Справа № 522/8748/19
12 листопада 2019 року м.Одеса
Приморський районний суд м. Одеси
під головуванням судді Єршової Л.С.,
за участю секретаря судового засідання Романюка П.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Одесі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,
Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , звернулася до суду з позовом до ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 , про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, у якому просить визнати ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 такою, що втратила право користування жилим приміщенням у квартирі АДРЕСА_2 .
В обґрунтування своїх вимог позивач вказує, що вона є власником 241/1000 квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 . ОСОБА_2 є колишньою дружиною онука позивача ОСОБА_5 та зареєстрована за вказаною адресою з 24.10.2015 року, але з цього часу відповідач фактично не проживає за цією адресою.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 04.06.2019 року розгляд даної справи призначено в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи.
В подальшому до суду не надходило заяви відповідача із запереченнями про розгляд справи в порядку спрощеного провадження.
Позивач у судове засідання не з'явилась, надала до суду заяву про розгляд справи за її відсутності, позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила суд їх задовольнити. Проти заочного розгляду справи не заперечувала.
Відповідач у судове засідання не з'явився, про час і місце розгляду справи повідомлений належним чином. Доказів поважності причин неявки до суду не надав.
Суд, у зв'язку з неявкою відповідача та неповідомленням про поважні причини такої неявки в судове засідання, ненаданням відповідачем відзиву на позов, за наявності згоди позивача, постановив ухвалу про заочний розгляд справи згідно з ст.ст.280-281 ЦПК України.
У разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі якщо розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, відповідно до ч.2 ст.247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснюється.
Враховуючи викладене, згідно з ч. 8 ст. 178 ЦПК України суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 є власником 241/1000 часток квартири під АДРЕСА_2 , що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 119930651101.
Відомості щодо інших власників зазначеної квартири позивач до суду не надала, клопотань про витребування доказів до суду не заявляла.
З довідки про склад сім'ї від 20.05.2019 року вбачається, що в одній кімнаті комунальної квартири АДРЕСА_2 з 16.04.2015 року зареєстрована ОСОБА_1 , а з 24.10.2015 року зареєстровані також ОСОБА_5 (онук ОСОБА_1 ) та ОСОБА_6 (дружина онука).
Матеріалами справи підтверджено, що 17.11.2015 року укладено шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , а 22 березня 2019 року розірвано шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .
Як вбачається з акту про непроживання від 17.05.2019 року, наданого до суду 12.11.2019 року, підписаного сусідами позивача ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , з 24.10.2015 року у спірній квартирі не мешкає ОСОБА_9 .
Суд враховує, що відповідач до одруження зі ОСОБА_5 мала прізвище « ОСОБА_10 », а в акті про не проживання зазначено невідому особу, яка має прізвище ОСОБА_11 ).
Таким чином, суд не може розглядати зазначений акт як належний та допустимий доказ не проживання відповідача у спірній квартирі.
Крім того, суд не може розглядати як належний та допустимий доказ по справі ще один акт про не проживання від 17.05.2019 року (а.с. 10), поданий позивачем під час подання позову, оскільки він підписаний лише ОСОБА_5 (колишнім чоловіком відповідача) та ОСОБА_12 , при цьому суду не відомо де вона проживає та чи може взагалі бути обізнана про осіб, що мешкають у спірній квартирі. Також в зазначеному акті йде мова про невідому особу, яка має прізвище ОСОБА_11 ), а не про відповідача, яка до одруження мала прізвище ОСОБА_10 , а зараз має прізвище ОСОБА_13 .
Враховуючи викладене, судом не встановлено обставин, які б свідчили, що відповідач не користується житлом, в якому зареєстрована у встановленому чинним законодавством порядку.
Жодних клопотань щодо витребування додаткових доказів позивач до суду не заявляв.
Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Частиною першою статті 316 Цивільного кодексу України визначено, що право власності це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності на нерухоме майно набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Відповідно до ст.150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Статтею 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їхньому вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Відповідно до статті 7 Закону України від 11 грудня 2003 року «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання здійснюється протягом семи днів на підставі заяви особи, запиту органу реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою), свідоцтва про смерть.
Таким чином, як випливає із вказаної норми, зняття з реєстрації місця проживання може бути здійснено на підставі рішення суду виключно про: 1) позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) визнання особи безвісно відсутньою; 4) оголошення фізичної особи померлою.
Виходячи з того, що Закон України від 11 грудня 2003 року «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» є спеціальним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини, пов'язані із зняттям з реєстрації місця проживання, вбачається, що положення статті 7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов'язані з юридичним фактом зняття з реєстрації місця проживання.
Враховуючи викладене, у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про визнання осіб, такими, що втратили право користування житлом, їх виселення.
За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
В свою чергу, статтями 12 і 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін; учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом, і що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а частиною 1 ст. 82 ЦПК України встановлено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Положеннями ст. ст. 76 - 80 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 04 жовтня 2001 року у справі «Тойшлер проти Германії» (Тeuschler v. Germany) наголосив на тому, що обов'язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів.
Таким чином, встановивши, що позивач належних і допустимих доказів на підтвердження обставин, якими він обґрунтовує свої вимоги, суду не надав, суд вважає, що підстави для задоволення позову відсутні у зв'язку з його недоведеністю.
Керуючись ст. 41 Конституції України, ст. ст. 1, 3, 15-16, 316, 317, 318, 319, 321, 328, 391, 405 ЦК України, ст. ст. 4, 13, 19, 76-81, 141, 206, 258-259, 263-265, 267, 274, 279, 354 ЦПК України,
Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Апеляційна скарга подається через Приморський районний суд м. Одеси протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення.
Суддя Л.С. Єршова