13 листопада 2019 року м. Київ № 320/4205/19
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Панової Г.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби
у м.Києві та Київській області
про визнання протиправними і скасування рішень та зобов'язання вчинити дії,
До Київського окружного адміністративного суду звернулась громадянка Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) з позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (далі по тексту - відповідач, ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області), в якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про відмову в обміні посвідки від 19.04.2019 за № 216543000;
- визнати протиправним та скасувати рішення про скасування дозволу на імміграцію № 118 від 03.06.2019 громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 / НОМЕР_2 громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що їй 05.04.2005 УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві оформлено посвідку на постійне проживання в Україні на підставі дозволу на імміграцію, виданого на підставі п.6 ч. ч.2 ст. 4 ЗУ «Про імміграцію».
Вказує про те, що вона звернулася до ЦМУ ДМС України у м. Києві та Київській області для обміну посвідки на постійне проживання в Україні у зв'язку з її непридатністю, проте рішенням відповідача від 19.04.2019 № 216543000 їй відмовлено в обміні посвідки.
У подальшому, як зазначає позивач, на адвокатський запит представника від 04.07.2019 їй стало відомо про те, що, відповідачем на підставі здійсненої перевірки матеріалів справи позивача було зроблено висновок від 03.06.2019, що рішення про надання їй дозволу на імміграцію прийнято всупереч вимогам міграційного законодавства України, оскільки чоловіку останньої скасовано посвідку на постійне проживання на підставі наказу ДМС від 22.03.2019 № 92. Враховуючи вказане, позивач зауважила, що рішенням відповідача від 03.06.2019 № 118 їй було скасовано дозвіл на імміграцію.
Позивач стверджує, що висновок про скасування дозволу на імміграцію позивача є необґрунтованим та протиправним, оскільки підстав для цього немає, адже скасування посвідки на постійне місце проживання чоловіка позивача, на яке посилається відповідач, теж було здійснене усупереч законодавству.
Зазначає, що її чоловіком не було порушено міграційне законодавство України під час отримання дозволу на імміграцію в України, оскільки шестимісячний строк для подання заяви про отримання посвідки на постійне проживання в Україні, передбачений абзацом 4 пункту 4 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію», не був дотриманий у зв'язку з несвоєчасним прийняттям Кабінетом Міністрів України відповідного порядку реалізації цього Закону, тобто з незалежних від її чоловіка причин. Разом з тим, порушення зазначеного строку не є законодавчо визначеною підставою для скасування дозволу на імміграцію, водночас приписами Закону України «Про імміграцію» скасовано може бути виключно дозвіл, а не посвідка на проживання.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 19.09.2019 відкрито провадження та ухвалено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження у судовому засіданні з повідомленням сторін.
Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву у якому заперечував проти адміністративного позову з наступних підстав.
Відповідач зазначив, що вимогами п.42 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 321 передбачено, що рішення про оформлення, обмін посвідки приймається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС за результатами ідентифікації іноземця або особи без громадянства, перевірки поданих ними документів та у разі відсутності підстав для відмови в її оформленні. Під час проведення перевірки матеріалів справи про надання дозволу на імміграцію громадянину СРВ ОСОБА_2 встановлено, що на підставі Наказу ДМС від 22.03.2019 № 92, вказаному громадянину скасована посвідка на постійне проживання в Україні, відтак дозвіл на імміграцію в Україну наданий позивачу, як дружині іммігранта підлягав скасуванню.
Також відповідач вказав, що пунктом 1 частини першої статті 12 Закону України «Про імміграцію» визначено, що дозвіл на імміграцію в Україну може бути скасовано у разі, якщо з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів, чи документів, що втратили чинність. Відповідно до п.п.1 п.64, п.п.4 п.72 Порядку оформлення посвідка на постійне проживання скасовується у разі скасування дозволу на імміграцію відповідно до ст.12 Закону, а також вилучається, визнається недійсною та знищується.
Враховуючи викладене, відповідач зазначив, що ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області правомірно прийнято рішення про скасування позивачу дозволу на імміграцію в Україну від 03.06.2019, а тому відсутні підстави для задоволення позову.
Позивач, не погоджуючись з доводами відповідача, викладеними у відзиві подав до суду відповідь на відзив, у якому зазначив, що орган ДМС не вправі проводити рецензію раніше прийнятого рішення, про що вказується у постанові Вищого адміністративного суду України у справі № К9991/51200/11, якщо позивач при отриманні дозволу на імміграцію подав всі необхідні документи, передбачені Законом, не приховував дані щодо сімейного стану, а порушення «Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданням про його скасування та виконання прийнятих рішень» допущені самим відповідачем.
У судове засідання, призначене у справі на 22.10.2019 сторони не з'явились, хоча були належним чином повідомлені про дату, час та місце проведення судового засідання у передбачений законодавством строк.
22.10.2019 на адресу суду надійшла заява представника позивача про здійснення подальшого розгляду справи в порядку письмового провадження, позов підтримав та просив його задовольнити у повному обсязі. Представник відповідача не заперечував проти розгляду справи № 320/4205/19 в порядку письмового провадження.
Частиною третьою статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.
Керуючись приписами даної статті, протокольною ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 22.10.2019 суд ухвалив подальший розгляд справи здійснювати у порядку письмового провадження.
Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, оглянувши письмові докази, які були надані учасниками справи, судом встановлено наступне.
Як вбачається з матеріалів справи ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянкою Соціалістичної Республіки В'єтнам, що підтверджується копією паспорту № НОМЕР_3 наявного у матеріалах справи.
21.03.2005 Відділом УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві було прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , згідно п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про імміграцію», як особі, яка є дружиною іммігранта та документована посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 05.04.2005.
Позивач звернулась до ЦМУДМС у м. Києві та Київській області з відповідною заявою (анкетою від 25.02.2019) про обмін посвідки на постійне проживання в Україні у зв'язку з непридатністю посвідки на постійне проживання для подальшого використання, проте на основі перевірки законності надання дозволу на імміграцію в Україну їй 18.03.2019 відмовлено у оформленні посвідки на постійне проживання на підставі п.п.3 п.62 ПК від 25.04.2018 № 321 та рішенням від 19.04.2019 відмовлено у оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання.
Разом з тим, відповідачем було проведено перевірку законності надання дозволу на імміграцію в Україну громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнамо ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , за результатами якої головним спеціалістом відділу імміграції та обробки заяв про оформлення посвідки на постійне проживання УПТППІ та ОБГ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області був складений висновок, який 03.06.2019 затверджено начальником ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області.
У вказаному висновку зазначено, що перевіркою матеріалів справи відносно громадянки СРВ ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 установлено, що дозвіл на імміграцію вона отримала 21.03.2005 відповідно до п.6 ч.2 ст. 4 Закону України «Про імміграцію» як дружина іммігранта громадянина СРВ ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_2 (шлюб зареєстрований 02.01.2002) та була документована посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 05.4.2005. У свою чергу відповідно до проведеної перевірки матеріалів справи про надання дозволу на імміграцію громадянину СРВ ОСОБА_2 встановлено, що на підставі наказу ДМС від 22.03.2019 № 92, вищезазначеному громадянину скасована посвідка на постійне проживання в Україні. Таким чином дозвіл на імміграцію в Україну наданий громадянці СРВ ОСОБА_1 , як дружині іммігранта підлягає скасуванню.
Рішенням № 118 від 03.06.2019 ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області скасовано дозвіл на імміграцію в Україну громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 .
Вважаючи вказані рішення такими, що прийнято з порушенням вимог чинного законодавства, позивач звернулась з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд виходив з наступного.
Частиною першою статті 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року № 3773-VI надано визначення термінів, зокрема:
іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав;
іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в'їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні;
іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, - іноземці та особи без громадянства, які отримали посвідку на постійне проживання, якщо інше не встановлено законом;
посвідка на постійне проживання - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.
Згідно із частиною першою статті 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Частиною першою статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» визначено, що іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України «Про імміграцію» ( від 7.06.2001 № 2491-III) іммігрувати в Україну на постійне проживання.
Іноземці та особи без громадянства, зазначені у частині першій та шістнадцятій статті цього Закону, отримують посвідку на постійне проживання (ч. 1 ст. 5 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).
Положеннями статті 1 Закону України «Про імміграцію» визначені наступні дефініції термінів: імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Відповідно до статті 4 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.
Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти (п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про імміграцію»).
У свою чергу, умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання про надання дозволу на імміграцію, визначені ст. 9 Закону України «Про імміграцію».
Так, для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: три фотокартки; копія документа, що посвідчує особу; документ про місце проживання особи; відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я.
Крім зазначених документів подаються: для осіб, зазначених у п. 6 ч. 2 ст. 4 цього Закону копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з іммігрантом і документ про те, що іммігрант не заперечує проти їх імміграції та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні.
У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
З аналізу вищенаведених норм Закону України «Про імміграцію» вбачається, що для оформлення дозволу на імміграцію заявник повинен подати заяву з доданням певного пакету документів. У разі ж ненадання особою повного пакету документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається та дозвіл на імміграцію не видається.
Суд зазначає, що процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію, визначено відповідним Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 № 1983 (далі - Порядок № 1983).
У відповідності до п.п. 2 п. 2 цього Порядку № 1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи ДМС - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: батьків, чоловіка (дружини) іммігранта та його неповнолітніх дітей.
Згідно п. 12 Порядку № 1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.
Пунктом 14 Порядку № 1983 визначено, що територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у п.п. 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених ст. 10 Закону України «Про імміграцію», надсилають відповідні запити до регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби.
Регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять у межах своєї компетенції у місячний термін після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який зробив запит.
У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці 2 п. 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу (п. 16 Порядку).
Згідно з п. 19 Порядку № 1983 рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу діє протягом року від дня його прийняття.
Особи, яким надано дозвіл на імміграцію, зобов'язані протягом періоду дії дозволу звернутися до територіального підрозділу за місцем проживання із заявою про видачу посвідки на постійне проживання, якщо вони перебувають на законних підставах в Україні.
З аналізу викладеного вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.
Матеріали справи свідчать, що на виконання Порядку № 1983 документи, які були подані позивачем для отримання дозволу на імміграцію у 2005 році, були перевірені територіальним підрозділом за місцем проживання - Відділом УГІРФО ГУ МВС України у м. Києві, який приймав документи позивача, перевіряв їх справжність, відповідність вимогам законодавства та приймав рішення про надання дозволу на імміграцію.
Отже, компетентний орган державної влади при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні та оформленні посвідки на постійне проживання в Україні проводив необхідну перевірку поданих документів та з'ясовував у межах своєї компетенції питання щодо наявності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, проте, таких підстав у 2005 році не виявив.
Відповідно до положень пунктів 21-23 Порядку №1983 дозвіл на імміграцію скасовується органом, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
Питання щодо скасування дозволу мають право порушувати ДМС, її територіальні органи та територіальні підрозділи, МВС, органи Національної поліції, регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба або органи, які у межах наданих повноважень забезпечують виконання законодавства про імміграцію, якщо стало відомо про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію.
Для прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію у разі, коли ініціатором такого скасування є ДМС, її територіальні органи або територіальні підрозділи, ними складається обґрунтований висновок із зазначенням підстав для скасування дозволу, визначених статтею 12 Закону України "Про імміграцію", що надсилається до органу ДМС, який прийняв рішення про надання такого дозволу.
ДМС, територіальні органи і підрозділи всебічно вивчають у місячний термін подання щодо скасування дозволу на імміграцію, запитують у разі потреби додаткову інформацію в ініціатора подання, інших органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, а також запрошують для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання. На підставі результату аналізу інформації приймається відповідне рішення.
На думку суду, громадянин країни, якого стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинен мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності.
Суд зазначає, що право бути почутим є ключовим принципом належного управління в демократичній державі. У тих випадках, коли існує прямий або несприятливий вплив на права чи інтереси будь-якої особи, її потрібно своєчасно та належно проінформувати про це, для того, щоб вона мала можливість підготувати відповідні звернення. Такі звернення можна підготувати письмо або висловити усно на слуханнях або зустрічах. У будь-якому разі такі звернення можуть містити документальні докази, висновки та/або заяви. Важливо, щоб особи мали достатньо часу для надсилання звернень до ухвалення рішення суб'єктом владних повноважень.
Перевірка адміністративними судами дотримання суб'єктами владних повноважень права особи «бути почутою» є обов'язковою, що безпосередньо закріплено в пункті 9 частини другої статті 2 КАС України, за яким у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.
З аналізу викладених норм слідує, що функція територіальних органів, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізується шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для подання пояснень емігрантів, стосовно яких розглядається питання.
Отже, враховуючи існування загрози настання таких серйозних для позивача наслідків, суд вважає, що забезпечення її права взяти участь при прийнятті цього рішення є обов'язковою передумовою його правомірності.
Разом з тим, відповідачем у порушення вказаних норм, до суду не надано будь-яких доказів запрошення позивача для надання пояснень до моменту прийняття спірного рішення, у зв'язку з чим було порушено її право «бути почутою».
Суд зазначає, що порушене право позивача на законне проживання в Україні охоплюється статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Європейський суд з прав людини в пункті 43 рішення у справі «Курочкін проти України» (Kurochkin v. Ukraine) від 20 травня 2010 року (заява № 42276/08) зазначив, що втручання у право на повагу до сімейного життя становить порушення статті 8, якщо воно здійснюється не «згідно із законом», не має однієї або кількох законних цілей, зазначених у пункті 2 статті 8, а також не є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення такої цілі чи цілей (див. рішення від 7 серпня 1996 р. у справі «Йогансен проти Норвегії» (Johansen v. Norway), Reports 1996-III, с. 1001- 1002, п. 52). Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (див., наприклад, згадане вище рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», п. 60, та рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Отже, першою умовою виправданості втручання у права, гарантовані статтями 8-10 Конвенції, є те, що воно має бути передбачене законом.
Слід зазначити, що в основу оспорюваного рішення про скасування дозволу на імміграцію від 03.06.2019 № 118 відповідачем покладено пункт 1 частини першої статті 12 Закону «Про імміграцію», відповідно до якого дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність.
Аналіз цієї норми дозволяє суду зробити висновок про те, що підставою для скасування дозволу на імміграцію є встановлення наявності неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, які були покладені в основу рішення про надання такого дозволу. При цьому, на переконання суду, втрата чинності документів повинна мати місце саме на момент прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію, що дійсно свідчитиме про протиправність дій органу ДМС, однак зміна обставин у майбутньому не може впливати на чинність вже виданого дозволу та ставити під сумнів правомірність рішення про його видачу.
Суд звертає увагу на те, що на момент видачі позивачу дозволу на імміграцію у 2005 році її чоловік ОСОБА_2 вважався таким, що має дозвіл на імміграцію в Україну на підставі положень Закону № 2491, та був документований посвідкою на постійне проживання в Україні, яка була чинною. Скасування ж у 2019 році рішення про документування ОСОБА_2 посвідкою на постійне проживання в Україні призвело до втрати чинності цієї посвідки лише на майбутнє та не свідчить про неправомірність видачі дозволу на імміграцію позивачу.
Частина 2 статті 3 Конституції України визначає, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Згідно з частиною першою статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Відповідно до положень статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі «Трґо проти Хорватії» (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).
За таких обставин, принцип належного урядування передбачає, що допущені державними органами помилки не можуть виправлятися за рахунок інших осіб та тягнути для них негативні наслідки, а тому навіть за умови неправомірного документування ОСОБА_2 посвідкою на постійне проживання в Україні ці обставини не можуть бути виправлені за рахунок позивача та мати для неї негативні наслідки у вигляді скасування дозволу на імміграцію.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що рішення ЦМУ ДМС в м. Києві та Київській області від 03.06.2019 № 118 «Про скасування дозволу на імміграцію в Україну» громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 було прийнято за відсутності визначеної Законом України «Про імміграцію» підстави для його прийняття, відтак є протиправним та підлягає скасуванню.
Як вбачається з матеріалів справи позивач звернулась до відповідача щодо обміну посвідки на постійне проживання в Україні, у зв'язку з непридатністю посвідки на постійне проживання для подальшого використання.
Постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 № 321 "Про затвердження зразка, технічного опису бланка та Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання" затверджено Порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання ( далі по тесту Порядок № 321).
Пунктом 1 Порядку № 321 визначено, що посвідка на постійне проживання (далі - посвідка) є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.
Згідно із пунктом 3 Порядку № 321 посвідка оформляється іноземцям або особам без громадянства, які мають дозвіл на імміграцію в Україну або до прийняття рішення про припинення громадянства України постійно проживали на території України і після прийняття такого рішення залишилися постійно проживати на її території.
Посвідка оформляється іноземцям або особам без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України та які:
досягли 16-річного віку, - на підставі заяв-анкет, поданих ними особисто;
не досягли 16-річного віку або визнані обмежено дієздатними чи недієздатними, - на підставі заяв-анкет одного з батьків (усиновлювачів), з ким проживають особи на підставі дозволу на імміграцію, опікунів, піклувальників.
Пунктом 7 Порядку № 321 обумовлено, що обмін посвідки здійснюється у разі:
1) зміни інформації, внесеної до посвідки;
2) виявлення помилки в інформації, внесеній до посвідки;
3) закінчення строку дії посвідки;
4) непридатності посвідки для подальшого використання;
5) досягнення іноземцем або особою без громадянства 25- або 45-річного віку (у разі, коли іноземець або особа без громадянства документовані посвідкою, що не містить безконтактного електронного носія).
Приписами пункту 9 Порядку № 321 визначено, що оформлення посвідки (у тому числі замість втраченої або викраденої), її обмін здійснюється територіальними органами / територіальними підрозділами ДМС через Головний обчислювальний центр Єдиного державного демографічного реєстру у взаємодії з Державним центром персоналізації документів державного підприємства «Поліграфічний комбінат «Україна» по виготовленню цінних паперів» (далі - Центр).
Відповідно до абз. 2 п. 37 Порядку № 321 при розгляді заяви про оформлення чи обмін посвідки на постійне проживання, перевіряється чинність дозволу на імміграцію шляхом вивчення матеріалів справи про надання дозволу на імміграцію.
Згідно з пунктом 64 Порядку № 321 посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12 Закону України «Про імміграцію».
Відповідно до вказаного пункту Порядку № 321 територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС протягом п'яти робочих днів з дня прийняття рішення про скасування посвідки інформує про це ДМС та Адміністрацію Держприкордонслужби.
При цьому, пунктами 68, 72 Порядку № 321 передбачено, що іноземець або особа без громадянства, стосовно яких прийнято рішення про скасування посвідки, у випадку, зазначеному в підпункті 1 пункту 64 цього Порядку, повинні зняти з реєстрації місце проживання, здати посвідку та виїхати за межі України в місячний строк з дня отримання рішення про скасування дозволу на імміграцію.
Посвідка вилучається, визнається недійсною та знищується, зокрема, у разі скасування посвідки.
Пунктами 78, 79 Порядку № 321 передбачено, що рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування може бути оскаржено іноземцем або особою без громадянства в адміністративному порядку або до суду в установленому порядку.
ДМС, територіальний орган ДМС мають право переглянути рішення, прийняте відповідно територіальним органом / територіальним підрозділом ДМС, за наявності підстав зобов'язати їх відмінити попереднє рішення про відмову в оформленні, обміні та видачі посвідки, про її скасування і прийняти нове рішення на підставі раніше поданих документів.
Таким чином, оскільки рішення про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 від 19.04.2019 № 216543000 прийняте внаслідок прийняття рішення про скасування дозволу на імміграцію, яке визнано судом протиправним та скасовано, суд вважає, що вказане рішення є протиправним та підлягає скасування, а вимога позивача в цій частині позову підлягає задоволенню.
Щодо вимоги позивача про зобов'язання Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 / НОМЕР_2 громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , слід зазначити наступне.
Так, згідно з частиною третьою статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Частиною четвертою вказаної статті визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Згідно з Рекомендацією Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11.03.1980, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Тобто дискреційні повноваження - це законодавчо встановлена компетенція владних суб'єктів, яка визначає ступінь самостійності її реалізації з урахуванням принципу верховенства права; ці повноваження полягають в застосуванні суб'єктами адміністративного розсуду при здійсненні дій і прийнятті рішень.
Отже, у разі відсутності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта владних повноважень прийняти рішення конкретного змісту не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження, адже саме такий спосіб захисту порушеного права є найбільш ефективним та направлений на недопущення свавілля в органах влади.
Як було зазначено вище, рішення від 19.04.2019 № 216543000 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання було прийнято відповідачем на підставі підпункту 3 пункту 62 Порядку № 321 (дані, отримані з баз даних Реєстру, картотек, не підтверджують надану іноземцем або особою без громадянства інформацію), однак наявність таких обставин була спростована судом.
Таким чином, оскільки будь-які інші підстави для відмови в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання відповідачем зазначені не були, суд вважає, що у даному випадку у відповідача відсутня дискреція як можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень.
Крім того, суд зауважує, що відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. The United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
Відтак, враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що задоволення позовної вимоги щодо зобов'язання Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 / НОМЕР_2 громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є дотриманням судом гарантій того, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
Крім того, аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24.04.2019 у справі №810/4277/16 (реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 81399569), яка підлягає обов'язковому врахуванню у спірних правовідносинах.
У відповідності до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Відповідно до частини першої, другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Системно проаналізувавши приписи законодавства України, що були чинними на момент виникнення спірних правовідносин між сторонами, зважаючи на взаємний та достатній зв'язок доказів у їх сукупності, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Таким чином, сплачений позивачем судовий збір у розмірі 1536,80 грн., що підтверджується даними квитанцій від 29.05.2019 № 0.0.1367838950 та від 19.08.2019 № 0.0.1440617505.1 підлягає стягненню на його користь за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 139, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Адміністративний позов задовольнити повністю.
2. Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598; місцезнаходження: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а) про відмову в оформленні (обміні) посвідки на постійне проживання громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 від 19.04.2019 за № 216543000.
3. Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598; місцезнаходження: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а) № 118 від 03.06.2019 про скасування дозволу на імміграцію громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
4. Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598; місцезнаходження: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а) здійснити обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 / НОМЕР_2 громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (місце перебування: АДРЕСА_1 ).
5. Стягнути судовий збір у розмірі 1536 (одна тисяча п'ятсот тридцять шість) грн. 80 коп. на користь громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (місце перебування: АДРЕСА_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598; місцезнаходження: 02152, м. Київ, вул. Березняківська, 4-а).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення .
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.
Суддя Панова Г. В.