Справа № 447/1247/16-ц Головуючий у 1 інстанції: Карбовнік І.М.
Провадження № 22-ц/811/341/18 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.
Категорія:60
24 жовтня 2019 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:
головуючої - судді Копняк С.М.,
суддів - Бойко С.М., Ніткевича А.В.,
секретаря - Юзефович Ю.І.
з участю апелянта ОСОБА_1 , представника апелянта ОСОБА_2 , представника позивача ОСОБА_3 , третьої особи ОСОБА_4 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 09 лютого 2018 року, постановлене в складі головуючого судді Карбовніка І.М., у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_1 , треті особи Миколаївська державна нотаріальна контора, ОСОБА_4 про визнання недійсними відмови від спадщини за законом, свідоцтва про право на спадщину за законом, скасування його державної реєстрації та усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, -
Позивач ОСОБА_5 звернулася в суд з позовом до відповідача про визнання недійсними відмови від спадщини за законом, свідоцтва про право на спадщину за законом, скасування його державної реєстрації та усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням.
В обґрунтування позовних вимог покликалась на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Миколаєві, Львівської області помер її батько ОСОБА_6 . Постійним та останнім місцем проживання її батька був житловий будинок АДРЕСА_1 , який належав йому на праві приватної власності, згідно свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 від 21.03.2007 р. В даному житловому будинку офіційно зареєстровані та фактично проживають: вона разом із чоловіком та дітьми, мати та рідний брат.
За своє життя батько не встиг розпорядитися належним йому майном, тобто не склав заповіту і тому спадкування проводилося за законом. Спадкоємцями першої черги за законом були її мати, рідний брат та вона. Впродовж шестимісячного строку, передбаченого ст. 1270 ЦК України, тобто протягом часу, необхідного для прийняття спадщини, її мати особисто відвідувала нотаріуса за місцем відкриття спадщини, і отримувала роз'яснення чинного законодавства України з приводу спадкування та кількості спадкоємців належного батьку майна, правил спадкування та прийняття спадщини, в тому числі й з при воду того, що спадкоємці, які постійно проживали із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважаються такими, що прийняли спадщину, якщо протягом 6-місячного строку з часу відкриття спадщини, не заявлять про відмову від неї. І власне саме вона настирливо просила її не ділити майно по частках та відмовитись від прийняття спадщини за законом після смерті батька саме в її користь.
Мати запевняла її, що будучи його одноособовим власником, ніколи не порушуватиме питання виселення її сім'ї з вищевказаного житлового будинку та навіть можливо у майбутньому її одноособове володіння будинком спростить дарування будинку її дітям (внукам відповідача). При цьому повідомила, що це необхідно зробити саме до спливу піврічного терміну з дня смерті батька ОСОБА_6 Вона дуже довго вагалася та хвилювалася чи дійсно зможе надалі проживати із дітьми в даному житловому будинку, просила написати розписку з даного приводу.
Згодом, вона остаточно повірила усним обіцянкам рідної матері з приводу того, що вона зможе із дітьми проживати в будинку, користуватися ним. Аргумент матері щодо того, що вона подарує її дітям будинок в майбутньому остаточно переконав її відмовитись від належної їй частки, так як вона дбала про їх благополуччя та майновий стан в майбутньому. Тому, вона за 5 днів до закінчення шестимісячного терміну з моменту відкриття спадщини, а саме 09.10.2014 року (строк прийняття спадщини закінчувався 14.10.2014 р.), відвідавши разом із мамою нотаріуса, відмовилась від прийняття спадщини за законом після смерті батька ОСОБА_6 в користь матері ОСОБА_1 , подавши до Миколаївської державної нотаріальної контори відповідну заяву, оригінал котрої міститься в матеріалах заведеної спадкової справи №204/2014
З того моменту, коли її матір стала єдиним власником житлового будинку, в якому вона проживає разом із чотирма неповнолітніми дітьми, відповідач разом із третьою особою ОСОБА_4 робить нестерпним спільне проживання в одному житловому будинку, постійно виганяє її сім'ю, зокрема дітей із житлового будинку, залякує, принижує їх, безпідставно кричить на них, ображає, порушуючи будь-які моральні засади суспільства, погрожує зняти її із дітьми із реєстрації за вищевказаною адресою, виселити, крім того, постійно принижує її з чоловіком в присутності дітей, в результаті - діти, особливо троє молодших перебувають у постійному страху, що негативно відбивається на їхньому психічному та фізичному здоров'ї та завдає їм непоправної шкоди, так як вони змушені разом із нею терпіти таку негативну поведінку їхньої бабці та дядька, насамперед виключно з огляду на те, що іншого житла в них немає. Протягом 19 років вона з чоловіком вкладали свої кошти, працє, зусилля саме в утримання та облаштування батьківського будинку, створивши там умови для належного проживання дітей, нормального провадження побуту, тощо.
Після смерті батька, перебуваючи в депресивному стані, вона посварилася із своїм чоловіком. Часті сварки та скандали з її чоловіком негативно відбивалась на її психічному здоров'ї, цим і скористалась матір, яка її в той час нібито підтримувала і запевнила, що будинок необхідно оформити на неї, а її чоловік в подальшому буде знятий з реєстрації, однак як тільки вона помирились з чоловіком відразу ж розпочались численні конфлікти з приводу їхнього проживання у будинку АДРЕСА_1 .
Вважає, що її відмова від прийняття спадщини повинна бути визнана недійсною в судовому порядку, оскільки вчинена під впливом тяжких для неї обставин, які проявлялись у складному психологічному стані, так як вона перебувала в глибокій емоційній депресії, спричиненій смертю батька, постійними сварками та непорозуміннями з чоловіком, наявністю на утриманні чотирьох неповнолітніх дітей, скрутним матеріальним становищем. Визначальним був також той факт, що мати пообіцяла подарувати будинок її дітям у майбутньому. Всі ці обставини у сукупності з її юридичною необізнаністю спонукали її відмовитись від своєї частки у спадщині.
Вказаний правочин був вчинений нею на вкрай невигідних умовах, насамперед з огляду на те, що вона відмовилась від права власності на частину житлового будинку АДРЕСА_1 , чим поставила під загрозу можливість проживання в ньому її сім'ї, і що найважливіше - її чотирьох неповнолітніх дітей, так як іншого житла у них немає. Даний правочин також знівелював всі вкладені нею і чоловіком в спірний будинок кошти та працю. Оскільки протягом усіх років проживання в ньому саме вони займались збереженням та покращенням його стану (поточні ремонти, заміна вікон, дверей тощо), у зв'язку з чим просила позов задоволити.
Рішенням Миколаївського районного суду Львівської області від 09 лютого 2018 року позов задоволено.
Визнано недійсною відмову ОСОБА_5 від прийняття спадщини за законом після смерті батька ОСОБА_6 в користь ОСОБА_1 , що була вчинена 09.10.2014 року та подана до Миколаївської державної нотаріальної контори, як таку, що вчинена під впливом тяжкої обставини та на вкрай невигідних умовах.
Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом, серії та номер: 1746, виданим 26.11.2015 року державним нотаріусом Миколаївської державної нотаріальної контори Львівської області Г.В. Недомірко.
Скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на житловий будинок АДРЕСА_1 , здійснену державним нотаріусом Миколаївської державної нотаріальної контори Львівської області 26.11.2015 року, індексний номер: 26518359, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 26.11.2015 року.
Зобов'язано ОСОБА_1 не чинити ОСОБА_5 перешкод у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 .
Рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 09 лютого 2018 року оскаржив представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 .
В обґрунтування апеляційної скарги покликається на те, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, порушено норми процесуального права та неправильно застосовано норми матеріального права. Посилається на те, що позивач, діючи добровільно, без будь-якого примусу особисто у Миколаївській державній нотаріальній конторі Львівської області скористалась своїм правом відмови від спадщини після смерті батька ОСОБА_6 , про що подала заяву. Зазначає, що заява про відмову від прийняття спадщини складена у присутності державного нотаріуса, який роз'яснив позивачу зміст статей 225, 229-231, 233 ЦК України, про що є відмітка у такій заяві. Стверджує, що позивач усвідомлювала значення своїх дій та розуміла обставини, що мають істотне значення. Посилається на те, що нотаріусом роз'яснено позивачу право відкликати таку відмову впродовж строку для прийняття спадщини, однак позивач таким правом не скористалась. Звертає увагу на те, що для доведення вкрай невигідних умов вчинення правочину особа, яка оскаржує правочин має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах та вважає, що позивач таких обставин не довела. Стверджує, що суд першої інстанції не зазначив в оскаржуваному рішенні про докази, на підставі яких встановлені ці обставини та вважає, що суд прийняв рішення на основі припущень. Посилається також на те, що судом першої інстанції змінено законодавчий підхід до порядку скасування державної реєстрації прав. Зазначає, що суд також не зазначив належних доказів, на підставі яких дійшов до висновку про задоволення вимоги про усунення перешкод у користуванні житловим будинком.
Просить рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 09 лютого 2018 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п. 9 ст. 1 Перехідних положень вказаного Кодексу, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.Таким чином, дана справа розглядається за правилами ЦПК України в редакції Закону №2147-У111 від 03.10.2017 року, яка набрала чинності з 15.12.2017 року.
Згідно із ч. 1 ст. 351 ЦПК України (в редакції закону від 03.10.2017 року) судом апеляційної інстанції у цивільних справах є апеляційний суд, у межах апеляційного округу якого (території, на яку поширюються повноваження відповідного апеляційного суду) знаходиться місцевий суд, який ухвалив судове рішення, що оскаржується, якщо інше не передбачено цим Кодексом.
Відповідно до Указу Президента України № 452/2017 від 29.12.2017 року «Про ліквідацію апеляційних судів та утворення апеляційних судів в апеляційних округах» Апеляційний суд Львівської області ліквідовано та створено новий - Львівський апеляційний суд в апеляційному окрузі, що включає Львівську область, з місцезнаходженням у місті Львові.
04 жовтня 2018 року у газеті «Голос України» опубліковано повідомлення голови Львівського апеляційного суду про початок роботи новоутвореного суду.
А відтак, справа розглядається Львівським апеляційним судом у межах територіальної юрисдикції якого перебуває районний суд, який ухвалив рішення, що оскаржується.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явились в судове засідання суду апеляційної інстанції, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення. До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов'язків має право на справедливий судовий розгляд.
Згідно з ч. 1 ст. 4, ч. 1 ст. 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленим цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, а суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
В силу положень ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно п.п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Пленум Верховного Суд України у п. 11 Постанови «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 11 роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.
Суд першої інстанції зазначених вимог закону дотримався.
За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимоги апеляційної скарги.
Частиною 2 ст. 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 є дружиною, а ОСОБА_5 та ОСОБА_4 - дочкою та сином ОСОБА_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , після смерті якого відкрилась спадщина на житловий будинок АДРЕСА_1 . Заповіт за свого життя ОСОБА_6 не склав. Сторони у справі є спадкоємцями першої черги після смерті ОСОБА_6 .
Із матеріалів спадкової справи вбачається, що 09 жовтня 2014 року приватному нотаріусу Луцького районного нотаріального округу Луцько О. М. подано заяву від доньки померлого ОСОБА_6 - ОСОБА_5 - про відмову від належної їй частки спадкового майна за законом на користь ОСОБА_1
26 листопада 2015 року ОСОБА_1 державним нотаріусом Миколаївської державної нотаріальної контори Львівської області Недомірко Г.В. видано свідоцтво про право на спадщину за законом, серії та номер: 1746, та здійснено державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на житловий будинок АДРЕСА_1 (індексний номер: 26518359).
Загальні положення про спадкування визначені главою 84 ЦК України.
Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Спадкоємець за заповітом або за законом може відмовитися від прийняття спадщини протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України. Заява про відмову від прийняття спадщини подається нотаріусу за місцем відкриття спадщини (згідно з частиною другою статті 1272 ЦК України). Спадкоємець за законом має право відмовитися від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги (частина друга статті 1274 ЦК України).
Відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом недійсною з підстав, встановлених статтями 225, 229-231 і 233 цього Кодексу (частина п'ята статті 1274 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Звернувшись до суду з цим позовом у травні 2016 року, тобто через шість місяців з часу видачі відповідачці свідоцтва про право на спадщину, позивачка, посилаючись на вчинення 09 жовтня 2014 року відмови від прийняття спадщини (після смерті її батька ОСОБА_6 ) під впливом під впливом тяжкої обставини, а також помилки, визначивши правовою підставою позову правила статей 229 та 233 ЦК України.
За правилами частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.
Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою за наявності одночасно двох умов: під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Крім того, має бути причинно-наслідковий зв'язок між тяжкими обставинами та укладеним правочином (його укладання саме з метою усунення обставин).
Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.
Недійсність правочину є тією рисою, що притаманна правочину у момент його вчинення, а не у зв'язку з обставинами, що виникли пізніше.
За змістом статей 1273 та 1274 ЦК України заява про відмову від прийняття спадщини, в тому числі заява про відмову від прийняття спадщини на користь іншої особи є одностороннім правочином.
Відповідно до ч. 6 ст. 173 ЦК України відмова від прийняття спадщини може бути відкликана протягом строку, встановленого для її прийняття.
Тлумачення цієї норми у взаємозв'язку з положеннями ч. 5 ст. 1274 ЦК України дає підстави для висновку, що в разі неподання заяви про відкликання відмови від прийняття спадщини протягом шестимісячного строку, така відмова може бути визнана судом недійсною за позовом сторони такого правочину (заінтересованої особи), виключно з підстав, встановлених статтями 225, 229-231 і 233 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
За змістом наведеної норми обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також, що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі.
Лише в разі встановлення цих обставин норми статті 203 ЦК України, частини першої статті 229 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Достовірно встановивши дійсні обставини справи, а саме, що відмова від прийняття спадщини була написана після смерті її батька у період конфліктної ситуації у сім'ї позивача, що відбилося на її стані здоров'я, в тому числі психічному стані, а також внаслідок неправдивих відомостей повідомлених матір'ю позивача із запевненням можливості безперешкодного проживання її особисто та членів її сім'ї у батьківському будинку, що в подальшому проявилося у втраті нею та членами її сім'ї єдиного місця фактичного проживання, де вона була зареєстрована з народження, тобто у втраті житла, що у розумінні ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод становити неспівмірне втручання у право на повагу до приватного і сімейного життя, зокрема, право на житло, а також з'ясувавши, що без наявності вказаних обставин нею добровільно та беззастережно була би написана заява про відмову від прийняття спадщини, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про обґрунтованість позову, задовольнивши останній. Підтвердженням цього є також позовна вимога про усунення перешкод у користуванні житлом, яка не спростована відповідачем. При цьому, відповідачем не пред'явлено позов про визнання позивача та (членів її сім'ї) такою, що втратила право на проживання у згаданому будинку.
З наданих суду апеляційної інстанції психологічних досліджень ЛОКПНД від 23.07-28.07.2014 року та 26.02.2015 року, тобто проведених у період шестимісячного строку після смерті батька, коли позивачем був вчинений оспорюваний правочин, вбачається, що ОСОБА_5 , зверталася з погіршенням психоемоційного стану. Висновок: на перший план виступає зниження працездатності, інтелектуально-мнестичні та емоційно вольові порушення, асенізація. Стан стресу і вираженої дезадаптації в особистості з вираженими тривожними рисами і схильністю до депресивних реакцій і нав'язливих станів. Виявлено високий рівень тривожності та невпевненість в собі, викликані наявністю сильної стресової ситуації. Причини неподання цих висновків суду першої інстанції колегією суддів визнані поважними, оскільки позивач у позовній заяві та у суді першої інстанції покликалась на погіршення свого психоемоційного стану та депресивний стан. Однак, обґрунтовано побоювалась подавати про це підтверджуючі документи, оскільки остерігалась розголосу таких обставин зі сторони учасників справи у місці свого проживання, що, на її думку, в подальшому могло викликати неоднозначну, в тому числі і негативну, реакцію зі сторони мешканців їх невеличкого міста, як щодо неї, так і щодо членів її сім'ї.
Доводи апеляційної скарги про обґрунтованість оскаржуваного рішення припущеннями, колегія суддів відхиляє з огляду на те, що обставини, які підлягають доказуванню у даній справі підтверджені належними та допустимими доказами, які у своїй сукупності є достатніми для наявності цих обставин.
Сам по собі факт роз'яснення нотаріусом позивачці змісту статей 225, 229-231, 233 ЦК України, про що є відповідна відмітка у заяві, і що на думку апелянта, свідчить про те, що позивач усвідомлювала значення своїх дій та розуміла обставини, що мають істотне значення, а також не використання нею права на відкликання заяви про відмову від прийняття спадщини, яке також роз'яснено їй нотаріусом, у сукупності з встановленими судом обставинами, не спростовує вірних висновків суду про наявність підстав для задоволення позову.
Юридично неспроможними, з огляду на обґрунтованість основної позовної вимог про визнання недійсною відмови від права на спадкування, є мотиви апеляційної скарги про незаконність рішення в частині вирішення похідних позовних вимог - визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, скасування державної реєстрації права власності на спадкове майно, а також усунення перешкод у користуванні майном.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції дотримавшись норм матеріального та процесуального права, повно і всебічно з'ясувавши всі дійсні обставини спору сторін, вирішив дану справу згідно із законом і підстав для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення поданої апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, апеляційний суд не вбачає.
Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.
Згідно ч. 1, п. п. 1, 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
2. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються:
1) у разі задоволення позову - на відповідача;
2) у разі відмови в позові - на позивача.
Оскільки судом першої інстанції питання про розподіл судових витрат не вирішено, колегія суддів вважає за необхідне стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 551 грн. 20 коп. судового збору, сплаченого нею за подання позовної заяви до суду першої інстанції.
Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини. В рішеннях у справах «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).
Керуючись ст. ст. 258, 259, 268, 367-369, 372, 374 ч. 1 п. 1, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Миколаївського районного суду Львівської області від 09 лютого 2018 року - залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_5 551 грн. 20 коп. судового збору, сплаченого за подання позовної заяви до суду першої інстанції.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст постанови складено 01 листопада 2019 року.
Головуюча Копняк С.М.
Судді: Бойко С.М.
Ніткевич А.В.