Провадження № 22-ц/803/2134/19 Справа № 2-743/11 Суддя у 1-й інстанції - Тихомиров І. В. Суддя у 2-й інстанції - Барильська А. П.
06 листопада 2019 року м.Кривий Ріг
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді: Барильської А.П.,
суддів: Бондар Я.М., Зубакової В.П.,
секретар судового засідання: Чубіна А.В.
сторони:
позивач: ОСОБА_1
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Кривому Розі, в порядку спрощеного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 вересня 2018 року, яке постановлено суддею Тихомировим І.В. у місті Нікополі Дніпропетровської області, -
В липні 2009 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_4 встановлення факту спільного проживання, визнання права власності на частину спільного майна.
У зв'язку із смертю відповідача ОСОБА_4 25.09.2009 року, позивач звернулась з позовом до його правонаступників ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в обґрунтування якого зазначено, що з 1975 року вона проживала разом однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_4 до дня його смерті, а саме 25 вересня ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: Дніпропетровська АДРЕСА_1 .
З ОСОБА_4 вони мали спільне господарство, сімейний бюджет, піклувалися один про одного та разом були зареєстровані за вищевказаною адресою.
За час спільного сумісного проживання в них народилася донька ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_4 помер.
Після його смерті відкрилася спадщина на наступне майно: житловий будинок з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 , який належав ОСОБА_4 на підставі дублікату договору про право забудови від 31 травня 2001 року № 316, автомобіль марки ВАЗ - 2101, реєстраційний номерний знак Х81 НОМЕР_1 ДП, ідентифікаційний номер НОМЕР_2 - НОМЕР_3 , автомобіль марки ВАЗ-2115, реєстраційний номерний знак НОМЕР_4 , ідентифікаційний номер НОМЕР_2 - НОМЕР_5 .
За життя, а саме, 17 лютого 2000 року, ОСОБА_4 склав заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Новіковою Н.В., реєстровий № 127, згідно якого, належний йому на праві власності житловий будинок з надвірними будівлям, що знаходиться в АДРЕСА_1 та усе своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося заповів ОСОБА_6 .
25 лютого 2010 року ОСОБА_7 звернулася до приватного нотаріуса Нікопольського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Бережного О.С. з відповідною заявою про прийняття спадщини.
Крім того, 25 листопада 2009 року ОСОБА_3 , яка доводиться донькою спадкодавця від іншого шлюбу, звернулася до приватного нотаріуса Нікопольського міського нотаріального округу Дніпропетровської області із заявою про видачу на її ім'я свідоцтва про право на спадщину після смерті батька ОСОБА_4 .
У вересні 2010 року позивач також звернулася до Другої Нікопольської державної нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_4 , однак листом № 2311/01-14 від 06 вересня 2010 року державний нотаріус Нікопольської державної нотаріальної контори Апальков Є.В. повідомив їй про неможливість видачі свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ОСОБА_4 , у зв'язку з тим, що нею не доведений родинний зв'язок зі спадкодавцем.
На думку позивача, їй належить 1/2 частка від усього майна, що належало ОСОБА_4 , оскільки воно є їх спільною власністю.
Зауважує на тому, що домоволодіння АДРЕСА_1 було побудовано ними разом у період їх спільного проживання та за спільні кошти. З 1975 року по 1980 рік вони загальною працею та коштами докладали зусилля для зведення даного домоволодіння, а також позивач вкладала свої власні кошти в його будівництво. В 1982 році спірний житловий будинок з надвірними будівлями був зданий в експлуатацію.
Крім того, спірні автомобілі, також були придбані ними в період спільного проживання за спільні кошти, а саме автомобіль марки ВАЗ-2101, реєстраційний номерний знак НОМЕР_6 , придбано в 1989 році та автомобіль марки ВАЗ-2115, реєстраційний номерний знак НОМЕР_4 , придбано в 2002 році.
Позивач вважає, що усе вищезазначене майно є їх загальним спільним майном із ОСОБА_4 , нажитим у період спільного проживання за рахунок загальної праці та загальних коштів.
Крім того, після смерті ОСОБА_4 позивач продовжує утримувати домоволодіння, вживаючи заходи для поліпшення стану домоволодіння, шляхом вкладення додаткових витрат, зокрема: замінила опалення, зробила ремонт даху будинку, перекрила гараж, встановила новий паркан, замінила вікна, каналізацію та сантехніку на загальну суму 105 438 грн.
На підставі наведеного вище позивач просила суд встановити факт її сумісного проживання з ОСОБА_4 в період з весни 1975 року по день його смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 . Визнати, що житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1 , є їх спільним з ОСОБА_4 майном, яке нажите в період спільного проживання, визнавши за нею право власності на 1/2 його частину.
Крім того просила визнати частково недійсним заповіт ОСОБА_4 , яким останній заповів ОСОБА_2 все належне йому майно, оскільки 1/2 частина вищезазначеного майна, яке увійшло до складу спадщини ОСОБА_4 , має бути визнано за нею, як нажите разом з ним в період їх спільного проживання.
Заочним рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 вересня 2018 року в задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач ставить питання про скасування рішення суду і ухвалення нового рішення по справі про задоволення позовних вимог з тих підстав, що суд першої інстанції не захистив її порушені права, хоча рішенням суду було встановлено, що вона з ОСОБА_4 проживали однією сім'єю.
Зауважує на тому, що спірне домоволодіння було придбано нею разом із ОСОБА_4 під час спільного проживання та внаслідок спільної праці, що є підставою для визнання на нею права власності на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 .
Крім того зауважує, що суд першої інстанції не розглянув її позовну вимогу про визнання спірного домоволодіння спільним сумісним майном її та померлого ОСОБА_4 .
У відзиві на апеляційну скаргу, до якого не додано доказів надсилання копій заперечень та доданих до нього документів іншим учасникам справи, ОСОБА_2 зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм ні матеріального, ні процесуального права, а тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Заслухавши суддю-доповідача, позивача ОСОБА_1 , яка підтримала доводи апеляційної скарги, просила її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та постановити нове рішення про задоволення позовних вимог, відповідача ОСОБА_2 , та її представника - Шаповалова ОСОБА_8 , які, кожен окремо, заперечували проти задоволення апеляційної скарги та просили залишити без змін рішення суду першої інстанції, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.
Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що з 1975 року ОСОБА_1 проживала разом однією сім'єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_4 до дня його смерті, а саме 25 вересня ІНФОРМАЦІЯ_1 за адресою: Дніпропетровська АДРЕСА_1 ., вели спільне господарство та разом були зареєстровані за вищевказаною адресою (а.с.6,8,32,).
За час спільного сумісного проживання в них народилася донька ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а.с.9,84).
Відповідно до Акту приймання індивідуального житлового будинку в експлуатацію, № 285 від 15.06.1982 року, житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1 , збудований на підставі договору на право забудови, було прийнято до експлуатації в присутності забудовника ОСОБА_4 (том 1 а.с.140-141).
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач просила суд встановити факт спільного проживання з ОСОБА_10 без реєстрації шлюбу та визнати, що житловий будинок з надвірними будівлями АДРЕСА_1 , є їх спільним з ОСОБА_4 майном, яке нажите в період спільного проживання, визнавши за нею право власності на 1/2 його частину.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог позивача в частині встановлення факту спільного проживання з ОСОБА_10 без реєстрації шлюбу в період з весни 1975 року по день його смерті ІНФОРМАЦІЯ_3 , суд першої інстанції виходив з того, що Кодексом про шлюб та сім'ю України, який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин, не передбачено можливості визнання факту спільного проживання без реєстрації шлюбу, як підставу для визнання набутого майна спільною сумісною власністю.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог позивача в частині визнання спірного будинку спільною сумісною власністю та його розподілу, суд першої інстанції виходив з того, що відсутні правові підстави для задоволення вказаних позовних вимог, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що спірне майно, набуте під час її спільного проживання з ОСОБА_4 не перебуваючи у зареєстрованому шлюбі між собою, придбане внаслідок їх спільної праці, спільних або індивідуальних трудових зусиль, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання частково недійсним заповіту ОСОБА_4 , посвідченого 17 лютого 2000 року приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Новіковою Н.В., реєстровий № 127 на ім'я ОСОБА_11 та визнання за нею права власності на 1/2 частину спірного майна, суд першої інстанції виходив з того, що вказані позовні вимоги є похідними від вимог про визнання спірного домоволодіння спільним сумісним майном, тому відсутні правові підстави для їх задоволення.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Згідно із частиною першою Прикінцевих положень Сімейного кодексу України цей Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року.
Відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України», спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України «Про власність», відповідних норм ЦК України, в редакцйії 1063 року, та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності». Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.
Так, згідно із частиною першою статті 17 Закону України «Про власність», який був чинним на час виникнення спірних правовідносин, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.
Частиною другою статті 112 ЦК України, в редакції 1963 року, визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.
За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 29 «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу, що закріплено в статті 16 Закону «Про власність» та статті 22 КпШС України, а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю, що закріплено в ст.ст.17, 18 Закону України «Про власність».
Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї, при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету; 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.
У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише обставини щодо факту спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно було придбане сторонами внаслідок спільної праці.
Сам факт перебування у фактичних шлюбних відносинах без установлення ведення спільного господарства, побуту та бюджету не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін.
Тільки в разі встановлення цих фактів положення частини 1 статті 17 Закону України «Про власність» вважається правильно застосованим.
Факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу набув юридичного значення після набрання чинності СК України та ЦК України з 01 січня 2004 року, тобто після введення 15.06.1982 року, в експлуатацію спірного житлового будинку.
КпШС України, в період дії якого було введене в експлуатацію спірний будинок, а саме 15.06.1982 року, не передбачав юридичних наслідків визнання майна спільною сумісною власністю для чоловіка та жінки, які проживала разом без реєстрації шлюбу.
Така сама позиція висловлена в Постанові Верховного Суду від 16.06.2018 року року, справа № 753/21049/16-ц, провадження № 61-92св17, Постанові Верховного Суду від 06.03.2019 року року, справа № 571/1306/16-ц, провадження № 61-29896св18.
Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Позивачем по справ не надані будь-які належні та допустимі докази на підтвердження того, що спірне домоволодіння було придбане внаслідок спільної праці позивача ОСОБА_1 та померлого ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_4 , як сім'ї, їхніми спільними або індивідуальні трудовими зусиллями, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, у вигляді ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету.
Натомість, як вбачається із матеріалів справи, довідка про отримання заробітної плати позивачем з серпня 1975 року по червень 1982 року не є підтвердженням того факту, що зазначені грошові кошти, як власність позивача, були витрачені нею на будівництво спірного домоволодіння (том 1 а.с.134)
Факт реєстрації позивачки у спірному домоволодінні не є підтвердженням належності їй зазначеного домоволодіння на праві спільної сумісної власності.
Враховуючи наведене, ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції, на підставі наявних у матеріалах справи доказів, дійшов правильного висновку, що відсутні правових підстав для задоволення позову.
У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення вимог ОСОБА_1 в частині встановлення факту спільного проживання з ОСОБА_10 без реєстрації шлюбу, визнання спірного будинку спільною сумісною власністю та його розподілу.
Колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання частково недійсним заповіту ОСОБА_4 , посвідченого 17 лютого 2000 року приватним нотаріусом Нікопольського міського нотаріального округу Новіковою Н.В., реєстровий № 127 на ім'я ОСОБА_11 та визнання за нею права власності на 1/2 частину спірного майна, оскільки вказані позовні вимоги є похідними від вимог про визнання спірного домоволодіння спільним сумісним майном її та померлого ОСОБА_4 , отже, у зв'язку з відмовою в задоволенні позовних вимог про визнання спірного домоволодіння спільним сумісним майном позивача та померлого ОСОБА_4 , слід відмовити в задоволенні позовних вимог про визнання частково недійсним заповіту ОСОБА_4 .
Не можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції та задоволення позовних вимог позивача доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не захистив її порушені права, хоча рішенням суду було встановлено, що вона з ОСОБА_4 проживали однією сім'єю, оскільки факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу набув юридичного значення після набрання чинності СК України та ЦК України з 01 січня 2004 року, тобто після введення в експлуатацію спірного житлового будинку, в той час як КпШС України, в період дії якого було введене в експлуатацію спірний будинок, не передбачав юридичних наслідків набуття майна у спільну сумісну власність для чоловіка та жінки, які проживала разом без реєстрації шлюбу.
На приймаються до уваги посилання позивача в апеляційній скарзі на те, що спірне домоволодіння було придбано нею разом із ОСОБА_4 під час спільного проживання та внаслідок спільної праці, що є підставою для визнання на нею права власності на 1/2 частину спірного домоволодіння, оскільки, позивачем по справі не доведено належними та допустими доказами того, що спірне домоволодіння було придбане внаслідок спільної праці позивача ОСОБА_1 та померлого ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_4 , як сім'ї, їхніми спільними або індивідуальні трудовими зусиллями, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету.
Колегія суддів вважає безпідставними доводи апеляційної скарги позивача про те, що суд першої інстанції не розглянув її позовну вимогу про визнання спірного домоволодіння спільним сумісним майном її та померлого ОСОБА_4 , оскільки вказана позовна вимога розглянута судом першої інстанції та в її задоволенні відмовлено.
Отже, вирішуючи даний спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, обставини по справі, перевірив доводи і дав їм належну правову оцінку, дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, тому ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені письмовими матеріалами справи та поясненнями учасників процесу.
За таких обставин підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду колегія суддів не вбачає.
Суд не допустив порушень матеріального або процесуального закону, які могли б бути підставою для скасування рішення суду, а доводи апеляційної скарги не спростовують наведеного та зроблених в оскаржуваному рішенні висновків, тому підстави для його скасування і задоволення апеляційної скарги відсутні.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв'язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 374,375,381,382 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Заочне рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 26 вересня 2018 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повний текст постанови складено 11 листопада 2019 року.
Головуючий:
Судді: