Справа № 640/4621/19 Суддя (судді) суду 1-ї інстанції:
Катющенко В.П.
Іменем України
12 листопада 2019 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Сорочка Є.О.,
суддів Єгорової Н.М.,
Федотова І.В.,
за участю секретаря с/з Грисюк Г.Г.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах своєї малолітньої дитини ОСОБА_2 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 вересня 2019 року у справі за адміністративним позовом Громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах своєї малолітньої дитини ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, за участю третьої особи - Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби України в м.Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язати вчинити дії,
Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 25.02.2019 № 42-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянці Республіки Узбекистан ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 вересня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.
Позивач в апеляційній скарзі просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову, оскільки вважає, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, судом неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права.
Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянці Республіки Узбекистан ОСОБА_1 є протиправною.
Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу просить відмовити у її задоволенні, посилаючись на необґрунтованість доводів скаржника.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_1 є громадянином Республіки Узбекистан, народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Коканд, Ферганська область, Андижанська область, Республіка Узбекистан, за національністю - росіянка, за віросповіданням - іслам.
ОСОБА_1 08.02.2018 звернулась до органів міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Третьою особою 29.12.2018 складено висновок про відмову позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням відповідача від 25.02.2019 № 42-19 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки стосовно заявника умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", відсутні.
Не погодившись з таким рішенням, позивач звернулась до суду з позовом.
Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні дійшов висновків про те, що оскаржуване рішення про відмову ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є обґрунтованим.
Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з такого.
Порядок та умови прийняття рішення за заявою про надання статусу біженця встановлено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).
Відповідно до частини першої статті 8 Закону №3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Згідно частини першої статті 9 Закону №3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Частиною 11 вказаної статті передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно частин п'ятої, сьомої та тринадцятої статті 10 Закону 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, надсилається протягом трьох робочих днів з дня його прийняття разом з особовою справою заявника уповноваженим посадовим особам цього центрального органу виконавчої влади, які розглядали заяву.
У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення.
Відповідно до частин першої, п'ятої статті 12 Закону 3671-VI рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п'яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.
Рішення за скаргою приймає центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом місяця з дня отримання особової справи.
Статтею 6 Закону № 3671-VI визначено умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зокрема, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, підставою для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугувала відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.
Відповідно до пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень, небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.
При цьому, обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
За змістом Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Також, пунктами 99-100 глави другої Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
Враховуючи викладене, у ході розгляду даної справи належить з'ясувати наявність об'єктивних обставин, за яких існують реальні побоювання щодо загрози життю чи здоров'ю позивача у країні громадянської належності з релігійних, політичних, расових чи інших, визначених Законом № 3671-VI мотивів.
Так, як вірно встановлено судом першої інстанції, під час співбесід з посадовими особами відповідача, позивач повідомила, що у вересні 2012 року вперше виїхала з Республіки Узбекистан до Російської Федерації з метою навчання, проте пропустила період вступу та почала працювати разом з мамою. Один раз в рік вони виїжджали за межі Російської Федерації в Україну для продовження реєстрації. У травні 2014 року ОСОБА_3 у соцмережах зареєструвалась у спеціальній мусульманській групі, де познайомилась зі своїм чоловіком - праведним мусульманином, з яким у мечеті м. Москви зареєстрували релігійний шлюб. У січні 2015 року позивач прибула до м. Києва, де проживала разом з ОСОБА_4 у цивільному шлюбі. У травні 2015 року ОСОБА_3 з м. Дніпропетровськ вилетіла в Туреччину для лікування перед пологами. У червні 2015 року ОСОБА_5 примусово повернули з України, оскільки остання перевищила строк перебування, проте 06.09.2015 остання за запрошенням її однодумців по вірі повернулась до України.
Обґрунтовуючи підстави для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач вказувала про свої побоювання стати жертвою переслідувань за релігійними ознаками.
Так, під час співбесіди 01.06.2018 ОСОБА_3 повідомила, що з дитинства сповідувала християнство. Проте, з дитинства цікавилась ісламом. Прибувши до Санкт-Петербургу, позивач відкрито сповідувала іслам. Обґрунтовуючи причини виїзду з території Російської Федерації, ОСОБА_3 повідомила, що у січні 2015 року у Москві спецслужби Узбекистану прямо на вулиці могли викрадати людей та відправляти в Узбекистан.
Пояснюючи причини еміграції, ОСОБА_3 також стверджувала, що у країні свого походження бачила утиск мусульман. Після того, як ОСОБА_3 виїхала з Узбекистану, додому до останньої приходили співробітники СНБ, які опечатали будинок, викликали на допити та запитували про місцезнаходження ОСОБА_1 та яку віру сповідує остання.
Колегія суддів критично оцінює зазначені доводи позивача та підтримує позицію відповідача та суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання позивача біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.
У першу чергу слід відмітити, що матеріали справи не містять, а позивачем не було надано жодних доказів того, що вона підпадала під будь-яке насилля чи переслідування у власній країні у тому числі за ознаками раси, національності, віросповідання, політичних поглядів чи належності до певної соціальної групи. Навпаки, як вірно встановив суд першої інстанції під час співбесіди 01.06.2018 ОСОБА_3 повідомила, що жодних утисків відносно неї у країні походження не було.
Посилання на те, що позивач проживає у цивільному шлюбі із ОСОБА_4 , який наразі перебуває у Лук'янівському СІЗО, позаяк останнього звинувачують у незаконному переправленні осіб через кордон України та тероризмі, як підстави для визнання позивача біженцем, є необґрунтованим. Так, матеріали справи не містять будь-яких доказів, які б підтвердили факт цивільного шлюбу, оформлення релігійного шлюбу позивача із ОСОБА_4 . Крім того, інкриміновані останньому злочини, як вірно встановлено судом першої інстанції, не пов'язані зі сповідуванням ним ісламу.
Також суд враховує, що позивач не була заарештована на територіях Республіки Узбекистан, Російської Федерації та Туреччини, що ні до неї особисто, ні до членів її родини в Республіці Узбекистан та Російській Федерації фактів застосування фізичного насилля з боку правоохоронних чи інших органів не встановлено.
Жодних відомостей про те, що позивач є членом релігійних екстремістських чи інших терористичних організацій, а також відомостей щодо переслідування її за участь у таких організаціях вона не зазначила, а матеріали справи не містять. З цих підстав відхиляються посилання в апеляційній скарзі на звіти міжнародних організацій щодо порушень в Республіці Узбекистан прав людей, що обвинувачуються в участі у діяльності таких організацій.
Як вірно встановив суд першої інстанції, інформація про те, що позивач знаходиться у міжнародному розшуку по звинуваченню у релігійному екстремізмі на території Узбекистану матеріалами справи не підтверджується, а на сайті МВС Республіки Узбекистан, серед людей розшукуваних правоохоронними органами Республіки Узбекистан, вона не значиться (http://mvd.uz/ru/wante/index/1).
Матеріали справи не містять підтвердження притягнення позивача в країні походження ні до кримінальної, ні до адміністративної відповідальності, відтак, загроза життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання з цих приводів відсутня.
Доводи про те, що уповноваженими особами було арештовано її будинок в Узбекистані та проведено допит її бабусі як підстави для визнання позивача біженцем колегія суддів відхиляє, позаяк жодних доказів цьому не надано. Крім того, позивач у ході співбесід вказувала, що її бабуся безперешкодно прибула до міста Санкт-Петербург, тобто родичі позивача не зазнають жодних переслідувань та мають змогу безперешкодно виїжджати за межі Республіки Узбекистан.
Будь-яких відомостей про переслідування та території Республіки Узбекистан осіб виключно з підстав мирного сповідування ісламу матеріали справи також не містять.
Отже, обставини наявності у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань з релігійних мотивів у країні її громадянської належності не знайшли свого підтвердження у ході судового розгляду.
Відповідно до частини першої статті 5 Закону 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не зважаючи на викладене, як вірно встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 , повернувшись після пологів з Туреччини до України у вересні 2015 року, до органів міграційної служби звернулась лише у лютому 2018 року, тобто, через 2,5 роки, додатково свідчить про відсутність обґрунтованих побоювань у позивача відносно повернення до Республіки Узбекистан.
Також, судом першої інстанції вірно вказано про те, що у періоди з 06.09.2012 по 06.09.2013, з 07.09.2013 по 11.01.2015 позивач перебувала на території третіх безпечних країн і мала нагоду звернутися з приводу отримання відповідного статусу до органів державної влади цих країн, проте цього останньою зроблено не було.
Частина 22 статті 1 Закону №3671-VI дає визначення терміну “третя безпечна країна” - це країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини першої статті 6 Закону №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Враховуючи викладене, а також обставини того, що із заявою про визнання біженцем позивач звернулася лише після встановлення 01.02.2018 працівниками Державної міграційної служби України факту проживання позивача на території України без документів на право такого проживання, то колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що метою отримання позивачем статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, є не захист від переслідувань у країні громадянської належності, а лише легалізація на території України у такий спосіб.
Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про відмову у задоволенні позову, оскільки умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону №3671-VI, відсутні, а до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач перебувала в третій безпечній країні і мала можливість звернутися з приводу отримання відповідного статусу до органів державної влади цих країн.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Керуючись статтями 34, 243, 316, 321, 325, 328, 329, 331 КАС, суд
Апеляційну скаргу громадянки Республіки Узбекистан ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах своєї малолітньої дитини ОСОБА_2 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 вересня 2019 року - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена у випадках, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. В інших випадках постанова не підлягає касаційному оскарженню.
Головуючий суддя Є.О. Сорочко
Суддя Н.М. Єгорова
Суддя І.В. Федотов
Повний текст постанови складений 13.11.2019.