28 жовтня 2019 р.Справа № 2040/6253/18
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Калитки О. М.,
Суддів: Мельнікової Л.В. , Рєзнікової С.С. ,
за участю секретаря судового засідання Білюк Д.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.05.2019 року, головуючий суддя І інстанції: Зінченко А.В., місце складання м. Харків, повний текст складено 22.05.19 року по справі № 2040/6253/18
за позовом ОСОБА_1
до Національної поліції України , Головного управління Національної поліції в Харківській області третя особи Голова Національної поліції України Князєв Сергій Миколайович
про скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Національної поліції України, Головного управління Національної поліції в Харківській області, третя особа Голова національної поліції України Князєв Сергій Миколайович, в якому просив суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ Національної поліції України № 57 о/с від 24.01.2018 р. у частині що стосується відрядження до Головного управління Національної поліції в Харківській області полковника поліції ОСОБА_1 (0146652);
- встановити відсутність компетенції (повноважень) Головного управління Національної поліції в Харківській області призначати наказом № 21 о/с від 29.01.2018 р. відповідно до п. 2 (на рівнозначну посаду за ініціативою поліцейського) ч. 1, ст. 65, ч. 9 ст. 71 Закону України «Про Національну поліцію» полковника поліції ОСОБА_1 (0146652) на посаду начальника сектора кримінальної поліції Коломацького відділення поліції Валківського відділу поліції Головного управління Національної поліції в Харківській області;
- визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Національної поліції в Харківській області № 21 о/с від 29.01.2018 р. у частині призначення полковника поліції ОСОБА_1 (0146652) на посаду начальника сектору кримінальної поліції Коломацького відділення поліції Валківського відділу поліції в Харківській області;
- зобов'язати Національну поліцію України згідно з ч. 9 ст. 71 Закону України «Про Національну поліцію» призначити з 12.01.2018 року полковника поліції ОСОБА_1 на посаду заступника начальника відділу апарату Національної поліції яка є рівнозначною посаді доцента кафедри Харківського. національного університету внутрішніх справ та звільнити ОСОБА_1 з цієї посади зі служби в поліції з 11.04.2018 року на підставі його рапорту про звільнення від 02.04.2018 р. за п. 2 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію».
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 01.03.2016 року його було прийнято на службу до Національної поліції із набуттям статусу поліцейського, відрядженого до навчального закладу - згідно з абз. З п. З Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 23.12.2015 р. № 901 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України «Про Національну поліцію». Наказом Харківського національного університету внутрішніх справ (далі ХНУВС) № 456 о/с від 26.12.2017 року, відповідно до ч. 6 ст. 71 Закону України "Про Національну поліцію", позивач був звільнений з посади доцента кафедри оперативно-розшукової діяльності та розкриття злочинів факультету № 2 ХНУВС 12.01.2018 року з направленням у розпорядження Національної поліції України. Позивач вважає, що згідно з ч. 9 ст. 71 Закону України «Про Національну поліцію» його повинні були призначити на рівнозначну посаду, оскільки ніякої попередньої посади в органах поліції він не займав. Наказом Національної поліції України № 57 о/с від 24.01.2018 року ОСОБА_1 був відряджений до ГУНП в Харківській області згідно зі ст. 71 Закону України «Про Національну поліцію». Так, стаття 71 Закону «Про Національну поліцію» регулює правові відносини з приводу відрядження поліцейських для заміщення вакантних посад, відповідно до переліку посад, який затверджується Президентом України (Див. Указ Президента України від 09.12.2015 р. № 691). Посади начальника сектору кримінальної поліції у цьому переліку не існує, відповідно Національна поліція України своїм наказом від 24.01.2018 р. № 57 о/с не мала права відряджати його до ГУ НП в Харківській області для заміщення вакантної посади начальника сектору кримінальної поліції Коломацького відділення поліції на підставі ст. 71 Закону України «Про Національну поліцію». Більш того, згідно з приписом № 83 від 12.01.2018 р. позивач повинен був прибути до Національної поліції 13.01.2018 р. Але, наявність цього припису та його зміст від позивача утаювали працівники ХНУВС, Національної поліції та ГУ НП в Харківській області. Припис на руки ніхто не видавав, про його існування ніхто не повідомляв, зміст припису до нього не доводився. Заходів з приводу виконання процедури відрядження поліцейських до державних органів, які передбачені ч. 1, 2, 4 ст. 71 Закону «Про Національну поліцію» стосовно позивача не здійснювалося. 29.01.2018 року наказом ГУНП в Харківській області № 21 о/с ОСОБА_1 було призначено на посаду начальнику сектору кримінальної поліції Коломацького відділення поліції Валківського відділу поліції ГУНП в Харківській області. Сумнів щодо правомірності дій Національної поліції та ГУНП в Харківській області виник після того, як позивач дізнався що 28.08.2018 р. набув чинності наказ МВС України № 601 від 13.07.2018р. «Про затвердження Переліку посад поліцейських і військовослужбовців Національної гвардії України, які рівнозначні (аналогічні) посадам, що можуть бути заміщені поліцейськими і військовослужбовцями в державних органах, установах та організаціях». Відповідно до норм зазначеного Наказу посаду доцента вищого навчального закладу визнали рівнозначною (аналогічною) посаді заступника начальника відділу апарату Національної поліції України. У зв'язку з цим 30.08.2018 р. з позивач вернувся до начальника ГУ НП в Харківській області з заявою щодо роз'яснення дій працівників ГУ НП в Харківській області з приводу призначення на посаду 12.01.2018 р. та отримав відповідь від 10.09.2018 р. № С-882/119-12/01-2018 зі змісту якої він прийшов до висновку, що під час призначення його на посаду начальника сектору кримінальної поліції працівники ГУНП в Харківській області самовільно визначали рівнозначність посади доцента кафедри посаді в штаті поліції ГУНП в Харківській області № 580-VIII. Посади начальника сектору кримінальної поліції у переліку не існує, відповідно Національна поліція України своїм наказом від 24.01.2018 р. № 57 о/с не мала права відряджати позивача до ГУНП в Харківській області для заміщення вакантної посади начальника сектору кримінальної поліції Коломацького відділення поліції. Більш того, згідно з приписом № 83 від 12.01.2018 р. позивач повинен був прибути до Національної поліції 13.01.2018 р., але наявність цього припису та його зміст від позивача утаювали. Припис йому на руки ніхто не видавав, про його існування ніхто не повідомляв, що призвело до системних порушень його прав. Наказ Національної поліції від 24.01.2018 № 57 о/с щодо відрядження в подальшому став підставою для незаконного рішення ГУ НП в Харківській області з приводу призначення його на посаду начальника сектору кримінальної поліції Коломацького відділення поліції, а тому позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та інтересів.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 16.05.2019 у справі № 2040/6253/18 відмовлено в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Національної поліції України та Головного управління Національної поліції в Харківській області, третя особа Голова національної поліції України Князєв Сергій Миколайович про скасування наказу та зобов'язання вчинити певні дії.
Позивач не погодився із рішенням суду та подав апеляційну скаргу, в якій зазначив, що рішення суду першої інстанції ухвалено з неповним з'ясуванням та неправильним встановленням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права, просив суд скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити вимоги.
Відповідач надав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, що не погоджується з доводами апеляційної скарги, вважає їх необґрунтованими, без підставними та такими, що не підлягають задоволенню.
Представник позивача в судове засідання не з'явився, про дату час та місце судового засідання був повідомлений належним чином, причини неявки не повідомив.
Представник відповідача в судове засідання не з'явився, про дату час та місце судового засідання був повідомлений належним чином, причини неявки не повідомив.
Відповідно до ч. 2 ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Згідно ч. 4 ст. 229 у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги відповідно до ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено під час апеляційного розгляду, ОСОБА_1 проходив службу в органах внутрішніх справ України з 1 вересня 1991 року по 06 листопада 2015 року та був звільнений зі служби в ОВС у зв'язку з прийняттям Закону України від 02 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію». На момент звільнення з органів внутрішніх справ України ОСОБА_1 мав спеціальне звання полковник міліції.
Відповідно до абзацу 3 пункту 3 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 23 грудня 2015 року № 901-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України «Про Національну поліцію», працівники міліції, які станом на 06 листопада 2015 року працювали у вищих навчальних закладах із специфічними умовами навчання, що належать до сфери управління Міністерства внутрішніх справ України, і виявили бажання проходити службу в Національній поліції на посадах, що заміщуються поліцейськими у таких навчальних закладах, можуть бути прийняті на службу до Національної поліції за умови відповідності вимогам до поліцейських, визначеним Законом України «Про Національну поліцію», шляхом видання керівниками цих навчальних закладів (а стосовно керівників таких закладів - Міністром внутрішніх справ України) наказів про призначення на відповідні посади, що заміщуються поліцейськими. Зазначені особи набувають статусу поліцейських, відряджених до таких навчальних закладів із залишенням на службі в Національній поліції, і проходять службу в Національній поліції відповідно до Закону України «Про Національну поліцію».
Наказом Харківського національного університету внутрішніх справ від 04 березня 2016 року № 59 о/с відповідно до законів України «Про Національну поліцію», «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України «Про Національну поліцію», Указу Президента України від 09 грудня 2015 року № 691/2015 «Про перелік посад, які можуть бути заміщені поліцейськими в державних органах, установах та організаціях» ОСОБА_1 на підставі його особистої заяви від 29.02.2016 року був прийнятий на службу до Національної поліції із набуттям статусу поліцейського, відрядженого до навчального закладу.
Наказом Харківського національного університету внутрішніх справ від 26 грудня 2017 року № 456 о/с, полковника поліції ОСОБА_1 з 12 січня 2018 року звільнено з посади доцента кафедри оперативно-розшукової діяльності та розкриття злочинів факультету № 2 ХНУВС і направлено у розпорядження Національної поліції України.
Так, зі служби в Національній поліції ОСОБА_1 вказаним наказом звільнено не було, тобто службові відносини з Національною поліцією не припинено, і позивач продовжив проходити службу відповідно до вимог Закону України «Про Національну поліцію».
Матеріалами справи підтверджено, що 12 січня 2018 року позивач на ім'я начальника ГУ НП в Харківській області подав рапорт про призначення його на посаду начальника сектору кримінальної поліції Коломацького відділення поліції Валківського відділу поліції ГУНЦ в Харківській області. Тобто, рапорт був поданий позивачем у той день, коли він прибув у розпорядження Національної поліції України.
Вказаний рапорт ОСОБА_1 був погоджений керівництвом ГУНП в Харківській області.
Враховуючи те, що наказом Харківського національного університету внутрішніх справ від 26.12.2017 № 456 о/с ОСОБА_1 був направлений у розпорядження Національної поліції України, з урахуванням поданого ним рапорту щодо призначення на посаду начальника сектору кримінальної поліції Коломацького відділення поліції Валківського відділу ГУНП в Харківській області та положень статті 71 Закону України «Про Національну поліцію» наказом Національної поліції України від 24 січня 2018 року № 57 о/с полковника поліції ОСОБА_1 , який прибув з Харківського національного університету внутрішніх справ, з 12.01.2018 року відряджено до Головного управління Національної поліції в Харківській області.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем під час розгляду даної справи не зазначено в чому саме полягає порушення його законних прав та інтересів, адже виданню спірних наказів передували обставини власного волевиявлення особи, оформленого написанням відповідних рапортів.
Колегія суддів погоджується з таким висновком, виходячи з наступного.
Відповідно до вимог ст. 3 Закону України «Про Національну поліцію» поліція у своїй діяльності керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейським є громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу на відповідних посадах у поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції.
Так, згідно з ч. 1 ст. 48 Закону України «Про Національну поліцію» призначення та звільнення з посад поліцейських здійснюється наказами посадових осіб, зазначених у ст. 47 цього Закону.
Відповідно до вимог ст. 60 цього Закону проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно ст .71 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейські за їхньою згодою можуть бути відряджені до органів державної влади, установ та організацій із залишенням на службі в поліції, але зі звільненням із займаної посади з подальшим призначенням на посади відповідно до переліку посад, які можуть бути заміщені поліцейськими в державних органах, установах та організаціях, що затверджується Президентом України.
Рішення про відрядження поліцейських приймає керівник поліції.
Відрядження оформлюється на підставі запиту керівника державного органу, установи, організації, рапорту поліцейського та відповідного подання його прямого керівника.
Про призначення відряджених поліцейських на посади керівники відповідних органів державної влади, установ та організацій мають письмово повідомити поліцію.
Звільнення з посад відряджених поліцейських здійснюється за рішенням керівника державного органу, установи, організації з подальшим направленням їх у розпорядження поліції.
Після повернення в розпорядження поліції поліцейський має бути призначений на попередню посаду або іншу рівнозначну посаду з урахуванням рівня його освіти, фізичної підготовки та стану здоров'я.
Щодо посилань позивача на порушення його прав наказами № 57 о/с від 24.01.2018 та № 21 о/с від 29.01.2018, колегія суддів вказує, що позивач безпосередньо подав рапорт для проходження служби в ГУНП в Харківській області на посаді начальника сектору кримінальної поліції Коломацького відділення поліції Валківського відділу поліції, куди і був відряджений наказом НПУ від 24.01.2018р. № 57 о/с з 12.01.2018 р. для подальшого проходження служби.
Наказом Головного управління Національної поліції в Харківській області від 29 січня 2018 року № 21 о/с згідно частини 9 статті 65 та статті 71 Закону України «Про Національну поліцію» ОСОБА_1 , на підставі його письмового рапорту, як прибулого з Національної поліції України було призначено на посаду начальника сектору кримінальної поліції Коломацького відділення поліції Валківського відділу поліції ГУНП в Харківській області з 12 січня 2018 року.
На вказаній посаді позивач пропрацював з 12.01.2018р. по 11.04.2018 р. та у подальшому наказом ГУНП в Харківській області від 11.04.2018 р. № 87 о/с, був звільнений з органів поліції на підставі рішення ВЛК «через хворобу». Своє бажання звільнитися згідно пункту 2 частини 1 статті 77 Закону України «Про Національну поліцію» з зазначеної посади ОСОБА_1 підтвердив рапортом від 02.04.2018.
При цьому, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо наявності у позивача помилкового умовиводу про те, що його призначили саме на рівнозначну посаду, та те, що це оманливе судження склалося у позивача саме через демонстрацію неправдивих записів у службово-кадрових документах, оскільки судовим розглядом не встановлено та позивачем не надано жодних доказів на підтвердження вказаних обставин.
Колегія суддів зазначає, що написання позивачем рапорту для проходження служби в ГУНП в Харківській області на посаді начальника сектору кримінальної поліції Коломацького відділення поліції Валківського відділу поліції було проявом його власного волевиявлення, доказів застосування примусу при написанні вказаного рапорту під час судового розгляду справи не надано.
Таким чином, позивач особисто виявив бажання стосовно призначення на посаду начальника сектору кримінальної поліції Коломацького відділення поліції Валківського відділу поліції.
Відповідно до статті 55 Конституції України (в редакції, чинній на час звернення позивача до суду) кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, що звернулася до суду з позовом.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у наявності у особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу, встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Тобто, обов'язковою умовою судового захисту є наявність порушених прав та охоронюваних законом інтересів безпосередньо позивача з боку відповідача, зокрема, наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог позивача, оскільки останнім під час розгляду даної справи не зазначено, в чому саме полягає порушення його законних прав та інтересів, адже виданню спірних наказів передували обставини власного волевиявлення ОСОБА_1 , оформленого написанням відповідного рапорту.
Згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
За приписами ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, колегія суддів вказує, що відповідачем доведено правомірність власних дій, а тому позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильність доводів, якими мотивовано судове рішення, зводяться до переоцінки належним чином проаналізованих судом першої інстанції доказів та не дають підстав вважати висновки суду помилковими, а застосування норм матеріального та процесуального права - неправильним.
При цьому, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справ
Враховуючи викладене, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, тому підстави для скасування рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.05.2019 у справі № 2040/6253/18 відсутні.
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову чи ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.05.2019 року по справі № 2040/6253/18 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)О.М. Калитка
Судді(підпис) (підпис) Л.В. Мельнікова С.С. Рєзнікова
Повний текст постанови складено 07.11.2019 року