ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
01 листопада 2019 року №826/13261/18
Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Вєкуа Н.Г., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
доГоловного управління Пенсійного фонду України в м. Києві
про зобов'язати вчинити дії ,
До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, буд. 16, код ЄДРПОУ 42098368) про зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві здійснити перерахунок пенсії ОСОБА_1 із застосуванням обмежень щодо максимальної величини заробітної плати, з якої сплачуються страхові внески до кожної окремої заробітної плати, отриманої ОСОБА_1 у відповідному місяці, починаючи з 01.12.2010.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що не донарахування позивачу пенсії у зв'язку з застосуванням ГУ ПФУ в м. Києві обмеження максимальної величини бази нарахування єдиного внеску (максимальної заробітної плати, з якої сплачуються страхові внески) для сукупного доходу (до суми всіх заробітних плат за місяць, які виплачуються на різних підприємствах) порушує законні права та інтереси позивача. При цьому пенсія, за своєю правовою природою є доходом та власністю пенсіонера.
Ухвалою суду від 23.08.2018 року відкрито спрощене провадження в адміністративній справі без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) та запропоновано відповідачу надати відзив протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення відповідачу ухвали про відкриття провадження у справі.
Відповідач в письмовому відзиві проти задоволення позовних вимог заперечував,вказавши, що позов є безпідставним та не підлягає задоволенню, так як позивач не зверталась ГУ ПФУ в м. Києві із заявою про здійснення перерахунку пенсії із застосуванням обмежень щодо максимальної величини заробітної плати, з якої сплачуються страхові внески до кожної заробітної плати, отриманої нею у відповідному місяці, починаючи з 01.12.2010 року. Також, наголошував про порушення строків звернення до суду.
Відповідно до частини 3 статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України у справах, розгляд яких проводився за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), заявами по суті справи є позов та відзив.
Суд, розглянувши у відповідності до вимог статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), дослідивши в сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та відзив на позов, встановив наступне.
Щодо питання застосування строку позовної давності по вимогах про зобов'язання Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві здійснити перерахунок пенсії, то суд зазначає.
За загальним правилом, встановленим Кодексом адміністративного судочинства України, для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (ч. 2 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України).
Згідно з ч. 1 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Однак, згідно правових висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 24.04.2018 по справі №646/6250/17 у разі порушення законодавства про пенсійне забезпечення органом, що призначає і виплачує пенсію, адміністративний позов може бути подано без обмеження будь-яким строком.
З аналізу викладеного вбачається, що шестимісячний строк звернення до адміністративного суду у справах з вимогами, пов'язаними з виплатою доходу як складової конституційного права на соціальний захист, до якого належить й пенсія не застосовується.
Як вбачається з матеріалів справи, 20.02.2017 року, ОСОБА_1 звернулась до Пенсійного фонду України з заявою в якій просила надати обґрунтовану відповідь з посиланням на публічні чинні нормативні документи та пояснити, чому порушені права визначення бази для нарахування пенсії за віком, та яким чином буде врахований повний дохід з метою розрахунку пенсії.
Листом від 11.04.2017 року №4085/П-1 директор департаменту ПФУ повідомив, що відповідно до ч. 1 загальнообов'язкове до заробітної плати (доходу) для обчислення пенсії враховуються суми виплат (доходу), отримуваних застрахованою особою після набрання чинності цим Законом, з яких згідно з цим Законом були фактично нараховані (обчислені) та сплачені страхові внески в межах встановленої законодавством максимальної величини заробітної плати (доходу), з якої сплачуються страхові внески, а після набрання чинності Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" - максимальної величини бази нарахування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначеної відповідно до закону.
Розмір пенсії обчислено з урахуванням заробітної плати, визначеної за весь період страхового стажу з 01.07.2000 року по 31.10.2016 року. Заробітна плата для обчислення розміру пенсії врахована за даними, що містяться в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування з урахуванням сум виплат, з яких були сплачені страхові внески. При цьому зазначено, що місяці, в яких заробітна плата перевищувала максимальну величину заробітної плати (доходу), з якої відповідно до законодавства сплачувалися страхові внески (єдиний внесок) на загальнообов'язкове державне соціальне страхування відсутні.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Так, предметом розгляду даної адміністративної справи є саме здійснити перерахунок пенсії ОСОБА_1 із застосуванням обмежень щодо максимальної величини заробітної плати, з якої сплачуються страхові внески до кожної окремої заробітної плати, отриманої ОСОБА_1 у відповідному місяці, починаючи з 01.12.2010. Проте, з заявою про проведення перерахунку пенсії, позивач до відповідача не звертався та відповідачем не приймалося рішення із вказаного питання.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Як вбачається з ч. 3 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ст. 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Гарантоване ст. 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
В розумінні Кодексу адміністративного судочинства України захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним, тобто передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення. Право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем.
Отже, суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин.
Відповідно до ч. 2 ст. 8 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об'єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі " Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, "ефективний засіб правого захисту" у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише у разі наявних та порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті вимоги, які відновлюють порушені права чи інтереси особи в сфері публічно-правових відносин, тобто, у розумінні положень КАС України, захист прав, свобод та інтересів осіб завжди є наступним, тобто передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення.
Отже, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб'єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тож для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем.
При цьому, оскаржуване рішення, дія або бездіяльність суб'єкта владних повноважень повинні бути такими, що породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки позивача.
Отже, відсутність у відповідача юридичного обов'язку, який випливав би із закону чи договору або відповідні повноваження здійснювати дії, зобов'язати вчинити які через суд просить позивач, - є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог як незаконних.
Так, аналізуючи зміст позовних вимог позивача та їх обґрунтування, вбачається, що останнім, не наведено доводів та не надано доказів підтвердження порушення його прав, свобод чи інтересів як фізичної особи - громадянина України в публічно-правових відносинах, окрім цього, позивачем не наведено доводів та не надано доказів, що задоволення позовних вимог призводе до відновлення будь-яких, наданих законодавством йому прав свобод чи інтересів.
Відповідно до положень ч.ч. 1 та 2 статті 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно положень статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Частинами 1 та 2 статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, на підставі встановлених фактичних обставин справи, суті позовних вимог, суд приходить до висновку про відсутність порушеного права позивача .
За таких обставин суд приходить до висновку про необґрунтованість позовних вимог, тому позов визнається таким, що задоволенню не підлягає.
Відповідно до ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України, понесені судові витрати стягненню не підлягають.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 72-77, 241-246, 262, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) відмовити повністю
Рішення набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295-297 КАС України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.
Суддя Н.Г. Вєкуа