ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
14 листопада 2019 року м. Київ № 826/472/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Келеберди В.І., розглянувши у порядку письмового провадження заяву ОСОБА_1 про визнання протиправними дій суб'єкта владних повноважень, вчинених на виконання рішення суду, в порядку ст.383 КАС України, у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, зобов'язання вчинити дії, -
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 з позовом до Державної фіскальної служби України, в якому просить визнати протиправним та скасувати наказ Державної фіскальної служби України від 02.10.2017 року №2317-о «Про звільнення ОСОБА_1 ; поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника відділу акцизного податку Департаменту контролю за обігом та оподаткуванням підакцизних товарів Державної фіскальної служби України з 03.10.2017 року; стягнути з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 11.12.2017 року по день ухвалення рішення судом; зобов'язати Державної фіскальної служби України вжити заходи щодо виконання частини другої статті 492, частини третьої статті 49-2 Кодексу законів про працю України шляхом пропонування ОСОБА_1 іншої наявної роботи, що відповідає його освіті і досвіду; допустити до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу в межах стягнення за один місяць.
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 15.03.2018 року, залишеного без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 31.05.2018 року та постановою Верховного Суду від 16.10.2019 року, позов задоволено частково, визнано протиправними та скасовано наказ Державної фіскальної служби України №2317-о «Про звільнення ОСОБА_1 »; поновлено ОСОБА_1 на рівнозначній посаді заступника начальника відділу акцизного податку Департаменту контролю за обігом та оподаткуванням підакцизних товарів Державної фіскальної служби України з 03.10.2017 року; стягнуто з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 17913,96 грн. Допущено негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на рівнозначній посаді заступника начальника відділу акцизного податку Департаменту контролю за обігом та оподаткуванням підакцизних товарів Державної фіскальної служби України та стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць. В решті позовних вимог відмовлено.
06.05.2019 року до суду позивачем подано заяву про визнання протиправними дій суб'єкта владних повноважень, вчинених на виконання рішення суду, в якій просить постановити окрему ухвалу, якою визнати протиправними дії відповідача щодо поновлення позивача на не існуючій в штатному розписі посаді заступника начальника відділу акцизного податку Департаменту контролю за обігом та оподаткуванням підакцизних товарів Державної фіскальної служби України та попередження його про наступне вивільнення у зв'язку з відсутністю казаної посади в штатному розписі.
На думку заявника, видання відповідачем наказу про поновлення позивача безпосередньо на посаді заступника начальника відділу акцизного податку Департаменту контролю за обігом та оподаткуванням підакцизних товарів Державної фіскальної служби України, яка відсутня у штатному розписі відповідача, суперечить п.4 ч.1 ст.2 Закону України «Про державну службу» та не може вважатися виконанням судового рішення про поновлення позивача на рівнозначній посаді.
Наголошує, що відповідач виконуючи рішення суду відступив від змісту його резолютивної частини, дії відповідача щодо поновлення позивача всупереч рішенню суду на не існуючій посаді з подальшим попередженням його про наступне вивільнення порушують права позивача на ефективний судовий захист.
Суд, за наслідком розгляду заяви про визнання протиправними рішення суб'єкта владних повноважень, в порядку ст.383 КАС України, вважає, що заява є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, підставами для звернення до суду з даною заявою є неналежне виконання на думку позивача відповідачем рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 15.03.2018 року у справі №826/472/18.
Разом з тим, суд звертає увагу заявника, що згідно з ч. 2 ст. 14 КАС України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України.
Частиною 1 ст. 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Згідно ч. 1 ст. 383 КАС України особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.
Тобто, аналіз зазначених норм свідчить, що є наступні види судового контролю за виконанням судового рішення, такі як зобов'язання суб'єкта владних повноважень подати звіт про виконання судового рішення, накладення штрафу (ст. 382 КАС України) та визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб'єктом владних повноважень - відповідачем на виконання рішення суду (ст. 383 КАС України).
Більш того, Верховний Суд у постанові від 20.02.2019 року у справі № 806/2143/15 (адміністративне провадження № К/9901/5159/18) звертав увагу, що зазначені правові норми КАС України мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, пов'язаних з невиконанням судового рішення.
Відповідно до ст. 129-1 Конституції України судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Отже, судові рішення виконуються безпосередньо і для його виконання не вимагається ухвалення будь-яких інших, додаткових судових рішень.
З огляду на вищенаведене, у разі невиконання судового рішення, позивач має право вимагати вжиття спеціальних заходів впливу на боржника, передбачених законодавством про виконавче провадження, КАС України.
Невиконання судового рішення не може бути самостійним предметом окремого судового провадження щодо повторного розгляду питань, щодо яких вже прийнято судове рішення.
Вказаний правовий висновок узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеного у постановах від 20.02.2019 у справі № 806/2143/15 (адміністративне провадження №К/9901/5159/18), від 03.04.2019 у справі № 820/4261/18 (адміністративне провадження № К/9901/1062/19).
Згідно ч. 1 ст. 373 КАС України виконання судового рішення здійснюється на підставі виконавчого листа, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.
Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
З аналізу вищезазначених законодавчих норм вбачається, що не можна зобов'язати суб'єкта владних повноважень виконувати судове рішення шляхом ухвалення з цього приводу іншого судового рішення, оскільки примусове виконання рішення суду здійснюється в порядку, передбаченому Законом.
Таким чином, суд дійшов висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не усуває юридичний конфлікт та не відповідає об'єкту порушеного права, а тому в такий спосіб неможливо захистити чи відновити право у разі визнання його судом порушеним. При розгляді вимог позивача стосовно невиконання окремого судового рішення у справі, суд не може зобов'язувати виконувати рішення суду шляхом ухвалення нового судового рішення, оскільки виконавче провадження являє собою завершальну стадію судового провадження.
Вказана правова позиція узгоджується із позицією Великої Палати Верховного Суду викладеній у постанові від 16.01.2019 у справі № 686/23317/13-а (провадження № 11-1193апп18).
Положеннями ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Європейський суд з прав людини у справі «Горнсбі проти Греції» наголосив, що, відповідно до усталеного прецедентного права, пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду або арбітражу з позовом стосовно будь-яких його цивільних прав та обов'язків. Таким чином, ця стаття проголошує «право на суд», одним з аспектів якого є право на доступ, тобто право подати позов до суду. Однак це право було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію.
Отже, для цілей ст. 6 Конвенції стадія виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду».
З аналізу рішень Європейського суду з прав людини (остаточні рішення у справах «Алпатов та інші проти України», «Робота та інші проти України», «Варава та інші проти України», «ПМП «Фея» та інші проти України»), якими було встановлено порушення п. 1 ст. 6, ст. 13 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, вбачається однозначна позиція про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим доти, доки не виконане судове рішення, а також констатується, що виконання судового рішення, як завершальна стадія судового процесу, за своєю юридичною природою є головною стадією правосуддя, що повністю узгоджується з нормою ст. 129-1 Конституції України.
Отже, обов'язковою складовою судового процесу є фактичне втілення судових присуджень у певні матеріальні блага, яких особа була протиправно позбавлена до отримання судового захисту.
Таким чином, судовий акт, який набрав законної сили, підлягає обов'язковому та безумовному виконанню особою, на яку покладено такий обов'язок.
Це означає, що особа, якій належить виконати судовий акт, повинна здійснити достатні дії для організації процесу його виконання, незалежно від будь-яких умов, оскільки інше суперечило б запровадженому статтею 8 Конституції України принципу верховенства права.
Згідно ст. 370 КАС України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Системний аналіз вищезазначених норм права свідчить, що правовий інститут контролю за виконанням рішення суду, механізм якого врегульований приписами ст. 383 КАС України, підлягає застосуванню виключно у разі наявності протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень щодо виконання рішення суду, що порушує права та законні інтереси позивача. Застосування судом до суб'єкта владних повноважень заходів процесуального впливу можливе виключно у випадку встановлення факту невиконання таким суб'єктом владних повноважень дій зобов'язального характеру, визначених рішенням суду на користь особи-позивача, що має бути підтверджено відповідними доказами.
Судом встановлено, що наказом відповідача від 15.04.2019 року №730-о «Про виконання рішення суду та поновлення на посаді ОСОБА_1 » скасовано наказ відповідача від 02.10.2017 року №2317-о «Про звільнення ОСОБА_1 » та поновлено його на тій самі посаді, з якої було звільнено, а саме посаді заступника начальника відділу акцизного податку Департаменту контролю за обігом та оподаткуванням підакцизних товарів Державної фіскальної служби України.
Таким чином, позивача було поновлено на такій же посаді з якої його було звільнено, що відповідає ст. 235 Кодексу законів про працю України.
Разом із тим, незгода позивача із способом виконання судового рішення не може бути беззаперечним доказом вчинення суб'єктом владних повноважень протиправних дій при виконанні такого рішення.
Позивач був поновлений на займаній посаді, а саме на посаді заступника начальника відділу акцизного податку Департаменту контролю за обігом та оподаткуванням підакцизних товарів Державної фіскальної служби України, тобто на посаді рівнозначній тій, яку він займав перед звільненням, що повністю відповідає резолютивній частині рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 15.03.2018 року.
Крім того, заявником не наведено аргументів на підтвердження необхідності поновлення його на іншій посаді ніж ту, яку він займав перед звільненням.
Доводи позивача щодо його подальшого звільнення з посади заступника начальника відділу акцизного податку Департаменту контролю за обігом та оподаткуванням підакцизних товарів Державної фіскальної служби України у зв'язку з скороченням штатної чисельності, що підтверджується попередженням про наступне вивільнення, можуть бути досліджені та оцінені в іншому позовному провадженні, а не в межах ст.383 КАС України.
Згідно ч. 6 ст. 383 КАС України за відсутності обставин протиправності відповідних рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень - відповідача та порушення ним прав, свобод, інтересів особи-позивача, суд залишає заяву без задоволення. За наявності підстав для задоволення заяви суд постановляє ухвалу в порядку, передбаченому статтею 249 цього Кодексу.
Аналіз вищезазначених норм права свідчить, що правовий інститут контролю за виконанням рішення суду, механізм якого унормований у тому числі і приписами ст. 383 КАС України, підлягає застосуванню виключно у разі наявності протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень щодо виконання рішення суду, що порушує права та законні інтереси позивача. Застосування судом до суб'єкта владних повноважень заходів процесуального впливу можливе виключно у випадку встановлення факту невиконання таким суб'єктом владних повноважень дій зобов'язального характеру, визначених рішенням суду на користь особи-позивача, що має бути підтверджено відповідними доказами.
З огляду на викладене, а також ураховуючи те, що судом не встановлено свідомого невжиття відповідачем залежних від нього заходів з метою виконання судового рішення та порушення у зв'язку з цим прав позивача, суд вважає, що у спірних правовідносинах відсутні обґрунтовані підстави для визнання протиправними дій відповідача, та визнання порушення прав позивача, які полягають у невиконанні (неналежному виконанні) рішення суду відповідачем у справі № 826/472/18.
Крім того, необґрунтованими є вимоги про винесення окремої ухвали щодо визнання протиправними дій Державної фіскальної служби України.
Так, згідно з ч. 1 ст. 249 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб'єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.
Окрема ухвала дає можливість суду відреагувати на деякі порушення закону, стосовно яких він не може самостійно вжити заходів для усунення цих порушень, причин та умов, що їм сприяли, для встановлення винних осіб та притягнення їх до юридичної відповідальності. Тобто, окрема ухвала є реакцією на ті порушення, що не можуть бути усунені постановою, а також на причини й умови вчинення порушень, щоб запобігти їх повторенню.
Аналіз положень наведеної статті КАС дає підстави для висновку, що окрема ухвала суду є процесуальним засобом необхідного належного реагування (судового впливу) на порушення законності, а також на причини та умови, що цьому сприяли, які виявлені ним саме під час судового розгляду. Постановлення такої ухвали є правом, а не обов'язком суду (ухвала Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2019 року по справі № № 200/4900/17).
За наслідками перевірки клопотання позивача, колегія суддів не вбачає передбачених статтею 249 КАС підстав для постановлення окремої ухвали, позаяк права позивача, у зв'язку із порушенням яких він звернувся до суду з позовом у даній справі, цілком ефективно захищенні рішенням суду по суті спору, підстав для вжиття інших заходів реагування (судового впливу) апеляційний суд не вбачає.
Беручи до уваги все викладене вище, суд залишає заяву позивача про визнання протиправними дій суб'єкта владних повноважень, в порядку ст.383 КАС України, без задоволення в повному обсязі.
Керуючись статтями 243, 248, 383 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
Заяву ОСОБА_1 про визнання протиправними дій суб'єкта владних повноважень, вчинених на виконання рішення суду, в порядку ст.383 КАС України - залишити без задоволення.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, передбаченими ст. ст. 294-297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя В.І. Келеберда