Справа № 183/1086/15
№ 2/183/158/19
04 жовтня 2019 року Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області у складі:
головуючої судді Сороки О.В.,
секретаря судового засідання Пащенко А.С.,
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «Приватбанк» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , третя особа - Служба у справах дітей виконавчого комітету Новомосковської міської ради Дніпропетровської області, про виселення,-
У лютому 2015 року Публічне акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк», правонаступником якого є Акціонерне товариство Комерційний банк «Приватбанк», звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , треті особа - Служба у справах дітей виконавчого комітету Новомосковської міської ради Дніпропетровської області, про виселення всіх осіб, які проживають та зареєстровані в квартирі АДРЕСА_1 .
Позов обґрунтований тим, що 25.09.2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, за умовами якого відповідач отримав кредит у вигляді встановленого кредитної лінії у розмірі 49200 доларів США строком до 25.09.20032 року.
ОСОБА_1 зобов'язався повернути кредит та сплачувати щомісячно відсотки за користування кредитом у порядку та строки, встановлені договором.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 25.09.2007 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, згідно умов якого останній передав в іпотеку нерухоме майно - квартирі АДРЕСА_1 .
У зв'язку із невиконанням боржником умов кредитного договору, рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 25.04.2013 року звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу банком зазначеного житлового будинку.
Посилаючись на те, що звернення стягнення на предмет іпотеки є підставою для виселення відповідачів із будинку, які у встановлений банком строк добровільно його не звільнили, а їх реєстрація за адресою предмета іпотеки здійснена без згоди іпотекодержателя, що є порушенням умов договору, позивач, просив суд виселити із квартири АДРЕСА_1 всіх осіб, що в ній проживають та зареєстровані.
Ухвалою судді Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області Березюк В.В. від 24 березня 2015 року відкрите провадження по справі (а.с. 29).
Ухвалою суду від 26.05.2015 року зупинене провадження по справі (а.с. 65).
Ухвалою судді Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 07 березня 2016 року справа прийнята до провадження судді Дубовенко І.Г. (а.с. 71).
Рішенням Новомосковського міськрайонного суду від 19 квітня 2016 року - позивачеві відмовлено у задоволенні позову (а.с. 91-95).
Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 червня 2016 року рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 19 квітня 2016 року, - залишене без змін (а.с. 123-125).
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 05 квітня 2017 року касаційну скаргу ПАТ КБ «ПриавтБанк» задоволено, рішення суду першої інстанції від 19.04.2016 року та апеляційної інстанції від 06.06.2016 року, - скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції (а.с. 167-169).
В судовому засіданні представник позивача позов підтримав, з підстав у ньому визначених.
В судовому засіданні відповідач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_4 позов не визнали, наполягали на тому, що кватира, яка розташована в АДРЕСА_2 придбана не за рахунок кредитних коштів, наданих КБ «ПриватБанк» за договором від 25.09.2007 року, письмове повідомлення про добровільне виселення відповідачі не отримували, рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки не виконано. В подальшому надали суду заяви про розгляд справи у їх відсутність.
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилася, повідомлена належним чином, її неявка не перешкоджає розгляду справи.
Представник третьої особи в судове засідання не звився, надав суду заяву про розгляд справи у його відсутність, наполягав на винесенні рішенні врахувати інтереси малолітньої дитини.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши подані докази з точки зору належності, достовірності, допустимості, а у своїй сукупності з точки зору достатності, дійшов до наступного висновку.
25 вересня 2007 року між ЗАТ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір, відповідно до якого банк зобовязався надати грошові кошти у розмірі 38 400,00 доларів США, а відповідач зобовязався використати кредит на визначені договором цілі, забезпечити його повернення, сплату нарахованих відсотків у встановлений термін. Договір було укладено строком до 26.09.2032 року, за користування кредитом була встановлена процента ставка у розмірі 12 % (а.с. 9-10).
Для забезпечення повного і своєчасного виконання позичальником зобов'язань по договору, сторони уклали договір іпотеки, згідно з яким ОСОБА_1 надав в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру загальною площею 48,9 кв.м., яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , що належить йому на праві власності, на підставі договору купівлі-продажу посвідченого приватним нотаріусом Орловим О.А. Дніпропетровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області 25.09.2007 року за реєстраційним № 3522 (а.с. 11-13).
Сторонами не опсорено, що банк виконав всі умови підписаного кредитного договору, а відповідач, в порушення умов договору, не сплачував кошти за кредитом та відсоткам, які він повинен сплачувати щомісяця, в результаті чого станом на 24 березня 2012 року утворилась заборгованість у розмірі 78 811,07 доларів США, що за курсом 7,9857 відповідно до службового розпорядження НБУ від 24.03.2012 року, складає 629 361,56 грн., яка складається з заборгованості по кредиту у розмірі 38 881,82 доларів США, заборгованості по процентами за користування кредитом у розмірі 20 907,40 доларів США, заборгованості по комісії за користуванням кредитом у розмірі 3 035,81 доларів США, пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором у розмірі 15 986,04 доларів США.
Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 25 квітня 2013 року, яке набрало законної сили 21 серпня 2013 року, звернуто стягнення на предмет іпотеки - кватиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 14-16).
Право власності квартиру зареєстровано в установленому законом порядку (а.с. 198), належних та допустимих доказів про те, що квартира була придбана за рахунок кредитних коштів суду не подано, оскільки остання придбана на підставі відповідного правочину, посвідченого нотаріально, зареєстрованого у встановленому законом порядку. Кредитний договір місить посилання про те, що квартира передана в іпотеку, з метою виконання зобов'язання за кредитним договором.
У квартирі АДРЕСА_1 зареєстрованими значаться ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 (а.с. 203).
В ході розгляду справи позивачем не надано доказів виконання рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки, відповідачі, як члени сім'і власника, зареєстровані та проживають у квартиру і письмову вимогу банку від 08.12.2014 року (а.с. 17) про їх добровільне виселення не виконують.
До правовідносин, що вникли між сторонами, суд вважає за необхідне застосувати наступні норми закону.
Згідно із частинами першою та другою статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.
Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом.
Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, відповідно до частини другої якої громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином, частина 2 статті 109 ЖК УРСР встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
У постанові, ухваленій 18 березня 2015 року у справі №6-39цс15 Верховний Суд України виклав правову позицію щодо застосування положень статей 39, 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР, згідно із якою в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке не придбане за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і частини другої статті 109 ЖК УРСР.
За змістом зазначених норм права особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), який є предметом іпотеки і який придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положеннями частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду. При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надано особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови у задоволенні позову про виселення.
Велика Палата Верховного Суду наразі не відступила від наведеного правового висновку Верховного Суду України, тому він відповідно до положень частини 4 статті 263 ЦПК України підлягає врахуванню судами при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин.
Таким чином, оскільки квартира за АДРЕСА_1 , яку ОСОБА_1 передав в іпотеку, придбана ним не за рахунок кредитних коштів, суд приходить до висновку, що виселення відповідача, який не зареєстрований у зазначеній квартирі, а також виселення членів сім'ї власника, допускається лише з наданням іншого постійного жилого приміщення, яке повинно бути зазначене в рішенні суду.
Враховуючи, що позивач заявив вимогу про виселення, не зазначивши постійного жилого приміщення, що надається особам, яких виселяють, суд приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог та відмову у задоволенні позову.
Відповідно до вимог частини другої статті 13 ЦПК України збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, а позивач, обравши такий спосіб захисту свого порушеного права, як виселення із житлового приміщення, що є предметом іпотеки, однак не було придбано іпотекодавцем за рахунок кредитних коштів, у позовній заяві повинен був навести житлове приміщення, яке має бути надане відповідачам одночасно з виселенням. Відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, як уже зазначалося вище, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
Доводи представника позивача про те, що суд повинен враховувати правовий статус переданого в іпотеку майна, із якого підлягають виселенню відповідачі, і яке відноситься до приватного (а не державного чи громадського, житлового фонду), не спростовують висновки суду у спірних правовідносинах, оскільки стаття 109 ЖК УРСР, на яку позивач посилається, як на підставу свого позову, регулює, серед іншого, питання щодо виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, які були передані в іпотеку.
Крім того, відповідно до частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
За змістом зазначеної норми права вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в разі звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку», а тому посилання відповідача на неотримання письмового повідомлення банку про добровільне вичленення з квартири, не може слугувати підставою для відмови у задоволенні позову, як на тому звертав увагу відповідач в ході розгляду справи.
Питання щодо судових витрат належить вирішити, у відповідності до вимог ст. 141 ЦПК України.
Керуючись ст. ст. 3, 5, 12, 77-82, 141, 258, 259, 264-265, 268 ЦПК України, суд, -
Відмовити Акціонерному товариству Комерційному Банку «ПриватБанк» у задоволенні позову до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , третя особа - Служба у справах дітей виконавчого комітету Новомосковської міської ради Дніпропетровської області, про виселення з квартири АДРЕСА_1 .
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя О.В. Сорока.