Справа № 500/2155/19
08 листопада 2019 рокум.Тернопіль
Тернопільський окружний адміністративний суд, у складі: головуючого судді Осташа А. В. за участю: секретаря судового засідання Гавіловської Х.М., представника позивача - ОСОБА_1 .В., представника відповідача - Кущик А.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_2 до Головного управління ДПС у Тернопільській області про визнання протиправними та скасування податкових-повідомлень рішень від 13.06.2019 №/№ 0122219-5006-1916, 012220-5006-1916, 0122221-5006-1916, 0122222-5006-1916, 0122223-5006-1916, 0122224-5006-1916, 0122225-5006-1916, 0122226-5006-1916,
ОСОБА_2 (далі - позивач, ОСОБА_2 ) звернулася до Тернопільського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Головного управління ДПС у Тернопільській області (далі - відповідач) в якому просить визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення Головного управління ДФС у Тернопільській області від 13.06.2019 №0122219-5006-1916, №0122220-5006-1916, №0122221-5006-1916, №0122222-5006-1916, №0122223-5006-1916, №0122224-5006-1916, №0122225-5006-1916, №0122226-5006-1916.
Позовні вимоги обґрунтовані доводами про відсутність обов'язку сплачувати податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за оскарженими рішеннями контролюючого органу. Зазначено, що податкові повідомлення-рішення про нарахування податку за 2018 є протиправними, оскільки, будівлі, що знаходяться у власності ОСОБА_2 (як виробничі, так і адміністративні та допоміжні), використовуються за призначенням ПМП "Рост" (промислове підприємництво) на підставі договору оренди для виробництва металочерепиці, відносяться до будівель промисловості, а тому вказані об'єкти, в силу вимог пункту "є" підпункту 262.2.2 пункту 262.2 статті 266 Податкового кодексу України, не є об'єктом оподаткування.
Також зазначено, що податковим органом порушено порядок розгляду скарги при адміністративному оскарженні. Зокрема, ОСОБА_2 01.07.2019 подала скаргу щодо законності дій працівників Головного управління ДФС у Тернопільській області в порядку ст. 56 Податкового кодексу України. Листом від 23.07.2019 платника податків повідомлено, що розгляд скарги продовжено до 06.09.2019. Зазначений лист підписаний в.о. директором Департаменту адміністративного оскарження ОСОБА_3 , яка не є уповноваженою особою на продовження розгляду скарги понад 20-денний строк. Відповідно, вважає, що аналіз ст.56 Податкового кодексу України дає змогу стверджувати, що продовження строку розгляду скарги не уповноважено посадовою особою податкового органу є наслідком повного задоволення такої скарги.
Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 01.10.2019 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження та призначено у справі судове засідання.
Відповідач подав 16.10.2019 відзив на адміністративний позов, в якому зазначив, що не погоджується з позовними вимогами, вважає їх безпідставними та необґрунтованими. Таку позицію відповідач аргументував тим, що оскаржені податкові повідомлення-рішення відповідають закону та фактичним обставинам об'єктивної дійсності, адже у власності платника наявні об'єкти нерухомості, котрі є об'єктом справляння податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Зокрема зазначено, що застосування пункту "є" підпункту 266.2.2. пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України можливе у разі дотримання двох обов'язкових умов, наявності будівель промисловості та їх перебування у власності промислових підприємств. В межах спірних правовідносин наявна лише одна з обов'язкових умов - виробничі приміщення. Відтак, вважає, що об'єкти нерухомості, які на праві власності належать позивачу, не підпадають під дію пункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України.
Представник позивача у судовому засіданні 08.11.2019 позов підтримав з мотивів, наведених у позовній заяві та просив його задовольнити повністю.
Представник відповідача позов не визнала, просила відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Заслухавши у відкритому судовому засіданні вступне слово представників сторін, дослідивши подані суду письмові докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень, ОСОБА_2 є власником ряду об'єктів нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 , що сторонами не заперечується, а саме:
- будівля, склад металу, загальною площею 1769,4 кв.м., право власності зареєстроване 01.09.2014 (аркуш справи 20);
- будівля, заготовча майстерня, загальною площею 906,4 кв.м., право власності зареєстроване 01.09.2014 (аркуш справи 22);
- будівля, цех по виробництву метало черепиці та профнастилу з складськими приміщеннями, загальною площею 1242,5 кв.м., право власності зареєстроване 01.09.2014 (аркуш справи 21);
- будівля, прохідна, загальною площею 20,3 кв.м., право власності зареєстроване 01.09.2014 (аркуш справи 24);
- будівля, колірний цех, загальною площею 681,1 кв.м., право власності зареєстроване 01.09.2014 (аркуш справи 19);
- будівля, арматурний цех, загальною площею 97,2 кв.м., право власності зареєстроване 01.09.2014 (аркуш справи 17);
- будівля, трансформаторна підстанція, загальною площею 55,2 кв.м., право власності зареєстроване 01.09.2014 (аркуш справи 16);
- будівля, адмінбудинок, загальною площею 473 кв.м., право власності зареєстроване 01.09.2014 (аркуш справи 23).
Зазначені об'єкти нерухомості використовуються за призначенням Приватного малого підприємства «Рост» на підставі договору оренди від 01.12.2014 (аркуш справи 38-43).
Головним управлінням ДФС у Тернопільській області прийнято податкові повідомлення-рішення від 13.06.2019, а саме:
- №0122219-5006-1916, яким визначено суму податкового зобов'язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об'єктів нежитлової нерухомості в розмірі 755,77 грн. за податковий період 2018 рік (аркуш справи 87);
- №0122220-5006-1916, яким визначено суму податкового зобов'язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об'єктів нежитлової нерухомості в розмірі 17609,79 грн. за податковий період 2018 рік (аркуш справи 88);
- №0122221-5006-1916, яким визначено суму податкового зобов'язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об'єктів нежитлової нерухомості в розмірі 3618,76 грн. за податковий період 2018 рік (аркуш справи 89);
№0122222-5006-1916, яким визначено суму податкового зобов'язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об'єктів нежитлової нерухомості в розмірі 33745,27 грн. за податковий період 2018 рік (аркуш справи 90);
№0122223-5006-1916, яким визначено суму податкового зобов'язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об'єктів нежитлової нерухомості в розмірі 25357,35 грн. за податковий період 2018 рік (аркуш справи 91);
№0122224-5006-1916, яким визначено суму податкового зобов'язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об'єктів нежитлової нерухомості в розмірі 2055,10 грн. за податковий період 2018 рік (аркуш справи 92);
№0122225-5006-1916, яким визначено суму податкового зобов'язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об'єктів нежитлової нерухомості в розмірі 65874,76 грн. за податковий період 2018 рік (аркуш справи 93);
№0122226-5006-1916, яким визначено суму податкового зобов'язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об'єктів нежитлової нерухомості в розмірі 46258,28 грн. за податковий період 2018 рік (аркуш справи 94).
Не погоджуючись із такими податковими повідомленнями-рішеннями, позивач оскаржив його в адміністративному порядку за скаргою від 01.07.2019 до Державної фіскальної служби України.
Державна фіскальна служба України прийняла рішення від 23.07.2019 №6081/К/99-99-11-05-01-25, яким вирішено продовжити строк розгляду зазначеної скарги по 06.09.2019 включно (аркуш справи 12).
Державна фіскальна служба України прийняла 05.09.2019 рішення №К199-00-08-05-04 про результати розгляду скарги, яким залишено податкові повідомлення-рішення Головного управління ДФС у Тернопільській області без змін, а скаргу ОСОБА_2 - без задоволення (аркуш справи 14-15).
Таке рішення податкового органу було мотивоване тим, що вимогою застосування пункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України є не лише віднесення об'єкта нерухомості до промислової нерухомості, а також його одночасна належність спеціальному суб'єкту - промисловому підприємству. Оскільки ж оподаткована нерухомість належить позивачеві як фізичній особі, то норми пункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України на такий випадок не поширюються.
Не погоджуючись із податковими повідомленнями-рішеннями відповідача позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Як випливає з матеріалів справи, позивачеві було визначено грошове зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, щодо об'єктів нежитлової нерухомості за податковий період 2018 рік.
Відповідно до підпункту 266.1.1 пункту 266.1 статті 266 Податкового кодексу України, платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
Згідно з підпункту 266.2.1 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України, об'єктом оподаткування є об'єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка.
У той же час, підпунктом 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України визначено перелік об'єктів нерухомості, які не є об'єктом оподаткування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Відповідно до пункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України, не є об'єктом оподаткування будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств.
Зважаючи ж на підстави даного позову та предмет спору, суд доходить висновку, що фактично між позивачем і податковим органом існують розбіжності щодо тлумачення вказаної норми пункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України.
Позивач вважає, що до об'єктів оподаткування не відносяться всі будівлі промисловості (незалежно від того чи вони належать юридичним, чи фізичним особам), а відповідач вважає, що не є об'єктом оподаткування лише ті будівлі промисловості, які належать юридичним особам - промисловим підприємствам.
Відтак, на вирішення суду при розгляді цієї справи ставиться питання поширення пункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України на будівлі промисловості, які належать на праві власності фізичним особам.
У цьому контексті, суд відзначає, що згідно з частини 5 статті 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. При цьому, щодо віднесення промислової нерухомості, яка належить фізичним особам, до об'єктів оподаткування податком на нерухоме майно або ж їх виключення з об'єктів оподаткування, тобто, щодо застосування пункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України наявна суперечлива практика Верховного Суду.
А саме, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного року №806/2676/17 викладено протилежну позицію, яка полягає в тому, що “… застосування пункту “є” підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України можливе у разі дотримання двох обов'язкових умов, наявність будівель промисловості та їх перебування у власності промислових підприємств. Відтак, об'єкт нерухомості (комплекс), який на праві власності належить позивачу, навіть за наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця, не підпадає під дію пункту “є” підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України. Цим пунктом не охоплюється нерухомість, яка використовується фізичною особою-підприємцем у власній господарській діяльності”.
На противагу цьому, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 10.04.2018 в справі №813/3803/16 вказано, що “… колегія суддів також погоджується з судами попередніх інстанцій, що з огляду на наявні матеріали справи належне позивачу нерухоме майно відноситься до будівель промисловості, а тому в силу пункту “є” підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України не є об'єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки”. Позивачем у цій справі (та власником нерухомого майна) була фізична особа. Аналогічний висновок був викладений і в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 31.01.2018 в справі №822/2624/16, за позовом фізичної особи до податкового органу з приводу оскарження податкового повідомлення-рішення про визначення зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Таким чином, Верховний Суд вважає обґрунтованим виключення з об'єктів оподаткування податком на нерухоме майно будівель промисловості, що належать фізичним особам.
У зв'язку з чим, ураховуючи дані висновки Верховного Суду, аналізуючи норми чинного законодавства України, суд приходить до переконання, що норми пункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України поширюють свою дію на будь-які об'єкти нерухомості, які за своїми ознаками та цільовим призначенням кваліфікуються як “будівлі промисловості”. При цьому, їх належність певним суб'єктам (фізичним чи юридичним особам) не впливає на застосування даної норми, позаяк такої імперативної й однозначної вимоги вона не містить.
Так, підпункт 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України містить перелік об'єктів, які не є об'єктом оподаткування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. При цьому, юридична техніка даного підпункту по різному визначає такі об'єкти.
Зокрема, законодавець у певних випадах надає вказівку на тип нерухомості з додатковим урахуванням інших ознак (наприклад: “об'єкти житлової нерухомості, в тому числі їх частки, що належать дітям-сиротам, дітям, позбавленим батьківського піклування, та особам з їх числа, визнаним такими відповідно до закону, дітям-інвалідам, які виховуються одинокими матерями (батьками), але не більше одного такого об'єкта на дитину” (пп.“д”), “об'єкти нежитлової нерухомості, які використовуються суб'єктами господарювання малого та середнього бізнесу, що провадять свою діяльність в малих архітектурних формах та на ринках” (пп.“е”), “будівлі дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладів незалежно від форми власності та джерел фінансування, що використовуються для надання освітніх послуг” (пп.“і”).
У такому разі сама по собі кваліфікація нерухомості (наприклад, як будівлі дошкільного навчального закладу) є недостатньою умовою для виключення її з кола об'єктів оподаткування, оскільки це повинно обумовлюватися ще іншою спеціальною обставиною (у наведеному прикладі - використанням нерухомості для надання освітніх послуг).
Окрім того, у інших випадках законодавець надає конкретну вказівку на тип нерухомості (наприклад: “будівлі дитячих будинків сімейного типу” (пп.“в”), “гуртожитки” (пп.“г”).
У такому разі сама по собі кваліфікація нерухомості (наприклад як гуртожитку) є достатньою умовою для виключення її з кола об'єктів оподаткування.
Щодо пункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України, то слід відмітити, що дана норма не містить формулювання, яке би давало можливість зробити однозначний висновок про те, що не є об'єктом оподаткування лише ті будівлі промисловості, які належать промисловим підприємствам.
Виходячи з граматичної конструкції цього підпункту, можна зробити висновок, що він виключає з об'єктів оподаткування множину об'єктів, які відносяться до будівель промисловості.
Окрім цього, даний підпункт містить приклади такого роду об'єктів, які наведені після слова “зокрема”, при цьому, такий перелік не має значення вичерпності, а припускає можливість його продовження й розширення в рамках категорії будівель промисловості (а прислівник “зокрема” є тотожним “серед іншого”, “наприклад”). Тобто, не відносяться до об'єктів оподаткування не лише “виробничі корпуси, цехи, складські приміщення”, а й інші будівлі промисловості, та не лише об'єкти “промислових підприємств”, а й об'єкти інших суб'єктів.
Таким чином, словосполучення з пункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України “промислових підприємств” відноситься лише до наведеного законодавцем невичерпного переліку прикладів будівель промисловості, який допускає його розширення в рамках категорії “будівель промисловості”.
У цьому контексті, суд зауважує, що маючи намір виключити з кола об'єктів оподаткування будівлі промисловості виключно промислових підприємств законодавець, ураховуючи юридичну техніку підпункту 266.2.2 Податкового кодексу України, скористався би зворотами, вживаними в інших підпунктах п.п.266.2.2 кодексу (наприклад: “які належать промисловим підприємствам”, “які використовуються промисловими підприємствами” тощо), чого в цьому випадку не зробив.
Окрім цього, таке тлумачення пункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України могло би мати місце в разі виділення комами або дужками вставки “зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення”, у зв'язку з чим словосполучення “промислових підприємств” відносилося би до словосполучення “будівлі промисловості”. Проте, слова “зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення” у пункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України комами чи дужками не виділені, отже, словосполучення “промислових підприємств” відноситься лише до цього невичерпного переліку примірних будівель промисловості й не обумовлює загального поняття “будівлі промисловості” вимогою щодо їх належності саме промисловим підприємствам.
Потрібно також узяти до уваги, що Податковий кодекс України містить аналогічні за своєю граматичною структурою формулювання (з використанням прислівника “зокрема”), метою яких є відображення певних конкретних понять із-поміж загальних як певного прикладу, але вони не встановлюють вичерпних множин чи переліків, а мають розширене трактування (наприклад пп. 14.1.36, 14.1.56, 14.1.185, 19-1.1.27, 39.4.6, 175.1, 252.9.1, 266.3.2, 339.1 Податкового кодексу України та ін.).
Більше того, суд не вбачає, що в законодавця були наміри надати певні преференції в частині сплати податку на нерухомість по відношенню до інших суб'єктів господарювання саме промисловим підприємствам. Навпаки, в Пояснювальній записці до проекту Закону України “Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законів України (щодо податкової реформи)” (проект від 22.12.2014 №1578) зазначено, що його метою є покращення умов ведення бізнесу в Україні, зокрема в спосіб встановлення однакового підходу до оподаткування нерухомого майна. Жодних обґрунтувань для встановлення різним суб'єктам господарювання різних умов оподаткування таких самих об'єктів нерухомого майна матеріали даного законопроекту, оприлюднені на офіційному сайті Верховної Ради України, не містять.
Окремо, суд зазначає, що податкове законодавство України ґрунтується, в тому числі, на презумпції правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу (підпункту 4.1.4 Податкового кодексу України). А згідно з пункту 56.21 Податкового кодексу України, у разі коли норма цього Кодексу чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі цього Кодексу, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів, або коли норми одного і того ж нормативно-правового акта суперечать між собою та припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків. Підтвердженням такого неоднозначного (множинного) трактування прав та обов'язків платників податків є також суперечлива практика Верховного суду України щодо тлумачення пункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України.
Відповідно до частини 1 статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. У зв'язку з чим, у цьому контексті потрібно взяти до уваги й відому позицію Європейського суду з прав людини щодо застосування такого підходу, який був би найбільш сприятливим для заявника-платника податку, коли в його справі національне законодавство припускає неоднозначне трактування (пар.43 рішення в справі “Серков проти України”, пар.57 рішення в справі “Щокін проти України”).
Відтак, ураховуючи засади національного податкового законодавства щодо презумпції правомірності рішень платника податку та щодо тлумачення норми закону в найбільш сприятливий спосіб для платника податку й відповідну практику Європейського суду з прав людини, обґрунтованим є трактування чинних приписів Податкового кодексу України без дискримінації за суб'єктним складом у частині обов'язку зі сплати податку на нерухоме майно за будівлі промисловості.
Таким чином, суд приходить до переконання, що для виключення певного об'єкта з кола об'єктів оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за нормами пункту "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України достатнім є віднесення відповідного нерухомого майна до категорії будівель промисловості, позаяк, це в очевидний спосіб випливає з конструкції даної правової норми, підтверджується аналогічними положеннями Податкового кодексу України та відповідає юридичній техніці цього нормативного акта, а припущення щодо двоякого трактування цієї норми не може погіршувати становище платника податків у силу відповідного принципу.
Державним комітетом України по стандартизації, метрології та сертифікації наказом від 17.08.2000 року №507 затверджено і введено в дію Державний класифікатор будівель та споруд ДК 018-2000, призначений для використання органами центральної та місцевої виконавчої та законодавчої влади, фінансовими службами, органами статистики та всіма суб'єктами господарювання (юридичними та фізичними особами) України. Об'єктами класифікації в Державному класифікаторі будівель та споруд ДК 018-2000 є будівлі виробничого та невиробничого призначення та інженерні споруди різного функціонального призначення.
Відтак, визначення приналежності будівлі до того чи іншого класу проводиться на підставі документів, що підтверджують право власності, з урахуванням класифікаційних ознак та функціонального призначення об'єкта нерухомості згідно з Державним класифікатором України будівель та споруд ДК 018-2000.
Згідно з Державним класифікатором будівель та споруд ДК 018-2000 до групи 125 “Будівлі промислові та склади” (розділ 1 “Будівлі”, підрозділ 12 “Будівлі нежитлові”) належить клас 1251 “Будівлі промислові”, який включає будівлі промислового призначення, наприклад, фабрики, майстерні, бойні, пивоварні заводи, складальні підприємства тощо. До класу 1252 “Резервуари, силоси та склади” належать, зокрема, спеціальні склади, складські майданчики.
У нашому випадку, як вбачається з матеріалів справи, позивачеві належать на праві приватної власності об'єкти нерухомого майна за адресою: вул. Микулинецька, 31, АДРЕСА_1 , а саме: склад металу, заготовча майстерня, цех по виробництву метало черепиці та профнастилу з складськими приміщеннями, прохідна, колірний цех, арматурний цех, трансформаторна підстанція, адмінбудинок.
Відтак, такі об'єкти складають комплекс промислового призначення, придатний для промислового виробництва, та за своїми ознаками дані об'єкти відповідають класу будівель промисловості.
У зв'язку з чим, виходячи з викладеного, суд приходить до обґрунтованого висновку, що належні позивачеві об'єкти нерухомості за адресою: вул. Микулинецька, 31, м.Тернопіль, відносяться до будівель промисловості, а отже, вони не є об'єктом оподаткування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, в силу припису пункту “є” підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України.
Проте, суд не погоджується із позицією позивача про те, що податковим органом порушено порядок розгляду скарги при адміністративному оскарженню, оскільки, в даному випадку позивач оскаржує лише податкові повідомлення-рішення, а не дії відповідача щодо розгляду скарги, тому дане питання не є предметом розгляду даної адміністративної справи.
Окрім того, відповідно до наказу №332-0 від 26.02.2018 призначено ОСОБА_4 на посаду директора Департаменту адміністративного оскарження та судового супроводження ДФС, наказом ДФС №86 від 01.02.2016 ОСОБА_4 надано право підпису рішень про продовження строку розгляду скарг. В свою чергу, наказом ДФС від 26.12.2018 №864, у разі відсутності директора Департаменту адміністративного оскарження та судового супроводження ДФС, право підписання рішень про результати розгляду скарг платників податків у межах компетенції Департаменту адміністративного оскарження та судового супроводження, надається ОСОБА_5 відповідно до наказу ДФС України №864 від 26.12.2019, тому суд критично оцінює твердження представника позивача, щодо того, що рішення про продовження строку розгляду скарги підписане не уповноваженою посадовою особою податкового органу.
Суд зауважує, що у випадку зазначеному позивачем щодо задоволення скарги на користь платника податків, якщо рішення керівника контролюючого органу про продовження строків її розгляду не було надіслано платнику податків до закінчення 20-денного строку, то позивач би не звертався із даним позовом до суду.
Відповідно до положень ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 Кодексу адміністративного судочинства України.
Дослідивши матеріали справи та проаналізувавши відповідні приписи чинного законодавства, суд знаходить підтвердження доводам позивача. У той же час, відповідач не довів правомірність і обґрунтованість прийнятого ним рішення щодо визначення позивачеві відповідного грошового зобов'язання. Зокрема, відповідачем не було належним чином доведено того, що чинне податкове законодавство України в очевидний спосіб установлює позивачеві обов'язок для сплати відповідного податкового зобов'язання, яке було визначене контролюючим органом позивачу. Податковий орган також не врахував того, що відповідно до приписів податкового законодавства та позиції Європейського суду з прав людини, висловленій, зокрема у пар.43 рішення в справі “Серков проти України”, пар.57 рішення в справі “Щокін проти України”, при можливості неоднозначного трактування національного законодавства застосуванню підлягає той підхід, який є найбільш сприятливим для платника податку.
Відтак, беручи до уваги все наведене в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також їх письмові доводи, суд приходить до обґрунтованого висновку про те, що позов підлягає до задоволення, а оспорюванні податкові повідомлення-рішення Головного управління ДФС у Тернопільській області від 13.06.2019, підлягають скасуванню.
Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що податковий орган при визначенні позивачу суми податкового зобов'язання діяв не на підставі, не у межах повноважень та не у спосіб, визначений законодавством України, а спірне рішення, якими позивачу визначено суми податкового зобов'язання з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за 2018 рік, не відповідає критеріям правомірності, обґрунтованості, добросовісності та розсудливості, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а відтак підлягає скасуванню.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Позивачем за подання позовної заяви сплачено судовий збір, таким чином, вказані витрати підлягають присудженню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Головного управління ДПС у Тернопільській області.
Керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
1. Позов задовольнити.
2. Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення Головного управління ДФС у Тернопільській області від 13.06.2019 №0122219-5006-1916, №0122220-5006-1916, №0122221-5006-1916, №0122222-5006-1916, №0122223-5006-1916, №0122224-5006-1916, №0122225-5006-1916, №0122226-5006-1916.
3. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Тернопільській області в користь ОСОБА_2 сплачений нею судовий збір в розмірі 1 952 грн 76 коп.
Реквізити сторін: позивач - ОСОБА_2 : АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ;
відповідач Головне управління ДПС у Тернопільській області: 46003, м.Тернопіль, вул.Білецька, 1, код ЄДРПОУ 43142763.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Тернопільський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 12 листопада 2019 року.
Головуючий суддя Осташ А.В.
копія вірна
Суддя Осташ А.В.