правами та інтересами інших учасників правовідносин.
Разом з тим, при вирішенні даного спору суд не врахував вимоги ч.5 ст.11, ч.ч.1,2,5,7 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно до яких до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема, положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки.
Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
Отже, несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема, щодо плати за обслуговування кредиту, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
Зазначений правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року (справа №6-1746 цс 16)).
Відповідно до п.3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2017 року за №168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк чи споживач з метою встановлення, зміни, або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, тощо).
Таким чином, законодавством не передбачена можливість компенсації сукупних послуг банку за рахунок споживача.
Однак, спірний договір містить положення про нарахування комісії у розмірі 1,40 % щомісячно за надання супутньої послуги, а саме за обслуговування кредитної заборгованості, починаючи із сьомого місяця користування кредитом.
За наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що позов у цій частині є обгрунтованим.
Вказаним кредитним договором також передбачено, що судовий захист прав та законних інтересів, які мають сторони у зв'язку із цим договором, та розгляд і вирішення всіх спорів, які виникають або можуть виникнути між сторонами з питань виконання, зміни, розірвання ними цього договору, відбувається Постійно діючим третейським судом при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України» (п.18.1).
Пунктом 18.2 розділу 18 Правил передбачено, що у випадку настання обставин, що процесуально унеможливлюють судовий захист прав і законних інтересів сторін у порядку, визначеному у п.18.1 цих Правил, або у випадку, якщо конкретний продукт банку, на реалізацію якого сторонами укладається відповідний договір, не передбачає третейський порядок розгляду судових спорів, то судовий захист прав і законних інтересів сторін здійснюється в порядку, передбаченому в Україні чинним законодавством.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що домовленість сторін у кредитному договорі про звернення за вирішення спору до третейського суду жодним чином не порушує прав позивача, оскільки даною угодою передбачена також можливість вирішення спору в порядку, встановленому законодавством, у разі, якщо спір не може бути переданий на розгляд третейського суду. Окрім того, обмеження щодо підвідомчості справ третейським судам стосуються виключно справ у спорах щодо захисту прав споживачів і не поширюються на інші спори, зокрема, на спори про захист прав банківських установ, що випливають із кредитних договорів.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком, з огляду на таке.
Статтею 6 Закону України «Про третейські суди» визначено категорії справ, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, розгляд яких заборонений третейськими судами.
Законом України «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» частину 1 статті 6 Закону України «Про третейські суди» доповнено пунктом 14, згідно з яким третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).
Даний Закон набрав чинності 12 березня 2011 року.
Отже, на час укладення вказаного кредитного договору законодавством не передбачена можливість передачі спору щодо захисту прав споживачів на розгляд третейського суду.
Наведене дає підстави для висновку про те, що положення пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», які містять заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку, поширюються на правовідносини з питань виконання, зміни, розірвання договору споживчого кредиту.
Таким чином, суд дійшов помилкового висновку про те, що заборона на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів не поширюється на спори про захист прав банківських установ, тобто спори, в яких позивачем є банк, а відповідачем - споживач.
Відтак, колегія суддів вважає, що позовні вимоги про визнання недійсними умов кредитного договору в частині нарахування комісії за обслуговування кредитної заборгованості, починаючи із сьомого місяця користування кредитом, у розмірі 1,40 % на місяць, а також в частині передачі спору на розгляд Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України» є обґрунтованими.
Водночас, матеріалами справи підтверджується, що під час розгляду справи судом першої інстанції, представник відповідача ОСОБА_2 В ОСОБА_3 . заявив клопотання про застосування строку позовної давності (т. 1 а.с. 37-38, 41).
Відповідно до абз.3 п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважних причин, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Тобто, позовна давність - це встановлений законом строк, протягом якого особа, право якої порушено, може вимагати примусового здійснення або захисту свого права шляхом подання позовної заяви до суду.
Згідно ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін (ч.1 ст. 259 ЦК України).
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).
В силу ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, за відсутності поважних причин пропущення позовної давності, є підставою для відмови у позові.
Зважаючи на те, що спірний кредитний договір укладено 15 жовтня 2012 року, а з позовом до суду ОСОБА_1 звернулась лише у 2016 році, апеляційний суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову в частині визнання недійсними умов кредитного договору №002-28089-151012, укладеного 15 жовтня 2012 року між публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» та ОСОБА_1 , в частині нарахування комісії за обслуговування кредитної заборгованості, починаючи із сьомого місяця користування кредитом, у розмірі 1,40 % на місяць, а також в частині передачі спору на розгляд Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України» за спливом позовної давності.
А тому рішення суду першої інстанції у цій частині підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову у зв'язку із пропуском позивачем строку звернення до суду з позовом.
В решті рішення слід залишити без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384, 389, 390, 391 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Новоград-Волинського міськрайонного суду Житомирської області від 17 листопада 2016 року в частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсними умов кредитного договору №002-28089-151012, укладеного 15 жовтня 2012 року між Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» та ОСОБА_1 щодо нарахування комісії за обслуговування кредитної заборгованості, починаючи із сьомого місяця користування кредитом, у розмірі 1,40 % на місяць, а також щодо передачі спору на розгляд Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України» скасувати та ухвалити у цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову за спливом позовної давності.
В решті рішення суду залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 15.11.2019.
Головуючий Судді