Справа №127/10266/19
Провадження №1-кп/127/315/19
06 листопада 2019 року м. Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області в складі:
головуючого судді ОСОБА_1
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_2 ,
сторони обвинувачення: прокурора ОСОБА_3 ,
сторони захисту: адвоката ОСОБА_4 , обвинуваченого ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань 30.01.2019 р. за № 12019020020000248 за обвинуваченням:
ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця села Уяринці Тиврівського району Вінницької області, громадянина України, освіта середня спеціальна, не працюючого, одруженого, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше судимого:
17.05.2018 р. Погребищенським районним судом Вінницької області за частиною другою статті 185, частиною першою статті 277, з урахуванням частини першої статті 70 Кримінального кодексу України до покарання у виді 4 років 6 місяців позбавлення волі, на підставі статті 75 Кримінального кодексу України звільнений від відбування покарання з іспитовим строком 3 роки;
09.10.2018 р. Тиврівським районним судом Вінницької області за частиною першою статті 277, частиною другою статті 185, з урахуванням частин першої та четвертої статті 70 Кримінального кодексу України до покарання у виді 4 років 10 місяців позбавлення волі, на підставі статті 75 Кримінального кодексу України звільнений від відбування покарання з іспитовим строком 3 роки;
09.11.2018 р. Липовецьким районним судом Вінницької області за частиною першою статті 277, частиною другою статті 185, з урахуванням частин першої та четвертої статті 70 Кримінального кодексу України до покарання у виді 3 місяців арешту,
у вчиненні злочинів, передбачених частиною третьою статті 27 частиною третьою статті 358 та частиною четвертою статті 358 Кримінального кодексу України,
ОСОБА_5 , не здавши відповідні іспити для отримання посвідчення водія, достовірно знав, що посвідчення водія серії НОМЕР_1 , є підробленим. Зокрема, бланк посвідчення водія серії НОМЕР_1 , виданого на ім'я ОСОБА_5 , не відповідає зразкам, що перебувають в офіційному обігу на території України; реквізити бланку посвідчення водія нанесені за допомогою друкуючого пристрою з струменевим способом формування зображень, тобто містить ознаки підробки. Незважаючи на це, ОСОБА_5 , маючи умисел на використання завідомо підробленого документа, з метою уникнення відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 126 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КпАП), використовував зазначений документ. Зокрема, 30.01.2019 р. біля 02.00 год. ОСОБА_5 здійснював керування автомобілем марки «Рено», д.н. НОМЕР_2 , і неподалік будинку № 7 по вул. Лебединського в м. Вінниці на вимогу працівників патрульної поліції відповідно до статті 32 Закону України «Про Національну поліцію» пред'явив посвідчення водія серії НОМЕР_1 , видане на ім'я ОСОБА_5 .
Крім того, згідно з обвинувальним актом ОСОБА_5 , не здавши відповідні іспити для отримання посвідчення водія, маючи умисел на виготовлення підробленого посвідчення на своє ім'я, будучи ініціатором, у квітні 2017 року організував вчинення злочину, а саме: вступив у попередню змову з невстановленою особою, матеріали відносно якої виділені в окреме провадження, з метою підроблення офіційного документу - посвідчення водія на ім'я ОСОБА_5 .
ОСОБА_5 , реалізовуючи спільний умисел, направлений на підроблення посвідчення водія на своє ім'я, у невстановлений спосіб з невстановленою особою у квітні 2017 року домовився про умови виготовлення підробленого посвідчення водія на ім'я ОСОБА_5 . В подальшому при особистій зустрічі в м. Києві ОСОБА_5 надав вказаній невстановленій особі власне фото, свої анкетні дані, а також здійснив фінансування виготовлення підробленого посвідчення водія на суму 500 доларів США, що згідно з курсом НБУ еквівалентно 13427 грн, надавши їх особисто невстановленій особі.
В подальшому, продовжуючи спілкування з невстановленою особою, ОСОБА_5 контролював стан виготовлення підробленого посвідчення водія на його ім'я та через декілька тижнів, точної дати слідством не встановлено, під час особистої зустрічі в м. Києві отримав від невстановленої особи підроблене посвідчення водія з серійним номером НОМЕР_1 , заповнене на ім'я ОСОБА_5 .
Відповідно до висновку судово-технічної експертизи документів № 49 від 11.03.2019 р. бланк посвідчення водія серії НОМЕР_1 , виданого на ім'я ОСОБА_5 , не відповідає зразкам, що перебувають в офіційному обігу на території України; реквізити бланку посвідчення водія нанесені за допомогою друкуючого пристрою з струменевим способом формування зображень, тобто наявні ознаки підробки.
Обвинувачений ОСОБА_5 в судовому засіданні пояснив, що точної дати він не пам'ятає, в квітні 2017 року він приїхав до регіонального сервісного центру в місті Києві, однак йому повідомили, що центр закритий. Він приїхав вдруге, приєднався до групи, яка мала складати іспит. Вийшов чоловік та повідомив, що він буде приймати іспит. Декілька чоловік з групи здавали гроші, щоб не складати іспит, оскільки пояснювали, що з першого разу ніхто не здає. Він також здав гроші у сумі 500 доларів США та необхідні документи (довідку з автошколи, медичну довідку, копію паспорта та коду). Приблизно через 3 години зателефонував даний чоловік та повідомив, що можна приїжджати за посвідченням. Він використовував посвідчення водія для поїздок як в Україні, так і в Росії, при цьому жодних проблем ніколи не виникало.
Звертався в Київ для отримання посвідчення, оскільки у Вінниці великі черги. Складав іспит з водіння лише в автошколі.
До отримання посвідчення він навчався в автошколі в Могилів-Подільському та Тиврові на категорії В, С, СЕ. Він проходив медичний огляд, допуск до права керування він отримав.
Посвідчення видали з категоріями, на які він вчився, крім того додатково відкрили категорію С1, оскільки вона є легшою. Йому пояснили, що категорії відкриті різними датами, оскільки він навчався на них в різний час. Чому в посвідченні 3 дати, він не знає.
30.01.2019 р. по вулиці Лебединського в місті Вінниці його зупинили працівники патрульної поліції, оскільки в нього не працював задній габарит, він пред'явив посвідчення водія та документи на автомобіль. Поліцейські оглянули надані документи та пішли до свого автомобіля, коли повернулися, повідомили, що посвідчення водія підроблене.
Свідок ОСОБА_6 в судовому засіданні пояснив, що точної дати та часу він не пам'ятає, під час патрулювання по вулиці Лебидинського в місті Вінниці екіпажем було зупинено автомобіль марки «Рено-кенго», оскільки не працювали задні габарити. Під час перевірки водій зазначеного автомобіля пред'явив посвідчення водія на прізвище « ОСОБА_7 », однак після перевірки документа по базі було встановлено, що за зазначеними серією та номером посвідчення в базі значиться інша людина. ОСОБА_8 повідомив, що йому не було відомо про те, що посвідчення підроблене, а також зазначив, що отримував його в Києві за 500 доларів США. В подальшому було викликано слідчо-оперативну групу.
Суд відповідно до частини третьої статті 26 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) вважає за доцільне дослідити докази, клопотання про дослідження яких було заявлене сторонами кримінального провадження, а саме:
-протокол огляду місця події від 30.01.2019 р., відповідно до якого в період часу з 02.33 - 03.10 год. на проїжджій частині за адресою: вулиця Лебединського в місті Вінниці, неподалік будинку № 7 було помічено автомобіль марки «Рено-кенго» білого кольору, днз НОМЕР_2 , у водія якого при перевірці водійського посвідчення було виявлено ознаки підробки останнього;
-висновок експерта № 49 від 11.03.2019 р., згідно з яким бланк посвідчення водія з серійним номером НОМЕР_1 , яке видане ТСЦ 0541 від 28.04.2017 р. на ім'я ОСОБА_5 , не відповідає зразкам, які перебувають в офіційному обігу на території України; усі зображення з лицевої та зворотної сторін нанесені за допомогою друкуючого пристрою зі струменевим способом формувань зображень; в посвідченні водія ознак внесення змін (підчистка, додрукування, травлення, змивання) не виявлено;
-лист за підписом начальника Регіонального сервісного центру у Вінницькій області МВС України ОСОБА_9 про надання інформації № 31/2-585 від 14.03.2019 р., відповідно до якого відомості про видачу посвідчення водія на прізвище - ОСОБА_5 , згідно з Єдиним державним реєстром МВС, відсутні;
-протокол проведення слідчого експерименту від 25.03.2019 р., відповідно до якого ОСОБА_5 розповів, що придбав посвідчення водія в м. Києві біля МРЕУ в особи, яка представилась ОСОБА_10 , в подальшому він був зупинений працівниками поліції, які після перевірки його документів викликали слідчо-оперативну групу.
Відповідно до частини першої статті 22 КПК кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.
Згідно з частиною другою статті 22 КПК с торони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.
При цьому частиною шостою статті 22 КПК регламентовано, що суд, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків.
Зі змісту частини третьої статті 26 КПК випливає, що суд у кримінальному провадженні вирішує лише ті питання, що винесені на його розгляд сторонами та віднесені до його повноважень цим Кодексом.
Крім того, частиною першою статті 337 КПК регламентовано, що судовий розгляд проводиться лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення, і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акта, крім випадків, передбачених цією статтею.
Отже, здійснюючи судовий розгляд кримінального провадження відповідно до зазначених приписів кримінально-процесуального закону, суд вважає за доцільне зазначити, що представником сторони обвинувачення було заявлене клопотання про виклик для допиту в судовому засіданні свідків ОСОБА_11 , ОСОБА_12 та ОСОБА_13 . Після здійснення виклику зазначених свідків до суду надійшли поштові повідомлення про вручення судових повісток свідкам ОСОБА_12 та ОСОБА_13 . Згідно з поштовим повідомленням, що повернулось до суду, судова повістка свідку ОСОБА_11 вручена не була у зв'язку з неповним зазначенням адреси останнього. Клопотання про подальший виклик зазначених свідків стороною обвинувачення заявлені не були. В подальшому представник державного обвинувачення від здійснення виклику та допиту в судовому засіданні зазначених свідків відмовився. Тому, суд при вирішенні питань, які підлягають дослідженню в судовому засіданні, обмежуються дослідженням доказів, клопотання про дослідження яких заявлене сторонами кримінального провадження.
Таким чином, здійснивши дослідження наданих сторонами кримінального провадження доказів, судом встановлено, що 30.01.2019 р. в період часу з 02.33 год. по 03.10 год. на проїжджій частині за адресою: вулиця Лебединського в місті Вінниці, неподалік будинку № 7 було помічено автомобіль марки «Рено-кенго» білого кольору, днз НОМЕР_2 , у водія якого при перевірці водійського посвідчення було виявлено ознаки підробки останнього. Окрім протоколу огляду місця події від 30.01.2019 р. стороною обвинувачення надано суду заяву ОСОБА_5 , відповідно до якої останній добровільно видав працівникам поліції зазначене посвідчення водія. Обвинувачений ОСОБА_5 в судовому засіданні зазначеної обставини не заперечував і пояснив суду, що він намагався отримати посвідчення водія за встановленою законом процедурою, однак в нього з цього приводу в сервісному центрі виникали труднощі, тому він разом з іншими членами групи здав гроші для оформлення посвідчення водія за спрощеною процедурою. При цьому обвинувачений в судовому засіданні підтвердив ту обставину, що іспити зі знання правил дорожнього руху та з навичок керування транспортними засобами складав лише під час навчання в автошколі.
Згідно з висновком проведеної у справі технічної експертизи документів № 49 від 11.03.2019 р. бланк посвідчення водія з серійним номером НОМЕР_1 , яке видане ТСЦ 0541 від 28.04.2017 р. на ім'я ОСОБА_5 , не відповідає зразкам, які перебувають в офіційному обігу на території України; усі зображення з лицевої та зворотної сторін нанесені за допомогою друкуючого пристрою зі струменевим способом формувань зображень; в посвідченні водія ознак внесення змін (підчистка, додрукування, травлення, змивання) не виявлено.
На підтвердження винуватості ОСОБА_5 у вчиненні інкримінованого йому злочину стороною обвинувачення надано суду лист за підписом начальника Регіонального сервісного центру у Вінницькій області МВС України ОСОБА_9 про надання інформації № 31/2-585 від 14.03.2019 р., відповідно до якого відомості про видачу посвідчення водія на прізвище - ОСОБА_5 , згідно з Єдиним державним реєстром МВС, відсутні.
У примітці до статті 358 КК визначено, що під офіційним документом у цій статті та статтях 357 і 366 цього Кодексу слід розуміти документи, що містять зафіксовану на будь-яких матеріальних носіях інформацію, яка підтверджує чи посвідчує певні події, явища або факти, які спричинили чи здатні спричинити наслідки правового характеру, чи може бути використана як документи - докази у правозастосовчій діяльності, що складаються, видаються чи посвідчуються повноважними (компетентними) особами органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, юридичних осіб незалежно від форми власності та організаційно-правової форми, а також окремими громадянами, у тому числі самозайнятими особами, яким законом надано право у зв'язку з їх професійною чи службовою діяльністю складати, видавати чи посвідчувати певні види документів, що складені з дотриманням визначених законом форм та містять передбачені законом реквізити.
Верховним Судом України у постанові від 09.07.2015 р. (справа № 5-50кс15) зазначено, що останній раніше висловлював свою правову позицію щодо ознак предмета службового підроблення (справа № 5-10кс13), яка зводиться до того, що нормативне визначення службового підроблення визнає офіційними документами ті з них, що складаються і видаються службовими особами від імені органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ та організацій, незалежно від форми власності, які посвідчують певні факти і події, що мають правове значення. Ці документи мають бути належним чином складені за формою та містити необхідні реквізити. Підроблення офіційних документів може полягати у повній фальсифікації або в частковій зміні змісту справжнього документа; способи підроблення документів можуть бути різні.
При встановленні ознак офіційного документа як предмета злочину слід керуватися такими критеріями: документ має бути складено, видано чи посвідчено відповідною особою в межах її професійної чи службової компетенції за визначеною законом формою та з належними реквізитами; зафіксована в такому документі інформація повинна мати юридично значущий характер - підтверджені чи засвідчені нею конкретні події, явища або факти мають спричиняти чи бути здатними спричинити наслідки правового характеру у вигляді виникнення (реалізації), зміни або припинення певних прав та/або обов'язків. Невідповідність документа хоча б одному з наведених критеріїв перешкоджає визнанню його офіційним.
Аналогічний висновок зроблено і Верховним Судом у постанові від 21.03.2019 р. (справа № 127/4109/16-к).
Отже, той факт, що вищезазначене посвідчення водія є підробленим, сторонами кримінального провадження в судовому засіданні не оспорювався і підтверджений зібраними у справі доказами, зокрема, отриманням відповіді на інформаційний запит та експертним шляхом. Суд також вважає підтвердженим у судовому засіданні ту обставину, що ОСОБА_5 про отримання посвідчення водія з порушенням встановленої чинним законодавством України процедури був обізнаний, незважаючи на що здійснював використання зазначеного посвідчення водія. Тому суд вважає також доведеним у судовому засіданні факту використання ОСОБА_5 зазначеного завідомо підробленого документа.
При вирішенні питання щодо правової кваліфікації дій ОСОБА_5 за вищевказаними фактами суд враховує наступне.
Зі змісту пунктів 1 та 2 частини першої статті 91 КПК випливає, що у кримінальному провадженні підлягають доказуванню: подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення); винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення.
Згідно з частиною першою статті 92 КПК обов'язок доказування обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, за винятком випадків, передбачених частиною другою цієї статті, покладається на слідчого, прокурора та, в установлених цим Кодексом випадках, - на потерпілого.
Відповідно до частини другої статті 93 КПК сторона обвинувачення здійснює збирання доказів шляхом проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, витребування та отримання від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, службових та фізичних осіб речей, документів, відомостей, висновків експертів, висновків ревізій та актів перевірок, проведення інших процесуальних дій, передбачених цим Кодексом.
В судовому засіданні факт підробки посвідчення водія серії НОМЕР_1 , виданого на ім'я ОСОБА_5 , не оспорювався. Тому суд вважає, що в ході судового розгляду кримінального провадження в частині обвинувачення ОСОБА_5 у використанні завідомо підробленого документа було виконано вимоги пункту 1 частини першої статті 91 КПК щодо встановлення події кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення). Натомість суд вважає, що вимоги зазначеної правової норми в частині обвинувачення ОСОБА_5 у організації підроблення документа виконано не було. Зокрема, в обвинувальному акті зазначено, що ОСОБА_5 організував виготовлення посвідчення водія на ім'я ОСОБА_5 шляхом досягнення домовленості з особою, матеріали відносно якої виділені в окреме провадження під час особистої зустрічі в місті Києві та здійсненні фінансування такого виготовлення в розмірі 500 доларів США, що еквівалентно 13427 грн., а в подальшому отримав підроблене посвідчення водія під час особистої зустрічі з особою, матеріали відносно якої виділені в окреме провадження, в місті Києві.
Тобто виклад об'єктивної сторони інкримінованого ОСОБА_14 злочину в цій частині здійснено поверхнево, без дотримання вимог пункту 1 частини першої статті 91 КПК.
Крім того, варто зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 26.06.2008 р. у справі «Ващенко проти України» зазначив, що обвинувачення для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції може бути визначене як офіційне доведення до відома особи компетентним органом твердження про вчинення цією особою правопорушення, яке нормою загального характеру визнається осудним і за яке встановлюється відповідальність карного та попереджувального характеру (п.51).
У рішенні від 25.07.2000 р. у справі «Маттоціа проти Італії» ЄСПЛ зауважено, що обвинувачений у скоєнні злочину має бути негайно і детально поінформований про причину обвинувачення, тобто про ті факти матеріальної дійсності, які нібито мали місце і є підставою для висунення обвинувачення; а також про характер обвинувачення, тобто юридичну кваліфікацію згаданих фактів. Хоча ступінь детальності інформування обвинуваченого залежить від обставин конкретної справи, однак у будь-якому випадку відомості, надані обвинуваченому, повинні бути достатніми для повного розуміння останнім суті висунутого проти нього обвинувачення, що є необхідним для підготовки адекватного захисту. У цьому відношенні обсяг та доречність наданої обвинуваченому інформації слід оцінювати крізь призму положення, закріпленого у пункті «b» частини третьої статті 6 Конвенції. Аналогічно слід оцінювати інформацію про зміни, які мали місце в обвинуваченні, включаючи зміни причини обвинувачення.
У рішенні від 09.10.2008 р. у справі «Абрамян проти Росії» ЄСПЛ також зазначено, що деталі скоєння злочину можуть відігравати вирішальну роль під час розгляду кримінальної справи, оскільки саме з моменту доведення їх до відома підозрюваного він офіційно вважається письмово повідомленим про фактичні та юридичні підстави пред'явленого йому обвинувачення.
В цьому ж рішенні ЄСПЛ нагадав, що положення підпункту «а» пункту 3 статті 6 Конвенції необхідно аналізувати у світлі більш загальної норми про право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 цієї статті. У кримінальній справі надання повної, детальної інформації щодо пред'явленого особі обвинувачення та, відповідно, правової кваліфікації, яку суд може дати відповідним фактам, є важливою передумовою забезпечення справедливого розгляду.
Слід також зауважити, що у пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 23.12.2005 р. «Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об'єднаннями» роз'яснено, що відповідно до частини третьої статті 27 КК організатором є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням, а також особа, яка утворила організовану групу або злочинну організацію чи керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності такої групи або організації.
У пункті 3 зазначеної постанови від 23.12.2005 р. роз'яснено, що при з'ясуванні змісту ознак, за якими особа може бути визнана організатором вчинення злочину (злочинів) у простих формах співучасті, потрібно виходити з того, що дії організаційного характеру полягають в об'єднанні дій інших співучасників і спрямуванні їх на вчинення одного чи декількох злочинів або в координації поведінки цих осіб.
Організація вчинення злочину (злочинів) може полягати в залученні співучасників усіх видів (виконавців, пособників, підбурювачів, інших організаторів) або лише одного з них (наприклад, виконавців) і здійснюватись у формі наказу, угоди, прохання, підкупу, доручення, замовлення тощо. Мета зберегти єдність співучасників для подальшої злочинної діяльності при цьому не ставиться.
Керування підготовкою злочину (злочинів) виявляється у спрямуванні дій виконавця, пособника, підбурювача на готування до одного чи декількох злочинів, а саме на: замовлення злочину; підшукування або пристосування засобів чи знарядь його вчинення; залучення співучасників, інструктування їх щодо виконання відповідних злочинних діянь; усунення перешкод та інше умисне створення умов для вчинення злочину, зокрема розроблення заходів щодо нейтралізації діяльності правоохоронних органів (організація підкупу працівника такого органу, застосування насильства до нього або його близьких, усунення з посади чи інше блокування його діяльності, яка може перешкодити реалізації злочинних намірів); визначення місць переховування співучасників після вчинення злочину та його знарядь, а також предметів, здобутих злочинним шляхом, тощо.
Керування вчиненням злочину (злочинів) передбачає спрямування зусиль інших співучасників на безпосереднє виконання діянь, що становлять об'єктивну сторону складу злочину (діяння виконавця), або на забезпечення такого виконання (діяння пособника та підбурювача). Воно може полягати в інструктуванні учасників злочину щодо виконання тих чи інших діянь, які становлять об'єктивну сторону складу злочину, або щодо забезпечення їх виконання, у координації злочинних дій співучасників (розставлення останніх на місці злочину, визначення послідовності їх дій, налагодження зв'язку між ними), у забезпеченні прикриття цих дій тощо.
Дії організатора злочину (злочинів) при простій формі співучасті належить кваліфікувати за статтею Особливої частини КК, якою передбачено відповідальність за вчинений злочин, із посиланням на частину третю статті 27 КК, а якщо він був одним із виконавців діянь, що становлять об'єктивну сторону складу цього злочину, - без посилання на зазначену норму. Якщо ж особа брала участь у вчиненні одного злочину як організатор, а іншого - як виконавець, пособник чи підбурювач, її дії в кожному випадку мають кваліфікуватися самостійно.
Крім того, Верховним Судом у постанові від 18.10.2018 р. (справа № 11/785/124/14) зазначено, що виходячи з положень частини другої статті 28 КК, вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб означає спільне вчинення його декількома (двома і більше) суб'єктами злочину, які заздалегідь домовилися про такі дії. Домовитися про спільне вчинення злочину заздалегідь означає дійти згоди про скоєння відповідного діяння до моменту виконання його об'єктивної сторони. Така домовленість може відбуватись у будь-якій формі - як у вербальній, так і за допомогою конклюдентних дій.
Як вже зазначено судом, вимоги пункту 1 частини першої статті 91 КПК щодо викладу об'єктивної сторони інкримінованого ОСОБА_14 злочину в частині організації підробки посвідчення водія не дотримано. Зокрема, стороною обвинувачення, незважаючи на імперативну норму частини другої статті 92 КПК, не було надано суду відомостей, які б свідчили про здійснення зустрічей ОСОБА_5 з особою, матеріали відносно якої виділені в окреме провадження, передачі зазначеній особі грошових коштів та інших документів, а також отримання від неї підробленого посвідчення водія.
Посилання сторони обвинувачення на визнання ОСОБА_5 винуватості в частині організації підробки посвідчення водія суд оцінює критично. Зокрема, частиною першою статті 18 КПК встановлено заборону самовикриття. Верховним Судом України у постанові від 09.06.2016 року (справа № 5-360кс15), зроблено правовий висновок, згідно з яким доказ, отриманий в результаті порушення принципу самовикриття, підлягає визнанню недопустимим згідно з вимогами пункту 6 частини другої статті 87 КПК. Крім того, положення кримінально-процесуального закону щодо заборони самовикриття кореспондуються з положеннями кримінально-процесуального закону щодо обов'язку доведення стороною обвинувачення складу злочину, а також з конституційними приписами, закріпленими у частині другій статті 62 Конституції України (ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину) та частині третій статті 62 Конституції України (усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачяться на її користь). На виконання зазначених конституційних приписів у частині другій статті 17 КПК зазначено, що ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.
При розкритті змісту поняття розумного сумніву суд вважає за доцільне звернути увагу на прецедентну практику ЄСПЛ. Зокрема, при оцінці доказів ЄСПЛ керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом» (рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18.01.1978 р., п. 161, Series A No 25). Проте доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою чи подібних до них неспростованих презумпцій (рішення у справі «Салман проти Туреччини» (Salman v. Turkey), заява No 21986/93, п. 100, ECHR 2000- VII; рішення у справі «Єрохіна проти України» (Yerokhina v. Ukraine), заява No 12167/04, від 15.11.2012 р., п. 52).
Крім того, ЄСПЛ зазначено, що Суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Згідно з його усталеною практикою доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій стосовно фактів, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою. Більше того, слід нагадати, що під час провадження на підставі Конвенції не у всіх справах неухильно застосовується принцип affirmanti incumbit probatio (той, хто стверджує щось, повинен довести це твердження). Коли вся чи значна частина інформації щодо подій, про які йдеться, відома виключно органам влади, - як це має місце у справі щодо ув'язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, - і коли у таких осіб під час їх ув'язнення з'являються тілесні ушкодження або якщо вони помирають, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. У такому випадку тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення. (рішення у справі «Ушаков та Ушакова проти України», (Ushakov and Ushakova v. Ukraine), заява № 10705/12, ECHR 2015).
Таким чином, здійснюючи судовий розгляд даного кримінального провадження відповідно до вимог частини шостої статті 22, частини третьої статті 26, частини першої статті 337 КПК, оцінюючи досліджені у справі докази з точки зору належності, допустимості та достовірності, а сукупність зібраних доказів з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення, суд прийшов до висновку, що стороною обвинувачення поза розумним сумнівом не доведено винуватість ОСОБА_5 у вчиненні організації підроблення посвідчення, яке видається установою, і яке надає права, з метою його використання підроблювачем, за попередньою змовою групою осіб. Зазначений висновок суду, як вже зазначено вище, ґрунтується на тому, що всупереч імперативній вимозі частини першої статті 92 КПК на виконання вимог пункту 1 частини першої статті 91 КПК, тобто доказуванню події кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), остання органами досудового розслідування виконана не була. Як наслідок, на переконання суду, ОСОБА_5 відповідно до пункту третього частини першої статті 373 КПК за даним фактом (організація підроблення посвідчення, яке видається установою, і яке надає права, з метою використання його підроблювачем, вчинене за попередньою змовою групою осіб, тобто вчинення злочину, передбаченого частиною третьою статті 27, частиною третьою статті 358 КК) підлягає виправданню.
Разом з тим, суд вважає, що в судовому засіданні було підтверджено факт використання ОСОБА_5 завідомо підробленого документа, про що судом вже зазначено вище. Зокрема, в судовому засіданні встановлено подію кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а саме: 30.01.2019 р. біля 02.00 год. неподалік будинку № 7 по вул. Лебединського в м. Вінниці ОСОБА_5 , достовірно знаючи, що посвідчення водія серії НОМЕР_1 , видане на ім'я ОСОБА_5 , є підробленим, пред'явив його працівникам поліції. Як вже було зазначено судом, зазначені обставини були підтверджені в судовому засіданні належними, достатніми та допустимим доказами в ході судового розгляду кримінального провадження. Тому суд вважає, що дії ОСОБА_5 за даним фактом охоплюються складом злочину, передбаченого частиною четвертою статті 358 КК, за ознаками використання завідомо підробленого документа.
При вирішенні питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових злочинів, суд приймає до уваги роз'яснення, надані в пункті 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання», згідно з якими відповідно до пункту 1 частини першої статті 65 КК суди повинні призначати покарання в межах, установлених санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину, його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті пияцтва, алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого - особам, які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності, інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані збитки тощо.
Суд враховує, що у постанові від 10.07.2018 р. (справа № 148/1211/15-к) Верховний Суд звернув увагу на те, що відповідно до статей 50, 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації покарання, воно повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі покарання мають значення й повинні братися до уваги обставини, які його пом'якшують і обтяжують.
Крім того, Верховним Судом у постанові від 09.10.2018 р. (справа № 756/4830/17-к) звернуто увагу на те, що відповідно до статей 50 і 65 КК особі, яка вчинила злочин, має бути призначено покарання необхідне й достатнє для її виправлення і попередження нових злочинів. Виходячи з указаної мети й принципів справедливості, співмірності та індивідуалізації, покарання повинно бути адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного.
Визначені у статті 65 КК загальні засади призначення покарання наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання.
У постанові від 14.06.2018 р. (справа № 760/115405/16-к) Верховним Судом зазначено, що поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості й достатності обраного покарання тощо.
Підставами для судового розсуду при призначенні покарання виступають: кримінально-правові, відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючі норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання «може», «вправі»; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема «особа винного», «щире каяття» тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб'єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні «інших обставин справи», можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб'єкта.
Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини, який у своїх рішеннях (зокрема й у справі «Довженко проти України») зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема, відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.
У постанові від 09.10.2018 р. (справа № 756/4830/17-к), на яку міститься посилання вище, також зазначено, що ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення означає з'ясування судом, насамперед, питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості відносить закон (стаття 12 КК) вчинене у конкретному випадку злочинне діяння. Беручи до уваги те, що у статті 12 КК дається лише видова характеристика ступеня тяжкості злочину, що знаходить своє відображення у санкції статті, встановленій за злочин цього виду, суд при призначенні покарання на основі всебічного, повного та неупередженого врахування обставин кримінального провадження в їх сукупності визначає тяжкість конкретного кримінального правопорушення, враховуючи його характер, цінність суспільних відносин, на які вчинено посягання, тяжкість наслідків, спосіб посягання, форму і ступінь вини, мотивацію кримінального правопорушення, наявність або відсутність кваліфікуючих ознак тощо.
Під особою обвинуваченого розуміється сукупність фізичних, соціально-демографічних, психологічних, правових, морально-етичних та інших ознак індивіда, щодо якого ухвалено обвинувальний вирок, які існують на момент прийняття такого рішення та мають важливе значення для вибору покарання з огляду мети та засад його призначення. Тобто поняття «особа обвинуваченого» вживається у тому ж значенні, що й у пункті 3 частини першої статті 65 КК поняття «особа винного».
Термін «явно несправедливе покарання» означає відмінність в оцінці виду та розміру покарання принципового характеру. Це положення вказує на істотну диспропорцію, неадекватність між визначеним судом, хоча й у межах відповідної санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, видом та розміром покарання та тим видом і розміром покарання, яке б мало бути призначене, враховуючи обставини, які підлягають доказуванню, зокрема ті, що повинні братися до уваги при призначенні покарання.
Відповідно до роз'яснень, що містяться у пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 12 від 23.12.2005 р. «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності», щире розкаяння характеризує суб'єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася.
Щире каяття - це певний психічний стан винної особи, коли вона засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об'єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям всіх відомих їй обставин вчиненого діяння, вчиненням інших дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину, або відшкодування заданих збитків чи усунення заподіяної шкоди.
Основною формою прояву щирого каяття є повне визнання особою своєї вини та правдива розповідь про всі відомі їй обставини вчиненого злочину. Якщо особа приховує суттєві обставини вчиненого злочину, що значно ускладнює його розкриття, визнає свою вину лише частково для того, щоб уникнути справедливого покарання, її каяття не можна визнати щирим, справжнім.
Отже, щире каяття повинно ґрунтуватися на належній критичній оцінці особою своєї протиправної поведінки, її осуді, бажанні виправити ситуацію, яка склалась, та нести кримінальну відповідальність за вчинене, а також зазначена обставина має знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.
В ході судового розгляду кримінального провадження було встановлено, що ОСОБА_5 на обліку в лікаря-психіатра та лікаря-нарколога не перебуває, за місцем проживання характеризується позитивно, у вчиненому розкаявся та як під час досудового розслідування, так і під час судового розгляду кримінального провадження сприяв розкриттю злочину, про що свідчить надання ним чітких та послідовних показань щодо обставин вчинення інкримінованого йому злочину. Разом з тим, суд приймає до уваги, що згідно з наданими суду матеріалами ОСОБА_5 раніше притягувався до кримінальної відповідальності за вчинення умисних злочинів.
Обставинами, що пом'якшують покарання обвинуваченого, є щире каяття та активне сприяння розкриттю злочину.
Обставиною, що обтяжує покарання обвинуваченого, з огляду на положення статті 34 КК, є рецидив злочинів.
Отже, при вирішенні питання щодо виду та міри покарання, необхідного і достатнього для виправлення обвинуваченого та попередження вчинення ним нових злочинів, суд враховує особу обвинуваченого, його ставлення до вчиненого, обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Крім того, при вирішенні питання щодо виду та розміру кримінального покарання суд враховує, що Верховним Судом у постанові від 17.04.2018 р. (справа № 298/95/16-к) зазначено, що у частині другій статті 65 ККвстановлено презумпцію призначення більш м'якого покарання, якщо не доведено, що воно не є достатнім для досягнення мети покарання. Обов'язок доведення того, що менш суворий вид покарання або порядок його відбування є недостатнім, покладається на сторону обвинувачення. Отже, аналізуючи вищенаведені обставини, суд приходить до переконання, що покаранням, необхідним і достатнім для виправлення обвинуваченого і попередження вчинення ним нових злочинів, буде покарання, передбачене санкцією кримінального закону, у виді штрафу.
Разом з тим, суд враховує, що стороною обвинувачення надано суду копії вироків від 17.05.2018 р., 09.10.2018 р. та 09.11.2018 р. Зі змісту частини першої статті 71 КК випливає, що у разі, якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.
Слід зазначити, що у постанові від 23.10.2018 р. (справа № № 202/1154/17) Верховний Суд зазначив, що норма частини першої статті 71 КК містить імперативну вимогу про призначення судом покарання за сукупністю вироків (шляхом повного або часткового приєднання до покарання, призначеного за новим вироком, невідбутої частини покарання за попереднім вироком) у випадку, коли засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин. Тобто приєднання невідбутої частини покарання, призначеного за попереднім вироком, є обов'язком суду, який призначає покарання за сукупністю вироків.
У випадку ж вчинення нового злочинну до закінчення іспитового строку при звільненні від відбування покарання з випробуванням невідбутою частиною покарання є раніше призначене покарання в його повному обсязі, оскільки на момент вчинення нового злочину воно ще не відбувалось засудженим.
З наданих суду матеріалів випливає, що покарання за вироком від 09.11.2018 р. у виді 3 місяців арешту було допущено до самостійного виконання щодо покарань за вироками від 17.05.2018 р. та 09.10.2018 р. і як встановлено в судовому засіданні зазначене покарання ОСОБА_5 фактично відбуто. Тому при вирішенні питання щодо застосування положень частини першої статті 71 КК зазначене покарання судом враховане бути не може. Тому, зважаючи на приписи частини першої статті 71 КК, при вирішенні питання щодо призначення обвинуваченому ОСОБА_14 остаточного покарання врахуванню підлягають покарання за вироками від 17.05.2018 р. та 09.10.2018 р. Згідно із зазначеними вироками ОСОБА_14 призначене кримінальне покарання у виді 4 років 6 місяців позбавлення волі та 4 років 10 місяців позбавлення волі відповідно. Разом з тим, з вироку від 09.10.2018 р. випливає, що покарання за вироком від 17.05.2018 р. враховано при призначенні остаточного покарання за вироком від 09.10.2018 р. Також із зазначених вироків випливає, що ОСОБА_5 був звільнений від відбування призначених покарань з випробуванням з іспитовим строком 3 роки. При цьому слід зазначити, що вироком від 09.10.2018 р. при призначенні ОСОБА_14 остаточного покарання застосовано правила, встановлені частиною четвертою статті 70 КК. При цьому суд враховує, що згідно з повідомленими в ході судового розгляду кримінального провадження відомостями, покарання у виді арешту за вироком від 09.11.2018 р. ОСОБА_5 відбуте в повному обсязі, а тому покарання за зазначеним вироком не може вважатись невідбутим. Отже, невідбуте покарання за наведеними вироками складає 4 років 10 місяців позбавлення волі.
Разом з тим, суд враховує, що частиною третьою статті 72 КК регламентовано, що основні покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно.
Відповідно до роз'яснень, наданих в пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України № 7 від 24.10.2003 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання» у разі засудження особи за злочин, вчинений у період іспитового строку за попереднім вироком, визначеним у порядку статей 75, 79, 104 КК, та призначення покарання, яке згідно з частиною третьою статті 72 КК за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягає, суд, незважаючи на це, має застосувати вимоги статті 71 КК і визначити за сукупністю вироків таке остаточне покарання, яке має бути більшим як від покарання, призначеного за новий злочин, так і від невідбутої частини покарання за попереднім вироком. У такому випадку суд визначає остаточне покарання у виді сукупності невідбутої частини покарання за попереднім вироком та покарання за новим вироком, ухваливши рішення про їх самостійне виконання.
Таким чином, суд приходить до переконання, що в даному випадку ОСОБА_14 необхідно призначити покарання з урахуванням приписів частини першої статті 71 та частини третьої статті 72 КК, у виді позбавлення волі зі звільненням від відбування призначеного покарання з випробуванням та у виді штрафу, допустивши кожне із зазначених покарань до самостійного виконання.
У зв'язку з наведеним слід звернути увагу на наступне.
Згідно з абзацом третім пункту 2 частини четвертої статті 374 КПК у резолютивній частині вироку зазначаються у разі визнання особи винуватою, зокрема, початок строку відбування покарання. При цьому суд вважає за доцільне звернути увагу на ту обставину, що призначені ОСОБА_14 покарання за злочин, у вчиненні якого він визнаний судом винним і за попереднім вироком, підлягають самостійному виконанню, тому і початок відбування кожного з них слід рахувати за правилами, передбаченими для кожного з виду кримінального покарання. Зокрема, частиною першою статті 26 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК) регламентовано, що засуджений зобов'язаний сплатити штраф у місячний строк після набрання вироком суду законної сили і повідомити про це кримінально-виконавчій інспекції за місцем проживання шляхом пред'явлення документа про сплату штрафу. При цьому частиною першою статті 165 КВК визначено, що іспитовий строк обчислюється з моменту проголошення вироку суду. Отже, строк відбування кримінального покарання у виді штрафу слід рахувати саме з дня набрання вироком законної сили, а іспитовий строк слід рахувати саме за правилами, встановленими частиною першою статті 165 КВК, тобто з моменту проголошення вироку суду.
Питання стосовно речових доказів слід вирішити відповідно до статті 100 КПК.
Згідно з приписами частини четвертої статті 174 КПК арешт, накладений на підставі ухвали слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 01.02.2019 р. на посвідчення водія серії НОМЕР_1 на ім'я ОСОБА_5 , підлягає скасуванню.
Згідно з частиною першою статті 124 КПК судові витрати слід покласти на обвинуваченого.
Керуючись статтями 371, 373, 374 КПК, суд
ОСОБА_5 в пред'явленому обвинуваченні, передбаченому частиною третьою статті 27, частиною третьою статті 358 Кримінального кодексу України, визнати невинним і виправдати в зв'язку з недоведеністю наявності в його діянні складу кримінального правопорушення.
Визнати ОСОБА_5 винним у вчиненні злочину, передбаченого частиною четвертою статті 358 Кримінального кодексу України, та призначити покарання у виді штрафу в розмірі 50 (п'ятдесяти) неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що становить 850 (вісімсот п'ятдесят) гривень.
Згідно з частиною першою статті 71, частиною третьою статті 72 Кримінального кодексу України шляхом приєднання невідбутої частини покарання за вироком Тиврівського районного суду Вінницької області від 09.10.2018 р. до призначеного покарання призначити ОСОБА_14 остаточне покарання у виді 4 (чотирьох) років 10 (десяти) місяців позбавлення волі зі звільненням на підставі статті 75 Кримінального кодексу України від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 3 (три) роки з покладенням відповідно до пунктів 1, 2 частини першої, пункту 2 частини другої статті 76 Кримінального кодексу України обов'язків: періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання, не виїжджати за межі України без погодження з уповноваженим органом з питань пробації; зі сплатою штрафу в розмірі 50 (п'ятдесяти) неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що становить 850 (вісімсот п'ятдесят) гривень, допустивши кожне із зазначених покарань до самостійного виконання.
Іспитовий строк рахувати з моменту проголошення вироку Тиврівського районного суду Вінницької області від 09.10.2018 р.
Строк відбування кримінального покарання у виді штрафу рахувати з дня набрання даним вироком законної сили.
Арешт, накладений на посвідчення водія серії НОМЕР_1 на ім'я ОСОБА_5 на підставі ухвали слідчого судді Вінницького міського суду Вінницької області від 01.02.2018 р. - скасувати.
Речовий доказ: посвідчення водія серії НОМЕР_1 на ім'я ОСОБА_5 , що знаходиться в матеріалах кримінального провадження, - залишити у справі.
Стягнути з ОСОБА_5 на користь держави 2860 (дві тисячі вісімсот шістдесят) гривень. вартості проведення криміналістичних досліджень.
Вирок може бути оскаржений в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляції через Вінницький міський суд Вінницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Вирок набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги вирок, якщо його не скасовано, набирає законної сили після прийняття рішення судом апеляційної інстанції.
Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку. Обвинуваченому та прокурору копія вироку вручається негайно після його проголошення.
Суддя: