05 листопада 2019 року м. Дніпросправа № 160/3607/19
Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Семененка Я.В. (доповідач),
суддів: Бишевської Н.А., Добродняк І.Ю.,
за участю секретаря судового засідання Кязимової Д.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпрі апеляційну скаргу Державної установи «Синельниківська виправна колонія №94» Міністерства юстиції України
на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 липня 2019 року (головуючий суддя Кальник В.В., повний текст складено 29.07.2019р.) у справі №160/3607/19 за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Синельниківська виправна колонія №94» Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати наказ начальника Державної установи "Синельниківська виправна колонія (№ 94)" Міністерства юстиції України від 20.02.2019 № 24/ОС-18 "Про звільнення з ДКВС України" в частині звільнення заступника начальника установи із соціально-виховної та психологічної роботи - начальника відділу соціально-виховної та психологічної роботи Державної установи "Синельниківська виправна колонія (№ 94)" підполковника внутрішньої служби ОСОБА_1 (М-097204) зі служби в Державній кримінально-виконавчій службі України відповідно до пункту 7 частини 1 статті 77 Закону України від 02.07.2015 № 580-VIII "Про Національну поліцію" (за власним бажанням);
- поновити підполковника внутрішньої служби ОСОБА_1 (М-097204) на посаді начальника відділу соціально-виховної та психологічної роботи Державної установи "Синельниківська виправна колонія № 94)" Міністерства юстиції України;
- стягнути з Державної установи "Синельниківська виправна колонія (№ 94)" Міністерства юстиції України (ідентифікаційний код 08562989, місцезнаходження: вул. Миру, будинок 7а, селище Шахтарське, Синельниківський район, Дніпропетровська область, 52543) на користь ОСОБА_1 , (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) суму середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що 03.12.2018 року ним подано рапорт на звільнення зі служби за власним бажанням. У зв'язку із погіршенням стану здоров'я, позивач був змушений звернутися за кваліфікованою медичною допомогою та з 07.02.2019 року по 20.02.2019 року перебував на лікарняному через хворобу, що
підтверджується відповідними листками непрацездатності. Після отримання направлення управління персоналу Міністерства юстиції України Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України від 11.03.2019 року, позивач пройшов військово-лікарську комісію у Державній установі "Територіальне медичне об'єднання МВС України по Київській області", відповідно до висновку якої у нього встановлено захворювання, пов'язане з проходженням служби в поліції, через яке він непридатний до служби в поліції. Копію свідоцтва про хворобу № 266/Зв від 27.03.2019 року, яке містить цей висновок військової лікарської комісії, позивач надав начальнику відділу по роботі з персоналом державної установи "Синельниківська виправна колонія (№ 94)" капітану внутрішньої служби Бондаруку В.Ю. 29.03.2019 року. Після закінчення лікування та виходу на роботу, цього ж дня 29.03.2019 року позивачу було вручено трудову книжку та копію витягу з наказу про звільнення зі служби в Державній кримінально-виконавчій службі України за п. 7 ч. 1 ст. 77 Закону України "Про Національну поліцію" за власним бажанням з 20.02.2019 року.
Своє звільнення позивач вважав неправомірним, оскільки: відповідачем не дотримано положень ч.4 ст.40 КЗпП України - позивача звільнено в період тимчасової непрацездатності; п.5 ч.1 ст.40 КЗпП України - не можливість звільнення працівника, який втратив працездатність у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням; відповідачем порушено вимоги ч.1 ст.47, ч.1 ст.116 КЗпП України - не видано позивачу трудову книжку у день звільнення та не проведено остаточний розрахунок.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 липня 2019 року позов задоволено. За наслідками розгляду справи суд першої інстанції дійшов висновку про незаконність звільнення позивача із займаної посади. Такі висновки суд першої інстанції обґрунтував недотриманням позивачем вимог ст..38, 40 КЗпП України. Так, суд виходив з того, що з огляду на положення ст..38 КЗпП України необхідною умовою для розірвання трудового договору за ініціативою працівника (за власним бажанням) є повідомлення роботодавця за два тижні, а звільнення роботодавцем працівника до закінчення вказаного терміну є можливим лише у конкретно визначених випадках. При цьому, законодавець пов'язує можливість продовження працівником трудової діяльності після закінчення строку попередження за умови, коли працівник продовжував виконувати свої трудові обов'язки. Відповідно до ч.4 ст.40 КЗпП України не допускається звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності. У спірному випадку позивача звільнено в останній день тимчасової непрацездатності. З цих підстав суд вказав на неправомірність звільнення позивача і, як наслідок,поновив останнього в займаній посаді та стягнув з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Не погодившись з рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позову. В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на те, що судом першої інстанції безпідставно застосовано положення ч.4 ст.40 КЗпП України, оскільки, по-перше, вказана норма права не регулює спірні правовідносини, так як спеціальним Законом, яким визначено підстави звільнення є Закон України «Про Національну поліцію». По-друге, ч.4 ст.40 КЗпП України визначає заборону на звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності, якщо таке звільнення відбувається за ініціативою роботодавця, але у спірному випадку звільнення мало місце внаслідок ініціативи працівника. Крім цього, скаржник звертає увагу на те, що судом не було встановлено того, що позивачем відкликано заяву про звільнення за власним бажанням; що позивач продовжував виконувати свої обов'язки після 20.02.2019р.; що звільнення позивача мало місце внаслідок неправомірних дій відповідача. Також відповідач посилається на порушення позивачем строків звернення до суду із позовом, чому судом першої інстанції не надано належної оцінки та не погоджується з висновками суду першої інстанції щодо визначення розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню на користь позивача.
Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Встановлені обставини справи свідчать про те, що ОСОБА_1 з 04.08.2006 року проходив службу в Державній установі "Синельниківська виправна колонія (№94). На час звільнення зі служби позивач перебував на посаді заступника начальника установи із соціально-виховної та психологічної роботи - начальника відділу соціально-виховної та психологічної роботи Державної установи "Синельниківська виправна колонія (№ 94)".
03.12.2018р. позивачем на ім'я начальника Державної установи "Синельниківська виправна колонія (№ 94) підполковника внутрішньої служби Подлесного В.В. подано рапорт про звільнення його за власним бажанням. Вказаний рапорт погоджений листом Адміністрацією Державної кримінально-виконавчої служби України від 17.12.2018 року №5/1-15119/кр.
Наказом начальника Державної установи Синельниківська виправна колонія (№ 94)" Міністерства юстиції України підполковника внутрішньої служби Подлесного В.В. від 20.02.2019 року №24/ОС-18 заступника начальника установи із соціально-виховної та психологічної роботи - начальника відділу соціально-виховної та психологічної роботи Державної установи "Синельниківська виправна колонія (№94)" підполковника внутрішньої служби ОСОБА_1 звільнено зі служби в Державній кримінально-виконавчій службі України відповідно до пункту 7 частини 1 статті 77 Закону України від 02.07.2015 № 580-VIII "Про Національну поліцію" (за власним бажанням).
Вказаний наказ про звільнення оскаржений позивачем у судовом порядку, з підстав недотримання відповідачем вимог ч.4 ст.40, п.5 ч.1 ст.40, ч.1 ст.47, ч.1 ст.116 КЗпП.
За наслідками перегляду справи, суд апеляційної інстанції не погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності підстав для задоволення позову з огляду на наступне.
Відповідно до частини п'ятої статті 23 Закону України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України" на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України "Про Національну поліцію", а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських.
Правові засади організації та діяльності Національної поліції України, статус поліцейських, а також порядок проходження служби в Національній поліції України визначається Законом України № 580-VIII "Про Національну поліцію" від 02.07.2015 (далі - Закон України № 580-VIII).
Згідно з ч. 1 ст. 48 Закону України № 580-VІІІ призначення та звільнення з посад поліцейських здійснюється наказами посадових осіб, зазначених у статті 47 цього Закону.
Підстави для звільнення зі служби в поліції визначені статтею 77 Закону України "Про Національну поліцію", п. 7 ч. 1 якої визначено, що поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, за власним бажанням.
Виходячи з зазначених норм права можливо дійти висновку про те, що особа рядового і начальницького складу має право звільнитися зі служби за власним бажанням, при цьому попередивши начальника про свої рішення шляхом подання відповідного рапорту.
В той же час, спеціальний Закон не визначає строки розгляду рапорту про звільнення за власним бажанням, як і не визначає строків реалізації такого рапорту шляхом видання наказу про звільнення. Термін попередження роботодавця щодо звільнення працівника за власним бажанням також не передбачено Законом України «Про Національну поліцію».
Відповідно до ч.1 ст.60 Закону України «Про Національну поліцію» проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Отже, враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції вважає за можливе погодитися з висновком суду першої інстанції, про те, що оскільки спеціальним законодавством не врегульовано питання, які є предметом дослідження у цій справі, то до спірних відносин підлягають застосування положення Кодексу законів про працю України.
Вирішуючи спірні відносини між сторонами, суд першої інстанції фактично погодився з позицією позивача про неправомірність звільнення через недотримання відповідачем вимог ч.4 ст.40 КЗпП України.
Відповідно до ч. 4 ст. 40 Кодексу законів про працю України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці.
Суд першої інстанції, встановивши те, що наказ про звільнення позивача зі служби видано 20.02.2019р. і вказаний день є останнім днем перебування позивача на лікарняному, вказав на порушення відповідачем вимог ч.4 ст.40 КЗпП України, оскільки позивача звільнено в період тимчасової непрацездатності.
Крім цього, суд першої інстанції вказав на те, що пункт 5 частини 1 статті 40 цього Кодексу передбачає можливість розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи власника або уповноваженого ним органу у випадку нез'явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні, проте гарантує збереження місця роботи (посади) за працівниками, які втратили працездатність у зв'язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.
З цих підстав, суд першої інстанції вказав на неправомірність звільнення позивача зі служби.
З такими висновками суду першої інстанції не можливо погодитися з огляду на те, що положення зазначених норм права стосуються звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, але у спірному випадку позивача звільнено не з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, а за власним бажанням працівника. При цьому, положення ст..38 КЗпП України, якою регламентовано порядок звільнення працівника за власним бажанням, не передбачено таких обмежень, які визначені ч.4 ст.40, п.5 ч.1 ст.40 КЗпП України.
Крім цього, вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції виходив з того, що з огляду на положення ст..38 КЗпП України необхідною умовою для розірвання трудового договору за ініціативою працівника (за власним бажанням) є повідомлення роботодавця за два тижні, а звільнення роботодавцем працівника до закінчення вказаного терміну є можливим лише у конкретно визначених випадках. При цьому, законодавець пов'язує можливість продовження працівником трудової діяльності після закінчення строку попередження за умови, коли працівник продовжував виконувати свої трудові обов'язки.
Так, дійсно, з огляду на положення ст..38 КЗпП України, можливо зробити саме такі висновки, які зазначив суд першої інстанції.
В той же час, встановленні обставини справи не дають підстав для висновку про те, що позивача було звільнено до спливу двох тижнів з часу подання рапорту про звільнення за власним бажанням, а також не свідчать про те, що після спливу двох тижнів з дня подання рапорту позивач продовжував виконувати свої трудові обов'язки.
Отже такі висновки суду першої інстанції не мають правового значення для вирішення цього спору, при цьому, враховуючи і те, що позивачем таких підстав позову не визначалося.
Щодо аргументів позивача про незаконність свого звільнення через недотримання відповідачем вимог ч.1 ст.47, ч.1 ст.116 КЗпП України, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити таке.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 47 Кодексу законів про працю України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи.
Частиною 1 ст. 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Отже вказаними нормами права на роботодавця покладено певні обов'язки щодо здійснення з працівником остаточних розрахунків у день звільнення та видачі у день звільнення трудової книжки.
Згідно із ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Тобто вказаною нормою права передбачена відповідальність роботодавця за недотримання вимог ст..116 КЗпП України.
Отже порушення роботодавцем вимог ч.1 ст.47, ч.1 ст.116 КЗпП України не може бути підставою для поновлення звільненого працівника на роботі, однак може бути підставою для стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку.
Але позивачем вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку у цій справі заявлено не було.
Таким чином, дослідивши обставини справи, аргументи позивача, з якими останній пов'язував незаконність свого звільнення, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про те, що встановлені у цій справі обставини не дають підстав для висновку про неправомірність звільнення позивача зі служби. При цьому суд враховує, що позивач не був позбавлений можливості відкликати поданий рапорт про звільнення за власним бажанням, якщо дійсно мав намір продовжувати службу.
На підставі викладеного, керуючись п.2 ч.1 ст.315, ст.ст.317, 321, 322, 325 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Державної установи «Синельниківська виправна колонія №94» Міністерства юстиції України - задовольнити.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 17 липня 2019 року у справі №160/3607/19 - скасувати та прийняти нову постанову.
У задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовити.
Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку у випадках та строки, які визначені ст.ст.328, 329 КАС України.
Вступна та резолютивна частини проголошено 05.11.2019р.
Повне судове рішення складено 06.11.2019р.
Головуючий - суддя Я.В. Семененко
суддя Н.А. Бишевська
суддя І.Ю. Добродняк