Справа №338/1263/19
13 листопада 2019 року Богородчанський районний суд Івано-Франківської області
в складі : головуючого-судді Шишка О.А.,
з участю : секретаря Сіщук Г.Б.,
розглянувши у відкритому підготовчому судовому засіданні в селищі Богородчани цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням,
Позивачка звернулася в суд з позовом до відповідача про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням.
Свої вимоги обґрунтовує тим, що вона є власником будинковолодіння на АДРЕСА_1 . Вказане житло вона придбала у відповідача на підставі договору купівлі-продажу від 04.07.2018 року. На час укладення договору відповідач був зареєстрований у будинку, тому він зобов'язався у строк до 15.07.2018 року знятися з реєстраційного обліку. Разом з тим до часу звернення в суд з позовом свою обіцянку не виконав. Оскільки через реєстрацію відповідача у її будинку вона не може реалізувати свої права, зокрема на отримання субсидії чи інших соціальних допомог, тобто це створює їй незручності, просить позов задовольнити.
В судовому засіданні позивачка свої вимоги підтримала з викладених підстав, просить позов задовольнити.
Відповідач в судове засідання не з'явився, подав заяву про розгляд справи без його участі. Зазначив, що не знявся з місця своєї реєстрації, оскільки виїхав на постійне проживання за кордон й не мав можливості приїхати на територію України. Позов визнає та просить його задовольнити.
Заслухавши пояснення позивачки, дослідивши матеріали справи, суд прийшов до висновку, що позов підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом встановлено, що позивачка є власником будинковолодіння на АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (а.с.8). Вказане майно позивачка придбала у відповідача на підставі договору купівлі-продажу від 04.07.2018 року (а.с.6).
За вказаною адресою зареєстрований відповідач ОСОБА_2 , який у даному будинку не проживає, що підтверджується актом органу місцевого самоврядування (а.с.13).
Згідно зі ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
За змістом ч.1 ст.316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Згідно з вимогами ч.ч.1, 2 ст.319 та ч.1 ст.321 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ст. 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Стаття 109 ЖК України визначає, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном. Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник майна має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї , а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення свого порушеного права будь- яким шляхом, яким власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту такого права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.
Виходячи із порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 ЖК України у поєднанні зі ст. 64 цього ж кодексу, слід дійти висновку, що положення статей 381, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру від будь- яких осіб, у тому числі і тих, які не є і не були членами його сім'ї.
Отже, підставою для задоволення позову власника є встановлення факту порушення його прав і об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним цих прав.
Згідно зі ст. 169 ЖК України у разі припинення договору найму жилого приміщення в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, наймач і особи, які проживають разом з ним, зобов'язані звільнити жиле приміщення, а в разі відмовлення - підлягають виселенню в судовому порядку без надання іншого жилого приміщення.
Судом встановлено, що предметом спору є житловий будинок, який є власністю позивачки. Позивачка просить захистити її права як власника відповідно до приписів ст. 391 ЦК України і зазначає, що реєстрація відповідача, який не є членом її сім'ї, у вищевказаному житловому будинку створює для неї перешкоди у користуванні, володінні та розпорядженні її власністю.
Згідно з вимогами Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 15 від 21.12.2012 року «Про узагальнення судової практики розгляду цивільних справ про захист права власності та інших речових прав» втрата права користування житловим приміщенням є наслідком припинення права власності на житлове приміщення у колишнього власника житла.
За таких обставин, суд вважає, що обраний власником спосіб захисту відповідає об'єму його прав відповідно до ст. 321 ЦК України, а відповідач жодних правомочностей щодо житлового будинку (житла) уже не має.
Підсумовуючи наведене, суд приходить до висновку, що оскільки житловий будинок на АДРЕСА_1 є власністю позивачки, а відповідач зареєстрований у ньому без будь-яких законних підстав, то останнього слід визнати таким, що втратила право на житло.
Відповідно до ч.4 ст.206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову, суд за наявності до того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.
Оскільки відповідач заявлені вимоги визнав, а підстав для відмови у прийнятті визнання відповідачем позову немає, то суд вважає, що позов підлягає до задоволення повністю.
На підставі викладеного, ст.41 Конституції України, ст.ст. 64, 150, 156, 169 ЖК України, ст.ст. 316, 317, 319, 321, 383, 386, 391 ЦК України, керуючись ст.ст.200, 206, 263-265 ЦПК України, суд
Позов задовольнити.
ВизнатиОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , таким, що втратив право на користування житлом (житловим будинком з господарськими будівлями та спорудами) на АДРЕСА_1 .
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Івано-Франківського апеляційного суду протягом 30 днів з дня проголошення рішення через суд першої інстанції.
Головуючий О. А. Шишко