11 листопада 2019 р. № 400/2512/19
м. Миколаїв
Миколаївський окружний адміністративний суд, у складі судді Устинова І.А., розглянув письмовому провадженні адміністративну справу
за позовом:ОСОБА_1 , АДРЕСА_1
до відповідача:Управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області, вул. Декабристів, 5-а, м. Миколаїв, 54001 в особі Інгульського районного відділу Управління державної міграційної служби України в Миколаївській області, вул. 12 Повздовжня, 42-А, м. Миколаїв, 54028
про:визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулась до суду з позовом до Управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області в особі Інгульського районного відділу у місті Миколаєві управління державної міграційної служби України в Миколаївській області (далі - відповідач ) з вимогами:
- визнати протиправною бездіяльність Управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області в особі Інгульського районного відділу у місті Миколаєві управління державної міграційної служби України в Миколаївській області, яка полягає у відмові в оформленні та видачі ОСОБА_1 паспорту громадянина України зразка 1994 р. у вигляді паспортної книжечки;
- зобов'язати Управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області в особі Інгульського районного відділу у місті Миколаєві управління державної міграційної служби України в Миколаївській області оформити та видати ОСОБА_1 паспорт громадянина України зразка 1994 р. у вигляді паспортної книжечки.
Ухвалою суду від 27.08.2019 року справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.
Позивач в обґрунтування позовних вимог зазначила, що відповідач протиправно відмовив у видачі паспорту громадянина України, чим порушив її конституційні права як громадянки України. З приводу відмови міграційної служби у невидачі паспорта громадянина України зразка 1994 року висловила свою думку Велика палата Верховного Суду в рішенні від 1909.2018 року у зразковій справі № 806/3265/17, де зазначила, що позбавлення особи можливості отримання паспорта у традиційній формі - у вигляді книжечки, і спричинені цим побоювання окремої суспільної групи, що отримання паспорта у вигляді ID-картки може спричинити шкоду приватному життю, становить втручання держави, яке не було необхідним у демократичному суспільстві, і воно є непропорційним цілям, які мали б бути досягнуті без покладення на особу такого особистого надмірного тягаря.
Таким чином позивач вважає, що відповідач протиправно відмовив їй у видачі паспорта зразка 1994 року.
Відповідач надав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що позивач не може оскаржувати дії відповідача з приводу не оформлення паспорта громадянина України, оскільки самим позивачем належним чином не ініційовано питання оформлення їй паспорта громадянина України. В передбаченому законодавством порядку та з відповідним переліком документів позивач до органів міграційної служби, а зокрема, до Інгульського РВ у м. Миколаєві УДМС України в Миколаївській області не зверталась.
Відповідач вважає, що не реалізація позивчаем свого права та обов'язку не являється порушенням УДМС в Миколаївській області та її територіальними підрозділами норм чинного законодавства та взагалі не є предметом розгляду такої справи в порядку судового провадження.
З врахуванням положень частин 1, 9 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України справа вирішується на підставі наявних у ній доказів у письмовому провадженні.
Дослідивши матеріали справи та оцінивши наявні в них фактичні дані, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв'язку з викраденням паспорта громадянки України НОМЕР_1 в республіці Італія 017649 (виданий Ленінським PB ММУ УМВС України в Миколаївській області 14.05.2002р.) та закордонного паспорта громадянина України НОМЕР_2 на території Республіки Італія, Консульським відділом Посольства України в Італійській Республіці (Via ОСОБА_2 Pramaggiore,13, 00141 Roma (Рим)) було видано Посвідчення особи на повернення в Україну № НОМЕР_3 від 11.07.2019р. із закінченням строку дії 11.08.2019р.
У зв'язку з вищевказаним позивач 23.07.019р. за №1491/4812.1-19 звернулася з письмовою заявою до Інгульського районного відділу у місті Миколаєві управління державної міграційної служби України в Миколаївській області з метою оформлення та видачі їй замість викраденого нового паспорта громадянина України зразка 1994 року, у зв'язку з ненаданням нею згоди на обробку персональних даних із застосуванням засобів Єдиного державного демографічного реєстру. Зазначила, що бажає скористатися альтернативною можливістю отримання паспорта у вигляді книжечки на підставі «Положення про паспорт громадянина України», затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26.02.1992 № 2503-ХІІ. У заяві просила надіслати письмову відповідь поштовим відправленням на домашню адресу заявниці. Відповідь від Відповідача не надійшла, у зв'язку з чим ОСОБА_1 змушена була 03.08.2019р. особисто звернутися до міграційної служби, де їй не надали жодної офіційної інформації про надсилання відповіді засобами поштового зв'язку та отримання.
03.08.2019р. ОСОБА_1 була видана на руки копія відповіді від 27.07.2019р. вих.№4812- 4753/4812.2-19, засвідчена начальником Інгульського відділу ДМС України в Миколаївській області Нікітіною О., про що на оригіналі відповіді (яка залишилася у Відповідача) ОСОБА_1 було вчинено відповідний напис про отримання відповіді від 03.08.2019р.
У відповіді від 27.07.2019р. вих.№4812-4753/4812.2-19 відповідачем зазначено, що відповідно до положень Наказу МВС України від 06.06.2019р. №456 «Про затвердження тимчасового порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України» заявниця має право оформити паспорт громадянина України у вигляді книжечки. Однак, при цьому ОСОБА_1 повинна надати до Інгульського відділу ДМС України в Миколаївській області рішення суду щодо оформлення та видачі паспорта громадянина України зразка 1994 року, що набрало законної сили, про зобов'язання ДМС оформити та видати паспорт громадянина України зразка 1994р., засвідчене в установленому законодавством порядку.
Через відсутність відповідного рішення суду ОСОБА_1 відповідачем повідомлено про відсутність підстав для оформлення та видачі паспорта громадянина України зразка 1994р., чим фактично відповідач відмовив ОСОБА_1 в оформленні паспорта громадянина України у вигляді паспортної книжечки, волевиявлення на отримання якого вона виразила у заяві від 23.07.2019р.
Позивач вважає, що така відмова відповідача грубо порушує її основоположні конституційні права та суттєво впливає на законні права та інтереси, а також порушує її законні права як громадянки України, оскільки відсутність паспорта громадянина України у значній мірі обмежує переважну більшість її прав, для здійснення яких законодавством України передбачено пред'явлення особою цього документа.
Отримавши відмову відповідача у видачі паспорта зразка 1994 року, позивач звернулась до суду з відповідним позовом для відновлення її законних прав та інтересів.
З'ясувавши усі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази у їх сукупності, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дослідивши матеріали, що містяться у справі, суд виходить з наступного.
Згідно з вимогами ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
За приписами ст. 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Із зазначених конституційних норм, зокрема, випливає, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.
Відповідно до ст. 22 Основного Закону права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Рішенням Конституційного Суду України від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012 надано офіційне тлумачення положення ч. 2 ст. 32 Конституції України, зокрема: неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб. Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Суд зауважує, що у даному випадку відсутня будь-яка загроза національній безпеці, економічному добробуту або правам людини, а тому збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням держави в її особисте та сімейне життя.
Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя також узгоджується із міжнародно-правовими актами: Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), була ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Стаття 8 Конвенції передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (див. п. 25 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «C. проти Бельгії» від 07 серпня 1996 року (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (див. п. 61 рішення ЄСПЛ у справі «Pretty проти Сполученого Королівства» (справа № 2346/02, ECHR 2002 та п.65. рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11).
Будь-яке втручання у право особи на повагу до її приватного та сімейного життя становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснювалося «згідно із законом», не переслідувало легітимну ціль або цілі згідно з пунктом 2 та було «необхідним у демократичному суспільстві» у тому сенсі, що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті (див. рішення ЄСПЛ у справі «Ельсхольц проти Німеччини» (Elsholz v. Germany) [ВП], заява № 25735/94, п. 45, ECHR 2000-VIII).
Аналізуючи викладені вище норми законодавства, суд звертає увагу, що особа не може зазнавати безпідставного втручання у особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції або на її честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
Паспорт громадянина України є документом, що посвідчує особу та підтверджує громадянство України. (ч. 1 ст. 21 Закону № 5492-VI).
Отже, у разі відсутності у особи паспорта, така особа не має підтвердження громадянства України, що в свою чергу є порушенням її громадянських прав у зв'язку з неможливістю їх реалізації. Згідно із ч. 3 ст. 13 Закону № 5492-VI паспорт громадянина України містить безконтактний електронний носій.
Відповідно до п. 3, 5, 6, 8 Положення про паспорт № 2503-XII, бланки паспортів виготовляються у вигляді паспортної книжечки або паспортної картки за єдиними зразками, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Терміни впровадження паспортної картки визначаються Кабінетом Міністрів України у міру створення державної автоматизованої системи обліку населення. Паспортна книжечка являє собою зшиту внакидку нитками обрізну книжечку розміром 88х125 мм, що складається з обкладинки та 16 сторінок.
Усі сторінки книжечки пронумеровані і на кожній з них зображено Державний герб України і перфоровано серію та номер паспорта. У верхній частині лицьового боку обкладинки зроблено напис "Україна", нижче - зображення Державного герба України, під ним - напис "Паспорт". На внутрішньому лівому боці обкладинки у центрі - зображення Державного прапора України, нижче - напис "Паспорт громадянина України". На першу і другу сторінки паспортної книжечки заносяться прізвище, ім'я та по батькові, дата і місце народження. На першій сторінці також вклеюється фотокартка і відводиться місце для підпису його власника. На другу сторінку заносяться відомості про стать, дату видачі та орган, що видав паспорт, ставиться підпис посадової особи, відповідальної за його видачу. Записи засвідчуються мастиковою, а фотокартка - випуклою сухою печаткою. Перша сторінка або перший аркуш після внесення до них відповідних записів та вклеювання фотокартки можуть бути заклеєні плівкою. У разі заклеювання плівкою усього аркуша записи та фотокартка печатками не засвідчуються. Третя, четверта, п'ята і шоста сторінки призначені для фотокарток, додатково вклеюваних до паспорта, а сьома, восьма і дев'ята - для особливих відміток. На десятій сторінці робляться відмітки про сімейний стан власника паспорта, на одинадцятій - шістнадцятій - про реєстрацію постійного місця проживання громадянина.
На прохання громадянина до паспорта може бути внесено (сьома, восьма і дев'ята сторінки) на підставі відповідних документів дані про дітей, групу крові і резус-фактор, згоди або незгоди на посмертне донорство анатомічних матеріалів. На внутрішньому правому боці обкладинки надруковано витяг з цього Положення.
Вносити до паспорта записи, не передбачені цим Положенням або законодавчими актами України, забороняється. Термін дії паспорта, виготовленого у вигляді паспортної книжечки, не обмежується.
Водночас, п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 302 «Про затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України» (далі - Постанова № 302) затверджено: зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм згідно з додатками 1 і 2; зразок та технічний опис бланка паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, згідно з додатками 3 і 4; Порядок оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта громадянина України, що додається.
За змістом п. 2 цієї Постанови із застосуванням засобів Реєстру запроваджено:
з 01 січня 2016 року - оформлення і видачу паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм та паспорта громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, зразки бланків яких затверджено цією постановою, громадянам України, яким паспорт громадянина України оформляється вперше, з урахуванням вимог пункту 2 Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-XII;
з 01 листопада 2016 року - оформлення (у тому числі замість втраченого або викраденого), обмін паспорта громадянина України з безконтактним електронним носієм, зразок бланка якого затверджено цією постановою, громадянам України відповідно до Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого цією постановою.
Паспорт громадянина України, що не містить безконтактного електронного носія, оформлений та виданий на підставі документів, поданих до 1 листопада 2016 р., є чинним протягом строку, на який його було видано. Вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України зразка 1994 року здійснюються відповідно до Порядку оформлення, видачі, обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсним та знищення паспорта громадянина України, затвердженого цією постановою.
Державна міграційна служба до законодавчого врегулювання питання завершення оформлення та видачі паспора громадянина України зразка 1994 року здійснює оформлення та видачу таких паспортів у порядку, встановленому Міністерством внутрішніх справ, громадянам України, щодо яких прийнято рішення суду, що набрало законної сили, про зобов'язання Державної міграційної служби оформити та видати паспорт громадянина України зразка 1994 року (п. 3 Постанови № 302).
Пунктом 131 Постанови № 302 передбачено, що до безконтактного електронного носія, який міститься у паспорті, вноситься така інформація, зокрема, біометричні дані, параметри особи (відцифрований образ обличчя особи, відцифрований підпис особи, відцифровані відбитки пальців рук) виключно за згодою особи. Безконтактний електронний носій паспорта громадянина України нового зразку містить відцифровані персональні данні особи .
Позивач у позові зазначає про посилається на порушення прав та законних інтересів її як громадянки України, а також про відмову позивача щодо обробки її персональних даних, шляхом електронної обробки таких даних у процесі оформлення ID-паспорту, оскільки вона згоди на таку обробку не надає.
Суд вважає такі доводи обгрунтованими з огляду на таке.
Згідно ч. 1 ст. 6 Закону № 2297-VI «Про захист персональних даних», мета обробки персональних даних має бути сформульована в законах, інших нормативно-правових актах, положеннях, установчих чи інших документах, які регулюють діяльність володільця персональних даних, та відповідати законодавству про захист персональних даних.
Персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована (ст. 2 Закону № 2297-VI).
Обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб'єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством. Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини (ч. 5, 6 ст. 6 вказаного Закону).
Таким чином, принципами обробки персональних даних є відкритість і прозорість, відповідальність, адекватність та не надмірність їх складу та змісту стосовно визначеної мети їх обробки, а підставою обробки персональних даних є згода суб'єкта персональних даних.
Водночас, суд звертає увагу, що законодавством не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних, тобто фактично відсутня будь-яка альтернатива такого вибору, що в свою чергу обумовлює неякість закону та порушення конституційних прав такої особи.
Реалізація державних функцій має здійснюватися без примушення людини до надання згоди на обробку персональних даних, їх обробка повинна здійснюватись, як і раніше, в межах і на підставі тих законів і нормативно-правових актів України, на підставі яких виникають правовідносини між громадянином та державою. При цьому, згадані технології не повинні бути безальтернативними і примусовими. Особи, які відмовилися від обробки їх персональних даних, повинні мати альтернативу - використання традиційних методів ідентифікації особи.
У ст. 8 Конвенції про захист осіб у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних, ратифікованій Законом України від 06 липня 2010 року № 2438-VI, зазначено: «Будь-якій особі надається можливість: a) з'ясувати існування файлу персональних даних для автоматизованої обробки, його головні цілі, а також особу та постійне місце проживання чи головне місце роботи контролера файлу; б) отримувати через обґрунтовані періоди та без надмірної затримки або витрат підтвердження або спростування факту зберігання персональних даних, що її стосуються, у файлі даних для автоматизованої обробки, а також отримувати такі дані в доступній для розуміння формі; c) вимагати у відповідних випадках виправлення або знищення таких даних, якщо вони оброблялися всупереч положенням внутрішнього законодавства, що запроваджують основоположні принципи, визначені у ст. 5 і 6 цієї Конвенції; …».
За сталою практикою ЄСПЛ, першою умовою виправданості втручання у права, гарантоване ст. 8 Конвенції, є те, що воно має бути передбачене законом, причому тлумачення терміну «закон» є автономним, та до якості «закону» ставляться певні вимоги (див. рішення ЄСПЛ у справі «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy Miloslavsky v. the United Kingdom) від 13 липня 1995 року, заява № 18139/91, п. 37) Під терміном «закон» … слід розуміти як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що сформувалися у прецедентному праві. Закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам «доступності» та «передбачуваності».
Таким чином, норми Закону № 5492-VI на відміну від норм Положення № 2503-XII (теж діючого на момент виникнення правовідносин) не тільки звужують, але фактично скасовують право громадянина на отримання паспорту у вигляді паспортної книжечки без безконтактного електронного носія персональних даних, який містить кодування його прізвища, ім'я та по-батькові та залишають тільки право на отримання паспорта громадянина України, який містить безконтактний електронний носій, що є безумовним порушенням вимог ст. 22 Конституції України, яка забороняє при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, не відповідає вимогам якості закону (тобто втручання не було «встановлене законом») не було «необхідним у демократичному суспільстві» у тому сенсі, що воно було непропорційним цілям, які мали бути досягнуті, не покладаючи на особу особистий надмірний тягар. Зазначене допускає свавільне втручання у право на приватне життя, у контексті неможливості реалізації права на власне імя, що становить порушення ст. 8 Конвенції.
Тобто, будь-яке обмеження прав і свобод особи повинно бути чітким та законодавчо визначеним, однак у даному випадку таке обмеження, як неможливість отримання паспорта у формі книжечки, законодавством не передбачено.
На час звернення позивача до Відділу УДМС діяло два нормативних акта: Положення про паспорт № 2503-XII і Постанова № 302, відповідно до яких особи, які раніше отримали паспорт, не зобов'язані звертатися за його обміном, при досягненні відповідного віку органи УДМС проводять вклеювання фотографії, тоді як особи, які змінили прізвище, чи у яких відбулися інші зміни персональних даних, зобов'язані отримувати новий паспорт у формі ID-картки, який має обмежувальний термін 10 років (ч. 3 ст. 21 Закону № 5492-VI), до якого вноситься більше персональних даних та який має унікальний номер запису у Реєстрі. При цьому, у жодному законі не зазначено, з якою метою встановлені такі обмеження, і чи є вони необхідними у демократичному суспільстві. Оскільки дії Відділу УДМС розглядаються як дії держави в цілому, і такі дії порушують основоположні права громадян, то вони визнаються протиправними.
Крім того, для належного захисту порушених прав позивачки слід зобов'язати Відділ УДМС оформити та видати позивачу паспорт громадянина України у формі книжечки відповідно до Положення про паспорт № 2503-ХІІ.
Аналогічна правова позиція висловнена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.09.2018 року по справі № 806/3265/17 за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення Верховного Суду у зразковій справі, в якій зазначив ознаки типової справи:
а) позивач - фізична особа, якій територіальним органом ДМС України відмовлено у видачі паспорту у формі книжечки, у відповідності до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-ХІІ;
б) відповідач - територіальні органи ДМС України;
в) предмет спору - вимоги щодо неправомірної відмови відповідача у видачі паспорта громадянина України у формі книжечки у зв'язку з ненаданням особою згоди на обробку персональних данних та зобов'язання відповідача видати позивачеві паспорт у формі книжечки, у відповідності до Положення про паспорт громадянина України, затвердженого Постановою Верховної Ради України від 26 червня 1992 року № 2503-ХІІ.
Такий самий суб'єктний склад сторін та предмет спору і в справі № 400/2909/19.
Отже, справа № 400/2512/19 є типовою справою, і суд враховує правові висновки Верховного Суду, викладені у рішенні за результатами розгляду зразкової справи № 806/3265/17.
Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
До матеріалів справи позивач надала заяву про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 5600,00грн., до якої додала рахунок-фактуру № 01-09/2019 від 10.09.2019р. в розмірі 5600,00грн. та акт прийняття-передачі наданої правової (правничої) допомоги за договором про надання провової (правничої) допомоги від 01.08.2019 року.
Відповідач надав до суду зеперечення проти заяви про долучення доказів понесених витрат на професійну правничу допомогу, в яких виклав свої аргументи та просив суд відмовити в задоволенні заяви позивача про стягнення витрат на правничу допомогу.
Розглянувши заяву позивача та надані до заяви документи, суд встановив, що заява не відповідає ч.4,5,7 ст.134 КАС України.
Відповідно до ч.2 ст. 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Частиною 3 ціїє статті визначено, що для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
До заяви позивачем не надано доказів понесення ним фактичних витрат на професійну правничу допомогу, а надано лише рахунок -фактуру, за яким визначено суму, що підлягає сплаті за виконані послуги адвоката.
Акт прийняття-передачі наданої правової (правничої) допомоги за договором про надання провової (правничої) допомоги від 01.08.2019 року свідчить про узгодження сторонами вартості правничої допомоги та факт її отримання позивачем.
Виходячи з поданої заяви та документів до неї позивачка отримала правничу допомогу від адвоката (Акт прийняття-передачі наданої правової (правничої) допомоги за договором про надання провової (правничої) допомоги від 01.08.2019 року), а також отримала від адвоката пропозицію сплатити правничу допомогу (рахунок-фактура № 01-09/2019 від 10.09.2019р.), але не надала суду доказів, що вона фактично сплатила грошові кошти в сумі, яку просить стягнути з відповідача.
За відсутності доказів фактичної сплати коштів позивачем, у суду відсутні підстави для стягнення витрат на професійну правничу допомогу.
Отже, заява позивача не відповідає вимогам ст.134 КАС УКраїни, тому задоволенню не підлягає.
Відповідно до вимог ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Виходячи з вищевикладеного, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Судовий збір розподіляється відповідно до ст.139 КАС України.
Керуючись ст. 2, 19, 139, 241 - 246, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_4 ) до Управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області (вул. Декабристів, 5-а, м. Миколаїв, 54001, код ЄДРПОУ 37844163) в особі Інгульського районного відділу Управління державної міграційної служби України в Миколаївській області (вул. 12 Повздовжня, 42-А, м. Миколаїв, 54028 ) задовольнити.
2. Визнати протиправною бездіяльність Управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області в особі Інгульського районного відділу у місті Миколаєві управління державної міграційної служби України в Миколаївській області, яка полягає у відмові в оформленні та видачі ОСОБА_1 паспорту громадянина України зразка 1994 р. у вигляді паспортної книжечки.
3. Зобов'язати Управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області в особі Інгульського районного відділу у місті Миколаєві управління державної міграційної служби України в Миколаївській області оформити та видати ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_4 ) паспорт громадянина України зразка 1994 р. у вигляді паспортної книжечки.
4. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Управління Державної міграційної служби України в Миколаївській області (вул. Декабристів, 5-а, м. Миколаїв, 54001, код ЄДРПОУ 37844163) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_4 ) судовий збір в розмірі 768,40грн., сплачений квитанцією від 08.08.2019 року.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи в порядку, визначеному ст. 255 КАС України. Апеляційна скарга може бути подана до П'ятого апеляційного адміністративного суду через Миколаївський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя І. А. Устинов