Іменем України
14 листопада 2019 року
м. Київ
справа №309/4451/16-а
адміністративне провадження №К/9901/42825/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Саприкіної І. В.,
суддів Єзерова А. А., Чиркіна С. М.,
розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду (головуючий суддя Запотічний І. І., судді: Затолочний В. С., Матковська З. М.) від 17 липня 2017 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Хустського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Закарпатської області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії,
У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Хустського районного суду Закарпатської області з адміністративним позовом до Хустського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Закарпатської області (далі - Хустське ОУПФУ Закарпатської області), у якому просив:
- визнати протиправним та скасування рішення Хустського ОУПФУ Закарпатської області про відмову в призначенні позивачу пенсії відповідно до Закону України від 05 листопада 1991 року № 1789 «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1789);
- зобов'язати відповідача призначити ОСОБА_1 пенсію відповідно до ст. 501 Закону № 1789, починаючи з 14 грудня 2016 року.
Постановою Хустського районного суду Закарпатської області від 22 березня 2017 року позов задоволено в повному обсязі.
Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 липня 2017 року апеляційну скаргу Хустського ОУПФУ Закарпатської області задоволено. Постанову Хустського районного суду Закарпатської області від 22 березня 2017 року скасовано та прийнято нову постанову, якою в задоволенні позову відмовлено.
Приймаючи таке судове рішення, апеляційний суд виходив з того, що до спірних правовідносин слід застосовувати Закон України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII). Оскільки для призначення пенсії за вислугу років у позивача не вистачає спеціального стажу роботи відповідно до Закону № 1697-VII, Хустське ОУПФУ Закарпатської області правомірно відмовило ОСОБА_1 у призначенні такої пенсії.
Не погодившись із вказаним вище судовим рішенням апеляційного суду, ОСОБА_1 подав до Вищого адміністративного суду України касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 липня 2017 року і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Позивач у касаційній скарзі наголошує, що Законом № 1697-VII суттєво звужене його право на пенсію за вислугу років. Відповідно до ст. 22 Конституції України звуження змісту та обсягу існуючих прав особи не допускається.
Вищий адміністративний суд України ухвалою від 11 серпня 2017 року відкрив провадження у цій справі за вказаною касаційною скаргою.
15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким Кодекс адміністративного судочинства України (далі - КАС України) викладено в новій редакції.
Відповідно до підп. 4 п. 1 розд.«Перехідні положення» КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду ухвалою від 13 листопада 2019 року прийняв цю справу до провадження та призначив її до розгляду.
Відповідно до ст. 341 України (у редакції Закону № 2147-VIII) суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів встановила таке.
14 грудня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Хустського ОУПФУ Закарпатської області із заявою про призначення йому пенсії за вислугу років відповідно до ст. 501 Закону № 1789.
Рішенням від 19 грудня 2016 року № 23 відповідач відмовив ОСОБА_1 у призначенні такої пенсії, посилаючись на те, що відповідно до п. 5 «Прикінцеві положення» Закону України від 02 березня 2015 року № 213 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» з 01 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким спеціальні пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до Законів України, зокрема «Про прокуратуру». Таким чином, з 01 червня 2015 року пенсія в порядку та на умовах, визначених Законом № 1789, не призначаються.
Вказані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_1 до суду з даним адміністративним позовом за захистом порушених, на його думку, прав та інтересів.
Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судового рішення апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини справи, колегія суддів дійшла таких висновків.
За приписами ч. 1 ст. 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги.
Згідно з положеннями ч. 4 ст. 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до ч. 1, 2 та 3 ст. 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Крім того, ст. 2 та ч. 4 ст. 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду знаходить, що постанова Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 липня 2017 року відповідає зазначеним вимогам процесуального закону, а доводи касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на наступне.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У частині 1 ст. 501 Закону № 1789 було встановлено, що прокурори і слідчі зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років, мають право на пенсійне забезпечення за вислугою років незалежно від віку. Пенсія призначається у розмірі 80 % від суми їхньої місячної заробітної плати, до якої включаються всі види оплати праці, на які нараховуються страхові внески, одержувані перед місяцем звернення за призначенням пенсії. За кожен повний рік роботи понад 10 років на цих посадах пенсія збільшується на 2 відсотки, але не більше 90 % місячного заробітку. Призначені працівникам прокуратури пенсії перераховуються у зв'язку з підвищенням заробітної плати прокурорсько-слідчих працівників. Перерахунок пенсії проводиться з урахуванням фактично отримуваних працівником виплат і умов оплати праці, що існували на день його звільнення з роботи.
Однак, з 15 липня 2015 року стаття 501 Закону № 1789 щодо права на пенсійне забезпечення за вислугу років втратила чинність у зв'язку із набранням чинності нового Закону № 1697-VII.
Таким чином, оскільки ОСОБА_1 звернувся до Хустського ОУПФУ Закарпатської області з заявою про призначення пенсії 14 грудня 2016 року спірні правовідносини підлягають вирішенню за нормами Закону № 1697-VII.
У ч. 1, 2 ст. 86 Закону № 1697-VII встановлено, що прокурори мають право на пенсійне забезпечення за вислугу років незалежно від віку за наявності на день звернення вислуги років не менше, зокрема, з 01 жовтня 2016 року по 30 вересня 2017 року - 23 роки, у тому числі стажу роботи на посадах прокурорів не менше 13 років.
Отже, станом на дату звернення позивача до відповідача необхідними умовами для призначення пенсії за вислугу років були: а) вислуга років - 23 роки; б) стаж на посадах прокурорів - 13 років.
Як убачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом апеляційної інстанції, стаж вислуги років ОСОБА_1 станом на час звернення до Хустського ОУПФУ Закарпатської області становить 23 роки 9 місяців 16 днів. Проте, стаж на посадах прокурора склав лише 4 роки 5 місяців 19 днів (період роботи позивача з 11 червня 2012 року по 30 листопада 2016 року на посадах старшого прокурора Хустської міжрайонної прокуратури та прокурора Хустської місцевої прокуратури), тобто є меншим від 13 річного стажу, визначеного ч. 1 ст. 86 Закону № 1697-VII.
Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується з твердженням суду апеляційної інстанції, що у ОСОБА_1 відсутнє право на призначення пенсії за вислугу років.
Посилання скаржника на те, що зміни в законодавстві, які звужують зміст та обсяг існуючих прав, не повинні застосовуватися, колегія суддів вважає безпідставним і висновки апеляційного суду не спростовує, оскільки у період дії ст. 501 Закону № 1789-XII (у редакції від 26 липня 2001 року, що діяла до 30 вересня 2011 року), пенсії призначалися прокурорам і слідчим зі стажем роботи не менше 20 років, у тому числі, зі стажем роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури не менше 10 років. Крім того, станом на 30 вересня 2011 року у позивача був відсутній стаж роботи 20 років та стаж роботи на посадах прокурорів і слідчих прокуратури 10 років, а тому, у період дії ст. 501 Закону № 1789-XII позивач також не набув права на призначення пенсії за вислугу років, у зв'язку з чим при прийнятті Закону № 1697-VII не відбулося звуження змісту та обсягу існуючих прав позивача.
Крім того, у справі «Суханов та Ільченко проти України» (рішення від 26 червня 2014 року, п. 35) Європейський Суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що за певних обставин «законне сподівання» на отримання «активу» також може захищатися ст.1 Першого протоколу. Якщо суть вимоги особи пов'язана з майновим правом, особа, якій воно надане, може вважатися такою, що має «законне сподівання», якщо для такого права у національному законодавстві існує достатнє підґрунтя - наприклад, коли є усталена практика національних судів, якою підтверджується його існування. Проте не можна стверджувати про наявність законного сподівання, якщо існує спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства і вимоги заявника згодом відхиляються національними судами.
Суд звертає увагу, що у спірних правовідносинах вимоги позивача не мають достатнього підґрунтя у національному законодавстві, оскільки зазнали змін норми законодавства щодо призначення пенсій працівникам органів прокуратури, а також немає усталеної практики національних судів на підтримку аналогічних скарг заявників. З огляду на це, у позивача не було «законних сподівань», які могли б підпадати під дію ст. 1 Першого протоколу, тобто відповідати правовим висновкам, викладених у даному рішенні ЄСПЛ.
Крім того у рішенні ЄСПЛ від 03 червня 2014 року у справі «Великода проти України» Суд розглянув скаргу за ст. 1 Першого протоколу до Конвенції на припинення виплати заявниці державними органами пенсії у розмірах, встановлених рішенням національного суду від 19 січня 2010 року після внесення у 2011 році змін до законодавчих актів. Суд дійшов висновку про відсутність втручання у право заявниці на мирне володіння майном внаслідок внесення змін до законодавства щодо зменшення розміру соціальних виплат. Такого висновку Суд дійшов за відсутності доказів того, що ці зміни внесені не у відповідності до законної процедури та за відсутності будь-яких доказів того, що вони не були доступними та передбачуваними.
Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 752/20817/16-а, від 21 лютого 2018 року у справі № 211/3177/17 та від 25 квітня 2018 року у справі № №396/804/17 вже висловлював правову позицію стосовно застосування ст. 501 Закону № 1789-XII у редакції від 26 липня 2001 року, що діяла до 30 вересня 2011 року.
Оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції цілком відповідає зазначеним постановам Верховного Суду.
З огляду на викладене, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду знаходить, що постанова Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 липня 2017 року є законною та обґрунтованою і не підлягає скасуванню, оскільки суд апеляційної інстанції, всебічно перевіривши обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.
Суд касаційної інстанції при прийнятті даного рішення також застосовує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в п. 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії», заява № 303-A, п. 29).
Відповідно до ст.350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд апеляційної інстанції не допустив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судового рішення чи вчиненні процесуальних дій.
Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення апеляційного суду, то відповідно до ст. 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.
Керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 17 липня 2017 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач: І. В. Саприкіна
Судді: А. А. Єзеров
С. М. Чиркін