03110, м. Київ, вул. Солом'янська, 2-а, e-mail: inbox@kia.court.gov.ua
Єдиний унікальний номер справи № 753/24507/18
Головуючий у першій інстанції - Сирбул О.Ф.
Номер провадження № 22-ц/824/12726/2019
06 листопада 2019 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
Головуючого судді: Яворського М.А.,
суддів: Кашперської Т.Ц., Фінагеєва В.О.,
за участю секретаря - Владімірової О.К.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 22 липня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , треті особи: Служба у справах дітей та сім'ї Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, Служба у справах дітей Дарницької районного у місті Києві державної адміністрації про негайне відібрання малолітньої дитини, -
У грудні 2018 року ОСОБА_3 звернулась до суду із позовом, відповідно до якого просила ухвалити рішення, яким відібрати малолітню дитину - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у батька - ОСОБА_1 та повернути дитину матері - ОСОБА_3 й допустити негайне виконання рішення суду.
Позовні вимоги мотивовано тим, що від шлюбу позивач з відповідачем мають спільну дитину ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . В період з 06 квітня 2017 року по 26 квітня 2018 року дитина проживала разом із матір'ю, яка займалась її розвитком, проте 26 квітня 2018 року ОСОБА_1 та його дружина ОСОБА_6 разом із двома невідомими чоловіками увірвались до будинку батьків позивача, де перебував малолітній син ОСОБА_4 , та із застосуванням насильства та погроз, примусово, всупереч волі дитини, без попередження та згоди позивача, забрали дитину.
Позивач зазначає, що з того часу не бачилась та не спілкувалась із дитиною, адже відповідач чинить перешкоди у спілкуванні з нею та не допускає її до будинку, де ймовірно перебуває дитина.
Окрім того, рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 07 серпня 2018 року було задоволено позовні вимоги ОСОБА_3 та визначено місце проживання малолітньої дитини ОСОБА_4 разом з нею. Вказане рішення суду залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 12 грудня 2018 року.
Враховуючи вищевикладене, позивач вважає, що відповідач всупереч рішенню суду, що набрало законної сили, утримує дитину, продовжує не допускати її до дитини та будинку, де та ймовірно перебуває, а тому малолітню дитину ОСОБА_4 має бути негайно відібрано у відповідача, як у особи, яка незаконно його утримує, чим грубо порушує права дитини та позивача.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 22 липня 2019 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено.
Відібрано у ОСОБА_1 малолітню дитину ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та негайно повернуто дитину матері ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 704,80 грн. та витрати на правову допомогу у розмірі 13 000 грн. Допущено негайне виконання рішення в частині відібрання дитини та повернення її матері.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, яку мотивовано тим, що судом недостатньо викладено в цілому позицію відповідача, проігноровано та не відображено в рішенні пояснення відповідача щодо спростування інформації про те, що дитина ніде не навчається. Відповідач вважає, що подані ним до суду документи підтверджують турботу батька про дитину, належний догляд за нею, та викривають наміри позивача по переховуванню дитини від батька.
Апелянт акцентує увагу, що відповідно до акту дослідження побутових умов проживання матері Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації від 01 лютого 2018 року місцем проживання ОСОБА_3 та дитини ОСОБА_4 є АДРЕСА_1 . Проте, через 20 днів після складення вищевказаного акту, відповідно до відповіді на запит відповідача, працівниками Дарницького УП ГУ НП України в місті Києві не було виявлено ані позивача, ані дитини, та повідомлено про те, що вказані особи за даною адресою не проживають.
Окрім того, апелянт вказує, що судом неправомірно було не враховано психологічні висновки експертів з тих підстав, що при дослідженні була відсутня мати дитини, оскільки остання запрошувалась для участі у проведенні дослідження, проте за зазначеною нею адресою не проживає та не отримує кореспонденцію.
Також апелянт вказує на те, що судом жодним чином у рішенні не було відображеного його наміру врегулювати спір мирним шляхом, нічого не вказано про подання ним клопотання до суду про сприяння в укладенні мирової угоди. Також додатково звертає увагу, що відібрання дитини має бути здійснено під час виконання рішення суду про визначення місця проживання дитини, що оспорюється у касаційній інстанції, а окремо це питання вирішенню не підлягало.
Враховуючи вищевикладене, ОСОБА_1 просив зупинити виконання рішення в частині негайного відібрання дитини у батька ОСОБА_1 та передачу дитини ОСОБА_3 , скасувати рішення Дарницького районного суду міста Києва від 22 липня 2019 року та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
13 вересня 2019 року на адресу суду надійшов відзив від представника ОСОБА_3 - ОСОБА_8 , відповідно до якого вважає, що суд не зобов'язаний у судовому рішенні коментувати кожен аркуш справи, оскільки є поняття однотипних доказів. Крім того, судом ретельно досліджено всі докази у справі та надано їм належну правову оцінку.
Також у відзиві зазначається, що чисельна кількість фактів вже встановлена судовим рішенням у справі про визначення місця проживання дитини, а тому такі факти не підлягають доказуванню повторно при розгляді іншої справи.
Разом з тим вказано, що висновки експертів, які були проводились без участі матері, не є об'єктивними та належними доказами, а тому вважає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, постановленим без порушень норм матеріального та процесуального права, а доводи апеляційної скарги вважає безпідставними та такими, що не спростовують правильність висновків суду, а тому просила рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, які з'явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Так, суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 мотивував свій висновок тим, що батько дитини ОСОБА_1 дії не в інтересах малолітньої дитини ОСОБА_4 та всіляко сприяє в розлученні її з матір'ю - ОСОБА_3 Також вказано, що залишення семирічної дитини без материнської турботи з батьком є небезпечним для її психологічного здоров'я, повноцінного і гармонійного розвитку, а також морального виховання.
Суд апеляційної інстанції з такими висновками суду першої інстанції погоджується з огляду на наступне.
Відповідно до положень ч.ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судове рішення суду першої інстанції відповідає з огляду на наступне.
Так, судом першої інстанції встановлено та з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 з 27 листопада 2003 року по 04 липня 2017 року перебували у зареєстрованому шлюбі. Від шлюбу сторони мають малолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.4, т.1).
Судом першої інстанції встановлено, що з січня 2014 року сторони фактично припинили шлюбні відносини, дитина залишилась проживати разом з позивачем ОСОБА_3 за місцем реєстрації у квартирі АДРЕСА_2 , яка належить сторонам на праві спільної часткової власності (по 1/3 частині), а відповідач ОСОБА_1 переїхав проживати до будинку АДРЕСА_3 , який належить сторонам на праві спільної часткової власності (по 1/2 частині).
Також встановлено, що 07 липня 2016 року відповідач ОСОБА_1 без згоди позивача ОСОБА_3 самовільно забрав малолітнього сина до себе та проживав з дитиною за місцем свого проживання по АДРЕСА_3 .
Відповідно до акта обстеження житлово-побутових умов проживання сім'ї від 23 вересня 2016 року, складеного завідувачем сектору опіки, піклування та усиновлення Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області, будинок по АДРЕСА_3 , у якому мешкає батько з дитиною, просторий, має площу 140 кв.м, зроблений ремонт, для дитини є окреме ліжко для сну, куточок для навчання та відпочинку. В будинку є всі необхідні речі для дитини. Санітарний стан приміщення задовільний, досить охайний.
Встановлено, що 06 квітня 2017 року старшим державним виконавцем Києво-Святошинського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Київській області при примусовому виконанні виконавчого листа №753/20054/16, виданого 18 січня 2017 року Дарницьким районним судом міста Києва складено акт, згідно з яким малолітню дитину ОСОБА_4 передано матері ОСОБА_3 .
Судом встановлено, що у період з 07 липня 2016 року по 06 квітня 2017 року відповідач чинив перешкоди позивачу у спілкуванні з дитиною та прийнятті участі у її вихованні.
Крім того, після передачі дитини позивачу, відповідач чинив перешкоди позивачу у користуванні квартирою АДРЕСА_4 , яка належить сторонам на праві спільної часткової власності (по 1/2 частині кожному).
У зв'язку з чим у травні 2017 року ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом в своїх інтересах та в інтересах малолітнього ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_4 та вселення до житлового приміщення. Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 27 лютого 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено. Постановою апеляційного суду міста Києва від 31 травня 2018 року рішення Дарницького районного суду міста Києва від 27 лютого 2018 року скасовано. Позов ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітнього сина ОСОБА_4 задоволено. Зобов'язано ОСОБА_1 не чинити ОСОБА_3 та її малолітньому сину ОСОБА_4 перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_4 . Вселено ОСОБА_3 та її малолітнього сина ОСОБА_4 у вказану квартиру.
Згідно договору позички житлового приміщення від 15 листопада 2017 року ОСОБА_3 з дитиною винаймала квартиру АДРЕСА_1 . Дана квартира зі всіма зручностями для дитини у гарному стані, матір з дитиною проводить вільний час активно, дитина займається з приватним педагогом. Ці обставини підтверджуються актом обстеження умов проживання від 01 лютого 2018 року, складеного за наслідками проведення обстеження головним спеціалістом Служби у справах дітей Дарницької районної в місті Києві державної адміністрації.
Також судом встановлено, що 26 квітня 2018 року ОСОБА_1 вдруге забрав дитину у позивача без її згоди, відповідач не надає позивачу можливості бачити дитину та спілкуватись з нею, що підтверджується даними повідомлення про початок досудового розслідування Конотопського ВП ГУНП в Сумській області від 13 червня 2018 року, витягом з ЄРДР від 09 червня 2018 року, заявами ОСОБА_3 та її матері ОСОБА_10 за фактом викрадення ОСОБА_1 малолітнього ОСОБА_4 із застосуванням сили та газового балончику, а також незаконного проникнення до житла.
Згідно висновку Служби у справах дітей та сім'ї Києво-Святошинської районної державної адміністрації Київської області від 16 березня 2017 року, визнано за доцільне визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_4 з матір'ю ОСОБА_3 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , фактично проживає за адресою: АДРЕСА_4 .
Разом з тим, матеріали справи містять висновок Київського науково-дослідного інституту судових експертиз №15974/18-61 від 29 листопада 2018 року, складений судовим експертом відділу психологічних досліджень Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України Левчук Г.В., відповідно до якого вказано, що передача дитини від батька ОСОБА_1 до матері ОСОБА_3 з високим ступенем вірогідності може негативно вплинути на емоційний стан, психічний розвиток та відчуття благополуччя дитини. Враховуючи результати психологічного дослідження ОСОБА_4 доцільно проживати з батьком (а.с.141, т.1).
Разом з тим вказано, що дослідження взаємодії ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не відбулося у зв'язку з не прибуттям ОСОБА_3 до Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України відповідно до клопотання експерта від 06 листопада 2018 року (інформування сторін про зміст клопотання покладається на замовника експертизи) (а.с.137, т.1).
Також матеріали справи містять висновок від 11 січня 2019 року, складеного ОСОБА_11 , практичним психологом, кандидатом психологічних наук, провідним науковим співробітником лабораторії консультативної психології та психотерапії Інституту психології імені Костюка Г.С. , відповідно до якого вказано, що ОСОБА_4 зазнав впливу травмівних обставин - ненадійна, непередбачувана поведінка матері у сім'ї, розлучення батьків, психологічне насильство у вигляді соціальної ізоляції дитини, брутального ставлення матері щодо батька, приниження та знецінення батька у очах дитини, перешкоджання вільному контакту дитини з батьком. Вказано, що хлопчик повністю витісняє фігуру матері ( ОСОБА_3 ), жодного разу не відносячи її до сімейної системи, що свідчить про конфліктне, напружене сприйняття дитиною своєї матері. Вирізняється тісна, надійна прив'язаність до батька та уникаюча, ненадійна прив'язаність до матері. Також зазначено, що раптова розлука сина з батьком є особливо несприятливою для дитини, оскільки становить значний ризик повторного психологічного травмування ОСОБА_4 та може спричинити суттєвий негативний вплив на психоемоційний стан хлопчика та його особистісний розвиток (а.с.142-151, т.1).
Частиною 4 ст. 82 ЦПК України зазначено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Із матеріалів справи вбачається, що рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 07 серпня 2018 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено та визначено місце проживання малолітньої дитини - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з матір'ю (а.с.5-18, т.1). Вказане рішення залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 12 грудня 2018 року (а.с.91-99, т.1.
Відповідно до статті 3 СК України сім'я є первинним та основним осередком суспільства, дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.
Відповідно до статті 11 Закону України "Про охорону дитинства" сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом із батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Право дитини на отримання належного сімейного виховання виникає у неї від народження.
Згідно статті 14 Закону України "Про охорону дитинства" діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.
Відповідно до ч. 2 ст.150 СК України передбачено, що батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Згідно з ч.2 ст.155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Статтею 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
Статтями 151 та 163 СК України визначено, що батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання малолітніх дітей та на те, щоб вони проживали з ними.
Права батьків, у тому числі тих, хто живе окремо від дитини, на виховання дитини і спілкування з нею можуть бути обмежені лише законом (статті 153 і 157 СК України).
Якщо дитина утримується особою не на законних підставах, суди можуть за позовом батьків постановити рішення про відібрання та повернення дитини, якщо буде встановлено, що це не суперечить інтересам дитини (статті 162 та 163 СК України).
Статтею 155 СК України заборонено здійснення батьківських прав всупереч інтересам дитини.
Рішення про визначення місця проживання дитини повинно прийматися першочергово із урахуванням інтересів самої дитини.
Так, статтею 21 Конституції України проголошено вільність і рівність усіх людей у своїй гідності та правах. Ця вихідна конституційна засада конкретизована у статті 24 Конституції України: громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, не може бути привілеїв чи обмежень, в тому числі за ознаками статі.
У частині 3 цієї статті Конституції України закріплено конституційні гарантії, якими забезпечується рівність прав жінки і чоловіка.
Право на свободу вибору місця проживання кожному гарантоване ст. 33 Конституції України.
За ч. ч. 1, 4 ст.29 Цивільного кодексу України, місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому, у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків (ч. 1 ст. 160 СК України).
Згідно з положеннями ст. 160 ч.1 та ст. 161 ч.1, ч.2 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Якщо мати і батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися судом. При вирішенні спору щодо місця проживання дитини суд бере до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Суд не може передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, може своєю аморальною поведінкою зашкодити розвиткові дитини.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року N 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" роз'яснив, що при вирішенні спору між батьками, які проживають окремо (в тому числі в одній квартирі), про те, з ким із них і хто саме з дітей залишається, суд виходячи із рівності прав та обов'язків батька й матері щодо своїх дітей повинен постановити рішення, яке відповідало б інтересам неповнолітніх.
При цьому суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дітей (п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року N 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України").
Підлягають врахуванню також положення ч.1 ст. 3 Конвенції про права дитини, ратифікованої Постановою Верховної Ради Української РСР від 27 лютого 1991 року № 789-XII, частин 7, 8 ст. 7 СК України, під час вирішення будь-яких питань щодо дітей суд повинен виходити з якнайкращого забезпечення інтересів дітей. Так, за ч.1 ст. 8 Закону України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 року № 2402-III кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 11 липня 2017 року у справі "М. С. проти України", заява № 2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
Матеріалами справи підтверджено, що позивач та відповідач не дійшли згоди щодо того, з ким має проживати дитини - ОСОБА_4 , а тому ОСОБА_3 звернулась до суду із позовною заявою про визначення місця проживання дитини з нею й рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 07 серпня 2018 року її позовні вимоги задоволено.
Вказаним рішенням суду встановлено, що 01 лютого 2018 року головним спеціалістом Служби у справах дітей Дарницької РДА у місті Києві було складено акт обстеження умов проживання від 01 лютого 2018 року за адресою проживання мами та дитини: АДРЕСА_1 , яку орендувала ОСОБА_3 , згідно акту матір'ю створені належні умови для проживання та розвитку дитини, а з дитиною займаються приватні педагоги (а.с.81, т.1). Також встановлено, що відповідач у справі ОСОБА_1 чинить перешкоди метрі дитини ОСОБА_3 у спілкуванні з сином.
Постановою Київського апеляційного суду від 12 грудня 2018 року рішення Дарницького районного суду міста Києва від 07 серпня 2018 року було залишено без змін. Вказану постанову апеляційного суду мотивовано тим, що визначення місця проживання малолітньої дитини сторін у цій справі з матір'ю відповідає найкращим інтересам дитини з огляду на її вік, потребу в материнській турботі, догляді, повноцінному вихованні та розвитку.
Разом з тим, у постанові також вказано, що висновок експерта за результатами проведення судової психологічної експертизи від 29 листопада 2018 року №15974/18-61 про проживання з батьком, який складений судовим експертом відділу психологічних досліджень Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України Левчук Г.В., не можна вважати повним та об'єктивним, оскільки останній було зроблено без психологічного обстеження матері ОСОБА_3 , її відношення до дитини та дитини до неї, а тому, з урахуванням принципу змагальності сторін та диспозитивності цивільного судочинства з останнього не можна дійти до беззаперечного висновку про те, що місце проживання батька відповідає найкращому забезпеченню інтересів дитини (а.с.91-99, т.1).
Окрім того, слід наголосити, що невиконання та ігнорування рішення Дарницького районного суду міста Києва від 07 серпня 2018 року про визначення місця проживання дитини ОСОБА_4 з матір'ю свідчить про те, що відповідач ОСОБА_1 не є законослухняним членом суспільства та його неправомірна поведінка суперечить інтересам його дитини та позбавляють дитину її права на материнську любов, турботу, виховання, піклування, догляд та духовний зв'язок із матір'ю, наявність якого передбачає безперервність та носить постійний характер виходячи із віку дитини.
Також слід наголосити, що відповідно до постанови Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі №753/15274/16 рішення Дарницького районного суду міста Києва від 07 серпня 2018 року та постанова Київського апеляційного суду від 12 грудня 2018 року були залишені без змін. Верховний Суд зазначив, що суди першої та апеляційної інстанції виходили із засад диспозитивності цивільного судочинства, змагальності сторін, з урахуванням встановлених обставин справи, вимог закону та наданих сторонами доказів, а також того факту, що судом не було встановлено виняткових обставин, які б давали підстави для розлучення дитини з матір'ю відповідно до принципу 6 Декларації прав дитини (а.с.25-41, т.3).
Згідно із положеннями ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
З огляду на викладене, доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі і не спростовують висновків суду першої інстанції.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року).
Таким чином, суд першої інстанції встановивши всі обставини справи дійшов до обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог ОСОБА_3 щодо відібрання у ОСОБА_1 малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та негайно повернути дитину матері ОСОБА_3 .
Посилання апелянта на те, що судом першої інстанції не дано належної правової оцінки всім обставинам викладеним у відзиві на апеляційну скаргу не може бути підставою для скасування законного та обґрунтованого рішення суду першої інстанції.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасовано з підстав, викладених в апеляційній скарзі.
Згідно ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 374, 375, 381 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 22 липня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів із дня складення повного судового рішення шляхом подачі скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст постанови викладено 06 листопада 2019 року.
Головуючий суддя : М.А.Яворський
Судді: Т.Ц.Кашперська В.О.Фінагеєв