Справа № 640/4592/19 Суддя (судді) першої інстанції: Каракашьян С.К.
13 листопада 2019 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Ганечко О.М.,
суддів Сорочка Є.О.,
Кузьменка В.В.,
розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 02.07.2019 у справі за адміністративним позовом Громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Управління державної міграційної служби України в Київській області, третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області, про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
Громадянка Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві третя особа - Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби України у м. Києві та Київській області, в якому просила:
- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби в м. Києві № 318 від 25.09.2018 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 14-19 від 14.02.2019 про відхилення скарги громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_2 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 02.07.2019 позов задоволено повністю.
Визнано протиправним та скасовано наказ Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві № 318 від 25.09.2018 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України про відмову в задоволенні скарги № 14-19 від 14.02.2019.
Зобов'язано Головне управління Державної міграційної служби в місті Києві повторно розглянути заяву громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_2 про визнання її біженцем.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, Державна міграційна служба України подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог, при цьому, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.
Сторони у судове засідання не з'явились, про дату, час і місце судового засідання повідомлені належним чином.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі неприбуття жодного з учасників справи у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання.
Відповідно до ч. 2 ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
З огляду на викладене, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.
Згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
Так, у відповідності до положень ч. 1 ст. 308 КАС України, справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, громадянка Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_2 04.09.2018 звернулась до Управління державної міграційної служби у Київській області із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
25.09.2018 Управлінням Державної міграційної служби України в Київській області прийнято наказ № 318 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянці Афганістану ОСОБА_2 .
Відповідно до повідомлення від 25.09.2018 № 147, громадянці Афганістану ОСОБА_2 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визначення біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з очевидною необґрунтованістю заяви, а саме, через відсутність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та недоведеності загрози життю, безпеці чи свободи в країні походження, через побоювання застосування смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує честь, гідність, поводження чи покарання.
Не погоджуючись з вказаною відмовою, позивачем подано скаргу до Державної міграційної служби України.
Надалі, рішенням Державної міграційної служби України від 14.02.2019 № 14-19, відхилена скарга громадянки Афганістану ОСОБА_2 від 11.10.2018 на наказ УДМС в Київській області від 25.09.2018 № 318 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особо, яка потребує додаткового захисту.
Так, основною підставою відмови позивачу у визнанні її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стало:
- недоведеність у заявниці обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства);
- належності до певної соціальної групи або політичних переконань;
- наявності загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання;
- наявності розбіжностей в поясненнях щодо обставин, що передували виїзду з країни.
Не погоджуючись з оскаржуваними рішеннями, позивач звернулась до суду за захистом своїх прав.
Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги, виходив з наступного:
- відповідачами під час складення висновків, на підставі яких прийнято оскаржувані рішення, не здійснено вичерпної оцінки громадянина-іноземця за усіма критеріями відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», зокрема, щодо дослідження ситуації в країні походження позивача та співвідношення такої інформації із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником, а тому, є передчасними посилання відповідачів на очевидну необґрунтованість заяви;
- при прийняті оскаржуваних рішень, відповідачі не надали достатньої уваги питанням, які потребують з'ясуванню, та, відповідно, дають можливість достеменно дійти висновку про очевидну необґрунтованість заяви громадянки Афганістану ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- відповідачі діяли без урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілям на досягнення яких спрямоване це рішення.
Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідно до положень ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, та встановлює порядок їх в'їзду в Україну та виїзду з України.
Іноземець - це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.
Іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах - це іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в'їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні.
Біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Нелегальний мігрант - це іноземець або особа без громадянства, які перетнули державний кордон поза пунктами пропуску або в пунктах пропуску, але з уникненням прикордонного контролю і невідкладно не звернулися із заявою про надання статусу біженця чи отримання притулку в Україні, а також іноземець або особа без громадянства, які законно прибули в Україну, але після закінчення визначеного їм терміну перебування втратили підстави для подальшого перебування та ухиляються від виїзду з України.
Положеннями ч. ч. 1, 2 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», визначено, що особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Стаття 4 Закону № 3671-VI, встановлює сприяння збереженню єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист.
Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист.
Члени сім'ї особи, яку визнано біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист в Україні, мають право з метою возз'єднання сім'ї в'їхати на територію України і бути визнаними біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, або отримати тимчасовий захист за відсутності умов, передбачених абзацами другим - четвертим частини першої статті 6 та абзацами другим і третім частини першої статті 25 цього Закону.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У свою чергу, нормами ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», передбачено, що не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Так, згідно з ч. ч. 1, 4, 6, 8 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту У силу частини шостої статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду, що визначено частиною 2 статі 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Так, відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Таким чином, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особа, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. У заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
За приписами пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» № 8043/04 від 27.04.2004, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
10.07.2018 позивач прибула до України автомобільним сполученням з Казахстану, перетин кордону здійснила таємно, пішки. З документів, що посвідчує особу надала свідоцтво про народження № НОМЕР_1 .
04.09.2018 позивач звернулась до УДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - заява). Основною причиною звернення за захистом вказує побоювання за своє життя через журналістську діяльність свого свекра ОСОБА_1 .
Міграційним органом під час прийняття негативного рішення було враховано, що позивач не обґрунтувала свої побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами ні в заяві, ні в ході проведення співбесіди. Як вбачається з матеріалів справи позивача та її свекра (о/с № 2018КУ0141), їх свідчення стосовно можливих переслідувань, суб'єктів нападу та подій, які змусили родину виїхати мають суттєві розбіжності. Тож, саме факти суттєвих розбіжностей в свідченнях були покладені в основу для прийняття рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Виходячи з наявних у справі матеріалів та з аналізу пояснень позивача та її свекра, дійсно, прослідковується їх різне трактування обставин, разом з тим, наявні однакові посилання на одні й ті ж самі обставини появи незнайомих їм людей у будинку в Афганістані, насильницького обшуку, залякування членів родини, у зв'язку з тим, що свекор позивача написав статтю у приватну газету з викладенням критики, після чого й почали надходити загрози життю членів родини, та внаслідок чого, вони змушені були переховуватись.
Відповідачі також вважають дійсною причиною приїзду позивача з родиною до України - намагання покращити умови життя, проте, жодних обґрунтувань, окрім посилань самого позивача, таким висновкам не наводять.
При цьому, відповідачі вважають, що факти суттєвих розбіжностей хоча і описані в оскаржуваному рішенні Окружного адміністративного суду міста Києва, проте їм не надано належної оцінки, у чому вбачають порушення норм процесуального права.
Колегія суддів вважає, що для повноти встановлення всіх обставин, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження заявника, а ненадання документального доказу усним твердженням не повинно бути перешкодою у прийняття заяви чи об'єктивного рішення щодо оформлення документів про визнання біженцем або особи, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Окрім того, цілком логічними є посилання суду першої інстанції на те, що відповідачами під час складення висновків, на підставі яких прийняті оскаржувані рішення, не здійснено вичерпної оцінки поясненням та обставинами, що зазначалися позивачем у заяві та особистих поясненнях під час співбесіди за критеріями, визначеними в пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671- VІ, зокрема, щодо аналізу ситуації в країні походження позивача та її співвідношення із твердженнями заявника, через що висновки про їх очевидну необґрунтованість є передчасними.
Таким чином, колегія суддів підтримує висновок суду першої інстанції про те, що заява позивача не є очевидно необґрунтованою, не носить характер зловживання, оскільки позивач вперше звернулась із такою заявою та без значних зволікань. При прийняті оскаржуваних рішень, міграційний орган не надав достатньої уваги питанням, які потребують з'ясуванню, та, відповідно, дають можливість достеменно дійти висновку про очевидну необґрунтованість заяви громадянки Афганістану ОСОБА_2 про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що свідчить про те, що відповідачі під час прийняття оскаржуваних рішень діяли без урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, без дотримання необхідного балансу між будь - якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілям на досягнення яких спрямоване це рішення.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, що викладені в оскаржуваному рішенні.
Таким чином, колегія суддів вирішила, згідно ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. ст. 243, 315, 316, 321, 322, 325, 328 - 331 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 02.07.2019 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена з урахуванням положень ст. 329 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя О.М. Ганечко
Судді Є.О. Сорочко
В.В. Кузьменко